7.5. Правові і наукові засади формування нової концепції культурної політики в Україні1

Сучасні світові модернізаційні процеси спричиняють до ускладнення економічних та соціокультурних процесів. Поруч зі змінами соціальної структури, економічної та технологічної бази виробництва, суспільного розподілу праці, механізмів правового регулювання відносин між людьми, відбувається стрімка зміна соціального та культурного обліку людства, зна­чною мірою в особі безлічі економічно розвинутих країн.

Масова інформатизація та комп'ютеризація, впровадження в усі сфери людської діяльності (освіту, науку, практику) най­новіших інформаційних технологій призвели до вражаючого темпу руху вперед у сферах освіти, бізнесу, промислового ви­робництва, наукових досліджень і соціального життя. Саме інформація, управління та організація, як могутні «локомоти­ви» прогресу, вивели розвинуті країни за останнє двадцятиліт­тя у якісно нову цивілізацію - інформаційну.

Активне включення України до всесвітніх модерніза-

Написано спільно з Н. А. Дудіною-Вовчок. 128

ційних процесів, її прямування до якісно нового стану - це намагання ввійти до всесвітньо-історичного процесу. Таке прямування є неминучим, якщо Україна хоче бути незале­жною і економічно високорозвиненою державою, а не ін­формаційною колонією, не ринком збуту та постачальни­цею енергетичних і сировинних ресурсів для інших держав, які вже вступили до стадії інформаційного суспільства, і бажає вивести своє населення на сучасний рівень життя, культури, науки, освіти, здоров'я та добробуту.

У сучасних умовах суспільно-економічного розвитку нашого суспільства все більше усвідомлюється об'єктив­ний взаємозв'язок матеріальних і духовних процесів суспі­льного життя. Помітнішим стає той факт, що вирішення багатьох економічних, соціальних, екологічних, національ­них проблем спирається у невисокий рівень культури, без­духовність, відсутність моральних орієнтирів і культурну пасивність значної частини суспільства.

Поступово підсилюється усвідомлення того, що культу­ра - це щось основоположне для розвитку суспільства, те, що дає формулу всьому спектру людського буття, пронизує собою життєдіяльність суспільства та людини. Рівень куль­тури самим безпосереднім чином позначається на темпах розвитку економіки, науково-технічного прогресу, стані особистих відносин, типі соціальних зв'язків, що об'єд­нують суспільство в єдине ціле, на можливості всебічного та творчого саморозвитку людини.

Культура - умова нормального, людського існування, співжиття, відродження громадянського суспільства. Куль­тура та громадянське суспільство взаємно зв'язані. Це че­рез те, що останнє (громадянське суспільство) передбачає:

високий рівень політичної, правової та ін. культури;

особисту свободу та політичні права;

відчуття людської гідності та спроможність захистити свої свідомі інтереси;

власну інтелігенцію, яка спроможна організувати й очолити культурну, ідеологічну та політичну діяльність;

власний етнос, як цілісну систему поведінки та від­ношення до праці;

достатній рівень матеріальної забезпеченості.

129

Безумовно, все це неможливо без високого рівня культу­ри в суспільстві. Разом з тим, саме громадянське суспільство являє собою підставу для подальшого зростання культури та поновлення її відтворювання. Власне в громадянському сус­пільстві, з його механізмами зворотного зв'язку, відбуваєть­ся засвоєння способів, методів, механізмів досягнення цілей

5 9-334

суспільства. А ці механізми і являють у своїй основі створену і накопичену за віки громадянським суспільством культуру.

Тільки шляхом відновлення та розвитку культури мож­ливо сьогодні поновити роз'єднаний інтелектуальний і мо­ральний потенціал суспільства, активізувати здібності лю­дини, збагатити суспільні структури людьми, які дійсно здатні формувати підвалини нового духовно і матеріально багатого суспільства.

Рух України до якісно нового стану, включення до гло­бальних модернізаційних процесів, до нової інформаційної цивілізації з неминучістю викличе зміни усієї живої плоті суспільства і перебудови свідомості у найбільш істотно­му- в усвідомленні способу свого існування. А отже, і культурного життя суспільства, оскільки всіляка настанова свідомості завжди являє собою норму культури, формуван­ня якої здійснюється за законами розвитку культури.

Якщо ставити за ціль розбудову правової, демократичної, економічно і культурно високорозвинутої держави, яка пе­редбачена в Конституції України, то слід глибоко розібрати­ся у соціальних доктринах, проаналізувати уроки історії, конкретні причини того, що сталося і виробити нові орієнти­ри у світогляді, ясні цілі на майбутнє. Це все веде до необ­хідності поставити та дати відповіді на ряд запитань:

У якій культурі ми живемо?

За якими законами розвивається культура?

Яке місце займає та у майбутньому займе культура у житті нашого суспільства?

Кожне із цих запитань досить складне, але надзвичайно суттєве. У якій культурі ми живемо? Це запитання, яке в наш час додатково обтягнене загальним «післяперебудівним» нерозумінням: як для самих себе позначити суспільство, яке ми являємо собою у кінці 20-го століття? Зрозуміло одне: ми маємо справу з надзвичайно складним сполученням супере­чливих, різнохарактерних соціально-культурних елементів, які частково успадковані від минулих століть, частково ви­роблені за три покоління будівників соціалізму (що б не приховувалось під цим словом, але воно довго здавалось яс­ним за змістом), частково сприйняті з Заходу та Сходу.

А за якими законами розвивається культура? Дійсно, законам культури навмисно і безпосередньо не вчать і не вчили нікого, але так як всі ми зв'язані ними також міцно, як і законом тяжіння, то й побачити, що вся наша поведін­ка, наше життя підпорядковане їм, важче над усе. Ми прос­то живемо за цими законами, а тому зовсім не замислюємо­ся над їхнім змістом. Але^вони важливі і їх треба знати,

щоб зрозуміти сучасний стан культури нашого суспільства та для того, щоб розібратися - що ж у ній виявляється но­вим і прогресивним, а що є пережитком, що старе і вмирає, а що, хоч і старе, але повне життєвої сили, що мусимо збе­регти і помножити, а що ні.

Яке місце займає та займе у майбутньому культура у на­шому житті? Для того, щоб дати відповідь на це питання, треба перш за все усвідомити важливість феномена культури для розвитку людського суспільства взагалі та особливо для нашого суспільства. Усвідомити, що без неї є неможливими ні демократичні зміни, ні якісний економічний та соціальний розвиток і що вона має певні закони свого розвитку.

Для роботи по відродженню та розвитку культури, що націлена у найближче майбутнє і вимірюється навіть рока­ми, необхідно хоч би в цілому розібратися з цими питання­ми: усвідомити сьогоднішній стан культури, знати якими резервами розвитку ми володіємо для того, щоб вправно опанувати їх, не руйнуючи старе, використати напрацьовані позитивні моменти, бо у противному разі будь-які завдання програмування розвитку культури, прямування суспільства до якісно нового стану зависнуть у порожнечі. А для цього необхідно переусвідомити новітню історію своєї культури.

Аналіз культурної ситуації

Звернемо увагу на те, яке велике значення має зміст по­няття «культура», що закладається в основу державної по­літики, оскільки у відповідності з уявленням про культуру, її завдання, характер та спосіб функціонування у тілі суспі­льства, що містить таке поняття, здійснюється у масштабі держави культурне будівництво, будується стратегія фор­мування життєвого середовища людей і, таким чином, ор­ганізується все їх повсякденне життя.

Уявлення про суть культури, культурні потреби людей впливають на містобудівні процеси, архітектуру (оскільки архітектори завжди виконують соціальне суспільне замов­лення) і через них на організацію людського життя, матері­альне (предметно-просторове) оточення, і, остаточно, на саму людину - формують її спосіб життя, тип менталітету (як окремої людини, так і конкретного суспільства у масш­табі окремого поселення і суспільства в цілому). Самі пре­дметно-просторові середовища поселень, їх різні містобу­дівні етапи, громадські споруди та житло, які зазнають по­дібні впливи, остаточно, наочно завжди демонструють не тільки пріоритетні об'єкти культури та певні культурно-історичні періоди, але й соціально-культурні цінності, що домінують у певному суспільстві у конкретний час.

130

5*

131

Протягом 70-річного періоду у колишньому СРСР управління культурою і культурне будівництво здійснюва­лось у відповідності до 3-х моделей культури (моделі 20-30-х, 60-70-х і 80-90-х років), у основі яких лежали різні провідні ідеї. Культурі віддавали роль життєбудівну, ідеологічну, виховну (20-30 роки), потім роль культурного обслуговування у процесі сервізації життєдіяльності населення, в основному орієнтуючись на населення міст (60-70 роки). За ці два періоди культурні процеси збли­зилися з виробничими і на управління культурою авто­матично була перенесена єдина централізована адміністра­тивна система управління. Культура стала галуззю, яка існує повністю на дотації держави, на яку були перенесені методи соціально-економічного планування та жорсткий контроль. Таким чином, склалася надзвичайно заоргані-зована модель культури, яка давала мало свободи для різноманітності. Вона була зорієнтована на усереднений «державний моностиль» та єдиний образ життя в культурі, передбачала «освіту» мас, установлювала готовий єдиний, що спускався «зверху», набір форм та правил для всіх.

Сформована повністю на початок 80-х років, одноманіт­на просвітня модель культури не враховувала закономірно­стей розвитку культурних процесів, специфіки буття куль­тури, загальмовувала творчі процеси, які були поставлені у жорсткі рамки регламентації очікуваної якості «культур­ного продукту».

Казенний характер дійсності, коли всі потреби людей розраховані за нормами, затвердженими «зверху», не зміг стати основою єдиного цілісного культурного середови­ща,- тієї сукупності критеріїв, які визначають поширення, наповненість, різноманітність духовного життя суспільства, його інтелектуальний і духовно-моральний потенціал. Не сприяв «буттю» високої культури, існуванню її як простору накопичених і знову створюваних у культуротворчому про­цесі духовних цінностей та як свідоцтва і реальної можли­вості духовного розвитку кожної людини, тобто як етичного устрою всього життя суспільства. Не дав і не міг дозволити скластися будь-яким іншим формам суспільного життя крім керованої зверху «самодіяльності», яка обмежувалася рам­ками існуючих установ культури.

І тільки з середини 80-х років, коли почалося усвідом­лення кризи такого розуміння культури, коли післяперебу-дівний фінансовий крах держави майже вивів громадсько-культурні установи за рамки державного піклування, тоді розкрилося, що майже все населення залишилося повністю

відданим самому собі. Саме пряма громадсько-культурна справа дуже близька до завмирання. Життєве середовище людей не сприяє розповсюдженню високої культури. Зрос­тає нерівність у доступі різних верств населення до джерел цієї високої культури. На цьому фоні починає усвідомлю­ватися активний творчий початок і суть культури, яка роз­вивається за природними законами саморозвитку суспільс­тва і повинна підлягати управлінню аналогічно з тими са­мими природними схемами управління, які існують у живому людському суспільстві - коректно та гнучко.

Необхідно відзначити, що у вітчизняній культурі за ра­дянський період сталися значні зміни — якісний зріст, осві­тній і професійний розвиток, багато театрів стали академі­чними, колишні клуби перетворилися у Будинки культури, зросла кількість Будинків піонерів, станцій технічної твор­чості. Але разом з тим, стався відрив культури від конкрет-ної людини. Саме поняття культури наблизилося до сино­німу мистецтва. З поля зору сфери культури зникли такі її види, як культура побуту, виробництва (культура праці), фізична (замінена спортом), міжособистих відносин, стате­ва, екологічна (як вища форма культури). Але ж тільки од­ними досягненнями Великого театру та Спілки художників не може бути відображена вітчизняна культура.

Вже цілком зрозуміло, бо доведено вченими та й самим життям, що само по собі мистецтво не має універсального впливу на особистість людини та на розвиток сфери його життєдіяльності. Залучення людини до високої культури та мистецтва - відвідування театрів, музеїв та інше - ще не має своїм природним та єдиним результатом .збагачення і гармонізацію особистості. Такі контакти, хоч і впливають на людину, але ще не є гарантією її духовності.

Існуючі заклади культури, канали комунікації, служби інформації - це за своєю сутністю тільки зовнішні умови культурного життя, які, як правило, нічого не породжують. Вони дають тільки простір творчій діяльності, або ж позбав­ляють її можливості творчого дихання. Заклади культури сьогодні орієнтуються практично тільки на тих, хто усвідо­мив свої духовні потреби і включився до соціально-куль­турної діяльності на їх базі. Все, що за їх межами залишило­ся і залишається ще за рамками їх інтересів та компетенції.

Одна із головних функцій культури у суспільстві - ви­ховання моральності - була покладена на кілька відомств -народну освіту, комсомол, МВС, трудові колективи, кожне з яких відповідало за окрему ланку роботи під єдиним для всіх ідеологічним керівництвом. Виховні методики прово-

132

133

дилися, як правило, через учбові та трудові колективи, по­бутове середовище, місце проживання, але те середовище що безпосереднє і близьке людині, практично не було задія-не. Оскільки виховних методик у сфері побуту у нас не було і не має зараз, також, як немає й природно сформованого со­ціального колективу (спільноти) за місцем проживання.

Соціокультурна сфера, як сфера, що створює особу, безумовно потребує єдності установок, принципів функцій онування. Будь-яке розлагодження, розкоординованість призводить до порожньої витрати часу, сил, засобів вихов­них інститутів суспільства.

У нинішній час людина, яка виходить за двері власної квартири, потрапляє в соціально і культурно «порожній» простір, у сферу культури «взагалі», що реалізується і відт­ворюється у вигляді готових зразків засобами масової ін­формації та закладами культури. Таке «культурне далеко-діяння» роз'їдає, наче іржа, природні зв'язки, родину, осо­бистість, свідомість підростаючого покоління.

Розвиток культури

Для того, щоб виховати у людини культурність, заклас­ти духовність, недостатньо тільки однієї усної передачі культурної інформації, знань від вихователя до вихованця, від вчителя до учня. Для такого виховання потрібні дві не­одмінні умови.

По-перше, необхідно, щоб високі норми культури фун­кціонували у повсякденному житті людини, у його най­ближчому оточенні - середовищі: родинному, сусідському, предметному.

Тільки тоді ці культурні норми зможуть стати чинни­ком способу життя, природної потреби людини.

Буття і свідомість взаємовизначають одне інше. Якість і тип відношень у родині, в територіальному угрупованні (дворі) разом з архітектурно і просторово організованим оточенням формує специфічний «дух місця», з яким люди­на себе співвідносить і ототожнює (ідентифікує). Саме тут, починаючи з головного - мови повсякденного життя, від­бувається процес передачі культурних норм та навиків, формується соціальна підсвідомість (менталітет) людини, закладаються основи його культурності.

По-друге, є необхідним особистий досвід і своя сфера ді­яльності, самовираження, щоб одержані людиною культурні знання стали її переконаннями, а культурні норми стали нормами її життя. Духовний потенціал людини може бути залученим нею до сфери своєї життєдіяльності за умови, що вона усвідомлює самостійну цінність своєї особи і бачить

!34

об'єктивну необхідність своєї творчої діяльності: вона по­трібна своїй родині, своєму сусідському та виробничому ко­лективу, своїй державі; вона може щось зробити для них (і не тільки хоче, але й має реальну можливість для цього).

Ці дві умови виявляються і умовами «буття», функціо­нування культури в суспільстві та існування самого куль­турного середовища як головної основи формування і фун­кціонування певного типу культури суспільства.

Культурне середовище - необхідна умова для духовно­го і морального життя людини, для моральної самодисцип­ліни та соціальності, становлення індивідуальної та суспі­льної свідомості.

Складання такого середовища - тривалий процес, який за­лежить від багатьох чинників, починаючи від соціально-економічних і політичних параметрів розвитку суспільства і закінчуючи технологічними та естетичними характеристика­ми. Воно формується як єдність архітектурно-просторового середовища, системи виховання й освіти, каналів комунікації та інформації, релігійних поглядів і соціальної підсвідомості людей, та всієї повсякденності життя людини в суспільстві.

Увесь накопичений в цьому середовищі досвід відби­ваючись у ментальності вчить людину розглядати різні форми культури як засоби формування уяви про саму себе, про належність до певного соціуму, етнічної єдності, тим самим використовувати духовний і предметний світ куль­тури як чинник власного удосконалення.

Отже, в культурному середовищі формується глибин­ний шар культури - її соціальна підсвідомість (менталітет), який лежить в основі автоматизму поведінки окремої лю­дини, цілих груп людей, їх звичок, стереотипів і складає повсякденність культури. Ментальність цілого суспільства складається століттями і, остаточно, здійснює зв'язок часів, вбираючи в себе низку культурних стилів, напластування свідомостей. Якраз він дозволяє говорити про єдність віт­чизняної культури протягом кількох століть, незважаючи на відмінність культурних епох, культурних «розколів» і катастроф. Ментальність як соціально-психологічне явище відображає реальність і водночас відображається, виража­ючи себе в соціальному і культурному житті. Саме в ній лежать багато з наших сьогоднішніх невирішених проблем.

Найважливішим системоутворюючим чинником куль­турного середовища є наявність розгалуженого механізму поширення культури, який і формує весь етичний лад жит­тя суспільства.

Стан культурного середовища визначається функціону-

135

ванням системи освіти, культурно-просвітніх закладів, пе­ріодичного друку, розвинутої мережі книжкової торгівлі, станом видавничої справи, розвитком і функціонуванням засобів зв'язку, станом архітектурного середовища та збе­ріганням культурної спадщини минулого.

Культурне середовище відіграє першорядну роль як сфера збереження культурних традицій, в яких віддзерка­люються особливості самосвідомості народу, і, водночас, як сфера розвитку, розповсюдження сучасної для даної епохи культури. Тільки синтез культурних традицій і нова­цій може бути плідним для суспільно-культурного прогре­су. Ці динамічні відношення з історією, традиціями, па­м'ятниками - необхідна умова для інтелектуального та культурного розвитку суспільства, його самобутності, інди­відуальності, в тій же мірі як і для соціалізації суспільства.

Необхідна передумова культурного розвитку суспільст­ва - здатність народу не тільки сприймати культурні досяг­нення інших народів світу, але й здатність перейняти куль­турний матеріал пристосувати до свого використання, дати йому своє власне оригінальне національне забарвлення і перетворити світовий культурний чинник у чинник своєї національної культури.

Факти і об'єкти культури, що сьогодні формуються — нові предмети, послуги, наукові та філософські ідеї, зако­ни, естетичні образи, структури людських відносин, що трансформуються: сімейних, групових, виробничих, та їх нормативний, ціннісний, поведінковий зміст — існують по­ряд з тими, що вже сформувалися раніше, утворюють у су­купності потужний чинник подальшого розвитку нашого суспільства,- його культурний потенціал.'

Однак, у ситуації, коли модернізаційні процеси активі­зуються, такий потенціал, на жаль, багато в чому залишає­ться неосвоєним.

Виною тому, передусім, стан культурного середовища. Значне ослаблення традиційних механізмів трансляції культури за рахунок розпаду ядра соціальних явищ (в яке протягом сторіч входили етнос, релігія, різні течії філософ­ської і соціальної думки), розриву історично сформованих соціальних зв'язків і спільностей залишає неосвоєним зна­чний об'єм життєздатних зв'язків і цінностей минулого. Іншими словами, розпадаються соціокультурні верстви -носії культурного генофонду.

Natalya A. Dudina-l ovchock. Cultural Potential of City. / Book of articles ENHR Conference in llelsingor, Denmark, august 26-31, 1996.

136

По-друге, за високими темпами зміни об'єктів оточення та збідненому культурному генофонді нове погано засвоюється із-за пасивності та масового незнання, з чим його співвідноси­ти й до чого приєднувати, деякої безпорадності значної части­ни нашого населення, що виникла за десятиріччя культурної «бездіяльності». Відповідно, складається ситуація, коли куль­турні об'єкти минулого та сучасного створюють умови існу­вання членів суспільства, але їх соціально значущі функції залишаються невикористаними. Розбіжність між накопичен­ням у суспільстві культурного потенціалу та зростанням не­адекватності його використання є сьогодні джерелом проце­сів, що гальмують соціальний і економічний прогрес нашої країни, її подальший швидкий культурний розвиток.

Місце у суспііьстві та шляхи розвитку культури Для здолання цих негативних тенденцій необхідно відно­влення всього об'єму організованого та розвинутого, «всюди щільного» культурного середовища. А це вимагає віднов­лення розгалуженого механізму розповсюдження культури:

впровадження нової культурної моделі;

відновлення ролі релігії;

-відновлення цілісного життєвого середовища посе­лень (архітектурно-просторової організації, інфраструктур-ного забезпечення);

створення цілісної освітньо-виховної програми;

створення національної концепції радіо і телебачення (інформаційного забезпечення).

Нова культурна модель

Відновлення культурного середовища можливе завдяки новій культурній політиці, яка формується на основі нової ба-гатомірної полівалентної моделі культури, пов'язаної з демок­ратичною формою суспільства, настроєної на принципову рів­ноправність усіх культурних напрямків (за виключенням по­рушення закону) та самопідтримання культурних процесів.

Нова культурна політика пов'язана також зі зміною всієї структури взаємин між державою та культурною сферою — переорієнтація з «керування» на підтримку культурних про­цесів. Культуру неможпиво об'єктувати, бо це не виробницт­во і не сфера послуг. Вона - живий організм такої складнос­ті, яка не піддається моделюванню та структуруванню в ма­сштабах великих територій, виключає стандартизацію і глобальний нормативний підхід. Успішне централізоване управління культурним життям за будь-якою «всеохоплюю-чою» схемою нині принципово неможливе.

Тому всі зусилля «керування» у відношенні до культури мають нагадувати скоріше роботу землероба чи садівника,

137

ніж роботу інженера-плановика або ж організатора конвеє­рного виробництва. Впливати на культурне життя, не пору­шуючи природність цього процесу можна через регулюван­ня, а не регламентацію, через створення умов, що стимулю­ють культурну діяльність на місцях. Для цього держава повинна не нав'язувати всім готові норми «зверху», а ство­рюючи необхідну інфраструктуру для культурного життя, забезпечувати рівний старт у культурі для населення в умо­вах зростання соціальної нерівності сімей і прагнути до формування громадянського «інстинкту», який би зміг про­тидіяти хаосу та розірваності культурного середовища, роз'єднаності суспільства.

Необхідно перейти від монополізації державою культу­рної роботи, від єдиного суб'єкту культурної політики -держави - до багатьох самостійних культурних політиків; від вертикальної багатоланкової та багатоповерхової стру­ктури організації та управління до структури з розвинени­ми горизонтальними зв'язками, яка передбачає співпрацю держави і місцевої ініціативи населення.

Держава повинна втручатись тільки тоді, коли із-за яких-небудь причин перестають діяти саморегулюючі механізми в суспільстві, і робити це дуже тактовно, делікатно, на основі відпрацьованих адміністративно-правових та економічних механізмів розвитку й управління. Сьогодні тільки передба­чається створення нової організаційної структури взаємин держави та культурної сфери і технології їх реалізації - ор­ганізаційної, економічної, правової, фінансової і т. д.

Як відомо, в сучасних розвинених постіндустріальних державах можна виокремити три найголовніші моделі взаємовідносин держави з культурною сферою: американ­ську, британську та французьку, які різняться рівнем дер­жавного втручання в процеси підтримки культури, обся­гами й механізмами недержавної підтримки митців та ми­стецьких заходів. Найбільшою децентралізацією підтрим­ки культури, провідною роллю приватних жертвувачів та фундацій, високим рівнем власної господарчої ефектив­ності культурно-мистецьких закладів відзначається аме­риканська модель. Британська модель побудована на під­тримці культури державою за принципом «витягнутої руки», шляхом розподілу бюджетних коштів через авто­номні недержавні й напівдержави!' інституції. Найбільш потужна й доволі централізована державна підтримка на­ціональної культури характерна для французької моделі. Така традиція державного патронажу щодо культури іс­нує не тільки у Франції, але й у більшості федеральних

земель Німеччини, Австрії. До речі, створення тотально контрольованої державою багатоповерхової культурної Ієрархії в колишньому СРСР у значній мірі полегшилося тим, що практично було збережено, за незначними моди­фікаціями, систему підпорядкованих Міністерству імпе­раторського двору й призначуваній ним Дирекції (згодом -відповідно політбюро й мінкультури) імператорських му; зеїв на кшталт Ермітажу чи імператорських театрів, де актори могли дослужитися до звання «заслужених» або вийти після 15 років служби у ^відставку з правами канце­лярських службовців третього розряду.

Всі ці моделі взаємовідносин держави і культури були історично сформовані (тобто природно) - залежно від осо­бливостей історичного розвитку кожної держави, її полі­тичного устрою, наявності чи відсутності традиції королів­ського патронажу щодо мистецтв та впливовості самого королівського двору. Мають вони деякі подібності і від­мінності в підходах до фінансування.

Перед тим, як вирішити питання організаційної струк­тури і технології реалізації взаємин держави та культури в наших умовах, треба пильніше (і критично), придивитися до досвіду інших держав, враховуючи конкретні історичні об­ставини та передумови розвитку останніх і нашої держави, економічну, політичну та соціокультурну ситуацію, яка сьогодні має місце в Україні.

Міркування національного престижу, освітньо-виховна місія культури та її економічна важливість і сьогодні є осно­вними причинами посилення підтримки сфери національної культури більшості урядів західних держав. Все це - суттєві аргументи на користь державної підтримки культури в сьо­годнішній Україні, оскільки іноді саме національна культура є найпривабливішим із того, що Україна може показати сві­тові (на тлі економічної кризи та політичних негараздів). Саме нона може піднести національне самоусвідомлення громадян, консолідуючи їх у єдину політичну націю.

Держава повинна визначати основні напрями фінансу­вання культурного життя, спираючись на загал ьнодержанні та загальнонаціональні завдання суспільного розвитку і ви­ходячи з пріоритету загальнолюдських культурних ціннос­тей і моральних норм (щоб запобігти збідненню культури). Тим більше, що існує певний взаємозв'язок культурних цін­ностей з відповідним способом життя, напрямом думки, а також з певним устроєм суспільства і його життєвого сере­довища. Від того, на що переважно орієнтують цінності,- на іманентне чи трансцендентне, на перетворення природи чи

138

139

на духовне удосконалення особистостей, які задають моделі поводження - індивідуалістичні чи колективні, залежить спрямованість господарчої діяльності, зміст соціальних форм та інститутів. Тому, вибір цінностей, моральних норм, на які повинна спиратися культурна політика - завдання по­літичне за своїм змістом та гуманістичне за духом, це, також, і одна з найважливіших загальнолюдських задач. Роль релігії

Сьогодні є необхідним, також, і відродження участі це­ркви в житті суспільства. Держава і церква мають спільну мету — виховання зразкового громадянина, але використо­вують різні засоби.

Релігія існує як духовний витвір, який з'явився на осно­ві потреб суспільства і виконує особливу функцію — регу­лює поведінку людини, контролює її духовний світ за до­помогою гуманістичних, змістожиттєвих видінь.

Віра у виший зміст життя, вищу ціль буття, в об'єктив­ний характер етичних вимог, була опорою моральності та джерелом культурної творчості на протязі всієї попере­дньої історії. Євангелійські заповіді «не вбий», «не вкради» виходять із загальнолюдської моралі. Навряд чи можливо запропонувати щось краще. Добро і зло, справедливість, сором — це поняття, що лежать в основі моральності, вмі­щують у себе уявлення про нормальне життя людини та людські взаємовідносини.

Релігія робить особливо почесними і цінними ті соці­альні зв'язки, які надають цілісність соціальним явищам і заважають роз'єднанню людей у процесі розподілу праці та соціального розшарування. Вона виконує функцію регулю­вання людських відносин.

Для багатьох представників сьогоднішнього покоління в нашому суспільстві відродження релігійності сприяє по­верненню до цільності, вивільненню з того тяжкого стану внутрішньої «розірваності», в якому вони знаходяться. Ре­лігійно-філософська основа світогляду може виконати функцію гармонізації духовних сил людини і, у випадку їх роздрібнення, прагне «скласти» все в цілісний світ, уберег­ти людину від повного розпаду і втрати самої себе.

Вірування, так само як і знання, визначають духовне життя багатьох людей. Особливо зростає роль віри у фор­муванні переконань, коли наявні ідеали занепали чи похит­нулися, як це сталося у нас. Будь-який позитивний ідеал має моральний компонент. Формування переконань, коли ідеал похитнувся, може здійснюватися тільки шляхом по­вернення до витоків моральності.

Сьогодні, коли в значної частини громадян втрачена віра у соціальний ідеал, формування моральних основ громадян­ськості, навіть релігійності, може стати тією духовною опо­рою, на якій має відродитися цілісність культури та особис­тості, здолатися розлад між реальним життям та ідеалом.

Життєве середовище поселень (інфраструктурне за­безпечення, архітектурно-просторова організаиія) Чимало проблем - економічних та соціальних необхідно вирішити, перш ніж дати імпульс динамічному розвитку культури. Наша сьогоднішня справа - зберегти те, що маємо, і посту­пово рухатись вперед. Культура в умовах ринкової еконо­міки потребує сприяння, умов для свого розквіту - тоді на­ші нащадки одержать основу, на якій зросте їхня духов­ність, відданість Україні.

Відновлення механізму відтворювання культури, як го­ловний шлях розвитку культурного життя, безпосередньо пов'язане а більш раціональним та інтенсивним використан­ням наявних можливостей і ресурсів суспільства та соціаль­ною активністю населення. Значну роль у такому викорис­танні грає і сам наявний культурний осередок, бо він є не лише дозвілля, але й виховання почуттів патріотичних: наве­рнення до справжньої духовності, якої так бракує сьогодні. Недарма кажуть, що в смутні часи культура зникає першою, але повертається останньою. Ми повинні цьому запобігти.

Треба створити однакові умови для розвитку та пропа­ганди національної культури всіх, хто мешкає на території України, розвивати культуру українську та національних меншин, оскільки гарантування прав людини будь-якої на­ціональності на культурний розвиток, доступ до духовних цінностей, певний кількісний та якісний рівень культурних благ та послуг є важливою (складовою частиною системи соціальних гарантій у суспільстві.

Культурний розвиток кожного регіону України повинен бути націлений на врахування його специфіки, мати в своїй основі регіональну концепцію. Також свою специфіку, своє обличчя, свій шлях у культурному розвитку повинно мати і кожне поселення, не залежно від того, чи то велике місто, чи мале село.

Середовище кожного поселення, його місцеве життя ду­же важливі в культурному відношенні. В цьому «малому сві­ті» місцевого життя починається «великий світ» культури. Як природа є необхідною людині для її біологічного існу­вання, так і оточуюче її культурне середовище є необхідним для духовного та морального життя, формування її культури.

Життєве середовище поселення для спеціалістів, які йо-

140

141

го вивчають - це поєднання взаємодіючих дуже складних соціальних і фізичних об'єктів та явищ, а для кожної лю­дини, що мешкає в ньому - це, в першу чергу, певний ком­плекс умов життєдіяльності. І ці умови життєдіяльності завжди існують для неї в двох аспектах: як «поле» діяльно­сті та особистого розвитку (різноманітність та доступність різних видів діяльності, просторів, послуг та об'єктів посе­лення є основними для визначення ступеню розвитку посе­лення, в тому числі і культурного, його привабливості для людини) та як чинники і стимули, що визначають дію та поведінку людей (тут на перший план виходять для людини житлові умови та умови особистої безпеки, можливість ви­ховання дітей та інше). Ці умови, які за своєю сутністю є впливовими внутрішніми факторами середовища, кожен день впливають на населення, його спосіб життя, культуру, сприяють створенню та посиленню (чи ослабленню) куль­турного потенціалу суспільства.

Створення благоприємного оточуючого людину жит­тєвого середовища, що організує не тільки основні життє­ві функції, але й впливає позитивно на формування духо­вного світу людини, його культури - сьогодні одне з най­важливіших завдань нашого суспільства. Для цього все повинно бути спрямованим на створення середовища по­селень - міст і сіл - як єдиної культурно-екологічної сис­теми, що залучається до єдиного процесу виховання лю­дини і відтворення культури, не розділяючи соціальний організм поселення на частини і прагне до єдності всіх сфер життя. Щоб забезпечити сприятливий комплекс життєвих умов, сьогодні є необхідним не зближення умов та способу життя різних типів поселень (оскільки це, зро­зуміло, неможливо), а підвищення комфортабельності їх­нього життєвого середовища і відповідність кожного з них завданням багатогранного розвитку особи. Для цього потрібно усвідомити такі основні моменти.

По-перше, процес територіального розвитку кожного поселення не повинен за своїми темпами перевищувати культурний та соціальний розвиток. Сукупна інфраструк­тура кожного поселення має бути повноцінною і завжди включати мінімальний набір таких інфраструктур: техно­логічну (інженерія і транспорт), архітектурно-просторову, екологічну та культурно-історичну. Можливість підключи­тися до набору елементів сучасної цивілізації в межах най­ближчого оточення повинно мати все населення країни. Без цього існування життєвого середовища поселення як куль­турного неможливе.

142

Слід забезпечити кожне поселення необхідною кількіс­тю закладів культури та соціальної інфраструктури, внести серйозні зміни в організацію житла та наближених до жит­ла закладів соціальної інфраструктури (принаймні, дитячих садків, шкіл). На порядку денному нашого суспільства пе­регляд основних принципів нормування усіх масових гро­мадських будинків та споруд, житлових будинків з ураху­ванням створення умов для здорової екологічної атмосфе­ри, повноцінного життя всіх людей, які мешкають в Україні - різних за національністю, соціальним статусом, віком, станом здоров'я.

По-друге, необхідно налагодити природні соціальні та культурні зв'язки населення (горизонтальні зв'язки), актив­них соціальних спільностей, створювати умови для самороз­витку культурного життя, його природного «зростання знизу вгору», а не навпаки. Ми навіть не замислюємося, наскільки економічно, соціальне, морально ефективним може бути са­модіяльність населення в кварталах та мікрорайонах, У цьо­му середовищі зростає та виховується молоде покоління. Але сьогодні місцеве життя будинку, кварталу, мікрорайону, на-жаль,- сфера соціального та культурного вакууму. На місце­вому рівні існує роз'єднаність та індиферентність до свого життєвого середовища. Воно нічийне, не має обличчя, «роз-культурене», не викликає позитивних емоцій.

Налагодженню соціальних та культурних зв'язків, «кристалізації» культурного життя населення навколо сво­го життєвого середовища повинні сприяти не тільки діючі, але й ті, що створюються, заклади культури, які можуть стати ядром місцевого соціально-культурного життя.

По-третє, відродженню культури має сприяти і все архі­тектурно-просторове середовище. Архітектура є одним із найважливіших чинників розвитку культури кожної люди­ни окремо, і суспільства в цілому, оскільки вона охоплює всю сукупність зовнішнього оточення життя людини. Ми не можемо піти від неї, навіть коли б цього бажали, бо вона означає формування та перетворення відповідно до людсь­ких потреб всього обличчя землі.

Від оточуючого середовища люди завжди очікують більше, ніж умов, придатних для здоров'я, ресурсів для ро­боти економічного механізму і всього того, що розуміється під нормальними екологічними умовами (хоч і вони дуже важливі). Крім даху над, головою чи роботи, необхідне емоційне та духовне задоволення, яке здатна відчувати лю­дина в процесі ідентифікації з місцем помешкання. Спів­відношення себе з таким місцем (ідентифікація) - є і при-

143

родною біологічною, і соціальною потребою, яка існує у людському суспільстві вже з достатньо ранньої стадії куль­турного розвитку. Воно є важливим для соціалізації, куль­турного розвитку людини і зараз.

Велике значення має атмосфера середовища поселення з вираженими в ньому смаками, поглядами, інтересами, звича­ями, що формуються за допомогою мови. Своєрідність мо­ви - це перше, що відкриває нам з внутрішнього світу різні явища - чи то людські спільноти, чи будівлі або міста. Архі­тектура - це також своєрідна мова і передавач культури. Ма­сштабні співвідношення деталей, об'ємів, просторів, особли­вості кольорової гами, що використовується, народжують мову національної архітектури, а специфіка сприйняття лю­диною, зокрема міського, середовища, його психологічний образ, дуже живучі, бо вбираються з молоком матері.

Обличчя сучасного міста: площі, вулиці, будинки - все це з дитинства формує і смак, і світогляд. Для того, щоб пройнятися розумінням краси, недостатньо бачитись з нею тільки в музеї. Краса повинна оточувати людину вікнами вечірнього міста, духмяними квітами при дорозі, набереж­ними, палацами, пам'ятниками.

Патріотизм починається з любові і поваги до заповітів батьків, дідів, предків. З любові до свого міста чи села по­чинається гордість за свою Батьківщину. Не тільки досяг­нення науки і приборкання природи може викликати нашу гордість, але й велика культура. Відродження народних традицій і звичаїв неможливе сьогодні без збереження пам'яток історії, культури та археології, без формування сучасного культурного архітектурного середовища - різ­номанітного, виразного, гуманізованого, що враховує міс­цеві та регіональні особливості способу життя, потреби і культурні нахили, викликає в людей, які живуть у ньому, позитивні емоції, любов до своєї землі, гордість за свою велику та малу Батьківщину.

На сьогоднішній день Україна має велику культурну архітектурну спадщину. Багато на її території археологіч­них пам'яток, бо вона спадкоємниця великих стародавніх культур - таких, як трипільська (IV—НІ тис. до н. е.), черня-хівська (II-IV ст. н. е.).

Ці культури - повноцінна складова української духов­ної і мистецької традиції. Це не тільки археологічне від­криття кінця минулого століття, це феномен національної культури, наша давня історія, ключ до цілої духовної епо­хи. Трипільська культура, як повноцінна складова, входить до скарбниці світової культури і відображає українську ду-

ховну й мистецьку традицію, споріднену з давніми культу­рами шумерів, індійців, єгиптян, тібетців, монголів. У ній можна знайти вічну мистецьку національну традицію, свій код до розуміння дійсності та естетики. Все це - той націо­нальний скарб, який може стати основою відродження тра­диційного, виразного, гуманізованого і культурного архі­тектурно-просторового середовища.

Особливу чи не найважливішу роль у розбудові націо­нальної свідомості, вихованні патріотизму до Батьківщини повинна відігравати і наша столиця - Київ, одне з найстарі­ших міст України і світу. Треба зауважити, що Київщина дала світові дивну стародавню культуру. У прадавніх три­пільських містах були астрономічні обсерваторії, храми, ка­лендарі, знаряддя праці, речі домашнього вжитку, прикраси з дорогоцінних металів, двоповерхові, розписані червоною вохрою, оселі, дивовижні керамічні вироби, на яких були відображені міфічні уявлення наших предків про світобудо­ву, статуетки, що являли собою релігійні скульптури.

Київ - також і значний культурний духовний центр з тисячолітньою християнською історією. Протягом багатьох століть він був центром паломництва, святим місцем, пер­шим після Єрусалиму, побачити яке було мрією кожної віруючої людини. Київ - колиска святої християнської віри наших предків, перший свідок їх громадянської самобутно­сті. Варті поваги слова, що сказані Є. Гребінкою: «Який ти гарний, мій рідний Київ! Добре місто! святе місто! Який ти гарний, який світлий, мій сивий старик! що сонце поміж планет, що цар серед народу, то Київ серед міст. Освітньо-виховна програма

Завдання відродження культури (не тільки її зовнішньої форми, але й самої суті) не може бути вирішеним, якщо не буде підкріплене добре продуманою програмою освіти й виховання молодого покоління. Оскільки освіта завжди була пов'язана не тільки з культурою, але і з перспектива­ми та темпами економічного розвитку суспільства, можли­во нам було б корисним при визначенні підходів та пріори­тетів придивитися до зарубіжного досвіду,

У промислово розвинутих країнах соціально-економічні умови, що склалися на початок 80-х років, відображають тенденцію росту цінності інформаційних ресурсів у порів­нянні з іншими національними ресурсами. Величезне зна­чення надають інформаційному забезпеченню homo faber (лат- людині, яка виробляє) і виділяють для цього значні кошти. Завдяки інтегральним мережам зв'язку, масовому впровадженню ЕОМ, Інформаційно-пошукових систем

144

145

(ІПС), створені та удосконалюються загальнодоступні бан­ки даних (ЗБД). Легкий доступ з домашнього комп'ютера за допомогою Інтернет до будь-якої інформації з її відо­браженням на екрані, викликав революцію в інформацій­ному забезпеченні суспільного виробництва, сприяв розкві­ту малого бізнесу, розвитку соцкультпобуту. Це, в свою чергу, забезпечило більш економне використання часу лю­дьми, дозволило зберегти їх життєву енергію для творчого використання.

Інший вирішальний напрям інтенсифікації суспільного виробництва та громадського розвитку, пов'язаний з сис­темою освіти. Тільки та держава може забезпечити гідне життя своїм громадянам, яка виділяє необхідні кошти на освіту та науку.

Віддаючи сьогодні пріоритет культурі, освіті, науці та інформаційному забезпеченню, необхідно приймати до уваги і усвідомлювати в усьому світі небезпеку, яку несе в собі раціоналізація та технократизація мислення. Самі ра­ціональні знання та суто інтелект не вміщують поняття мо­ральності, виключають суб'єкта та мораль, що створює пе­редумови її падіння. Не можна втратити історичну, етичну, духовно-моральну основу суспільства в гонитві за інтелек­туальним розвитком та добробутом. Новий виток техноло­гічного та соціального розвитку суспільства обов'язково повинен наповнитись новим культурним вмістом, духовні­стю. Якщо моральність, духовність перестануть наповню­вати цивілізацію, то людське суспільство не зможе існувати як морально-духовне формування. Основне місце займуть користь, владолюбство, жорстокість, насильство, звірині інстинкти. Відірваність науки та освіти від культури і ду­ховності все більше відчувається в суспільстві - зростає рівень злочинності, відчуження людей, розпад сімей.

Усвідомлення небезпеки технократичного мислення породжує у всьому світі рух за гуманізацію та гуманітари­зацію освіти. Зараз, коли раціональне сприйняття світу ви­тісняє образне мислення, а технократичний образ світу -гуманітарний, необхідно налагодити зв'язок науки, освіти і культури. Має зрости значення гуманітарної культури, ду­ховності та екологічних знань, які дають людині цілісний світогляд і відкривають перед нею ціннісне та глибоко мо­ральне сприйняття світу.

Виховання не тільки освічених, але й духовно багатих людей є сьогодні нагальна внутрішня необхідність нашого суспільства. «Застійні» явища минулих років негативно по­значилися на настрої, на життєвій та громадянській позиції

146

людей. Сьогодні без духовно багатого та високорозвинено-го громадянина неможливо вирішити жодного соціальне економічного завдання. Моральність набуває політичного значення, прямо впливає на темпи і, головне, на характер розвитку нашого суспільства, визначає його перспективи. Тільки па моральній основі є можливими відродження гро­мадянського суспільства, піднесення суспільного життя і вирішення всього комплексу проблем - екологічних, еко­номічних, правових, національних.

Основною турботою держави має стати національна комплексна Освітньо-виховна програма, яка зробила б освіту доступною для всіх та заклала основу для створення людських особистостей, індивідуальностей із широким сві­тоглядом, справжніх громадян з активною і моральною життєвою позицією, які здатні сприймати нові віяння, дбайливо ставитися до всього що залишилося їм у спадок, турботливо зберігати для майбутніх поколінь, а також зба­гачувати це надбання.

Така програма повинна поставити гуманітарне знання нарівні з технічним, а естетичне виховання - з трудовим і фізичним. Гуманітарні дисципліни та естетична освіта ви­ховують моральність Рі широкому розумінні: моральне ста­влення до інших людей, до Інших націй, до праці. Естетич­на освіта розвиває творчі здібності людини в художній га­лузі, що сприяє моральній стабілізації особистості, її за­гальній інтелігентності, зміні характеру інтелекту та розви­тку інтуїції необхідної в інших галузях діяльності людини.

У суспільстві, починаючи від шкільної лави, необхідно виховувати повагу і терпимість як до релігійних вірувань, так і до атеїстичних переконань.

Якщо ми хочемо серйозно збудувати власну державу, не вистачить бути національне свідомим патріотом, мусимо вміти думати як зрілі та відповідальні громадяни.

У справжнього громадянина, має бути відчуття хазяїна, відчуття відповідальності за себе та за свою діяльність. Тому в Програму обов'язково повинні входити: правове (знання своїх прав та обов'язків), морально-патріотичне (знання місцевої і національної історії) і трудове виховання.

Обов'язковим елементом Програми є етичне виховання. Основи етикету та культури харчування, етики поводження і спілкування людини у суспільстві - це зовнішня частина вихованості, культурності людини,- і тому їх слід прищеп­лювати з раннього віку. Культура спілкування та ввічли­вість зберігають людям здоров'я, добрий настрій, підтри­мують доброзичливу атмосферу у суспільстві. З дитинства

147

\ треба виховувати витончений художній смак, привчати до

фізичної та розумової праці, прищеплювати увагу до рідної мови, літератури, історії. Все це і створює культурне об­личчя людини. Естетична культура впливає на поведінку, освіченість на культуру праці, моральна культура на куль­туру дозвілля. Без цього не може здійснитися людина як громадянин Батьківщини, а без виховання громадянина та особистості неможливо відновлення квітучої нації.

Поширення національно-культурних і освітніх ціннос­тей серед молоді і юнацтва, забезпечення потреб навчаль­ного процесу - одна з найвагоміших турбот держави. Різ­номанітність потреб в усіх ланках існуючої системи освіти: школах, гімназіях, коледжах, колегіумах, інститутах, ака­деміях, університетах,- все це розмаїття породжує велику кількість нових курсів, програм, а отже, і нових підручни­ків, інших літературних джерел.

Освіта - це сфера, на якій не можна економити, оскільки вона є основою соціально-економічних досягнень суспільст­ва. Держава, яка не здатна змінюватися у науково-техноло­гічному і освітньому плані одночасно з економічними і соці­ально-політичними змінами, приречена на постійне відста­вання. Аналіз будь-яких моделей соціально-економічного, на­уково-технічного розвитку країн, що після Другої світової війни здобули успіх у народному господарстві, досягнувши на його базі матеріального добробуту, показує, що без тоталь­ної мобілізації інтелектуального потенціалу нації, її духов­ного відродження, інвестиції у виховання людини як творчої особистості - її освіту, культуру, професіоналізм і соціальну активність, патріотизм і суспільну свідомість, не обійтися.

Духовна інформаційна мобільність нації - передача з роду в рід традицій і творення (прирощення) на рівні одно­го покоління чи особи нової інформації - грунтується на мові народу, його культурі, національній освіті, науково-технічній політиці, що проводиться в національних ін­тересах, історії народу, традиціях (тобто на тому, що фор­мує суспільну пам'ять).

Рушієм соціального прогресу виступають творчі пори­вання і творчий запал та згуртованість усіх членів суспільс­тва, що залежить від його політичного, наукового, техноло­гічного і культурного середовища, від етнопсихології нації, її менталітету, від якісних характеристик кожного (патріо­тизму, жертовності, суспільної свідомості). Освіта та забез­печення науковою інформацією разом з високими техноло­гіями є чинниками на яких ґрунтується успішний розвиток науки та економіки.

У меморандумі ЮНЕСКО відзначено, що «динамізм су­часного суспільства диктує необхідність багаторазової пере­орієнтації випускників вищої школи за час їхнього життя». Україна за середньою тривалістю освітнього періоду для ро­бочої сили (менше 10 років) помітно поступається розвине­ним країнам (наприклад, у США, Японії цей показник сягає 14 років) і ця обставина суттєво гальмує рівень складних на-укоємних технологій у виробництві, рівень побутового вико-

_Їистання складної техніки, енергоресурсозаощадження. енденції занепаду в освіті загрожують не тільки збережен­ню і розвиткові науково-технічного потенціалу, а й можли­востям використання наукових досягнень, без чого наука стає непотрібною, а суспільство відкидається в своєму розвиткові.

Інформаційне забезпечення

Засоби масової інформації (ЗМІ) відносяться до най­більш важливих соціальних інститутів. їх діяльність - це по­казник ефективності, духовної енергії, стану моралі суспіль­ства і всіх його інститутів. Вона торкається самої серцевини повсякденного життя людей, визначаючи їх відчуття часу і простору, розум і почуття, мову і засоби спілкування.

Як свідчить історичний досвід, шлях розвитку суспіль­ства в значній мірі визначається тим, яку роль у ньому віді­гравали засоби масової інформації. Могутніми засобами впливу на думки людей є друкована продукція, телебачен­ня і радіо. Сьогодні найбільший вплив на формування на­шого суспільства має телебачення.

Для переважної більшості населення воно стало єдиним джерелом інформації і як ніякий інший різновид засобів масової інформації ефективно впливає на свідомість інди­віда, формує його смаки й світогляд та спосіб мислення. За допомогою добре продуманої системи візуальних карти­нок, телеманіпуляції можна досягти будь-якої, хоч і неймо­вірної з першого погляду, мети. Маніпулюванням свідоміс­тю громадян можна змусити народ зненавидіти батьківщи­ну або розпалити вогонь ворожнечі, неприязні до іншого народу та цілого світу.

Сьогодні на ринку вітчизняної телепродукції дуже мало програм, які можна назвати цікавими та професіонально виконаними. За моральним та змістовним аспектами (особ­ливо, якщо прийняти до уваги переважну кількість низько­сортних розважальних програм та серіалів іноземного виро­бництва) наш інформаційний простір значною мірою от­руйний, небезпечний та екологічно шкідливий. Блакитний екран телевізора нав'язує ідеї насильства, розпусти, спро­щує духовний світ людини.

148

149

Після здобуття Україною незалежності радіотелевізійний простір формально також став простором нашої держави. Але насправді його ще треба сформувати та опанувати.

Важливими є якість, політична та культурна спрямова­ність інформації.

У виробництві телевізійних програм існує певний тех­нологічний процес, для якого окрім людей, таланту і твор­чої наснаги, знань і вміння, потрібні значні матеріальні за­трати і досконале технічне устаткування. Якщо бракуватиме бодай одного з цих компонентів, не буде високоякісного, конкурентноспроможного телебачення в Україні.

Потрібен контроль над діяльністю наявних станцій, розробка інформаційної політики в державі. Наша держава, як і кожна країна, котра дбає про національну безпеку, су­веренітет, повинна здійснювати контроль за своїм інфор­маційним простором і підтримувати належним чином наці­ональні засоби масової інформації, тому що ні безпека і добробут людей, ні права і гідність особистості не можуть бути забезпечені без незалежних і плюралістичних mass-media, що знаходяться під захистом закону і діють на висо­кому рівні професіоналізму і соціальної відповідальності.

І хоч новий стан культури повинен вбирати в себе традиції і цінності минулого, все ж таки він, в основному, виникає з нового рівня людських відносин та на новому рівні розвитку техніки та технології, в результаті їх органічного освоєння. Це нове в усіх сферах життя повинно бути різноманітним і бага­тогранним, щоб кожен знайшов у ньому своє, щоб людина зростала не тільки вільною, але й на основі вільного вибору того, що найбільш відповідає її натурі. Свобода в культурі не сваволя, а можливість реалізувати себе, свій творчий потенці­ал, знайти своє у різноманітності існуючої культури.

Розвиток культури, її самовідтворення неможливі без здійснення цього принципу різноманітності - без різних напрямків у мистецтві і філософській думці, багатства на­ціональних і етнічних культур, діалогу різних світорозу-мінь та світовідчуттів, релігійних вірувань та атеїстичних переконань. Повернення до культури в її національній та загальнолюдській повноті, не може базуватися на нових заборонах, національній ізоляції, класових перепонах, на реанімації несвободи. Якщо мірою свободи є культура, то справжнім виміром культури є свобода. Якраз вона забез­печує культурі плідне існування та саморозвиток.

Саме на цій основі діалогу, консенсусу є можливим зростання, відродження культури - відновлення зруйнова­ного ядра соціальних явищ, розірваних людських зв'язків,

сталої системи моральних координат, які однаково викори­стовуються для різних суспільних верств, людей з різними поглядами та переконаннями. Такі координати, ставши чинниками соціальної свідомості, зможуть згуртувати сус­пільство. І це сприятиме прискоренню соціального розвит­ку. Культура - потужний каталізатор суспільних процесів, може перенести наше суспільство з того стану, в якому во­но зараз перебуває, у світ XXI століття.

В Україні необхідно детально опрацювати, з одного бо­ку, програму розвитку культурного потенціалу нації через створення культурного середовища, з другого - приступити до формування всеукраїнського фонду сприяння розвитку такого потенціалу. Таким чином, сьогодні слід з'єднати весь інтелектуальний та культурний потенціал країни і почати рух у прогресивному напрямку. Дія цього в нас є всі пере­думови. Потенціал країни, її природи, і талановитого народу далеко не вичерпаний. Він величезний, і це вселяє почуття оптимізму і надії на реальне відродження її культурного і матеріального добробуту.

Контрольні запитання та завдання

Дайте характеристику правничої та духовної культури юриста.

Національна культура юриста,

Політична культура юриста.

4. Як ви розумієте моральну культуру юриста? 6. Які ви знаєте норми правничої культури?

Питання для роздумів і дискусій

Інформаційна культура юриста.

Економічна культура юриста.

Акторська культура юриста.

150

Держава є досконалий союз вільних людей, укладений задля дотримання права і загальної користі.

Гуго Гроцій

Розділ 8. ФІЛОСОФІЯ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ ЮРИСТА

ПЛАН (логіка викладу)

Актуальні проблеми духовно-правового виховання молоді.

Зміст, напрями та головні тенденції філософії правового ви­ховання:

а) концепція вільного виховання;

б) онтологія правого виховання;

в) гносеологія правового виховання;

г) аксіологія правового виховання;

д) логіка правового виховання;

Філософсько-правовий аспект морального виховання.

Естетичне виховання студентів у процесі пізнання права.

Економічне виховання у контексті філософії права.