§7. Економічний продукт

Життєве (господарське чи споживче) благо, створене економічни­ми ресурсами (працею, капіталом, природними ресурсами, підприємницькими здібностями) у їх поєднанні, є економічним продуктом.

Продукт, або благо, може існувати у речовій формі, тобто бути речовим благом, або у неречовій формі, тобто бути неречовим благом, яке економісти називають послугою. У цілому продукт є ефек­том виробництва.

Речове благо – продукт, що сприймається органами чуття люди­ни, а неречове благо – продукт, який органами чуття не сприймається, водночас він реально існує і споживається, втамовуючи людські потре­би.

Неречове благо, або послуга, відрізняється від речового тим, що є не річчю, а діяльністю з корисним ефектом, яка втамовує певні людські потреби.

Особливість послуги полягає у тому, що процес її надання (виробництва), на відміну від речового продукту, завжди співпадає з її спожи­ванням у часі та просторі.

Розрізняють послуги матеріальні і нематеріальні.

Матеріальні послуги задовольняють матеріальні потреби лю­дей (зокрема, ремонт одягу чи взуття, водогону на кухні, перевезення вантажів тощо), а нематеріальні послуги втамовують духовні, соціа­льні та культурні запити людей (у знаннях, освіті, охороні здоров’я, видовищах, розвагах, спілкуванні тощо).

Наприклад, економічним продуктом коваля, ткача, металурга, кондитера, ювеліра, пекаря стають речові блага, які, звичайно, є матеріальними; а водія, що перевозить сировину чи готовий речовий продукт, слюсаря, котрий на кухні лагодить кран, кравця, який ремонтує одяг, чи шевця, що ремонтує взуття, – матеріальні неречові блага (послуги); тоді як продуктом викладача, адвоката, лікаря, вчителя, актора, футболіста-професіонала – нематеріальні послуги.

Специфічною формою неречового продукту, тобто послуг, є також інформація, або нагромаджені та систематизовані знання. Інформація стала продуктом виробництва, об’єктом зберігання, обробки і передачі. Саме інформація є продуктом діяльності економіста, вченого, програ­міста, бухгалтера, аудитора, маркетолога, управлінця, викладача та деяких інших учасників суспільного виробництва. Створення, зберіган­ня, обробку інформації потрібно розцінювати як матеріальні чи нема­теріальні послуги, у залежності від сфери їх застосування.

У свою чергу, як матеріальний, так і нематеріальний економічний продукт поділяється на блага споживчі (споживаються особисто) та блага господарські, або інвестиційні (економічні ресурси, що спожи­ваються у виробництві).

Економічний продукт у будь-якій формі має дві характерних осо­бливості, або, як їх ще називають, властивості чи сторони: корис­ність і цінність, або вартість.

З одного боку, продукт завжди задовольняє чиюсь потребу (для цього він і створюється), що й визначає його корисність, а з іншого – він володіє здатністю прирівнюватися до інших продуктів і обмінюватися на них у визначених кількісних пропорціях, що є наслідком його цінності (вартості). Потрібно наголосити, що цінність (вартість) продукту прояв­ляється тільки під час обміну, тобто на ринку, коли продукт набуває товарної форми, стаючи товаром, який оцінюється через гроші.

Товар – продукт, створений для обміну на інші продукти чи для продажу.

Водночас варто підкреслити, що товарами можуть бути не тільки економічні продукти, а й будь-які корисні блага, які не обов’язково є результатом корисної діяльності людини (скажімо, земля, вода чи робоча сила), але надходять у споживання (особисте чи виробниче) через обмін.

Корисність є натурально-речовою стороною продукту, вона визначається певними механічними, фізичними, хімічними, біологічними чи соціальними параметрами, якісними характеристиками, їх доцільною сукупністю та певним співвідношенням, що й визначає можливості продукту у задоволенні матеріальних чи духовних потреб людей.

Цінність, або вартісна сторона продукту, визначається витрата­ми тих виробничих факторів, які застосовувалися при його створенні. Саме це дозволяє порівнювати різнорідні продукти між собою і визна­чати кількісні пропорції їх обміну. На практиці цінність (вартість) про­дукту визначається через його грошову оцінку, тобто ціну.

Варто наголосити, що економічна природа вартості продукту стала предметом тривалої теоретичної дискусії. Одні теоретики (на початку ХІХ століття Давід Рікардо, а потім послідовники його вчення, насам­перед Карл Маркс) доводили, що вартість продукту створюється вит­ратами виключно одного виробничого фактора – праці. Цей підхід було названо трудовою теорією вартості.

Рікардо не був першим теоретиком, хто сформулював трудову тео­рію вартості – до нього це зробили ще у XVII столітті В. Петті і дещо пізніше П. Буаґільбéр, а в XVIII столітті – Ф. Кенé і А. Сміт, однак він став першим, хто абсолютизував цей підхід до економічної при­роди вартості.

Більшість сучасних теоретиків дотримуються думки про багатофакторну природу вартості.

Початки цього напряму можна знайти в А. Сміта, однак закінченого вигляду він набув у вченнях Сея і Мальтуса на початку ХІХ століття.

Ж.Б. Сей і Т. Мальтус стверджували, що у створенні вартості продукту беруть участь усі економічні ресурси – не тільки праця, а й капітал і земля (природні ресурси), пізніше до них приєднали й підпри­ємницькі здібності людини, а виразом цінності (вартості) продукту є його корисність.

Теорію корисності розвивали Ф. Ґаліані і А. Р. Тюргó у XVIII сто­літті та Ж.Б. Сей, однак найбільший вклад у її формування зробили мар­жиналісти і неокласики на рубежі ХІХ і ХХ сто­літь, розробивши теорію граничної корисності життєвих благ, за якою виразом цінності блага є його гранична корисність – корисність останнього екземпляру з запасу цього блага.

Усі ці підходи до визначення економічної природи вартості благ будуть розглядатися у наступних розділах.

До цього можна додати, що прихильники трудової теорії вартості не вважають нематеріальні послуги продуктом, а тому працю, витра­чену для їх надання, назвали непродуктивною, тобто такою, що про­дукту не створює.

Першим це зробив Ф. Кенé, а потім цю хибну, з точки зору прихиль­ників багатофакторної природи вартості, думку розвинули А. Сміт, Д. Ріка­рдо та К. Маркс.

Проте більшість нинішніх дослідників заперечують це, вважаючи продуктивними як будь-яку працю, що створює матеріальний продукт і нематеріальні послуги, так і інші економічні ресурси – капітал, природні ресурси та підприємницькі здібності, які разом й створюють їх вартість (цінність).