51.Типи систем міжнародної безпеки.

Міжнародною безпекою можна вважати стан відсутності прямої чи прихованої загрози виникнення конфліктів або здатність провідних держав світу чи колективних міжнародних інституцій (міжнародних організацій) ефективно їм протистояти.

Вона є результатом складної взаємодії багатьох держав, влада кожної з яких прагне, насамперед, реалізувати власну безпеку. У кінцевому підсумку в міжнародних відносинах встановлюється певна система безпеки, до якої кожна держава змушена адаптуватись.

Р. Зємба виокремив п'ять типів систем міжнародної безпеки:

1. Унілатеральна, що реалізується через індивідуальні зусилля однієї держави. Тобто держава реалізує власну безпеку самостійно, застосовуючи певний тип зовнішньої політики, яка може бути спрямована на гегемонію, ізоляцію, нейтралітет, поза-блоковість чи навіть автаркію.

2.Рівноваги сил, що ґрунтується на відсутності однозначного полюса в міжнародній системі та принципі взаємності загрози. Кожна держава у такій системі вже фактом свого існування і могутністю є загрозою для інших держав, а стабільність у стосунках між ними випливає із балансу загроз.

3.Блокова система безпеки є масштабнішим варіантом системи рівноваги сил, оскільки рівновага і стабільність у ній залежать від могутності блоків. Кожна з держав намагається гарантувати свою безпеку через участь у діяльності одного з військово-політичних блоків.

4. Система колективної безпеки пов'язана з багатосторонніми взаємними гарантіями безпеки держав, укладенням відповідних міжнародних договорів і конвенцій, режимом обов'язкового дотримання урядами держав зобов'язань. Намагання створити всезагальну колективну систему безпеки було започатковане у Пакті Ліги Націй, підписаному 28 червня 1919 р.

5. Коопераційна система безпеки полягає у прагненні більшості держав світу до співпраці, яку їх владні політичні еліти сприймають більш бажаною, ніж конфронтацію. Йдеться про такий спосіб взаємодій між державами, при якому їх уряди дотримуються modus vivendi, який ґрунтується на окремих угодах, які хоч і не визначають принципи взаємовідносин, але встановлюють клімат довіри та роблять можливою співпрацю у тих чи інших питаннях, що становлять спільний інтерес.

53. Теорії миротворчості

Після розпаду Радянського Союзу та протягом останнього десятиліття ХХ ст. на теренах Європи та цілого світу виникають конфлікти, і в результаті цього миротворчість набуває популярності і перетворюється в один з найактуальніших видів міжнародної діяльності в Європі та цілому світі.

Свідченням важливості миротворчої проблематики є те, що за 50 років сформувалося 3 течії теорії миротворчості:

• Перша течія теорії миротворчості зародилася в 50-х роках і була панівною в часи „холодної війни”. Поява цієї течії приписується двом книгам, які зробили революцію у воєнно-політичних поглядах і заклали підвалини сучасної політичної конфліктології. Це була книжка генерала М. Тейлора "Обмежена війна" ("Limited War") і книжка Германа Канна "Про ескалацію" ("On Escalation"). В них авторами вперше була доведена можливість виникнення конфліктів за участю двох блоків, нижчих за своєю інтенсивністю ніж загальносвітова ядерна війна Ця боротьба відбувалося на теренах третіх держав і пов’язувалося з такими поняттями, як „силова дипломатія,„кризова дипломатія”, та багато інших.

З історії ХХ ст. можна побачити, що ця течія теорії миротворчості була дуже актуальною. Оскільки політичні рішення які приймалися в умовах ядерного протистояння були постійним балансуванням між можливими результатами ядерної війни – знищення однієї з пануючих ідеологій або ж до руйнації цілого світу.

• Друга течія була розроблена в ООН в часи протистояння двох систем, оскільки „полюси притягання” доволі часто перебували у протистоянні і земна куля поступово занурювалася у вир війни. Тому дана течія була розроблена для вирішення конфліктів незацікавленою стороною, яка б не допустила початку третьої світової війни. Для втілення цієї програми світове співтовариство вдалося до кроків, які не були передбачені Статутом ООН щодо створення контингенту який мусив би проводити миротворчу діяльність.

Миротворча діяльність ООН складеться з таких заходів: превентивна дипломатія, миротворчість, підтримка миру та зміцнення миру.

Миротворчість – це дії, які є спрямовані на досягнення угоди між конфліктуючими сторонами за допомогою певних засобів.

Ці засоби діляться на:

- непримусові, які передбачені положенням Статуту ООН. Основними формами цих засобів є: переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд та добрі послуги.

- примусові, які передбачені статтею VII Статуту ООН. Основними формами цих засобів є: заходи при яких використовуються санкції та засоби дипломатичного тиску; дії з застосуванням збройних сил.

• Третя течія даної теорії виникла вже після руйнації СРСР з появою конфліктів на теренах колишніх сателітів Радянського союзу. Панівними поняттями даної течії є „операції з підтримки миру” та „примус до миру”. Примус до миру був вперше використаний в операції НАТО в Югославії, хоча Альянс декларував свою діяльність в Союзній Республіці Югославії як звичайну операцю з підтримки миру. Але в військовому аспекті бомбардування сербів сприймається як акт військових дій, як би його не кваліфікували, оскільки при цьому миротворча діяльність наземними військами Блоку проводилася малим контингентом або не проводилася зовсім. А такі дії згідно зі Статутом ООН допускаються тільки з дозволу РБ ООН.