34.Соціальний контроль, методи соціального контролю.

Сам термін «соціальний контроль» був введений французьким соціологом і соціальним психологом Габріелем Тардом. Він розглядав його як найважливіший засіб виправлення кримінальної поведінки і повернення злочинця в «нормальне» суспільство. Пізніше він розширив розуміння соціального контролю до одного з найважливіших факторів соціалізації. Слід зазначити, що й у роботах цілого ряду західних соціологів проблема соціального контролю розроблялася в тісному зв'язку з вирішенням завдання забезпечення контролю над девіантною поведінкою.

Найбільш розгорнуту теорію соціального контролю розробили американські соціологи Е.Росс і Р.Парк. Росе намагався знайти і вивчити способи досягнення рівноваги між забезпеченням соціальної стабільності, з одного боку, і індивідуальної свободи - з іншого. Він вважав як необхідність насамперед внутрішній етичний і соціальний контроль, заснований на інтерналізації суспільних цінностей. Роберт Парк, один із засновників чіказьької школи, автор «класичної» соціально-екологічної теорії, вважав, що суспільство – це і є «контроль і згода». Він розумів соціальний контроль як особливий засіб, що забезпечує певне співвідношення між людською природою і соціальними силами. При цьому Парк виділяв три форми соціального контролю: 1) елементарні, в основному примусові, санкції; 2) суспільна думка; 3) діяльність соціальних інститутів.

Толкотт Парсонс у своїй праці «Соціальна система» визначав соціальний контроль як процес, за допомогою якого через накладення санкцій нейтралізується девіантна поведінка і тим самим підтримується соціальна стабільність. Він проаналізував три основних методи здійснення соціального контролю. 1) Ізоляція, суть якої полягає в тому, щоб поставити непрохідні перешкоди між девіантом і всім іншим суспільством без яких-небудь спроб виправлення чи перевиховання його. 2) Відокремлення - обмеження контактів девіанта з іншими людьми, але не повну ізоляцію від суспільства; такий підхід допускає виправлення девіантів і їх повернення в суспільство, коли вони будуть готові знову виконувати загальноприйняті норми. 3) Реабілітація, розглядається як процес, у ході якого девіанти можуть підготуватися до повернення до нормального життя і правильного виконання своїх ролей у суспільстві.

У типову систему соціального контролю входять вісім основних компонентів:1. Індивідуальні дії, які виявляються в ході активної взаємодії індивіда з навколишнім соціальним середовищем, - це будь-які акти продуктивного, пізнавального і пристосувального характеру.2. Соціальна шкала оцінок, від об'єктивного існування якої в суспільстві залежить реакція навколишнього соціального середовища на ці дії.

3. Категоризація, що виступає результатом функціонування соціальної шкали оцінок і віднесення тієї чи іншої індивідуальної дії до визначеної оцінкової категорії (у найбільш загальному вигляді -соціальне схвалення чи соціальне осудження).4. Характер суспільної самосвідомості, від якого, у свою чергу, залежить категоризація будь-якої індивідуальної дії, - у тому числі суспільна самооцінка й оцінка соціальною групою ситуації, у межах якої вона діє (соціальна перцепція).5. Характер і зміст соціальних дій, які виконують функцію позитивних чи негативних санкцій, що безпосередньо залежить від стану суспільної самосвідомості.6. Індивідуальна шкала оцінок, яка виступає похідною від внутрішньої системи цінностей, ідеалів, життєвих інтересів і устремлінь індивіда.7. Така, що являє собою соціальні наслідки дії в рамках самокатегоризації індивіда (прийняття ролі, самоідентифікація, тобто ототожнення себе з визначеною категорією осіб), що є результатом функціонування індивідуальної шкали оцінок.

8. Характер індивідуальної свідомості, від якого залежить самокатегоризація індивіда; від нього залежить також і наступні дії індивіда, що буде реакцією на оцінюючу соціальну дію.Таким чином, найважливішим інструментом і оперативним засобом здійснення соціального контролю є соціальна санкція, вимоги соціальних ролей.. Будь-який інститут, крім принципів, правил і норм, що регулюють ту чи іншу сферу суспільної життєдіяльності, звичайно містить у собі і ті санкції, що будуть накладатися за невиконання чи порушення цих правил на охоплюваних інститутом індивідів. Деякі соціологи вважають, що суспільства існують завдяки тому, що через інтерналізацію санкцій соціальні фактори контролюють власну поведінку в передбаченні нагороди чи покарання від інших соціальних факторів.

Типологія санкцій залежить від обраного нами системоутворюючої ознаки. Насамперед розрізняють позитивні санкції - заохочення за здійснення дій схвалюваних, бажаних для суспільства чи групи, і негативні санкції - покарання чи осуд за не схвалювані, небажані, не інституціальні дії, за різні девіантні вчинки. Крім того, можна зробити поділ санкцій на формальні, - що накладаються офіційними особами чи органами, спеціально для цього створюваними суспільством, у рамках, зафіксованих у письмових джерелах, і неформальні - схвалення чи осуд, висловлюване (або таке, що проявляється в невербальних формах) неофіційними особами, як правило, найближчим оточенням.

Таким чином, сутність соціального контролю полягає в прагненні суспільства і різних складових його спільнот зміцнювати конформізм своїх членів, культивувати «соціально бажані» форми поведінки, перешкодити девіантній поведінці, а також повернути девіанта в русло дотримання соціальних норм.

55.Співвідношення суб’єктивного та об’єктивного підходів в дослідженні соціальних інститутів в роботі Т.Парсонса «Пролегомени до теорії соціальних інститутів»

На думку Парсонса доречно ввести мову про найбільш адекватні теоретичні підходи до інтерпретації інститутів - відповідно "об'єктивний" й "суб'єктивний". Перший являє собою вивчення інститутів з погляду зовнішнього спостереження соціолога, другий - з погляду індивідуальної дії по відношенню до інститутів. Взагалі інститут - принципово вважливий елемент ЗСТ, а не теорія окремого фрагменту соціального життя, певна форма поведінки між людьми, де способи поведінки і форми відношень не лише існують, але й сприймаються індивідами як такі, мають санкціонований та нормативний характер.

Яка ж суть "об'єктивного" підходу? В його рамках практично не доводиться говорити про те, що правила або норми недоступні спостереженню.Подібні правила й норми легко виявляються, оскільки вони втілені в кодексах й уставах, в усній традиції й у такій формі здатні бути предметом самих різних досліджень.

Взагалі індивідові дії представляються в термінах якогось відношення між цілями й засобами, тому приниципове значення схема засобів-мети, яка має іманентний нормативний зміст, суть якого в тім, що аналіз дії неодмінно припускає поняття раціональності. Тому про дію прийнято судити в термінах рівня раціональності, що припускає вибір найбільше "доречних" засобів досягнення обраної мети. Суть "суб'єктивного" аналізу ролі інститутів виявляється у регуляції дії, насамперед пов'язана з відношенням індивідів до суспільства. Головне тут що інститути внутрішньо зв'язані й являють собою феномени моральні. Це припускає, у свою чергу, що первинний мотив покори інституціональним нормам ґрунтується на моральній владі, що мають цінності над індивідами. Негатив цього - люди ставляться до цінностей незацікавлено оскільки захоплені ними.Подібне відношення до них зберігається доти, поки вони входять у систему загальних цінностей,

Однак, вважливе значення визнання впливу різних цінностей має контроль над поведінкою індивідів.І коли він слабшає, позиція індивідів відносно інституціональних норм перестає бути незацікавленої й перетворюється в різновид певної вигоди, відповідно його установка виявляється зацікавленої. Наскільки можна судити, є два способи мотивації індивідуальної дії цінностями, відмінними від загальної системи цінностей. Якщо цінність, втілена в індивідуальній нормі індиферентна, установка індивіда буде наближена до вигоди. З іншого боку, якщо цінність настільки несумісна, установка може бути незацікавленої, "моральною" установкою, протилежної згаданої вище. Тому що подібний аналіз обмежений тим, що він орієнтований винятково на окремого, локалізованого в часі індивіда, розглянутого в його відношенні до власного цілям, до умов дій і норм, що регулюють дію. Але з іншого боку норми, що регулюють дії індивідів у подібній регуляції - є нормами того, якими відносини індивідів повинні бути.Вони повинні визначати те, що в дійсності являє собою принаймні частина відносин. Тоді інститути, у тій мері, у якій вони регулюють взаємні відносини індивідів, стають фундаментальними елементами соціальної структури, що й є не що інше, як сукупність обумовлених відносин між індивідами. Одним з елементів соціальної структури виявляється - система норм, що визначає те, якими відносини індивідів повинні бути.

Отже, значимість інститутів дуже вважлива, зокрема з попереднього огляду випливає

що в будь-якому суспільстві є більш-менш цілісна система загальних фундаментальних цінностей-установок, а головне що інститути переважно виражають ці установки у вигляді тих або інших зв'язків з діями. І тому інститути самі утворюють систему - систему регулятивних норм гармонії, а скоріше є зразком нестійкого «балансу влади».Тому вивчення їх вкрай вважливе за Парсонсом.