Готгольд лессінґ

(1729-1781)

Один з найкрупніших діячів німецького та європейського просвітництва, теоретик мистецтва, публіцист, драматург.

Найвищим досягненням Лессінґа як мислителя є його літературна та естетична діяльність. З його теоретичних робіт найвідомішими є «Лаокоон» (1766) та «Гамбурзька драматургія» (1767-1768). Його ідеалом було мистецтво у дусі мистецтва давньої Греції та Риму.

У трактаті «Лаокоон, або про межі живопису та поезії» він заявив, що суспільне життя з часів Гомера помітно змінилося, мистецтво і література значно розширили свої обрії, а тому правда та виразність стають їх основним законом. Розмежовуючи поезію, з одного боку, та скульптуру й живопис, з іншого, Лессінґ надавав перевагу першому, оскільки саме поезії під силу відтворити будь-яке явище дійсності. Художник і скульптор приречені, з огляду на статичність їхніх мистецтв, створювати лише окремі, вихоплені із життя, моменти дійсності. Поет же може творити своїх героїв у певній динаміці, змінах і розвитку, нічого мертвого нерухомого тут не повинно бути.

У трактаті він доводить, що предмет живопису – тіло, а предмет поезії – дія.

Виступаючи проти наслідування античних взірців, за демократизацію мистецтва, Лессінґ намагався наблизити його до проблем, які вирішувало суспільство на даному етапі свого розвитку, передбачаючи неминучість прогресу в його поступі. Критикуючи класицистів за те, що вони не зрозуміли до кінця специфіку мистецтва, Лессінґ зазначав, що вони механічно перенесли на драму закони інших видів мистецтва, а тому їхні ідеальні образи громадян, позбавлені внутрішніх протиріч, видаються нежиттєвими та холодними, ніби мармурові статуї.

Лессінґ наполегливо відстоює активну роль літератури в суспільстві. У центрі його уваги знаходяться драматургія та театр.

Він виступав проти абстрагованої ідеалізації, проти зневажання індивідуального.

«Гамбурзька драматургія» є взірцем просвітницької критики ХVІІІ ст., вона включає в себе аналіз декількох десятків п’єс сучасного Лессінґу репертуару.

Йому також належать такі п’єси як «Сарра Сампсон», «Мінна фон Барнгельм», «Емілія Голотті» та «Натан Мудрий». Вони належать до міщанської прози.

Історична роль Лессінґа як теоретика, як найрадикальнішого та найсміливішого з німецьких просвітителів високо оцінена літературознавцями усього світу.

Георґ вільгельм фрідріх геґель

(1770-1831)

Геґель виступає як великий філософ свого часу, творець всеохоплюючої естетичної системи, основу якої становить діалектичне розуміння світу. Основоположним поняттям філософської системи Геґеля є певна універсальна світова духовна субстанція, яку він називає абсолютний дух, який існує й розвивається згідно з об’єктивними діалектичними законами, а саме: переходом кількісних змін у якісні, боротьбою та єдністю протилежностей, запереченням заперечень. Абсолютний дух, вважав Геґель, саморозкриває себе в трьох формах, проходячи відповідно через три ступені: мистецтво, релігію та філософію. Якщо в мистецтві він пізнає себе через вільне споглядання, то в релігії цей процес відбувається через благоговійні уявлення, у філософії ж він набуває форми пізнання в поняттях. Філософія, на думку Геґеля, завершує розвиток, що є явною суперечністю з провідною ідеєю його діалектики – ідеєю історизму, розвитку.

У кожному художньому творі німецький учений бачив єдність протилежностей: загального та індивідуального, сутності та явища, закономірного та випадкового, що становить певний зміст і певну форму. В праці «Лекції з естетики», в основу якої покладено курси, прочитані Геґелем у Гейдельберзькому та Берлінському університетах на початку ХІХ ст., дослідник виходить з того, що предметом поезії є ідея в її почуттєвому вираженні. Мистецтво виникає тоді, коли духовна сутність життя знаходить свою реалізацію в зображенні окремих людських індивідів.

Художній образ для Геґеля є ідеалом, природа якого полягає у «зведенні зовнішнього існування до духовного, коли зовнішнє явище як співвідносне духу стає його розкриттям».

У своєму розвиткові мистецтво проходить три історичні форми: символічну, класичну, романтичну. У символічній формі мистецтва ідея ще шукає свого справжнього художнього вираження, оскільки вона ще абстрактна і не має всередині самої себе відповідного прояву. Початок будь-якого мистецтва знаходиться там, де людина починає відокремлювати себе з природи, усвідомлювати свою неповторність.

Класична форма мистецтва, вважає Геґель, «є завершена в собі до вільної цілісності єдність змісту і повністю відповідної йому форми». Саме тут знаходить своє втілення ідея прекрасного, тобто ідеал.

Змістом романтичної форми є «абстрактне внутрішнє життя, а відповідною формою – духовна суб’єктивність, що осягає свою самостійність і свободу».

На зміну мистецтву в перспективі повинні прийти релігія та філософія. З розвитком форм мистецтв Геґель співвідносить наявність трьох стилів – строгого, ідеального та приємного. Чимало місця в «Лекціях з естетики» відведено розробці таких категорій, як роди та жанри поезії, засоби поетичної мови, умовність тощо.

Гегелівська теоретико-літературна концепція досі має вплив на розвиток літературознавства.