Олександр веселовський

(1838-1906)

Один із класиків порівняльного літературознавства.

Учений через фольклор вийшов на порівняльне вивчення майже всіх європейських професійних літератур. Водночас він є творцем російської теорії історичної поетики. Головні праці його – «О методе и задачах истории литературы как науки» (1870), «Славянские сказания…» (1872), «Южнорусские былины» (1882), «Разыскания в области русского духовного стиха» (1889) та ін. Свою порівняльну теорію він будував не лише на зовнішніх подібностях літературних явищ чи на механічних впливах «сусідніх» літератур, а насамперед на «внутрішній готовності» тієї чи тієї літератури відгукнутися на певний вплив. Ідеться про обґрунтовану О. Веселовським теорію «зустрічних течій», яка передбачає і психологічний, і естетичний рівень літературної творчості. Порівняльний метод дав змогу О. Веселовському по-новому розкрити проблему походження поезії та її родів, намітити еволюцію основних елементів поетичного стилю і сюжетності, висунути протилежне кантівському розуміння ролі особи в історико-літературному процесі та ін. Суттєвими також були аргументи О. Веселовського на користь того, що так звані «русские былины» мають усе-таки староукраїнській корінь і залишилися вони в Україні тільки у вигляді частин, розкладених на прислів’я, загадки, казки тощо.

Інші праці Веселовського далеко виходять за межі цього методу та вносять багато цікавого у теоретичну та історичну поетику: «Из истории эпитета» (1895); «Три главы из исторической поэтики» (1899); «В.А. Жуковский. Поэзия чувства и «сердечного воображения» (1904).

Мету літературознавчого дослідження Веселовським вбачав у порівнянні, поширеному «на якомога більшій кількості фактів». Але порівнює він лише те, що слугує розвиткові сюжету. Центральне місце в його роботах займали «подорожуючі сюжети». Але він сам визнавав, що в процесі дослідження від сюжету залишається лише така схема, що неважко підвести під неї будь-який твір, що призводило до випадковості зближення та суб’єктивізму.

Олександр потебня

(1835-1891)

Видатний український філолог. Народився у с. Гаврилівка. 1856 закінчив історично-філологічний факультет Харківського університету. 1860 захистив магістерську дисертацію («Про деякі символи в слов’янській народній поезії»), а 1874 – докторську («Із записок з російської граматики»), яка значною мірою ґрунтувалася на даних української мови. З 1875 – професор Харківського університету. Був головою Харківського історично-філологічного товариства. На початку 1860-х брав активну участь у діяльності Харківської української студентської громади, був учасником фольклорних експедицій на Полтавщині та Слобідській Україні. Розробляв питання теорії мовознавства, фольклору, етнографії, головним чином, загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису. Основоположник так званого психологічного напряму в українському мовознавстві. Вивчав психологію словесно-художньої творчості, був творцем лінгвістичної поетики.

Багато зробив у галузі слов’янської діалектології і порівняльно-історичної граматики. У загальнотеоретичному плані досліджував, переважно, проблеми взаємовідношення мови і мислення, мови й нації, походження мови.

У своїх працях Потебня висвітлив питання історичного розвитку української мови, гостро виступав проти денаціоналізації українців. Автор праць «Думка і мова», «Записка про малоруське наріччя» (1870), «Із записок з російської граматики» (тт.1-2, 1874; т. 3, 1899; т. 4, 1941), «Мова і народність» (1895), «Із записок з теорії словесності» (1905) та ін.

Потебні належать також праці з фольклору та етнографії «Пояснення малоруських і споріднених народних пісень» (тт. 1-2, 1883-87) та ін.

За його редакцією виходили твори Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, І. Ман джури, перекладав українською мовою «Одіссею» Гомера.

З його діяльністю пов’язане зародження художньо-психологічної школи літературознавства. Він вважав, що трьом елементам слова – звукові, внутрішній формі, лексичному значенню в будь-якому літературному творі відповідає образ. Кожне окреме слово Потебня розглядав як специфічний поетичний твір.

Мистецтво для людини існує як засіб пізнання дійсності. Воно розвивається паралельно з науковим пізнанням. Поет творить, на думку Потебні, спочатку для себе, а вже потім для читача. Літературний твір виникає як питання, на яке автор спершу хоче дати відповідь самому собі. Кожен твір, вважає Потебня, є автобіографічним, у ньому відображаються психічний стан письменника, його внутрішні переживання. Творча уява лише тоді може бути плідною, коли вона спирається на неповторні переживання автора. Читаючи художній твір, ми продовжуємо творчий акт, і це продовження буде різним у залежності від культурного і освітнього рівня, життєвого досвіду, світогляду тощо. Головне, чим має займатися літературознавство, – це досліджувати психологію творчого процесу та психологію сприйняття твору читачем.