§4. Людина в економіці

Людина водночас є біологічною та соціальною істотою. Перше означає, що вона є часточкою природи і з’явилася у результаті склад­ного і тривалого процесу біологічної еволюції, а друге – що вона також є часточкою великого соціуму – людського суспільства.

Людина – продукт і елемент як природи, так і суспільства.

Розуміння діалектичної єдності біологічного та соціального у люди­ні має принципове значення, адже недооцінка того чи іншого аспекту неминуче призведе до викривлень у соціальному розвитку. Відділити людину від природи можна тільки теоретично, в абстракції. Людина не може існувати поза природою, а тим паче займатися господарською діяльністю. Водночас, наука виділяє і досліджує окремо природне та соціальне середовище діяльності людини.

Природне середовище, або довкілля, визначає природні умови господарської діяльності людини. До таких умов відносять кількість населення, кліматичні умови, ландшафт, спадковість, якість харчуван­ня, географічне розташування, розміщення продуктивних сил, транс­порт, житло, одяг і багато іншого.

Як уже згадувалося, людина здійснює свою діяльність за умов природної обмеженості (рідкісності) виробничих ресурсів. При цьому відмінності клімату і ландшафту, ґрунтових умов і корисних копалин, надзви­чайна різноманітність флори і фауни – усе це та багато іншого зумовлюють певні умови господарювання (економічної діяльності).

Людина досить комфортно живе у земній біосфері – прошарку життя на поверхні нашої планети. Водночас, стан біосфери нині пов­ністю залежить від життєдіяльності живих організмів (свого часу саме живі рослини наповнили атмосферу Землі життєдайним киснем). Поси­лення свідомості, думки у господарській діяльності, створення таких її форм, які усе посилюють вплив життя на довкілля, ведуть до нового стану біосфери – ноосфери (прошарку розумного життя навколо пла­нети), вчення про яку створив видатний український вчений Володимир Вернадський.

З позицій сучасної науки про життєдіяльність людини у природно­му середовищі необхідно враховувати і зв’язок людини зі Всесвітом. Життя – явище космічного масштабу, а людина – істота космічна¹. Земна ноосфера з часом розшириться далеко у космічний простір і розумне життя заповнить його, вийшовши спочатку за межі земної атмосфери, а потім і Сонячної системи, Галактики, розселиться по усіх зоряних світах (якщо, звичайно, не існує десь у глибинах космосу іншого розумного життя).

Отже, суттєвою рисою людського життя і діяльності є залежність від природи. Одні природні блага (повітря, вода, сонячне світло) зна­ходяться у такій кількості і такій формі, що їх використання практично не має обмежень, а тому задоволення потреб у них не вимагає особливих зусиль і жертв. Це – вільні та дармові блага.

Інші блага є рідкісними, або обмеженими. Щоб задовольнити потреби в них, необхідні значні зусилля по їх добуванню і пристосу­ванню до споживання. Ці блага називають господарськими. Вони й утворюють виробничі ресурси.

Нині перетворювальна діяльність людини у природі (насамперед – господарська) досягла такого ступеня, що реальною стала загроза екологічної катастрофи. Виникла наука екологія, яка вивчає взаємодію живих організмів між собою і з природним середовищем та негативні ефекти цієї взаємодії.

Зниження якості довкілля негативно позначається на житті людей, викликає тяжкі захворювання. Людина, яка сама є часткою природи, так захопилася її перетворенням для втамування власних потреб, що ста­вить під сумнів навіть збереження і розвиток людської цивілізації.

Проте приходить розуміння необхідності відновлення і послідов­ного дотримання принципу гармонійного співіснування людини і приро­ди. Людина вчиться відновлювати навколишнє середовище, яке вона зіпсувала чи майже знищила своєю господарською діяльністю, вироб­ляти бережливе ставлення до природи, насамперед – до природних ресурсів. Екологія все більше впливає на розвиток виробництва, еко­номіки в цілому.

Соціальне середовище людської діяльності визначається сукупні­стю соціальних (суспільних) відносин (стосунків) людей. Серед них виді­ляють економічні, а також політичні, культурні, духовні, соціальні, ідео­логічні, правові, екологічні, науково-технічні та інші. Господарську (еко­номічну) діяльність людей визначають економічні відносини.

Економічні відносини – стосунки між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ.

Економічні відносини утворюють систему, цілісність якої визнача­ється їх загальною економічною природою і діалектичними взаємозв’я­зками.

Економічні стосунки людей пронизують усі сфери економіки – виробництво, розподіл, обмін і споживання, утворюючи основу для роз­витку інших суспільних відносин людей – соціальних, політичних, пра­вових, екологічних, ідеологічних, науково-технічних, духовних, мораль­них та інших. Економічні відносини визначають своєрідні “правила гри” господарської діяльності.

У системі економічних відносин насамперед виділяють соціально-економічні та організаційно-економічні відносини.

Соціально-економічні відносини – відносини між людьми з приво­ду власності на ресурси (фактори) виробництва і життєві блага.

Отже, соціально-економічні відносини – це відносини власності.

Власність – відносини між людьми, що відображають певну фор­му привласнення життєвих благ, і особливо – форму привласнення засобів виробництва (тобто володіння, розпорядження та користування ними).

Об’єктами власності стають засоби виробництва і життєві блага, а її суб’єктами, тобто власниками, – окремі особи, групи людей, під­приємства, установи, держава.

Власність – категорія історична. Однак людство знає тільки два типи власності – власність особисту і власність колективну. Водно­час, згадані типи власності втілюються в різноманітних формах.

Форма власності – критерій, що характеризує власність за озна­кою суб’єкта власності, тобто визначає, кому належать різноманітні об’єкти власності.

Критеріїв форм власності є кілька.

За критерієм привласнення (хто привласнює) виділяють індиві­дуальну, колективну і державну форми власності.

За критерієм права власності (права на володіння, розпоряджен­ня і використання) розрізняють приватну, спільну і державну вла­сність.

Історично першою була общинна власність (насамперед – на землю), але під впливом прогресу продуктивних сил і суспільного поділу праці (спеціалізації виробництва) з’явилась приватна власність (вла­сність окремої особи чи сім’ї). З розвитком економіки, особливо ринко­вої, відбувалася еволюція приватної власності, яка з часом модифіку­валася у більш гнучку і пристосовану до ринку форму – корпоративну власність (акціонерну власність), а також у партнерську власність (власність партнерів, які утворюють спілку). Згодом утворилися також державна (власність держави у цілому) та муніципальна власність (власність органів місцевої державної влади), а також інтегрована власність (тип власності, у якому поєднуються різні її форми; наприк­лад, приватна і державна).

Виходячи з цього, можна виділити сукупність форм власності у сучасній економіці:

• загальнонародна власність, яка має загальну і однакову дос­тупність для усіх членів суспільства (насамперед – власність на приро­дні ресурси);

• державна власність, яка охоплює ресурси надр, підприємства і установи, які підпорядковані центральній владі (об’єкти власності пере­даються органами народовладдя у відання державних органів на умо­вах використання з делегуванням відповідальності);

• муніципальна, комунальна власність, яка передана органами народовладдя у відання і розпорядження місцевих державних органів;

• колективна власність, яка є неділимою частиною власності загальнонародної, переданої (викупленої або орендованої) у відання і розпорядження трудових колективів (так звані “народні підприємства”);

• корпоративна приватна власність, яка утворюється на основі майна з пайових внесків асоційованих власників, що використовується ними за власним розсудом з дотриманням встановлених законом пра­вил і обмежень (акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю);

• спільна пайова власність, яка існує на основі спільного майна, утвореного пайовими внесками співвласників, які розпоряджаються ним за власним розсудом з дотриманням відповідного законодавства (так звані повні та командитні господарські товариства, або спілки, вироб­ничі кооперативи тощо);

• індивідуальна приватна власність, яка існує у вигляді майна, речей, інформації, належних особисто індивіду і використовуваних на власний розсуд з дотриманням встановлених законом правил і обме­жень (індивідуальні підприємства, наприклад, власне діло).

Саме відносини власності є визначальними у створенні соціаль­ного середовища господарської діяльності. Це знаходить свій вираз у результатах господарювання. Великий шотландський економіст XVIII століття, творець економічної науки Адам Сміт, маючи на увазі зна­чення приватної власності, писав, що “людина, яка не має власності, не може мати інших інтересів, ніж їсти побільше і працювати поменше”. Мотивація до праці людини без власності або зовсім незначна, або взагалі відсутня. Цей теоретичний висновок підтвердився практикою господарювання країн (зокрема, й України), де до недавнього часу безроздільно панувала суспільна (державна) власність, яка сприйма­лася як “нічийна”. Приватна ж власність створює умови вільної конку­ренції і спонукає власників до ініціативної, творчої і більш результа­тивної праці.

Соціально-економічні відносини утворюють ядро, серцевину будь-якої економічної системи, визначаючи економічну природу і тип існую­чого економічного ладу.

Економічні відносини власності завжди мають свою правову форму. Правовий (юридичний) зміст власності відображає право суб’єкта власності на володіння, розпорядження і використання об’єкта власності, а також відповідальності за нього.

Водночас, економічні відносини власності потрібно відрізняти від юридичних (правових). Якщо економічні відносини власності відобра­жають відносини між людьми з приводу володіння, розпорядження об’єктами власності (економічними ресурсами і життєвими благами) та їх використання суб’єктами власності, то юридичні вказують на став­лення людей до речей (суб’єктів власності до її об’єктів).

Варто відзначити, що відносини власності визначають стосунки розподілу господарських і споживчих благ.

Розподіл ресурсів (господарських благ) і споживчих благ відбу­вається насамперед за власністю. Тому відносини розподілу також включаються до соціально-економічних відносин, як і відносини стосовно відтворення (безперервного повторення) суспільного виро­бництва.

Організаційно-економічні відносини – стосунки між людьми з приводу поділу та кооперації праці, комбінування виробництва, його технології і організації, обміну ресурсами та благами.

До організаційно-економічних стосунків включають передусім відносини виробництва та обміну.

Виходячи з цього, можна поглибити зміст організаційно-економіч­них відносин, які, таким чином, є відносинами з приводу трудової діяль­ності, грошового та товарного обігу, ціноутворення, фінансів і кредиту, менеджменту та мáркетингу, банківської, біржової, страхової справи тощо (у цьому переліку відображено елементи поділу і кооперації праці, організації виробництва і обміну тощо).

Можна виділити також інші елементи системи економічних відно­син: техніко-економічні (стосунки з приводу застосування техніки і тех­нологій), еколого-економічні (з приводу збереження довкілля), інфор­маційно-економічні (з приводу виробництва, зберігання і переробки інформації, тобто нагромаджених знань) та інші.

Уся система економічних відносин відіграє вирішальну роль у розвитку людини як господарюючого суб’єкта. Вони формують так звану людину економічну (за термінологією А. Сміта), поведінка якої у виробництві, розподілі та обміні благ визначається як природним, так і соціальним середовищем. “Економічна людина” – лише один з виразів суті людини розумної (homo sapiens) стосовно економічної сфери її життя і діяльності.

Людина розумна – це продукт як земної та космічної природи, так і соціального середовища, у якому вона існувала та розвивалася, це мисляча істота, що володіє даром розуму і мови, здатністю до праці, пристосування речовини природи до своїх потреб, перетворення цієї речовини у життєві блага, здатністю до їх обміну. Людина – осереддя багатьох властивостей і здібностей, унікальний для Землі витвір при­роди і соціального середовища, носій багатогранного внутрішнього світу – мікрокосму, цілісна істота з безмежними варіаціями потенцій і потреб. З одного боку, можна виділити інтелектуальну чи духовну суть людини, з іншого – її суспільну природу, прагнення до спілкування, кооперації своєї діяльності, ще з іншого – сукупність фізичних і розу­мових здібностей, завдяки яким людина може працювати і творити.

Однак з усіх ознак людини розумної для нашого аналізу потрібно виділити ті, які, за визначенням А. Сміта, роблять її людиною еконо­мічною, вказують на її роль і місце в економіці. Йдеться про наступне:

• людина має здатність до господарської діяльності;

• людина здатна до співпраці, поділу і кооперації господарської дія­льності;

• людина здатна втамовувати власні потреби, здійснюючи госпо­дарську діяльність;

• потреби людини – спонукальний мотив будь-якої господарської діяльності;

• людина здатна господарювати раціонально, прагнучи одержати максимальну вигоду за мінімальних затрат;

• господарська діяльність людини підпорядкована природним і со­ціальним законам, які визначають «правила господарської гри»;

• людина – чинник будь-яких економічних явищ і процесів, осеред­дя і рушійна сила економіки.

“Економічна людина” є водночас і носієм праці як виробничого ресурсу, і власником факторів виробництва, і виробником та спожива­чем життєвих благ. Її участь в економіці різнобічна.

Людина як особистий фактор виробництва була і зостається головним та вирішальним елементом продуктивних сил суспільства, а як людський фактор включає не тільки виробничу, але й інші види діяльності людини, вказуючи на те, що вона є й суб’єктом економічних та інших соціальних відносин: працівником і власником, виробником і споживачем.

Економіка існує задля людини, а діяльність людини утворює економіку!

Політична економія вивчає конкретні прояви людського фактора тільки у контексті економічної (господарської) діяльності людини, насамперед у виробництві господарських і споживчих благ.