Строфіка

Строфа (гр.: поворот, зміна, коло) – фонічно викінчена віршована сполука, яка повторюється у поетичному творі, об’єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римованого ряду, відносна змістова завершеність). Простіше кажучи, строфа – це група віршованих рядків, об’єднаних одніє думкою, інтонацією, порядком римування і відокремлена від суміжних віршових сполук великою паузою.

Строфа – найбільша ритмічна одиниця віршованого твору. Римо-ритмічний малюнок у кожній строфі одного вірша майже завжди однаковий, що надає стійкості ритму віршованого твору. В цьому полягає ритмотворче значення строфи.

Термін строфа виник в античній трагедії, означав відтинок пісні, що виконувався між двома поворотами в урочистій процесії хору (обидві однаково побудовані частини називалися строфою та антистрофою).

Класифікація строф звичайно відбувається за кількістю рядків у них. Наймінімальнішою строфою вважається моностих, максимальною – вісімнадцятивірш, де береться за основу схема римування.

Отже, залежно від кількості рядків у строфі розрізняють такі строфи: моностих, дистих, терцет, терцина, катрен, секстина, октава, тріолет, сонет тощо. Вони різняться не лише кількістю рядків, а й системою римування.

Моностих або моноверс – це будь-яка строфа, що складається з одного рядка. Моностихи знаходимо в циклі поезій Ліни Костенко “Коротко – як діагноз”:

Україна – не ядерна, Україна – роз'ярена.

або:

Таке століття – навіть зрячі йдуть наосліп.

І. Качуровський вважає, що до моностихів можна відносити й «крилаті вирази» літературного походження, «вирвані» з контексту творів і вживані у вигляді гасел, афоризмів:

Борітеся – поборете

Вам Бог помагає,

з вами правда.

Т. Шевченко

Дистих або двовірш – це, як правило, будь-яка дворядкова строфа.

Спи, мій малесенький, спи, мій синок…

Я розкажу тобі безліч казок!

або:

Нащо ж ти віченьки знову розкрив?!

Спи, моя пташко, то вітер завив.

О. Олесь

або:

Нації вмирають не від інфаркту.

Спочатку їм відбирає мову.

Л. Костенко

У Ліни Костенко знаходимо поезії, у яких поєдну­ються одно- і дворядкові строфи:

Музики

Ішли музики із весілля.

Цимбали, бубон і скрипаль.

Місток вузенький над потічком!

З якої тут ступить ноги?

Тут як не ступиш, то не втрапиш.

Іще цимбали й скрипку втратиш.

Двигтить місточок у дві дошки.

– Не бійтесь, куме, іще трошки!

Гукніть сусідам і родині,

що ми уже посередині!

Та вдарте в бубон з тої прикрості.

Де страшно так, то гра навприсядки.

Зазвичай дистих має таку схему римування.

Згадала плечі і вуста, і щем, і дим... а

Облиш уже цього хреста, і менше з тим. а

 

А розум не перепиння навалу снів. б

Чи хочу я цього щодня? Напевно, ні. б

 

Якби й хотіла, все одно не вірю снам. в

Світає. Люди, за вікном весна, Весна! в

Л. Романчук

Але дистихом не можна називати будь-які два рядки, виділені з вірша, хоч би й об’єднані парним римуванням. Дистихи часто бувають самостійними творами (епіграми, епітафії тощо). Зустрічаються чотиривірші з такими римуваннями, але в них найчастіше чергуються пари рядків з чоловічими та жіночими римами. Форму дистихів мали силабічні вірші. Антична поезія знала спеціальну форму двовірша – елегійний дистих. У східній поезії дистихами були так звані бейти.

Терцет (італ. terzetto від лат. tertius – третій) – тривірш, трирядкова строфа, що складається з трьох рядків, і всі три або два з них римуються між собою: aaa, aба, ааб.

Хоч тривіршова строфа була відома вже в давньогрецькій ліриці, проте в українській поезії вона не надто поширена. Ці строфи типові лише для романського фольклору: ріторнель – в Італії, солеа в – Іспанії, ле і віреле – у Франції. Саме на базі тривіршових строф романського фольклору розвинулись такі строфи, як терцина, рондо, рондель, тріолет, сонет – вони належать до так званих канонізованих строф.

Терцет має 4 різновиди:

1) усі три рядки на одну риму.

Н априклад в українському фольклорі.

Схема: ааа:

Добрий вечір тобі, а

Зелена діброво! а

Переночуй мене, молодого! а

 

Мене, молодого, а

Й коня вороного, а

Й сіделечко зі злота самого! а

 

Не переночую, а

Бо славоньку чую а

Та про твою голову буйную. а

 

2) два рядки римуються, третій – холостий.

 

У І. Франка є терцет. Схема: аба:

Тричі мені являлася любов. а

Одна несміла, як лілея біла, б

З зітхання й мрій уткана, із обснов. а

 

Сріблястих, мов метелик, підлетіла а

Купав її в рожевих блисках май, б

На пурпуровій хмарці вранці сіла а

 

І бачила довкола рай і рай! а

Вона була невинна, як дитина, б

Пахуча, як розцвілий свіжо гай! а

3) два рядки римуються, третій – холостий, має риму аж в суміжній строфі:

Вчора справили весілля а

А сьогодні на похмілля а

Ми справляєм перезву. б

 

Що там буде – не питаю, в

А сьогодні погуляю, в

Поживу. б

 

Клим бряжчить в тарілку мідну, г

Гриць циганам матір рідну г

Продає. д

 

Той схопив за полу тата, е

І до рук старого ката е

Віддає. д

О. Олесь

4) існує ще й четвертий різновид – неримований верлібровий терцет:

М атінко моя рідненька!

В нещасний час, у лиху годину,

Ти породила мене на світ!

 

Чи в тяжкім грісі ти почала мене,

Чи прокляв мене в твоїм лоні хто,

Чи лиш доля отак надо мною смієсь?

 

Не дала ти мені чарівної краси,

Не дала мені сили, щоб стіни валить,

Не дала мені роду почесного.

І. Франко

Терцина – трирядкова строфа з особливим римуванням: аба, бвб, в. Перший рядок римується з третім, а другий – з першим і третім рядком наступної строфи. Замикає твір віршовий рядок, що римується з середнім рядком останнього тривірша. Отже, ряд терцин утворює безперервний ланцюг рим, що йде крізь увесь твір. Так написана «Божественная комедія» Данте Аліг’єрі, в українській поезії відомі терцини М. Рильського, П. Тичини. І. Франко написав терцинами пролог до поеми «Мойсей».

Наприклад:

У сні зайшов я в дивную долину.

Було так ясно, тихо, легко в ній,

Що бачилось мені: не йду, а лину.

Сміялася в пишноті весняній

Природа, пахощами вся облита,

І скрізь співав пташок незримий рій.

І. Франко

Катрен (фр. quatrain від quatre – чотири) – чотирирядкова строфа, найбільш по­ширена в літературі; може мати будь-який тип риму­вання: аба, абба, аабб, абав, аааа.

Ви мене, журавлі, не маніть!

Не для мене замріяна даль...

Вже мою піднебесну блакить

Затуманила чорна вуаль.

З. Красівський

Яка нестерпна – рідна чужина!

Цей погар раю, квіт, зазналий скверни!

Т и повернувся, але край – не верне –

Йому ж за трумну – пітьма кам’яна,

В. Стус

У катрені, як правило, всі рядки приблизно однакової довжини. Окремим різновидом чотиривірша є сапфічна строфа, що складається з трьох довгих цезурованих та одного короткого рядка. Цей вид строфи створила давньогрецька поетеса Сапфо (IV ст. до н. е.). В античній літературі розрізнялися два види цієї строфи:

– велика (довгі рядки – п’ять дактилів з хореями, короткий – три);

– мала (довгі – чотири стопи, короткий – дві).

Пентина (п’ятирядкова строфа, п’ятирядник) – строфа, що складається з п’яти рядків, що мають різні способи римування. Ця строфа нині поширена значно менше, ніж дистих і катрен, тоді як за часів Бароко успішно з ними конкурувала. Часто її використовували і в акростихах, де перші літери кожної строфи, прочитані по вертикалі, складали ім’я автора.

У 2-римових пентинах можливі такі поєднання співзвуч: абаба, абааб, аббаб, аабба, аббба, аббаа, ааабб, ааббб.

Наприклад:

Садок вишневий коло хати, а

Хрущі над вишнями гудуть, б

Плугатарі з плугами йдуть, б

Співають, ідучи, дівчата, а

А матері вечерять ждуть. б

Т. Шевченко

Ще приклади:

І так хочеться бути щасливим!

Як в дитинстві, я долі молюсь

І на білі дзвіночки дивлюсь,

Солов’я зачарований співом.

І так хочеться бути щасливим!

В. Сосюра

Відроджуються древні храми,

Встають із попелу й руїн.

Тож під історії вітрами

Загоюймо душевні рани.

Підводьмо храми із руїн!

Г. Гордасевич

Секстина (лат. sex – шість, секстет, шестирядкова строфа) складається з шести рядків, що мають різні способи римування: аабввб, абабвв, абабаб, абабба, абвабв, ааббвв.

Наприклад:

Було колись в одній країні а

Сумний поет в сумній хатині а

Рядами думи шикував; б

Вони й «рівнялись», мов піхота, в

Аж тут співця взяла охота в

І він їм крила подавав. б

Леся Українка

або:

Ой і пишно ж розцвіли ви

На убогій рясній ниві,

Рясно цвітом її вкрили –

І червоні, й сині, й білі..

Чом же рідному народу

Не дали ви й досі плоду?!

О. Олесь

Септима або семивірш (лат. septima – сьома) – семирядкова строфа з різним порядком рим: аббабвв, абабавв, абаббвв, абабаба, абабввб і т. д.

Септима зустрічається не дуже часто, хоч теоретично багатша від попередніх строф. Цікавий приклад септими – вірш «Settina» з циклу «Сім струн» Лесі Українки:

Сім струн я торкаю, струна по струні, а

Нехай мої струни лунають, б

Нехай мої співи літають б

По рідній коханій моїй стороні. а

І, може, де кобза найдеться, в

Що гучно на струни озветься, в

На струни, на співи мої негучні. а

Октава (лат. – вісім) – строфа з вось­ми рядків з чіткою схемою рим авававсс (обов’яз­кове чергування чоловічих та жіночих клаузул). Потрійні рими надають звучності й підсилюють виразність, а заключний двовірш, перериваючи їх ряд, добре підходить для афоризму або іронічного звороту. Наприклад:

Коли наше сонце чорніло, мов рана, а

Коли у печалі Дніпро посивів, в

Коли наші села кипіли багряно а

І кров нежива піднялась з берегів, в

З тобою простивсь я, Вдовенко Іване, а

І довго у серці моєму бринів в

Твій голос ласкавий, твій погляд суворий, с

Де грози темніли, де сяяли зорі. с

Ти в хвилях дніпрових, Вдовенко Іване. а

І смерть, і безсмертя солдата знайшов, в

І ясних очей не закриють тумани, а

Бо дзвонить в Дніпрі твоя чистая кров, в

Бо з приску встає Україна кохана, а

Страждання твоє, і надія, й любов… в

Як тому Вдовенкові – вірному сину, – с

І нам таке серце вділи. Батьківщино! с

М. Стельмах

Тріолет (італ. – троє) – вірш чи строфа з восьми рядків, побудовані за суворими нормами: схема рим авааавав, потрійний повтор рядків – четвертий рядок повністю повторює перший, сьомий і восьмий повторюють перший і другий. Визначні художні зразки тріолету в українській літературі майже відсутні, він залишається переважно, формальною вправою. Хоча тріолети можна знайти серед поезій М. Вороного:

Мушка

Правда вам цікаво знать, а

Як мене вкусила мушка? в

Я почну оповідать… а

Правда, вам цікаво знать, а

Тільки цур не заважать. а

Наставляйте ж добре вушка… в

Правда, вам цікаво знать, а

Як мене вкусила мушка? в

С онет (італ. – звучати) – 14-рядкова поезія з особливим чергуванням рим: два чотиривірші (чотирирядкові куплети) та два тривірші, чергування рим авва авва ссд еде (всього п’ять рим). Бувають й інші комбінації. Сонет найчастіше пишеться п’яти-стопним ямбом, зрідка шестистопним або чотиристопним. Жодне слово в сонеті не може повторюватися, хіба що допоміжні слова. Від часів Данте сонет проходить через усю історію світової літератури. В українській літературі сонети творили І. Франко, Леся Українка, М. Зеров, М. Драй-Хмара, Ю. Клен, М. Рильський, П. Пилипович, О. Зуєвський, І. Качуровський, Д. Павличко та багато інших сучасних поетів. Наводимо приклад класичного сонета, у якому автор дотримується всіх необхідних вимог:

Верхами сосон шум іде розлогий а

І хмарою пухнатою темнить в

Високий день і осяйну блакить; в

У буйних травах путаються ноги. а

Отак би тут упасти край дороги, а

Примкнувши вії, і хоча б на мить в

Від псів гавкучих солодко спочить, в

Од ницих душ відступства і тривоги.а

А там по хвилі набіжного сну с

Натрапить знов на риму голосну, с

На ритми, десь у серці позосталі; д

І, соків Геїних відчувши міць, е

Розплющить очі і зустріть коралі д

Таких веселих, запашних суниць. е

М. Зеров

Крім класичної комбінації рим, у сонетах використовуються й інші комбінації. Зокрема така:

Хтось за стінкою в камері тихо співа, а

Виливає свої затамовані болі, в

Та приглушена пісня в бездушній неволі, в

Як молитва, з душі добуває слова. а

І бринить у мені, як туга тятива, а

Його туга за волею – я мимоволі в

Чую в ній безталання і власної долі, в

Видно, всім у неволі так тужно бува. а

Він стривожив мене, наче крик побратима, с

Я крізь стінку ловлю його образ очима, с

Я і піснею й ним переповнений вщерть, д

Чути: кру!.. в чужині… заки море… – Аж плаче, е

Крає серце й мені… О незнаний співаче, е

У неволі та пісня – сильніша за смерть. д

І. Гнатюк

Як видно, в останньому тривірші класична схема порушується, але такий різновид сонетів теж став досить поширеним, хоча в даному зразку спостерігаємо, як ігноруються й інші принципи сонету: зокрема, віршовий розмір, повторюється слово пісня тощо.

Крім цього, є ще неканонічні форми сонета:

– «хвостаті сонети» («сонет з кодою»), тобто з додатковим рядком;

– перевернуті сонети, що починаються двома тривіршами;

– суцільні – побудовані на двох римах;

– «безголові» – з одним чотиривіршем і двома тривіршами;

– «кульгаві», в яких останні рядки чотиривіршів усічені;

– напівсонети – один чотиривірш і один тривірш.

Віршовий твір з п’ятнадцяти сонетів зветься вінком сонетів.

Рондо (від франц. rond – круглий) – вірш, побудований на принципі повторення певних рядків або слів, рим тощо, що ніби «заокруглюють» його форму; складається вірш з 8-15 рядків і всі рядки обов’язково об’єднуються двома римами.

Схема: абба ббаб баб ааба баа:

Rondeau

Соловейковий спів на весні а

Ллється в гаю, в зеленім розмаю, б

Та пісень я тих чуть не здолаю, б

І весняні квітки запашні а

Не для мее розквітли угаю, – б

Я не бачу весняного раю; б

 

Тільки співи та квіти ясні, а

Наче казку дивну пригадаю – б

У сні!.. а

Вільні співи, гучні голосні а

В ріднім краю я чути бажаю, – б

Чую скрізь голосіння сумні! а

Ох, невже в тобі, рідний мій краю, б

Тільки й чуються вільні пісні – а

У сні!.. а

Леся Українка

Олександрійський вірш – своєрідна віршована форма, започаткована у старофранцузькій поезії. Назва походить від поеми про Олександра Македонського ХІІ ст., написаної дванадцятискладовими рядками з цезурою посередині і парним римуванням рядків. У слов'янських літературах олександрини становлять собою шестистопний ямб з цезурою після третьої стопи. У літературі ХХ ст. – рідкісне явище. У техніці олександрин найбільше працювали М. Зеров і М. Рильський. У рядках їх ювелірно обточених поезій відгукується давньоримська та середньовічна традиція. Зразками олександрин є поезії М. Зерова “Аристарх”, “Овидій”, “Елій Ламія”, “Возовиця”, “Вечір”, “В степу”. Думка поета тече в них плавно і спокійно, кожен рядок дихає мудрістю. Жодне слово тут не можна “вийняти” з вірша чи “підредагувати”, замінити або вилучити. Такою є поезія “Аргонавти”, присвячена М. Рильському:

М. Рильському

Так, друже дорогий, // ми любимо одно:

Старої творчості // додержане вино

І мед аттіцьких бджіл, // і гру дзвінких касталій,

Хай кволі старчуки // розводять мляві жалі,

Хай про сучасність нам // наспівує схоласт,

Хай культів і фактур // неважений баласт

У човен свій бере // футуристичний тривій, –

Ми самотою йдем // по хвилі білогривій,

На мудрім кораблі, // стовесельнім Арго,

А ти, як Тіфій нам, // і від стерна свого

Вже бачиш світлу тінь // борні і трудних плавань:

Дуб з золотим руном // і колхідійську гавань.

Таким чином, спостерігаємо 6-стопний ямб з цезурою (//) після третьої стопи.

Верлібр (фр. – вільний вірш) – систе­ма віршових рядків, яка будується переважно на інто­наційно-синтаксичній основі, без урахування кількості складів і наголосів у віршовому рядку. Найчастіше такий вірш без рими, але весь він має власний ритм. Верлібр вперше почав уживати Й.-В. Гете. Серед ук­раїнських авторів цим віршем писали зрідка Леся Ук­раїнка, І. Франко, П. Тичина та ін. Наприклад:

Хвилини йдуть,

Пора у путь!

Прощай, рідний краю!

Вже хутко я піду.

Тут долі не маю, —

На чужині знайду.

Шукатиму долі в далекій стороні!

Вперед! прагну волі, у світ пора мені!

Бо літа не ждуть...

Пора мені в путь!

Прощай, товариство, родино рідна!

Прощай, моя люба дружино смутна!

Я, може, навіки іду в чужий край...

Прощай, – добрим словом мене спогадай!

Я йду, тверда звага

Веде мене на шлях,

У серці одвага,

Хоч сльози на очах...

В далекій чужині

Я сили наберусь

Служити країні

Або – не вернусь...

Я все покидаю: садочки рясні,

І темні діброви, і ниви ясні,

З собою несу я лиш рідні пісні.

Пора у путь,

Хвилини йдуть!

Шумлять на прощання

Зеленії луги,

Летять розставання

Хвилини дорогі!..

Хоч тяжко країну

Рідную покидать,

Я йду на чужину,

Я мушу поспішать.

Далекая путь,

Хвилини не ждуть!

Леся Українка

Отже, у Лесі Українки рядки ще римують­ся, а от у поезії І. Франка «Мамо-природо!» рима відсутня:

Мамо-природо!

Хитра ти з біса!

Вказуєш серцю безмірні простори,

А життя замикаєш у клітку тісненьку,

В мікроскопійную клітку.

Уяву вабиш вічності фантомом,

А даєш нам на страву моменти,

Самі короткі моменти.

Сучасні українські літературознавці часто трак­тують верлібр як неримований нерівнонаголошений віршорядок, що має версифікаційні джерела у фоль­клорі, відмінний від вільного, власне нерівностопного римованого (переважно ямбічного) вірша. За такої трактовки наведена вище поезія Лесі Українки «У путь» буде лише вільним віршем, а рядки І. Фран­ка – верлібром (хоча й написана хореєм). Класич­ним верлібром написана поема М. Бажана «Політ крізь бурю»:

Я бачила, 2

я прагнула до них, 3

прокладачів незміряних доріг, 5

до доброї жадоби їх робіт, 5

до їхніх спільних радощів і бід, 5

до їхніх роздумів, і планів, і нарад, 6

до їхніх, здвигнутих мільйонним маршем свят... 6

Строфіка важлива при аналізі ліричного чи ліро-епічного твору. А. Ткаченко пропонує наступну схему цілісного аналізу поетичного твору.

СХЕМА