7.4. Сучасна система професійних консультацій

У число пріоритетів освітньої політики країн Європейського Союзу та інших розвинених держав входить підвищення якості освіти, важливим елементом якої є реформа професійної орієнтації та "порадництво." Це означає підготовку молоді до вдалого самостійного вибору професії згідно власних інтересів та можливостей, а також - потреб ринку.

В країнах Європейського Союзу існують інституції, які займаються професійним порадництвом. Ними є: соціально-психологічні та молодіжні інформаційні служби (Бельгія); інформаційно-консультаційні центри при університетах та в міністерстві освіти (Франція); професійно-орієнтаційні шкільні пункти та молодіжні служби (Данія); центри психологічного та освітнього консультування (Люксембург); психологічні консультаційні пункти в школах, професійні консультаційні служби, організовані Інститутом зайнятості та професійної підготовки (Португалія) та ін. Освітній досвід цих інституцій повинен у більшій мірі використовуватися і Україною.

Створення сучасної ефективної системи професійного порадництва як протиставлення безробіттю вимагає інтеграції діяльності різних інституцій і закладів як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні. Остання має відбуватися під гаслом "освіта без кордонів". У напрямі стабільної професійної підготовки та ефективного функціонування системи професійної орієнтації та консультації у 1994 р. групою країн ЄС був розроблений пакет завдань, затверджений Академією ЄС:

- створення інформаційного банку для консультативних служб країн ЄС;

-_ міжнародні обміни;

• створення основ підготовки та удосконалення працівників консультативних служб (етика консультанта, методика порадництва в багатонаціональних умовах, керування інформаціями;

• ініціювання досліджень у сфері порадництва в європейській шкалі, створення і модифікування відповідних навчальних програм.

Отже, сучасні навчальні системи повинні враховувати проблему підготовки учнів до вибору професій. До того ж, усім вчителям під час процесу підготовки та професійного удосконалення необхідно надавати базові знання і компетентності щодо професійного порадництва.

РОЗДІЛ 8

8.1. Еволюція поняття "вища освіта"

У недавньому минулому в переважній більшості країн світу синонімом вислову "заклад вищої освіти" був термін "університет" (класичний, політехнічний та ін.). Спершу університетів було дуже мало. Сторіччями молодь з сімей керівної світської і релігійної еліти учащала в невелику групу всесвітньовідомих столичних закладів Франції, Великобританії, Німеччини, Чехії, Італії, Іспанії, Португалії та інших найбільш розвинених для свого часу країн.

Та розвиток промисловості, будівництва і транспорту сприяв створенню спеціалізованих (військових, морських, будівельних та ін.) вищих навчальних закладів, контингент яких був значно ширшим, демократичнішим.

Наступні значні зміни в систему вищої освіти внесла перша промислова революція. Вона спричинила глибоке реформування її змісту, вперше в історії людства акцентувавши не формування адміністративної й клерикальної (релігійної) еліти, а підготовку науковців-дослідників та інженерів-конструкторів. Центром уваги урядів розвинених країн ХІХ-ХХ ст. стали університети й політехнічні інститути, спеціалізовані на підготовці особливо цінних фахівців, здатних спільно не лише відкривати закони природи, але й використовувати їх для будівництва небачених у минулому споруд, кораблів, літаків тощо. На жаль, державні пріоритети практично завжди включали і зброю.

Упродовж XX ст. мережа закладів вищої освіти досягла певної досконалості та стабільності. Вершиною її були різноманітного виду університети, що надавали (після 4 і 5-6 років навчання) дипломи бакалавра і магістра, а кореневою системою — декількаступенева система середньої освіти стандартною тривалістю 12 років, яка надавала всій молоді базову грамотність, а кілька відсотків найздібніших готувала до вступу в університети.

Вказана рівновага вимог і можливостей системи вищої освіти була порушена на початку другої половини XX ст. у країнах-лідерах внаслідок введення обов'язкової середньої освіти й швидкого зростання охоплення молоді вікової групи 18-23 років вищою освітою. Мережа закладівзростала повільно, аудиторії наявних університетів виявилися переповненими, а зміст навчання та організація університетського життя тимчасово надто відстали від запитів молоді. Як відомо, виник навіть "конфлікт поколінь" і запекле протистояння студентської молоді й влади у Франції, Італії, США, Німеччині. Проблема була вирішена створенням сотень "нових університетів", підвищенням автономії закладів освіти й демократизацією внутрішнього розпорядку.

Кінець XX ст. відзначений збереженням тенденції розширення студентських контингентів аж до рівня переходу до масової вищої освіти (охоплення цим видом навчання понад третини вікової групи 18-23 роки), а в окремих країнах - загальної (у вищих закладах навчається більше половини молоді).

Подібне досягнення обходиться недешево, адже у розвинених країнах навчання одного студента університету коштує в середньому 20-30 тис. доларів США щороку. Питання економії коштів і велика різноманітність контингенту учнів старших класів середніх шкіл і студентів вищих закладів освіти зумовили швидке урізноманітнення структури системи вищої освіти.

Для надання фаху студентам з невисокими здібностями до засвоєння фундаментальних дисциплін і аналітичної роботи були створені особливі заклади (незалежно від відмін їх назв у різних країнах йдеться про вищі професійні школи - ВПШ), пристосовані до розширеного використання орієнтованого на практику навчання. Враховуючи, що й класичні університети стали вводити короткотермінові (тривалістю 2-3 роки) програми професіоналізованої підготовки, виник і став досить швидко розвиватися "неуніверситетський" сектор вищої освіти, який часто-густо включав "напіввищі" заклади освіти.

Наслідком усього цього стала певна "розмитість" змісту поняття "вища освіта" у наш час, адже поряд з великою кількістю класичних і спеціалізованих закладів університетського рівня з програмами тривалістю 4-6 років діють тисячі коледжів, інститутів, вищих професійних шкіл тощо, які присуджують дипломи після 2-3 років навчання на базі повної середньої освіти (програма довша, якщо вступники мають неповну середню освіту).

Подібна ситуація притаманна не лише Україні з її вищими закладами освіти І-ІІ рівнів акредитації й дипломами "молодшого спеціаліста", а й переважній більшості розвинених країн. Сектор неуніверситетської освіти став фактом, до того ж, він розвивається динамічніше від свого "старшого брата".

Очевидно, що ця ситуація створює певні термінологічні проблеми і непорозуміння, утруднює контакти й обміни, порівняння і визнання зарубіжних "освітніх кваліфікацій" (атестатів, посвідчень, сертифікатів, дипломів, титулів тощо). ЮНЕСКО та інші міжнародні організаціївимушені вказувати, що "вищою освітою" у кожній певній країні є все те, що назване подібним чином у законах чи інших державних документах. Можливо, що згодом терміном "третинна освіта (tertiary education)" будуть названі всі види навчання "після школи" (у сенсі "після-середньоїосвіти" -post-secondary education), а терміном "вища освіта (higher education)" — лише навчання у закладі університетського рівня з присудженням диплому не нижчого від бакалаврського.

8.2. ГОЛОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЗМІН ВИЩОЇ ОСВІТИ НА ЗЛАМІ ТИСЯЧОЛІТЬ

І. Першою серед них ось уже кілька десятків років залишається збільшення кількості студентів. Дані ЮНЕСКО свідчать, що щороку додається приблизно 2 млн. нових студентів, а більш детально еволюція вказана у табл. 12.

Таблиця 12. Еволюція студентських контингентів у різноманітних регіонах світу протягом (1980-1995 pp., у тис. чол.)

Регіони	1980	1985	1990	1995
Розвинуті країни	23 321	25 053	29 050	34 346
Зокрема: Північна Америка	13517	13 887	15 628	16 438
Азія й Океанія	2 910	2 929	3 512	5318
Європа	6 895	8 237	9 910	12 589
Країни з перехідною економікою	11317	10 882	10 716	10 790
Менш розвинуті країни світу	16 523	24 361	28 899	36 610
Зокрема: Африка	583	906	г 1 365	1 926
Арабські країни	І 487	2017	^2 449	3 143
Латинська Америка і Кариби	4 930	6 364	і 7 353	8 121
Східна Азія й Океанія	5 266	9 120	[ 10 600	14 333
(Південна Азія	4 063	5 535	6 456	8 004
Група найменш розвинутих країн	664	1033	1 181	1 712
1 Весь світ	51 160	60 296	68 665	81745

Відтак, цей процес притаманний не лише країнам третього світу, де раніше система вищої освіти взагалі не існувала, тому її постійне розширення с цілковито природним явищем, а й розвиненим країнам. В останніх населення зростає дуже повільно (на частки відсотка щороку), тому кількісне розширення студентських контингентів має лише однувагому причину — збільшення охоплення молоді й активного населення всіма видами сучасної третинної освіти - класичної і професіоналізованої, університетської і неуніверситетської, коротко- і довготермінової, денної і дистанційної (з максимально високим рівнем "заочності"), традиційної та віртуальної (заснованої на ультрасучасних цифрових інформаційних засобів й високорівнему комп'ютерному моделюванні).

Долаючи несприятливі економічні умови, вища школа України продовжує розвиватися. Про це незаперечно свідчить табл. 13, побудована за державними статистичними джерелами.

Таблиця 13. Зміни мережі і контингентів вищих навчальних закладів Ш і IV рівнів акредитації (за 5 років - 1995 - 2000)

	Характеристики	1995/96	2000/ 2001	Абсолютні зміни	Відносні зміни за 5 років
	Всього вищих закладів	233	315	+82	+35,2%
	3 них державних	169	223	+54	+32.0%
	3 них приватних	64	92	+28	+43.75%
	Кількість студентів	922838	14029041	+480066	+ 52.0%
	3 них денного навчання	616313	859488	+243175	+39,5%
	3 них вечірнього навчання	24090	10671	-13419	-55,7%
	3 них заочного навчання	282435	532745	+250310	+88.6%
	Прийом на 1-й курс (чол.)	206843	346359	+139516	+67.5%
	На денне навчання	1 150733	219455	+68722	+45.6%
	Випуск (чол.)	147935	273622	+125687	+85,0%
	3 денних відділень	91759	199142	+107383	+ 117%
	Студентів на 100000 чол. населення	1800	2850	+1050	+58,7%

Може видатися, що приріст кількості студентів у нас рекордний і може викликати лише заздрість в інших країнах. Насправді ж обсяг зростання контингентів помірно високий - у багатьох сусідніх країнах він значно вищий. Якщо в Україні за 1990-2000 pp. студентські контингенти зросли наполовину, то, наприклад, у Польщі - у чотири (!) рази. В охопленні молоді вищою освітою ми значно поступаємося країнам-лідерам - вже у 1993 р. у СІЛА було 5546 студентів на 100000 чол. населення, у Франції- 3623. Наші показники близькі до середньогосвітового рівня. Наприклад, 1993 р. Італія мала 2944 студентів на 100000 чол. населення, Великобританія - 2788, Японія — 2700 студентів (сучасні показники Японії значно вищі).

II. У парі з цією тенденцією відбувається споріднене і подібне явище подовження тривалості набування людиною знань, умінь і навичок, що в екстремальному випадку для частини професій вже майже ліквідувало відміни між "роботою" і "навчанням". Як відомо, у наш час період подвоєння накопиченої людством кількості знань складає приблизно 8-12 років (саме в цих межах розташовані думки відомих експертів і декларації асоціацій вчених). Але для окремих царин знань - мікроелектроніки, нанотехнологій, генної інженерії та ін. — темп подвоєння складає вже місяці, що вимагає від працівників у цих сферах безперервного й інтенсивного навчання!

Наслідком усього цього стало формування у країнах-лідерах частин системи "навчання впродовж всього життя" (life-long education) -пожиттєвого і практично безперервного набування нових знань, вмінь і навичок. Саме це стало чи не головною передумовою стійкого прогресу націй, високої якості життя й успіхів на відкритому світовому ринку товарів і послуг.

III. Продовжується удосконалення й урізноманітнення структур систем вищої освіти, створення закладів з короткими професіоналізованими програмами та ін. У протилежному напрямі впливає на вищу освіту явище поглиблення глобалізації й форму нам і ія все тісніших регіональних політично-економічиих союзів кр;іїн Mono примушує узгоджувати системи осьіти, використовувати подібні і.поїш і методи підготовки фахівців. Поступово формується ічі ніашні і ГВМДірі вищої освіти, вартий більш детального вигляду.

Найбільш поширена структура сучасної вищої ООВІТИ МІ ИИМ ММИИ на схемі. Хоч кожен зі ступенів є відносно самостійним, з УЗГОДЯМНІММ програм навчання і застосуванням демократичної процедури переходу і нижчого на вищий щабель вони у своїй сукупності складають єдину систему.

1. Перший ступінь (цикл) вищої освіти, як правило, має нормативну тривалість два роки навчання (хоч на практиці у багатьох країнах студенти не вкладаються у цей термін і, перескладаючи екзамени, вчаться 2,5 - 3 роки). Він присвячений поглибленню шкільних знань з фундаментальних дисциплін обраного студентом профілю підготовки й формуванням стійкої бази для засвоєння спеціальності.Студенти, які не мають здібностей до освіти на високому теоретичному рівні, закінчують освіту після першого ступеня й переходять у потоки професіоналізованішого навчання. До вищих навчальних закладів першого ступеня прирівнюють спеціалізовані навчальні заклади з 2-3 річним строком навчання, які готують фахівців середньої ланки на основі акцентування практичної підготовки й зменшеного обсягу "важких" дисциплін. Назви дипломів цього ступеню різноманітні й дуже відрізняються в різних країнах. Умовно вважатимемо їх подібними до нашого "молодшого спеціаліста".

2. Другий ступінь за нормами Міжнародної стандартної класифікації освіти, введеної рішенням ЮНЕСКО в 1997 p. (MCKO- 1997) має дві частини. Нижча триває два-три роки є дає змогу отримати закінчену вищу освіту з конкретної професії. Студенту присуджують ступінь бакалавра. Ті, хто бажають підвищити рівень своєї кваліфікації і отримати ступінь магістра, навчаються ще 1-2 роки, здають екзамени з ряду дисциплін і готують тези (магістерську дисертацію), що засвідчує готовність молодого науковця до виконання фахових обов'язків і за більшістю показників є аналогом серйозної дипломної роботи випускника українського закладу університетського статусу.

3. Третій (і заключний) ступінь вищої освіти призначений для тих, хто вже отримав диплом магістра (чи аналогічну освітню кваліфікацію з іншою назвою - спеціаліста, ліценціата, доктора тощо) і виявив виразні здібності до аналітично-дослідницької діяльності. Таку освіту в навчальних і наукових закладах отримують і ті спеціалісти магістерського рівня, хто вже має певний досвід практичної діяльності і прагне до підвищення свого професійного та соціального статусу.

Навчальний процес на третьому ступені передбачає складання екзаменів з невеликої кількості високопрофільних дисциплін, стажування за спеціальністю і виконання оригінальних наукових пошуків самостійно чи під керівництвом більш досвідченого науковця. Метою є створення наукової продукції (статей, тез, винаходів тощо) й узагальнення її в дисертаційній роботі, яка здебільшого за науковим рівнем і обсягом близька до нашої кандидатській дисертації. Дисертація, як правило, є об'єктом публічного захисту, але в усіх випадках наукову спроможність претендента оцінюють найбільш компетентні вчені даного університету чи країни (останнім часом в атестаційні комісії все частіше запрошують зарубіжних фахівців).

Успішне завершення цього етапу навчання дає можливість набуття наукового ступеня доктора наук (чи "доктора філософії - PhD").

Зрідка, як у нас, існує два рівні докторських дипломів — нижчий (типу кандидата наук чи доктора філософії}, який можна отримати за 2-4 роки, і вищий (так звана "хабілітація"), пов'язаний зі значними науковими досягненнями найвищого можливого рівня. Докторські дипломи мають позитивне значення під час конкурсу на заміщення посад викладачів, науково-дослідного й вищого аналітично-керівного персоналу, хоч не всі країни законодавчо пов'язують їх з рівнем заробітної плати.

IV. Важливою тенденцією розвитку систем освіти, зокрема, управлінням і діяльністю університетів та інших закладів, є їх демократизація й врахування світових конвенцій про права людини в національних законах й урядових постановах. Вони виразно сприяють охопленню вищою освітою осіб з малозабезпечених сімей шляхом пільгового вступу; наданням довгострокових позик на вигідних умовах та ін. Цим поступово ліквідується спадок минулого, рештки якого помітні у багатьох країнах, наприклад, у вигляді непропорційно великої частки представників привілейованих верств у контингентах студентів найбільш відомих і престижних університетів.

V. Зміни змісту вищої освіти відбуваються більш повільно й пов'язані з впливом великих політичних й виробничих явищ - припиненням "холодної війни", занепадом старих технологій і масовимвикористанням комп'ютеризованого обладнання й автоматичних ліній тощо. В усіх країнах світу серед природничих та інженерних профілів відбувся перерозподіл фінансування і кількості студентів. Фізика й орієнтовані на оборону науки поступилися новітнім царинам біології та медицини, постійно зростає увага до групи комп'ютерних наук.

Висока вартість підготовки фахівців із вказаних профілів стає причиною відносного скорочення частки студентів з точних та інженерних наук у світовому студентстві. Швидше зростає кількість студентів гуманітарних, соціологічних і правничих профілів, оскільки розвиток третинного сектору зайнятості вимагає саме цих фахів, а підготовка обходиться порівняно недорого. Відтак, якщо за період 1985-2000 р. частка студентів, які вивчають точні та інженерні науки, зменшилася у світі з 30% до 29%, то частка соціапьно-правничих профілів зросла з 33% до 36%.

VI. Одна з центральних проблем сучасної вищої школи – якість навчального процесу і дипломів. Ніколи в минулому вона не була такою актуальною, оскільки мало було країн :? великою кількістю університетів, випускники яких змагалися б між собою, а міжнародна конкуренція була практично відсутня. Країни з централізованим управлінням університетами користувалися в минулому державними стандартами чи типовими навчальними планами та системою міністерської інспекції, децентралізовані (насамперед, СІЛА) пішли шляхом формування упорядкованої конкуренції на ринку освітніх послуг і професійно-громадського інспектування тих закладів, які бажали отримати підтвердження своєї високої якості. Сучасна світова тенденція —застосування розширеного самооцінювання закладу, публікація його самозвіту, подальша коротка перевірка цих даних групою експертів, які формує спілка університетів і міністерство освіти.

Україна йде іншим шляхом, намагаючись створити досконалу систему державних стандартів і перевіряти їх виконання під час ліцензування й акредитації представниками центральних органів. До них у сфері вищої освіти належать освітньо-професійна характеристика спеціаліста та освітньо-професійні програми навчання. За цими документами визначається мінімальний рівень знань та умінь, якими повинні оволодіти випускники вищих закладів освіти.

Аналіз світового досвіду свідчить - це застарілий варіант, від якого відмовилися не лише "децентралізовані", але й ті розвинені країни, де зберігається високий рівень централізації управління (Франція, Італія, Іспанія та ги.). Найчастіше вони, використовуючи вдалий приклад Нідерландів, розвивають державно-громадський механізм оцінювання якості роботи вищих шкіл, виграш від якого отримує все населення

внаслідок економії державного бюджету і широкого поширення повної і точної інформації про кожен вищий навчальний заклад країни.

VII. Найвищим національним і міжнародним реноме користуються кілька дуже старих національних університетів і значно чисельніша група тих закладів, які копіюють винайдену у Німеччині (м. Берлін) на початку XIX ст. модель університету, орієнтованого на наукові пошуки і підготовку молодих дослідників.

Хоч у наш час для цілісної системи вищої освіти необхідні заклади різного призначення, пошукова функція залишається дуже важливою, оскільки близько половини докторів наук України є працівниками університетів, академій та інститутів. За прикладом відомих зарубіжних університетів США, Японії, країн Західної Європи наші заклади шукають нові шляхи прискореного впровадження у виробництво досягнень науковців. Для цього створені перші "техпололіси", науково-виробничі "парки" та ін.

VIII. Посилюється започаткований у США процес поширення впливу суто ринкових підходів, методів і засобів в систему визначення місії університетів та інших закладів, стратегії і тактики планування, управління, поєднання підготовки студентів з наданням різноманітних послуг світу бізнесу й населенню регіону розташування університетів. Це спричинило залучення до складу адміністрацій вищих закладів освіти професійних менеджерів, провідним критерієм ефективності діяльності для яких є фінансовий стан закладу, а не характеристики навчального процесу [7; с. 123-127]. Роль подібних фахівців значно зросла і в Україні, де скорочення бюджетної підтримки і законодавче сприяння вищій автономії фінансової діяльності закладів примушує керівників університетів та інших закладів освіти шукати можливості продажу на ринку освітніх послуг своїх пропозицій і можливостей.

Підкреслимо, що з осені 1998 р. більше половини першокурсників навчаються не за кошти бюджету, а за власні гроші. То чи можна й падалі вважати нашу вищу освіту "державною"?

IX. Посилюється позитивна тенденція підвищення ролі жінок у діяльності вищої школи, включаючи наукові дослідження. За даними державної статистики, у наш час понад половину (від 52% до 56%, залежно від року) вступників як України, так і багатьох інших країн світу складають жінки.

X. В умовах появи все нових інформаційно-комунікаційних засобів вища школа намагається використати комп'ютери та мультимедіальні пристрої для оновлення навчального процесу і надання освітніх послуг тим особам, які раніше не могли отримувати вищу освіту (інвалідам, мешканцям віддалених населених пунктів тощо). Хоч часу з початку цього процесу пройшло небагато, але персональні комп'ютери істотно

нтенсифікували наукові дослідження, сприяли вищій ефективності навчання на старших курсах університетів та інших закладів.

Та ще важливіше те, що цифрові електронні засоби і поява всесвітньої інформаційної мережі (Інтернету) ліквідує майже усі бар'єри для інформаційного, відео- та аудіоспілкування між викладачем у столичному університеті і будь-якою особою, яка має комп'ютер і додаткове обладнання, необхідне для подібного зв'язку і спілкування.

Нового імпульсу розвитку отримала система заочної освіти, де її найсучасніша "електронна" форма отримала назву "дистанційної освіти" (distance education), для якої не існує перешкод у вигляді кордонів держав, океанів чи пасм гірських хребтів. Спершу у СІЛА, а по тому в інших країнах виникли "віртуальні університети", основою діяльності яких є розширене використання усіх можливостей сучасних комп'ютерно-інформаційних технологій, включаючи моделювання й створення уявної (віртуальної") дійсності. Наприклад, громадяни України можуть навчатися у зарубіжних віртуальних університетах і отримати (у разі успішного виконання програми) диплом менеджера, психолога чи іншого фахівця. Практика свідчить - це значно дешевше, аніж навчатися за власний рахунок на території США чи іншої розвиненої країни.

РОЗДІЛ 9

ПЕДАГОГІЧНІ КАДРИ: ВЧОРА СЬОГОДНІ, ЗАВТРА