2.5. Людина і права

Право, як таке, не є самодієвим. Діють вільні люди, що у своїх взаємовідносинах виступають суб'єктами права. Суб'єкт (особа), в свою чергу, тому й виступає правовим суб'єктом, що уособлює правове буття, принцип права і виступає його активним носієм і реалізатором. Тож право­здатність і правосуб'єктність людей виступають, з одного боку, як правові характеристики вільних індивідів у їх вза­ємовідносинах, а з другого - як необхідні форми реалізації цієї свободи людей, тобто буття права.

Вказуючи на свободу, правоздатність, правосуб'єкт­ність, ми маємо на увазі їх індивідуальний вимір, тобто фі­зичних осіб, а не надособові об'єднання чи формування. Це принципово важливо, оскільки тільки там, де вільні фізичні особи виступають у якості суб'єктів права і правового типу відносин можливі й інші суб'єкти права, так звані «юриди­чні особи», можлива правова рівність і свобода організації, функціонування і взаємовідносини різноманітних союзів, асоціацій і в цілому соціально-політичних, національних, державних утворень.

Право - явище історичне. Історизм стосується як буття права, так і форм Його прояву. Становлення сутності пра­ва і виникнення правових явищ і відносин відбувається

26

27

одночасно і в межах одного процесу. Людина хоча й є іс­тотою правовою, все ж не є такою від своїх онтологічних витоків. Аби люди за своєю природою були завжди рів­ними, а отже і вільними, то і проблеми свободи, рівності, справедливості перед людством не існувало. Та людина, на відміну від інших живих істот на Землі, здатна, завдяки своїй інтелектуальній, вольовій природі, шляхом само­вдосконалення і розвитку, досягти гідних собі політико-правових форм організації свого суспільного буття. Інша річ, що різні люди і народи, які вони утворюють, по-різному проходять шлях генези своєї правової природи: одні вже досягли висот свого правового спілкування, за­безпечивши панування прав і свобод, а інші до сьогодні не можуть вивільнитись від доправових умов свого суспі­льного життя. Як минулий досвід людства, так і сучасний досвід державотворення в Україні, інших країнах колиш­нього СРСР свідчить про величезні труднощі, які необ­хідно здолати на шляху визволення людей від стереотипів їхньої поведінки, породжених рабством, деспотизмом, тоталітаризмом аби утвердити у суспільному житті ідеї свободи, рівності, справедливості, тобто право.

Еволюція формувань уявлень про права та їх реалізація нерозривно пов'язані з етапами соціально-економічної зрі­лості даної суспільної організації, мірою загальнокультур­ного розвитку людства, його гуманізації. Від обсягу право­здатності і кола суб'єктів права у різні епохи можна визна­чити кого із людей і якою мірою та чи інша система права визнає у якості тих, хто має права.

Так в античному світі панувала доволі проста система: вільні люди - суб'єкти права і раби - об'єкти права. Затак раб не вважався людиною, а був лише «річчю», «здатним до мовлення знаряддям праці». У середньовіччі вже не має такої двосторонньої поляризації між правоздатністю віль­ного і безправ'ям раба. За умов станово-ієрархічної побу­дови тогочасного суспільства з'являється і більш розгалу­жена та деталізована структура правового спілкування. Різ­ний соціальний статус тієї чи іншої групи людей обумовлював і різні рівні прав людей у загальній феодаль­ній системі прав - привілей. Принцип, правової рівності став поширюватись на більш ширше коло людей і відно­шень, щоправда за їх станової диференціації та обмеженос­ті. Тому права тогочасної людини були становими правами. За умови повної чи часткової несвободи значної частини населення (кріпаків), право мало статус права - привілеї. Суб'єктом такого права визначалась не людина взагалі

28

(як представник людського роду), а лише привілейована людина як представник певного роду, стану, групи з пев­ним соціальним становищем і рівнем матеріального багатс­тва. До речі, привілейована людина буттєва на всіх етапах історичного шляху людства до сучасної концепції прав лю­дини. Сучасним типом такої привілейованої людини є гро­мадянин (людина як член конкретної держави), а остан­ньою формою прав привілейованої людини є права грома­дянина (в їх співвідношенні з правами людини).

Становлення і розвиток прав людини нерозривні з ево­люцією змісту самого принципу рівності у різні епохи і рі­зних соціальних утвореннях.

Перші ідеї загальної рівності людей виникають ще в стародавні часи, розвиваючись згодом у різних формах і напрямках, наповнюючись на різних історичних етапах більш досконалішим змістом. Подібна еволюція властива й їх практичному втіленню у правових актах. Його первинні моделі мали, як ми вже зазначали, станово-обмежувальний характер. Так згодом вони зазнавали модернізації шляхом збагачення змісту, поширення на інші соціальні групи та країни. Логіку формування юридичних норм і конструкцій у сфері прав і свобод людини планети можна простежити за зв'язком, спадкоємністю таких всесвітньо відомих пра­вових актів, як англійські - Велика Хартія Вільностей (1215 р.), Петиція про права (1628 p.), Декларація прав (1688 p.); українські - Конституція Пилипа Орлика, (1710 p.), Конституція УНР, Конституція України (1996 p.); американські - Декларація незалежності Сполучених Шта­тів Америки (1776 p.), Конституція США (1787 p.); францу­зька Декларація прав людини і громадянина (1789 p.), які значною мірою сприяли вияву універсального характеру прав людини, що були визнані сучасним світовим співтова­риством і знайшли закріплення у Загальній декларації прав людини (1948 р.), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 p.). Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.), Між­народному пакті про громадянські і політичні права (1968 р.) тощо і рекомендовані для утвердження через сис­тему міжнародно-правових норм і засобів у всіх державах світу.

Визнання і захист прав та свобод людини стали сього­дні могутнім фактором, чітким орієнтиром прогресивного розвитку всього світового співтовариства у напрямку до співтовариства правових держав, критерієм гуманізації внутрішньої і зовнішньої політики його членів.

29