Літературознавчі портрети платон

(427-347 до н.е.)

Народився у аристократичній родині. Був учнем Сократа, після його засудження втік з Афін, багато подорожував, вчився в Єгипті, а повернувся до рідного міста через 15 років і заснував свою школу, що розташувалася в лісочку, присвяченому місцевому герою Академу. За аналогією її стали називати академією.

До нас дійшло понад 40 творів Платона, більшість із них писана у формі діалогів. Теми їх або запозичені в Сократа, або пов’язані з ученнями самого Платона про ідеї, його роздумами щодо державного устрою, соціально-політичних проблем. Учення його поділяють на дві частини – метафізику буття і теорією політики й держави.

Поділяючи думку про те, що мистецтво наслідує природу, Платон надзвичайно скептично ставився до нього, оскільки художник наслідує не ідеальні речі, а лише їхні копії, почуттєві й недосконалі, тому в цілому мистецтво є справою непотрібною, адже воно вводить людей в оману. Особливо різких оцінок в естетиці Платона зазнав живопис як «брехливе штукарство».

Для ідеальної держави, теорію якої розробив античний мислитель, мистецтво є непотрібною, адже воно не може проникнути в духовні основи життя, а значить повноцінно впливати на виховання громадських почуттів. І тільки для релігійних гімнів Платон зробив виняток, бо вони, на його думку, здатні залучити громадян до світу ідей.

Він зробив вагомий внесок у розвиток грецької літератури, оскільки він сам був видатним майстром прози. Різноманітні форми діалогів Платон використовував для викладення своїх політичних чи філософських думок. Найчастіше він використовував винайдений ним прийом обрамлення. Він полягав у тому, що спочатку філософ розповідав про якусь подію, потім з’являвся співбесідник, і вони починали бесіду, що торкалася якоїсь теми . вона могла порушувати проблему моралі, політики чи філософії, яка ставала центральною в діалозі. Коли закінчується її обговорення, Платон знову повертається до попередньої події – і діалог закінчується. Таким чином, головна тема наче облямована «рамкою» події, що не має відношення до головної теми.

Платон нерідко змальовує побутові картини, пов’язані з життям міста чи окремих афінян, і тоді персонажі набувають надзвичайно містких і точних характеристик. Майже не з’являються в діалогах картини природи. Велику увагу Платон приділяє міфам. Часом у діалогах вони підтверджують певну філософську думку чи висновок автора. Часто ці міфи набувають високохудожньої ліричної форми.

Ідеалістичне вчення Платона вирізняється поєднанням рідкісної проникливості думки, схильності до абстрагованого й діалектичного дослідження з високохудожньою та оригінальною формою.

Арістотель

(384 -322 до н.е.)

Арістотель народився в сім’ї придворного лікаря македонського царя Амінта – Нікомаха, у фракійській колонії м. Стагір. Арістотель 20 років учився в академії Платона, після його смерті впродовж трьох літ (з 342 р.) виховував маленького Олександра, майбутнього македонського імператора і завойовника. Після повернення до Афін у 335р. він відкрив у передмісті свою школу, що розташувалася в парку, де знаходився храм Аполлона Лакейського, тому її почали називати лікеєм (нині – «ліцей»). Обвинувачений у про македонських симпатіях, Арістотель змушений був утекти з Афін після смерті Олександра в 323 р. на о. Евбея, де незабаром і помер у м. Халкіда. Перед цим в Афінах винесли смертний вирок за «безбожність». Школа Арістотеля ще називалася школою перипатетиків (від гр. «перипатос» - прогулянка, колонада), оскільки він читав свої лекції учням не в кімнаті, а під час прогулянок.

Арістотель був одним з найобдарованіших людей в історії людства. Визначний філософ, геніальний учений енциклопедист, блискучий організатор наукової праці, він створив колектив учнів, що під його безпосереднім керівництвом провели величезну наукову роботу. Саме в його школі починається відокремлення від філософії інших наук. Синтезувавши античні наукові досягнення, учений-енциклопедист, блискучий організатор наукової праці, він створив колектив учнів, що під його безпосереднім керівництвом провели величезну наукову роботу. Саме в його школі починається відокремлення від філософії інших наук. Синтезувавши античні наукові досягнення, учений розпочав новий етап розвитку науки в Елладі. Арістотель поглибив знання у низці вже відомих наук – зоології, ботаніці, метеорології, риториці й заснував нові – логіку, естетику, поетику, етику, теорію, мистецтва, соціології тощо. Особлива заслуга цього мислителя полягала у тому, що він започаткував і розробив метод наукового дослідження.

Кількість написаних Арістотелем книжок назвати точно неможливо. Уже в античності кількість його творів визначалася сотнями – від 400 до 1000. До наших днів дійшло близько 50 книг. Серед них найзначніші «Метафізика», «Політика», «Риторика», «Про душу», «Нікомахова етика» тощо.

Серед усіх творів Арістотеля найцінніша – частина його «Поетики», що збереглася в, на жаль, не повному обсязі. Розділи про епос, лірику і комедію були втрачені, можливо, вже в нові часи. Історія цінність цієї невеличкої книжки виявилася величезною, адже нею геніальний учений заклав основи реалістичної літератури, мистецтва та естетики. Свої думки автор викладає надзвичайно стисло, своєрідними тезами і напівнатяками. Він дає визначення окремих видів поезії, докладно зупиняючись на специфічних ознаках драматургії, зокрема трагедії.

Арістотель незмінно виходить із твердження, що всі види поетичної творчості відтворюють дійсність. Він має на увазі відтворення найхарактернішого в образах чи подіях, тобто висуває на перший план принцип типового в мистецтві. Відповідно до його концепції види мистецтва розрізнюються залежно від того, яким чином, за допомогою яких засобів і як саме відбувається процес наслідування.

Вбачаючи роль мистецтва у «наслідуванні», що допомагає людині, як і наука, осмислити навколишній світ, зрозуміти його, оскільки художнє наслідування відтворює цей світ, Арістотель робить важливий висновок: мистецтво є однією з форм пізнання дійсності. Мистецтво пізнає її, використовуючи художні образи й різноманітні прийоми. Об’єктом мистецтва та літератури завжди є людина з її поведінкою, вчинками , суперечливою вдачею. До того ж Арістотель наголошує на великому виховному значенні мистецтва.

Звертаючись до питання єдності форми і змісту, філософ віддає перевагу змістові як головному елементу твору. Він вважав, що поезія на відміну від науки висловлює загальну думку в художньо-конкретних образах героїв, які мають свої імена і стають носіями неповторних, притаманних тільки їм характерів.

Значну увагу Арістотель приділяє питанню про вплив трагедійного дійства на глядачів. Найскладнішим у розумінні Аристотелевої теорії трагедії вважається не розшифрований автором термін «катарсис», тобто «очищення», що його викликає трагедія у глядачів.

Класицисти ХVІІІ ст. зробили теорію трагедії Арістотеля основою висунутої ними концепції «трьох єдностей» – часу, місця та дії. Безперечно, деякі думки «Поетики» вже застаріли, проте більшість із них зберігає своє значення і в наші часи.