3.3. Стан освіти в україні

З перетворенням України на самостійну державу освіта стала власною справою українського народу. Розбудова системи освіти, її докорінне реформування були проголошені основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні.

Динамізм, притаманний сучасній цивілізації, зростання соціальної ролі особистості та рівня її автономії, гуманізація та демократизація суспільства, інтелектуалізація праці, швидка зміна техніки і технологій в усьому світі - все це потребує створення таких умов, за яких народ України став би нацією, що постійно навчається.

Процеси змін освіти в Україні зумовлені поєднанням впливів зовнішніх і внутрішніх чинників періоду соціально-економічних реформ і переходу до вільноринкової економіки й демократичного суспільства в умовах посилення європейської економічної і політичної інтеграції.

До головних зовнішніх чинників входять явища глобалізації економіки, формування інформаційних суспільств, розпад СРСР і соціалістичного табору, посилення інтеграційних процесів у Європі, прискорення утвердження регульованої ринкової економіки та демократії на всій планеті, тенденції оновлення систем освіти в багатьох країнах світу.

Внутрішні чинники - деколонізація і відновлення державного статусу української мови; відмова від старої моделі соціально-економічного устрою і створення демократичної держави; повернення до системи споконвічних народних християнських цінностей з включенням нових демократичних; інтеграція в Європу й орієнтація на її стандарти в освіті при збереженні національних особливостей; демократизація управління освітою; розширення системи вищої освіти та її удосконалення, що впливає на формування нового суспільного замовлення на підготовку сучасного вчителя; економічна криза і скорочення фінансування навчального процесу і наукових досліджень. Перебіг змін в освіті України 90-х років визначався примхливим поєднанням вказаних чинників. Так, на початку незалежності як населення, так і вище керівництво вважало успадковану систему освіти досить якісною, її глибоке реформування - неактуальним. Наслідком стала концентрація сил і ресурсів на окремих аспектах, пов'язаних з проголошенням незалежності і необхідністю деколонізації системи освіти. У ці роки з'явилися закони України "Про мову" (травень 1991 p.), який проголосив українську мову єдиною державною мовою і став підставою для поступового розширення її використання в навчальному процесі, і "Про освіту" (25.06.1991) - підстава для демократизації управління й появи приватного сектора у середній і вищій освіті.

Шляхом включення кращих середніх професійних закладів у систему вищої освіти наша вища школа з одноступеневої (існував лише диплом "спеціаліста") стала багатоступеневою (додалися дипломи "молодшого спеціаліста", "бакалавра" і "магістра"). Структура системи освіти набула вигляду, вказаного на схемі, запозиченій з праць Корсака К.В. Вперше в Україні була організована Академія педагогічних наук -осередок досліджень і засіб наукової підтримки реформ.

У 1992-93 pp. прийнята державна національна програма реформ -"Освіта (Україна XXI ст.)", яка визначила стратегічні завдання змін в освітній політиці. Економічна криза не дала змоги реалізувати більшість практичних заходів цієї програми.

Після 1995 р. освітні реформи і зміни визначалися насамперед браком коштів у державному бюджеті і бажанням політиків і керівників зберегти якість атестатів і дипломів, наблизивши їх до європейських стандартів. Система освіти отримала найвищий законодавчий акт -Конституцію України (червень 1996 p.), статті якої враховують головні світові конвенції - прав людини і захисту дітей. У 53 статті Конституції проголошується право громадян на освіту, а також йдеться про обов'язковість загальної середньої освіти.

23 червня 1999 р. набув чинності Закон України "Про загальну середню освіту", статті якого визначають всі головні риси нашої школи початку XXI ст. Вона буде дванадцятирічною: 4+5+3, де 4 роки початкової школи, 5 - основної, 3 роки - старшої середньої. Це повинно зменшити перевантаження учнів і дати змогу рівномірно розташувати навчальний матеріал, полегшивши і працю вчителів. Серед головних нововведень - перетворення старшої середньої школи у заклад поглибленого вивчення учнями групи тих предметів, які вони обрали з наміром завершити оволодіння ними у вищих навчальних закладах. На черзі - створення нових державних стандартів змісту, введення нових предметів і методик викладання, щоб випускники оновленої школи України отримували визнані в Європі атестати разом зі знаннями, вміннями і навичками, необхідними для досягнення життєвого успіху.

Слід зауважити, що з середини 90-х років у групі чинників впливу на зміни системи освіти України все більшого значення набували зовнішні, насамперед, процес об'єднання Європи і формування узгоджених стандартів освіти. Сучасна система освіти України лише в окремих аспектах відповідає цим стандартам, в більшості -поступається. Більш детально це питання буде розглянуте нижче, під час аналізу тенденцій розвитку світової середньої освіти.

РОЗДІЛ 4 МІЖНАРОДНА ВЗАЄМОДІЯ В ОСВІТІ: організації та програми

4.1. ЕВОЛЮЦІЯ ВЗАЄМОДІЇ У СФЕРІ ОСВІТИ

На початковій стадії розвитку і розширення навчання дітей і молоді дуже важливу роль в його організації й забезпеченні відігравала церква. Значна частина релігійної й світської інформації прийшла з попередніх сторіч у вигляді текстів на латині й грецькій мові, а тому навчальний процес, особливо у вищих закладах освіти, проходив найчастіше на цих мовах (університетські квартали в багатьох європейських столицях і досі називаються "латинськими"). Універсальність мов викладання дуже спрощувала спілкування освітян, давала змогу викладачам і студентам мандрувати з одного університету в інший, розшукуючи нові знання, методики і враження.

Активізація націоналізму, формування все більшої кількості мононаціональних країн разом із введенням навчання все вищого відсотка дітей і підлітків стали причиною поступового переходу в освіті на національні мови. Мовні й політичні бар'єри все більше гальмували обміни і мобільність (пересування) учасників навчального процесу, скорочували можливості освітньої взаємодії різних держав.

Утворення колоніальних імперій стало періодом нав'язування колоніям мови і культурно-освітніх стандартів країн-метрополій. Цю діяльність лише самі колонізатори могли назвати "освітніми обмінами і взаємодією". Яскравим прикладом цього є багатовікова політика Російської імперії на теренах України та інших приєднаних країн, для якої "русифікація" є чи не найм'якішою з усіх можливих характеристик.

Можна стверджувати, що періоди зниження конфронтації держав і посилення торгівлі та взаємодії були сприятливими і для освітніх обмінів та контактів. Традиційно максимально активну участь у них брали науковці високого рангу, насамперед, відомі професори, на нижчих рівнях науки і освіти обміни були незначними. Зрідка потоки студентів-іноземців вливалися в ту чи іншу країну, де існували сприятливі умови для засвоєння культури й мови, чи університети надавали особливо якісну освіту: у Францію, Англію, Австро-Угорщину (XVIII - початок XIX ст.), Німеччину (більша частина XIX ст.) та ін.Перша світова війна спричинила досить потужний потяг до колективної безпеки. Як відомо, для здійснення цих добрих намірів постала Ліга Націй, одним з підрозділів якої було створене ще 1925 р. Міжнародне Бюро Освіти (International Bureau of Education - IBE). Хоч воно не змогло істотно вплинути на розвиток національних систем освіти, але зробило корисну справу - накопичило дуже багато документів і даних про освіту більшості країн світу. Це багатство не згоріло у Другій світовій війні, бо ІВЕ було розташоване у нейтральній Швейцарії (м. Женеві).

Лише створення і зміцнення ООН й уроки Другої світової війни спричинили усвідомлення особливо великого значення розвитку освіти й організації максимально активної міжнародної культурно-освітньої взаємодії для зміцнення миру і виключення нових великих збройних конфліктів. Вперше в історії людства освіта була покликана на порятунок, на допомогу бідним і знедоленим, на згуртування розрізнених і ворогуючих націй і народів в спільну й мирну єдність.

Саме так були визначені завдання ЮНЕСКО (UNESCO, United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization) – спеціалізованого підрозділу ООН, назва якого українською мовою - "Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури". Вона існує з 1948 р. і має штаб-квартиру в Парижі. Успішно розпочавши роботу, в роки загострення "холодної війни" керівництво ЮНЕСКО надмірно втягнулося в політичні акції на боці СРСР, що викликало демонстративний вихід СІЛА, Великобританії й кількох інших розвинених країн з цієї організації, що значно зменшило її бюджет. У наш час ЮНЕСКО об'єднує 178 країн, створює і поширює (зокрема, через Інтернет) багато аналітично- освітянських матеріалів. З 1969 р. до складу включене женевське Міжнародне Бюро Освіти (UNESCO-BIEBureau International

d'Education), яке кожного непарного року організовує освітні сесії, в яких з національними доповідями беруть участь міністри освіти майже всіх країн світу. Головне завдання центральних органів ЮНЕСКО - опрацьовувати рекомендації:

• адміністративні (стосовно планування та управління освітою, організацією закладів всіх рівнів, шкільної інспекції, професійного консультування, фінансування освітою), а також педагогічні (створення навчальних програм, удосконалення методик викладання окремих предметів-, освітні дослідження).

Очевидно, що практично всі роботи й рекомендації ЮНЕСКО мають важливе значення і враховуються не лише в процесі освітньої співпраці між різними країнами, але й для уточнення планів реформування національних систем освіти (хоч вони без ратифікації парламентами не є обов'язковими для виконання, наприклад, в Україні чи Польщі).До системи ЮНЕСКО належать Міжнародна Асоціація Університетів (IAU, м. Париж) і Європейський Центр з Вищої Освіти (CEPES, м. Бухарест), які спеціалізуються на акумуляції даних про університети та інші заклади вищої освіти. Зауважимо, що зоною максимальної активності всіх міжнародних культурно-освітніх організацій є і залишаються системи обов'язкової освіти, зростання грамотності населення країн третього світу, ліквідація неписьменності серед дорослих. Тому вказані дослідні центри з вищої освіти - певний виняток.

Варто згадати й розташований у Гамбурзі Інститут Освіти ЮНЕСКО (UNESCO Institute of Education - UIE), який з моменту заснування (1951 p.) займається освітою дорослих, а також неформальною, нетрадиційною і безперервною освітою. Інститут бере активну участь у кампаніях з тестування учнів шкіл десятків країн.

Під егідою ЮНЕСКО у Парижі діє Міжнародний інститут освітнього планування (ПЕР), що спеціалізується на підготовці й підвищенні кваліфікації науковців та освітніх адміністраторів різних країн світу й аналітично-дослідницькій діяльності з метою удосконалення теорії і практики освітнього планування в світі. Особливо значним є доробок Інституту у сфері фінансування освіти. Видані десятки книг про механізми й важелі фінансування, децентралізацію прийняття рішень у шкільному менеджменті. Особливо детально висвітлена роль державного і приватного фінансування. Серед нових проектів - управління закладами і системами освіти, роль екзаменів та інших педагогічних вимірювань у регуляції освітньої системи і забезпеченні якості атестатів і дипломів та ін.

Отже, хоч ЮНЕСКО лишається світовим лідером з різноманітності тем освітньої взаємодії, в умовах обмеженості фінансування і швидкого розвитку Інтернету й електронних інформаційних засобів йому складають все потужнішу конкуренцію інші міжнародні організації, ш.о мають вищі ресурси.