11. Особистість в роботах л.С. Виготського.
“Особистість... – є поняття соціальне, вона охоплює надприродне, історичне у людині. Вона не природжена, але виникає внаслідок культурного розвитку, тому “особистість” є поняття історичне. Вона охоплює єдність поведінки, котра вирізняється ознакою оволодіння...”
«У процесі розвитку і, зокрема, історичного розвитку поведінки, змінюються не стільки функції, як ми це раніше вивчали (це було нашою помилкою), не стільки їх структура, не стільки система їх рухів, скільки змінюються і модифікуються відношення, зв‘язки функцій між собою, виникають нові угрупування, які були невідомі на попередньому ступені. Тому суттєвою відмінністю при переході від одного ступеня до іншого є часто не внутрішньофункціональні зміни, а міжфункціональні зміни, зміни міжфункціональних зв‘язків, міжфункціональної структури.
Виникнення таких рухливих відношень, у які ставляться функції одна до одної, ми називатимемо психологічною системою…»
ВПФ формуються у дитини в онтогенезі в процесі спілкування з дорослими. При спілкуванні такі особливості – опосередкованість, ос-сть є діалогічною, оволодіння знаками, наявність дорослої людини.
Ос-сть є співвідношенням натуральний і вищих псих.ф-цій. Натуральні – механ.память, мимовільна увага, відтворююча уява. ВПФ – поняттєве мислення, творча уява, спілкування, довільна увага.
Коли оволодіваємо знаками, включаємося в процес істор.розвитку – починаємо бути ос-стістю. За доп.знаку людина пізнає, регулює себе, оволодіває собою: 1) дор.людина за доп.знаку керує діяльністю дитини; 2) людина набуває ознак суб’єктності, використовує знаки (мови) для того, щоб оволодіти поведінкою іншої людини; 3) дитина використовує знаки, щоб впливати на себе саму.
З т.з. Виготського, ос-сть є і культурною категорією, і історичною.
Інтеріоризація – зовнішнє через внутрішнє: згортання, автоматизація знаків, є можливість зворотнього процесу (може бути екстеріоризованою). Поняття «зона найближчого розвитку». Вікові кризи.
Ос-сть є соціальною, надприродною, історичною, вона оволодіває власною поведінкою, розвиток тієї чи іншої ВПФ є завжди похідним від розвитку ос-сті.
12. Концепція особистості о.Н Леонтьєва.
“Дослідження процесу породження і трансформації особистості людини в її діяльності, що здійснюється у конкретних соціальних умовах, і є ключем до її дійсно наукового психологічного розуміння”.
Теорія діяльності. Категорія діяльності є тим осередком, що породжує психічне.
Вн.момент діяльності: головним є мотив. Говорячи про со-сть, говоримо про ієрархію, боротьбу мотивів. Ос-сть визначає, задає цю ієрархію
Ос-сть є відносно пізнім продуктом історичного та онтогенез.розвитку людини. Виробляється в процсі суспільних відносин, в які людина вступає в процсі своєї діяльності.
Структура ос-сті – визначена через її мотиви. Є два види – мотиви-стимули і мотиви-цілі (опредмечений мотив, предмет діяльності перетворюється в продукт; мотиви усвідомлюються і надають діяльності особистісно смислового характеру).
Ос-сть народжується дічі – вперше, коли зявляється полі мотивація (примушеність обирати один мотив з декількох). Вдруге – коли зявляютсья суспільно значущі мотиви. Коли зявляється моральність.
Основні позиції щодо профілю ос-сті:
широта к-сті діяльностей, які виконує ос-сть – зв’язків, з якими людина взаємодіє зі світом;
ієрархізованість та структура цих зв’язків.
Провідна дільність – це умова для розвитку ос-сті.
Головною ознакою ситуації розвитку людського індивіда, починаючи з моменту народження, О.М.Леонтьєв визначає опосередкований характер зв’язків дитини із навколишнім світом. При цьому дитина реалізує в діяльності свої зв’язки з людьми через речі, а зв’язки з речами – через людей, починаючи з матері, найближчих родичів, знайомих, вихователів тощо. Така ситуація розвитку призводить до того, що речі набувають для дитини, в умовах діяльності, поряд із фізичними властивостями, ще й функціонального значення (чашка використовується для пиття, стілець – для сидіння тощо). Водночас, люди виступають для дитини як “повелителі речей, від яких залежать зв’язки дитини з цими речами. Предметна діяльність дитини набуває знаряддєвої структури, спілкування стає опосередкованим мовою.
Завдяки цьому утворюються дві лінії, навіть фази, розвитку, які взаємопов’язані між собою, переходять одна в одну. Мова йде про фазу переважного розвитку предметної (практичної і пізнавальної) діяльності та фазу переважного розвитку взаємовідносин дитини із людьми, суспільством. О.М.Леонтьєв погоджується з думкою Д.Б.Ельконіна, що ці фази почергово змінюють одна одну, але для нього важливе те, що при переході від однієї фази до іншої і навпаки відбувається “рух мотивів”, виникають “ієрархічні зв’язки мотивів” та утворюються відповідні “вузли особистості” як важливий механізм її психічного розвитку.
Зміни в ієрархії мотивів здійснюються за двома правилами. За першим правилом, раніше виникає підпорядкування дій дитини вимогам людини, а пізніше – об’єктивним предметним зв’язкам. За другим правилом, в умовах двоякої мотивації, предметно-речовий мотив здатний підпорядковувати собі суспільні мотиви раніше лише тоді, коли він даний у формі уявлення, розумово, і лише після цього – коли він залишається в активному полі спілкування. Знання суб’єктом цього існуючого поля завжди випереджає його перетворення у полі, що визначає його діяльність, а це, у свою чергу, відіграє величезну роль у формуванні мотивів. Мотиви спочатку виступають як “пізнані”, як можливі, як певний ефект розширення знань, і лише пізніше – як такі, що спонукають до дій.
Формування особистості передбачає, за О.М.Леонтьєвим, розвиток процесу цілеутворення, якому відповідає розвиток дій суб’єкта, що поступово збагачуючись, переростають коло діяльностей, які реалізують ці дії, і через це вступають у суперечність із первісними мотивами, що їх породили. Ці суперечності добре відомі і характеризують кризи розвитку психіки, що відбуваються в три, сім років, у підлітковий та зрілий вік. В ході долання цих суперечностей відбувається зсув мотивів на ціль, змінюється ієрархія мотивів, народжуються нові мотиви й нові види діяльності. Створюється нова “будова цілокупних діяльностей суб’єкта, яка виникає на певному етапі розвитку його людських зв’язків зі світом, що утворює дійсну основу особистості”.
Формування особистості є неперервним процесом, який складається з ряду послідовних стадій. Вони мають якісні особливості і залежать від конкретних умов і обставин. Найважливішою з них вчений вважає перебудову сфери відношень до інших людей, до суспільства. Виникає необхідність в якісно новій орієнтації суб’єкта в системі його зв’язків зі світом, що розширюється, але на новій основі – на основі розкриття суспільної сутності суб’єкта у всій її повноті та історичній перспективі.
Отже, сукупність теоретичних положень О.М.Леонтьєва про особистість, що була розроблена ним в контексті загальної психологічної теорії діяльності, обертається як оригінальна та самостійна концепція особистості, яка має фундаментальне обґрунтування, логічний науковий апарат, що утворює незаперечні перспективи розвитку її у справжню теорію. Слід зазначити, що персонологічні розробки О.М.Леонтьєва знайшли своє відображення у відповідних дослідженнях його найближчих співробітників, учнів та послідовників і продовжують стимулювати наукові пошуки у вітчизняній психології особистості.
Понятийное поле концепции А.Н. Леонтьева
Деятельность - Предмет рассмотрения в теории деятельности – целостная деятельность субъекта как органическая система во всех ее формах и видах.
Становление личности – это становление личностных смыслов.
Единицы деятельности - считается потребность <=> мотив <=> цель <=> условия и соотносимые с ними деятельность <=> действия <=> операции. Действие - под действием подразумевается процесс, предмет и мотив которого не совпадают между собой.
Мотив – опредмеченная потребность.
Ведущая деятельность – имеет ведущее значение в формировании новых психических процессов и свойств детской личности.
Основания для типологии личности - в теории деятельности предлагается использовать следующие основания при создании типологии личности: богатство связей индивида с миром, степень иерархизированности мотивов, их общую структуру.
Первое рождение личности – происходит, когда у ребенка проявляются в явных формах полимотивированность и соподчинение его действий.
Второе рождение личности - происходит, когда возникает его сознательная личность.
ІЗ. Уявлення про особистість в роботах В.М Мясіщева, о.г.Ковальова, к.к.платонова.
Мясищев В.М. (1893-1973). Психологія відносин.
Особистість характеризується, передусім, як система відношень людини до навколишньої дійсності. В аналізі цю систему можна дробити на безкінечну кількість відношень особистості до різних предметів дійсності, але якими б частковими в даному сенсі ці відношення не були, кожне з них завжди залишається особистісним.
Вважав, що відношення – це форма відображення людиною навкол.світу. Відносини визначають людину як ос-сть. Це сила, що рухає ос-сть, те, що демонструє небайдужість людини до свту, ступінь напруги певного бажання чи потреби. Це взаємодія суб’єкта з суб’єктом.
Эмоциональный компонент – Отражает переживание отношения человека к окружающему миру, к собственной деятельности и личности. Во многом определяется сознательным регулированием проявления темперамента и характера.
Познавательный компонент – включает отношение к миру как к объекту познания, его оценку и осмысление. Тесно связан со склонностями и способностями человека, определяющими те виды деятельности, которые человек предпочитает.
Поведение – отражает конативную сторону отношения. В поведении сказывается сознательная регуляция реагирования, вызванного объектом. Высшие уровни регулирования поведения связаны с работой самосознания личности.
Структура ос-сті (4 плани):
домінуюче відношення ос-сті, з якими пов’язані питання: "навіщо живе дана людина, що для неї є смислом життя; чи керує нею соціальний ідеал блага або цілі особистого успіху, або людина взагалі не ставить перед собою віддалених завдань і цілей, ледве справляючись із повсякденними клопотами, що охоплюють її?" ;
психічний рівень (бажань і досягнень) тобто рівню її бажань і рівню її досягнень. Врешті-решт цей план особистості визначає, "чого досягла людина, які її можливості, який слід вона залишила в житті суспільства, інакше кажучи, яке історичне значення особистості" [16, с.50]. Рівень розвитку особистості визначається рівнем її функціональних можливостей, що концентруються в її інтелектуальних, вольових, емоційних властивостях, у таких ще мало досліджених її особливостях, як складність, точність, диференційованість тощо;
Рівень розвитку особистості, багатство її досвіду тісно пов’язані з її свідомістю та самосвідомістю, тобто здатністю правильно відображати дійсність в її минулому, теперішньому і майбутньому, правильно оцінювати себе та власне місце в дійсності.
динаміка реакцій та умов життя (темперамент, вл-сті ВНД). В.М.Мясищев підкреслює, що темперамент виявляється в усіх сторонах особистості, зокрема, в її інтелектуальному та ідейному житті, але характеризує лише область активних відношень особистості. Адже активно-позитивне відношення людини до завдання, усвідомлення необхідності її розв’язання мобілізує людину, стимулює її вольове зусилля, визначає її функціональні можливості у напрямку діяльності. На його думку (що не підтверджується даними сучасної науки – Р.В.), темперамент може змінюватися під впливом життєвих умов.
загальна структура ос-сті: взаємозв’язок і цілісність її основних компонентів, а також – пропорційність, гармонійність, цільність, широта і глибина, функціональний профіль (тобто співвідношення різних властивостей психіки, що дехто інакше називає характером) особистості.
Внутрішній рівень – до себе, та зовнішній – до предметів навк.світу.
Хар-ка відносин – це вибірковість, активність, цілісний хар-р, усвідомлюваність. Відносини реалізуються у формі потреб, мотивів, емоційних ставлень, інтереів.
Спрямованість – визначення життєвого шляху людини, домінування певної діяльності.
Найвищий розвиток ос-сті – самоусвідомлення.
Однією із найважливіших сторін основного відношення є потреба – як конативна (у перекладі з латинської - така, що виявляється у прагненні, домаганні) тенденція оволодіння. Це поняття стосується відношення, оскільки має такі конституючі його компоненти, як: а) суб’єкт, що відчуває потребу; б) об’єкт потреби; в) своєрідний зв’язок між суб’єктом і об’єктом. Останній має певну функціональну нейродинамічну структуру, що виявляється у переживанні тяжіння до об’єкту та в активній спрямованості на оволодіння ним.
Другий бік основного предметного відношення – емоційне відношення, що у людини проявляється у прив’язаності, любові, симпатії та їх протилежностях - неприязні, ворожості, антипатії. Ця емоційна сторона відношення зазвичай стосується психологічної категорії почуттів, хоча правильніше було б, за В.М.Мясищевим, віднести до останньої лише емоційні відношення, відділяючи їх від емоційних реакцій і станів.
Особливим видом відношення вченим визнаються інтерес, оцінка та переконання. Так, оціночні відношення формуються у зв’язку з етичними, естетичними, юридичними, моральними критеріями вчинків і переживань людини, що базуються на знанні зразків і на процесі зіставлення, оцінки своїх дій і вчинків з цими зразками. Відповідно до формування етичних оцінок та пов’язаної з цим самокритики, виникає вимогливість, тобто вимогливе відношення до себе та оточуючих, і як похідне від нього - повага до позитивної поведінки та нехтування чи презирство до протилежної поведінки.
Важливим видом основного предметного відношення виступає переконання людини як система вимог у сполученні зі знанням дійсності, особливо суспільної. Переконання виступає не тільки як уявлення про те, якою фактично є існуюча дійсність, але й якою вона повинна бути. “Відповідно до переконань формуються емоційні реакції й активна (вольова) готовність боротися за здійснення сформованих переконань у житті”.
Формування особистості через розвиток відношень.
Відношення і діяльність.
ПлатоновК.К. “Особистість – це конкретна людина як суб’єкт перетворення світу на основі його пізнання, переживання та відношення до нього”. Атрибутами свідомості, у розумінні К.К.Платонова, є пізнання, переживання та відношення. За К.К.Платоновим, особистість властива кожній дорослій здоровій людині. Віковою межею, коли у людини в онтогенезі з’являється особистість, постає момент, коли дитина каже: “Я сам!”. Особистості, на думку вченого, бувають різні – прогресивні та реакційні, соціально корисні і соціально небезпечні, злочинні, “яскраві” й “пересічні”, здорові та хворі тощо. Із особистостей складається суспільство. Особливо цікавою є думка вченого про те, що в особистостях акумулюється увесь досвід людства. Як носій правових, моральних і естетичних норм суспільства особистість звичайно дотримується їх. У випадку порушення норм вона несе за це відповідальність. Особистість навчається і навчає, хворіє і лікує, руйнує й створює і т. д. Основною властивістю особистості К.К.Платонов визнає її свідомість, від якої похідними є несвідомі дії. Тому він не сприймає погляди на особистість, в основу яких покладені поняття несвідомого, інстинкту, біологічних потреб. Адже “людина може стати особистістю, тільки вступаючи у стосунки з іншими людьми і тому об’єктивні суспільні відношення, котрі відображаються її свідомістю, найсуттєвіші для формування її особистості”.
Для К.К.Платонова властиве розуміння особистості як цілісного структурного психічного утворення, будова якого може бути представлена у вигляді так званої динамічної функціональної психологічної структури особистості. В ній учений виділяє чотири основні підструктури, аналіз яких здійснюється за певними критеріями, такими як:
1) необхідність і достатність для включення до них усіх елементів (рис) особистості;
2) загальноприйнятність попередніх класифікацій властивостей особистості та психологічних понять, що практично виправдали себе;
3) зворотна пропорційність градієнтів соціальної та біологічної зумовленості як окремих властивостей особистості, так і підструктур, що їх об’єднують;
4) специфічність ієрархічно пов’язаних видів формування кожної з цих підструктур
Перша підструктура особистості об’єднує, за К.К.Платоновим, спрямованість, відношення та моральні риси особистості. Вона соціально зумовлена, не має безпосередніх природних задатків, відображає індивідуально зумовлену суспільну свідомість, уміщує в собі настанови, що стали властивостями особистості. Підструктура спрямованості включає до свого складу кілька ієрархічно пов’язаних форм – прагнення, бажання, інтереси, допитливість, схильності, ідеали (моральні, естетичні, пізнавальні, практичні), світогляд, переконання тощо. Для спрямованості особистості в цілому та окремих її форм притаманні такі атрибути, як рівень, широта, інтенсивність, стійкість, дієвість.
У формах спрямованості виявляються відношення і моральні якості особистості й водночас її потреби, потенційні (а в разі необхідності й актуальні) мотиви діяльності.
Підструктура спрямованості формується вихованням.
Друга підструктура особистості включає знання, навички, уміння та звички. Вона може бути стисло названа підструктурою досвіду. Ця підструктура вже помітно зазнає впливу з боку біологічно зумовлених властивостей особистості. Через дану підструктуру й особливо через навички й уміння найбільш виразно об’єктивується особистість у своєму індивідуальному розвитку, саме через неї особистість безпосередньо акумулює історичний досвід людства [9, с.128].
Підструктура досвіду розвивається через навчання.
Третя підструктура особистості – форм відображення – охоплює, за К.К.Платоновим, індивідуальні особливості окремих психологічних процесів або психологічних функцій – емоцій, відчуттів, мислення, сприймання, почуттів, волі, пам’яті. В цій підструктурі ще виразніше виявляється вплив біологічно зумовлених особливостей особистості.
Вона взаємодіє з іншими підструктурами і формується шляхом вправ.
Четверта, біологічно зумовлена, підструктура особистості об’єднує, за теорією К.К.Платонова, властивості темпераменту, статеві, вікові властивості особистості, а також її патологічні, органічні зміни. Ці властивості значно більше залежать від фізіологічних і навіть морфологічних особливостей мозку, аніж від соціальних впливів на людину.
Формування, точніше, переробка елементів цієї підструктури здійснюється шляхом тренуванням.
Дані чотири підструктури утворюють так звану основну загальну динамічну функціональну психологічну структуру особистості. Вона вважається К.К.Платоновим загальною тому, що притаманна будь-якій особистості. Кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру, а різні особистості можуть бути згруповані за певними ознаками у типові структури.
Єдність особистості та діяльності.
К.К.Платонов вважає, що будь-яка діяльність може бути представлена у вигляді такої загальної структурної схеми [9, с. 151]:
Мета Мотив
Спосіб Результат.
Ковальов О.Г. Особистість розглядалась як синтез 3х структур: темперамент, спрямованість (як с-ма потреб та інтересів), здібності.