15. Розуміння особистості в межах теорії діяльності.

О.М.Леонтьєв розглядає діяльність в широкому контексті людського життя. Власне, останнє він і розуміє як сукупність, систему діяльностей, що замінюють одна одну. Завдяки діяльності здійснюється “перехід об’єкта у його суб’єктивну форму, в образ; разом із тим у діяльності відбувається також перехід діяльності в її об’єктивні результати, в її продукти. Взята з цієї сторони, діяльність виступає як процес, в якому здійснюються взаємопереходи між полюсами “суб’єкт – об’єкт”. У філософсько-психологічному плані діяльність постає як “молярна, неадитивна одиниця життя тілесного, матеріального суб’єкта” [7, с. 81].

Разом з тим, у більш вузькому сенсі, у конкретно-психологічному плані, діяльність має розглядатись як одиниця життя, що опосередкована психічним відображенням. Реальна функція психічного відображення полягає в орієнтації суб’єкта в предметному світі. Вчений наголошує, що діяльність – це не реакція або сукупність реакцій, а система, що має свою будову, внутрішні переходи, перетворення, розвиток. Із уведенням у психологію категорії діяльності має змінитися весь понятійний устрій психологічного знання, для чого дану категорію слід розглядати в усій її повноті, залежності і детермінаціях, в динаміці, з боку структури, в різних видах і формах.

О.М.Леонтьєв застерігає проти протиставлення діяльності людини, самої людини суспільству. Адже людина не “пристосовується до суспільства”. Вона знаходить у суспільстві не просто зовнішні умови, до яких вона повинна пристосувати свою діяльність. Самі суспільні умови несуть у собі мотиви, цілі, засоби діяльності індивідів, з яких складається суспільство.

Основною, конституюючою характеристикою діяльності людини визнається її предметність. Предмет діяльності виступає, за думкою вченого, двояко. Первинно – у своєму незалежному існуванні, як такий, що підпорядковує собі і перетворює діяльність суб’єкта. Вдруге – як образ предмету, як продукт психічного відображення його властивостей, що здійснюється внаслідок діяльності суб’єкта [7, с. 84].

Втім, психічне відображення предметного світу породжується не безпосередніми зовнішніми впливами, а тими процесами, за допомогою яких суб’єкт вступає у практичні контакти з предметним світом. Тому ці процеси з необхідністю підпорядковуються незалежним властивостям, зв’язкам, відношенням предметного світу. Предмет виступає первинним фактором управління процесами діяльності, а його образ як суб’єктивний продукт діяльності – лише вторинним, завдяки якому фіксується, стабілізується і переноситься предметний зміст діяльності.

Психологічний аналіз діяльності передбачає поширення предметності не тільки на характеристику образів, але і на характеристику потреб, емоцій, почуттів тощо.

Оригінальними є погляди О.М.Леонтьєва на співвідношення між зовнішньою та внутрішньою діяльностями. Вони не протиставлені одна одній. Саме “у зовнішній діяльності відбувається розмикання кола внутрішніх психічних процесів, так би мовити, назустріч об’єктивному предметному світу, що владно вривається в це коло” [7, с.92].

У суспільних умовах зовнішня, практична, і внутрішня, розумова, діяльності не відокремлюються одна від одної ще й тому, що між ними існують взаємопереходи, які можливі завдяки тому, що зовнішня і внутрішня діяльність мають однакову загальну будову. Відкриття спільності їх будови О.М.Леонтьєв вважає одним із найважливіших у сучасній психологічній науці. Внутрішня за формою діяльність походить із зовнішньої практичної діяльності. Вона не відокремлюється від неї та не стає над нею, а зберігає “принциповий і при тому двосторонній зв’язок із нею” [7, с. 101].

Великого значення надає О.М.Леонтьєв питанню будови загальної структури людської діяльності, в якій він виділяє так звану макроструктуру і мікроструктуру. Це питання має розв’язуватися на основі аналізу не стільки загальної категорії діяльності, скільки особливих, конкретних видів діяльності, кожна з яких “відповідає певній потребі суб’єкта, тягнеться до предмету цієї потреби, згасає в результаті її задоволення та відтворюється знову – можливо, вже в зовсім інших умовах, що змінилися” [7, с. 102].

Продовжуючи аналіз будови діяльності, О.М.Леонтьєв виділяє в ній такі складові, як дії, під якими він розуміє процеси, що підпорядковані уявленню про результати, які мають бути досягнуті, тобто процеси, підпорядковані свідомій меті. Він стверджує, що “подібно до того, як поняття мотиву співвідноситься з поняттям діяльності, поняття мети зіставляється із поняттям дії” [7, с. 103].

Людська діяльність не існує інакше, як у формі дії або ланцюга дій. Відповідно до цього, розгорнута діяльність передбачає досягнення ряду конкретних цілей, із яких деякі пов’язані між собою жорсткою послідовністю. Тобто, діяльність зазвичай здійснюється деякою сукупністю дій, що підпорядковуються частковим цілям, які можуть виділятись із загальної мети. У випадку здійснення високорозвинутої діяльності роль загальної мети виконує усвідомлений мотив, що перетворюється в процесі його усвідомлення у мотив-ціль.

Розглядаючи процес цілеутворення, О.М.Леонтьєв виділяє в ньому дві сторони. З одного боку, виділення та усвідомлення цілей уявляє собою не автоматичний і не одномоментний акт, а відповідно тривалий процес “апробовування цілей діями та їх предметного наповнення” [7, с. 106]. Інша ж сторона процесу цілеутворення полягає, на думку вченого, в конкретизації мети, у виділенні умов її досягнення. Окрім свого інтенціонального аспекту, тобто того, що повинно бути досягнуто, дія має і свій операційний аспект, тобто те, як, яким способом це може бути досягнуто. А останнє визначається не стільки самою метою, як об’єктивно-предметними умовами її досягнення.

Дії та операції мають різне походження, різну динаміку та різну долю. Генезис дії лежить, за О.М.Леонтьєвим, у відношеннях обміну діяльності. Операція ж є результатом перетворення дії, що відбувається внаслідок її включення в іншу дію та наступної її “технізації” та автоматизації.

Встановлюється відношення ієрархії мотивів. У структурі діяльності один мотив може виконувати функцію смислоутворювання, а інший – функцію додаткового стимулювання, проте перший завжди займає більш високе, провідне місце у житті особистості, хоча і не завжди буває пов’язаним з прямою афектогенністю, а іноді може й не усвідомлюватися.