РЕалістичний, романтичний типи художнього бачення. Модернізм

Класицизм.

Своє завдання письменники-класицисти бачили у вихованні людини-громадянина, першим обов’язком якого є відданість державі, нації. В їхніх творах підно­силася й оспівувалася велич абсолютної монархії. Сюжети для своїх творів письменники-класицисти брали з античної міфології та історії. На відміну від представників бароко, класицисти радили не прикра­шати творів зайвими візерунками, а творити образ вільний від випадкових елементів, властивих якомусь часові чи місцю. За їхнім принципом триєдності, дра­матичний твір має бути написаний про якусь одну головну подію в житті одного героя, дія має відбуватися в один час і в одному місці. Дійові особи мусять бути змальовані ясно й просто. Твори класицистів завжди відображали життя верхівки суспільства. У XVIII ст. класицизм у Франції починає занепада­ти, але має вплив у Росії та Україні.

В Україні класицизм проіснував недовго й розви­нувся слабо, поширення набули переважно лише низькі жанри — травестійна поема, комедія, байка. Але, попри все те, класицизм в українській літера­турі залишив визначний, навіть епохальний слід: саме в цю добу відбувся перехід від українізованої книжнослов’янської до живої народної мови.

Сентименталізм.

В українській літературі класичними прикладами є твори Г.Квітки-Основ’яненка. Щоб розчулити читача чи глядача, Квітка-Основ’яненко змальовує селян благородними, щи­рими, добрими. Автор широко використовує багатство народної поетики, пестливі форми слів.

Герої повісті Г.Квітки-Основ’яненка “Маруся” Василь та Маруся наділені надзвичайною чутливіс­тю, вони ідеальні в поведінці, у своїй щирості одне до одного, їхня мова пересипана пестливими слова­ми: “Братіку мій милесенький, мій соколику, мій лебедику, моя кришечко, моя Марусенько, моє сер­денько...”

Романтизм.

Сформувався після сентименталізму і також як запе­речення класицизму. Романтики, як і сентименталіс­ти, багато уваги приділяли зображенню людських по­чуттів, відкидали класичні канони. Вони не схвалю­вали тогочасну дійсність, співчували простому люду, але не вважали за потрібне писати про соціальну нерівність, зображувати життя бідної людини. Письменники-романтики захоплювалися благородністю та іншими чеснотами, які формувала народна мораль та народна педагогіка.

Суть романтизму в ідеалізації. Письменники-ро-мантики ідеалізували людські почуття, героїчне ми­нуле. У центрі їхніх творів завжди стояли незвичайні, часто фантастичні обставини, визначальна роль на­давалась емоціям. Романтики захоплювалися фольк­лором, тому сюжети більшості романтичних творів узяті з народної творчості. Вплив фольклору відчу­вається не тільки в сюжетах романтичних творів, а й у зображенні героїв, у художніх засобах тощо. Герої таких творів – це люди сильної волі, мужні, духовно багаті. Іноді герой – самотня, але сильна особистість, яка протистоїть жорстокому світові.

Незвичайними є не тільки герої романтичних творів, а й обставини, у які вони потрапляють: ніч, гроза, темний ліс, таємничість, небезпека тощо. Мова таких творів піднесена, емоційна, насичена яскра­вими засобами художньої виразності (тропи та інші стилістичні фігури часто запозичені з фольклорних творів).

Основними темами українських романтичних творів було змалювання героїчних подій минулого, ідеалізація козацької вольниці, козацької мужності, спритності та вправності, гайдамацьких повстань і їх мужніх ватажків. У них йшлося про битви з татаро-монгольськими нападниками, турками, польськими зайдами, про виступи проти московського гніту та влас­них панів-недолюдків. Вони пробуджували національ­ну самосвідомість, гордість за героїчне минуле, за­кликали до продовження славних традицій.

Улюблена пора доби для романтиків – ніч, вона втаємничує природу, романтизує її – з’являється так звана “поезія ночі” (“Вивідка”, “Між хмарами місяць тихень­ко котивсь...” Л. Боровиковського, “Покотиполе” А. Метлинського, “Великодна ніч”, “Соловейко”, “Зорі” М. Костомарова, “Причинна” Т. Шевченка).

Поширюється фантастична оповідь як намагання відчути “світ у собі” (“Ніч перед Різдвом”, “Майська ніч”, “Сорочинський ярмарок” М. Гоголя, “Мадей”, “Жулин і Калина” І. Вагилевича, “Утоплена”, “Вели­кий льох” Т. Шевченка).

Нового висвітлення набула історична тема (якщо раніше історична література складалася переважно зі збірок цікавих анекдотів та авантюр, то романти­ки намагаються зрозуміти й відтворити сенс мину­лих епох, їхнє неповторне, власне забарвлення та ви­значити їхнє місце в цілому історичному розвитку (“Чорна рада” П.Куліша).

Відживає, набуває емоційного забарвлення релі­гійна лірика (“Ісаія. Глава 35”, “Марія”, “Осії. Глава 14”, “Молитва” Т. Шевченка).

Реалізм

Реалізм (лат. – речовий) – напрям у літературі й мистецтві взагалі, що прагне до правди­вого зображення дійсності. Його мета – показати життя, людські характери, дійсність у типових об­ставинах. Найбільшого поширення цей напрямок здо­був у XIX ст. Митці-реалісти прагнули якнайправдивіше зображати життєву реальність, у їх творах зовсім не залишилось місця для фантастики та вигадки.

В українській літературі реалістичні твори, як пра­вило, зображували тяжке, підневільне життя селян­ства та робітників, показували ницість та безду­ховність представників пануючого класу, змальову­вали наростання соціального протесту проти несправедливості. Деякі письменники, що творили в дусі реалізму, захоплювались зображенням селянсь­кого побуту й сприяли розвиткові в Україні так зва­ного етнографічне-побутового реалізму (Марко Вов­чок, І.Нечуй-Левицький).

В українській літературі другої половини XIX ст. проступають прикмети кількох течій реалізму-напряму.

Зазначимо, що представники революційного ре­алізму цілком підпорядковували свою творчість про­паганді визначальності економіки, а не моралі, про­відної ролі пролетаріату в суспільстві, ідей проле­тарського інтернаціоналізму, насильницької збройної зміни суспільного ладу, фізичного знищення панів­них верств.

Представники українського класичного реалізму шукають відповіді на кардинальні питання буття. Вони вважають, що причина багатьох бід людських — несприятливі суспільні умови (економічна, ста­нова нерівність).

Натуралізм багатьма літературознавцями визна­чається як окремий напрям, але оскільки в українській літературі він не поширився, а мав лише незначний вплив на творчість окремих письменників, розглядається як течія в реалізмі.

Ще одна класифікація реалістичних течій:

Модернізм та його течії.

Цей напрям зародився в європейській культурі в останній чверті XIX ст. з реалізму і водночас став принциповим його запереченням.

Причиною появи нового напряму стала криза об’єктивізму (релігійного і раціоналістичного), кри­за пошуків об’єктивних законів дійсності. Це стало­ся тому, що в цей час учені зробили чимало науко­вих відкриттів, які спростовували уявлення про ма­теріальну будову світу й свідчили про те, що світ неможливо пізнати до кінця.

У модернізмі можна умовно виділити три етапи його розвитку:

• декаданс;

• власне модернізм;

• авангардизм (постмодернізм).

Декаданс, декадентизм (фр. – занепад) – настрої пасивності та безнадії в філософії, мистецтві та літературі кінця XIX – поч. XX ст. в Європі, які захо­пили також російську та українську культуру. Декаден­там були властиві фаталізм, сумовитість, душевна спус­тошеність, страх перед життям, відчуття безмежної вто­ми, відчаю, зневіри в людині, прагнення забуття, втечі від реальності. Декадентизм ще називають “теорією чи­стого мистецтва”, “мистецтвом заради мистецтва”.

Варто зазначити, що письменники, творчість яких вивчається в курсі шкільної літератури (І. Франко. М. Коцюбинський, П. Грабовський), негативно стави­лися до декадентизму. І хоча в збірці І. Франка “Зів’яле листя”, певною мірою, присутні декадентські настрої, в поезії “Декадент”, присвяченій В.Щуратові, І. Франко відмежовується від декадентизму:

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

П. Грабовський не сприймав, що “Мистецтво! для мистецтва” все-таки можливе. Своє ставлення до декадентизму поет висловлює в поезії “Я не співець чудовної природи...”:

Я не співець чудовної природи

З холодною байдужістю її.

З ума не йдуть знедолені народи –

їм я віддав усі чуття свої.

М. Коцюбинський у новелі “Інтермецо” дово­дить, що митець “приречений” служити своєму на родові (хоча і йому (митцеві) необхідні хвилини відпочинку – у новелі це усамітнення ліричного героя на лоні природи.

Власне модернізм. Це період розквіту напряму, коли найвиразніше проявилися всі його риси. Серед авторів можемо назвати імена видатних митців від Ф. Кафки, В. Стефаника, І. Франка, Дж. Джойса, Лесі Українки, М. Булгакова, А. Платонова, М. Хвильового, до Е. Хемінгуея, Г. Гессе, У. Фолкнера, Г. Маркеса, Л. Костенко, Є. Євтушенка, Ч. Мілоша, В. Симоненка, І. Драча, В. Стуса.

Авангардизм (фр.: – попереду і сторожа, передовий загін). Це етап присмерку, само­руйнування напряму. Це мистецтво протесту й руй­нування. Авангардисти протестують проти міщансь­кого, інертного, зашкарублого існування суспільства, проти антигуманності й користолюбства державних мужів, лицемірства й банальності офіціозної куль­тури. Щоб зруйнувати це потворне буття, вони вда­ються до епатажу (фр.: скандальна ви­тівка, вчинок, скерований на те, аби викликати чиєсь обурення) в житті й творчості, до їдкого пародіюван­ня саме того, що для “благопристойного” суспіль­ства здається священним і недоторканим, їхнє ба­чення життя і відтворення життя неодмінно гротес­кове, цинічно-саркастичне (хоча часто маска, під якою ховається романтична, витончена, беззахисна душа).

Риси авангардизму:

• Войовниче заперечення традицій, звичних засобів художнього вираження.

• Химерне експериментування з формою.

• Прагнення безпосередньо впливати на читача.

• Руйнування межі між елітною і масовою куль­турою.

• Поєднання у творах різних видів мистецтва (вірші-малюнки, колажі тощо).

Своєрідне ставлення до мови (спроба зруйнувати її систему, насамперед лексичну, але не тільки: використання суржику, жаргонізмів тощо).

Авангардизм проявився в певні періоди творчості М. Семенка, Гео Шкурупія, В. Поліщука, І. Драча, М. Вінграновського, М. Сома, групи “Бу-Ба-Бу” (В. Неборак, Ю. Андрухович, О. Ірванець) та ін.

На думку багатьох сучасних літературознавців, авангард, як і декаданс, не варто виділяти в окремий стиль, доцільніше говорити про нього як про суто світоглядову настанову, завершальний етап розвою модерністської доби, – хоча б тому, що він також проявився в кількох течіях модернізму: експресі­онізмі, футуризмі, кубізмі, дадаїзмі, сюрреалізмі, конструктивізмі тощо.

Для полегшення сприйняття інформація про основні їх риси та пред­ставників подається в адаптованих таблицях. При цьому слід звернути увагу, що таблиці не містять вичерпних відомостей і не можуть замінити розгорнутого матеріалу.