- •Василюк а. Нариси з порівняльної педагогіки
- •1.2. Батьки-засновники порівняльної педагогіки
- •1.3. Перші наукові досягнення
- •1.4. Зародження організацій
- •1.5. Порівняльна педагогіка в срср та україні
- •2.1 Міждисциплінарні дослідження
- •2.2. Проблемний метод
- •2.3. Освітня політика і порівняльна педагогіка
- •2.4. Використання методології суспільних наук
- •3.2. Головні освітні процеси у світі та європі
- •3.3. Стан освіти в україні
- •4.2. Європейський союз і європейська інтеграція україни
- •5.1. Елементи історії розвитку системи дошкільного виховання
- •5.2. Основні завдання системи дошкільного виховання
- •5.3. Про стан і діяльність початкової школи
- •5.4. Тенденції розвитку початкової освіти
- •6.2. Формування стандарту середньої освіти
- •7.2. Цілі і моделі середньої професійної освіти
- •7.3. Тенденції розвитку системи професійної освіти
- •7.4. Сучасна система професійних консультацій
- •8.1. Еволюція поняття "вища освіта"
- •9.1. Підвищення вимог до вчителя XXI ст.
- •9.2. Педевтологи про підготовку вчителів
- •93. Організація первинної підготовки вчителів
1.4. Зародження організацій
З викладеного випливає, що кількість науковців-компаративістів невпинно зростала, як і важливість дослідження систем освіти в їх соціально-культурному та політично-економічному середовищі. Перші міжнародні організації виникли одразу по закінченню І світової війни. Спершу - у США (Міжнародна асоціація освіти, 1919, Нью-Йорк), а потім - у Європі (Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва, 1925, Париж).
Та з перетворенням Женеви у світовий центр політичних дискусій і взаємодії там постала у 1925 р. незалежна асоціація науковців, яка отримала офіційний статус і стала Міжнародним бюро освіти (МБО, 1929). МБО отримала право звертатися до урядів і вимагати звітів про стан і перспективи освіти, відтак, нагромаджувати, аналізувати, узагальнювати і розповсюджувати унікальну інформацію, за різноманітністю і кількістю якої вона й досі лишається серед світових лідерів. Успіху МБО сприяло й енергійне управління (керівником був видатний психолог Ж.Піаже, заступником - швейцарський компаративіст П. Роселло (1897-1970)).
Росселло мріяв про перспективу високого статусу освітньої компаративістики і вбачав у ній інструмент міжнародного порозуміння й засіб дослідження всіх країн світу. Він сформулював дві закономірності, які, на його думку, впливають на створення "освітніх напрямів":
суспільне життя і школа знаходяться у постійній взаємодії;
освітні факти знаходяться між собою у взаємній залежності.
У своїх працях Роселло виявив кілька великих і довготривалих тенденцій розвитку систем освіти у XX ст., зокрема:
- зростає вплив держави на виховання;
- спостерігаються тенденції розповсюдження середньої освіти на всю молодь;
- зростають видатки на шкільництво;
школа пам'яті перетворюється у школу інтелекту, а та в свою чергу - в школу практичної діяльності;
у підготовці вчителів спостерігається переважання педагогічної підготовки над спеціальною (фаховою, предметною).
Росселло був переконаний, що об'єктивність дослідження розвитку освіти може істотно допомогти в освітньому плануванні, відтак — розширити можливості порівняльної педагогіки поза рамки чистої теорії аж до статусу прикладної науки. Опора на універсальні підходи, правила та принципи уможливлювала надійне і точне керування освітою [Rossello P. L 'Education comparee au service de la planification. Neuchatel, Paris, 1959].
В позиції і діях Роселло та МБО не бракувало об'єктів для критики. Наприклад, в теоретико-методологічному плані він спирався лише на позитивістську філософію з її намірами виявити насамперед правила розвитку великих систем (суспільств, освіти та ін.). Матеріалом для аналізів МБО слугували переважно офіційні урядові документи, в яких годі було шукати детального висвітлення пекучих проблем і негараздів (бо й досі мало є охочих критикувати на людях самого себе). Відтак, діяльність МБО та її публікації, хоч і були найбільш всеохоплюючими у світі, відтворювали лише "парадну сторону" систем освіти і не давали повного уявлення про проблеми і негаразди.
1.5. Порівняльна педагогіка в срср та україні
Початок і середина 1920-х років були короткочасним, але виключно сприятливим періодом для досліджень і зарубіжних контактів науковців-компаративістів СРСР та Радянської України. Це зумовили і пекуча потреба негайної розбудови освіти й ліквідації неписьменності, і діяльність тих керівників і професорів, які оволоділи іноземними мовами, ще у часи існування "тюрми народів" (Російської імперії). Доробок того часу - сотні статей, брошур і книг з описами і аналізом систем освіти окремих аспектів їх діяльності у США і європейських капіталістичних країнах.
Якщо російськомовні автори найбільше аналізували праці й пропозиції видатного американського педагога-інноватора Д. Дьюї, то на теренах України зоною цікавості й контактів були Німеччина (нагадаємо, що аж до 22.06.1941 р. керівники СРСР вважали Німеччину своїм найбільшим і найвірнішим партнером і "другом"), Австрія і Чехословаччина. Про небачений для історії СРСР розквіт у 20-х роках порівняльної педагогіки свідчить той факт, що один лише україномовний часопис "Шлях освіти" помістив майже 500 статей про системи освіти і школи інших країн, маючи багато зарубіжних дописувачів (як осіб, так і асоціацій) [4]. Очевидно, серед них було багато глибоких робіт, де критично аналізувався зарубіжний та національний досвід, вносилися пропозиції щодо розвитку та удосконалення радянської середньої і вищої школи. Вони стали надійною основою широкого руху педагогічного новаторства, в якому взяли участь десятки тисяч осіб і тисячі навчальних закладів усіх рівнів.
Не слід ідеалізувати зміст більшості праць - з кожним роком наростали і загострювалися формулювання ідеологічних штампів і завуальованих послань владі у своїй лояльності. Та все це не врятувало сотні й тисячі українських науковців, учителів і викладачів від розстрілу чи концтаборів у жахливі 30-ті роки, коли молода генерація більшовиків розпочала виконувати традиційну для всіх революцій світу програму знищення своїх попередників і згуртування народу на основі СТРАХУ. За кілька років виникла славетна "залізна завіса", відтак, майже до кінця існування СРСР зникла можливість вести нормальні порівняльно-педагогічні дослідження. У подальшому вони виконували лише політичні замовлення [5]. Сформовані у радянські часи науковці отримали змогу більш об'єктивно досліджувати системи освіти зарубіжних країн лише після розпаду СРСР. Наприклад, варті уваги праці російських фахівців з порівняльної педагогіки 90-х років, хоч не всі вони відійшли від стереотипів минулого [6-8].
РОЗДІЛ 2
Період після II світової війни - час справжнього розквіту порівняльної педагогіки, коли до серйозних досліджень долучилася велика група науковців з країн Центральної і Східної Європи й третього світу. Швидко розвивалася й методологія цієї науки.