Поетичний синтаксис: інтонація та фігури

Урізноманітнюючи форми побудови речень, пись­менник досягає більшої виразності, виділяє, ставить на перший план якусь певну думку, на яку він хоче звернути увагу читача.

Синтаксичні засоби увиразнення мовлення складає група стилістичних фігур мовлення, тобто своєрідних відмітних форм синтаксичного впорядкування фрази: «стилістичні фігури – це особливі побудови, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу й дають оригінальну форму для образного вираження думок і почуттів людини»

Термін фігура (лат. figura – обрис, зовнішній вигляд) уперше з’явився в античній риториці, куди був перенесений з мистецтва танцю. Згідно з античною традицією вперше термін «фігура» використовується в Анаксимена з Лампсака (ІV ст. до н.е.). Біля витоків вчення про фігури стоїть також один з основоположників риторики Горгій (V-IV ст. до н.е.). Докладне вчення про фігури та розгорнуту їх класифікацію можна знайти вже у творах авторів І ст. до н.е. – І ст. н.е. – Діонісія Галікарнського, Цецилія, Псевдо-Лонгіна.

С интаксичні звороти, що нагадують за своєю формою стилістичні фігури, досить часто вживаються й у повсякденному, побутовому мовленні, проте там їх використання пояснюється або наслідком випадкового збігу слів, або ж прагненням уникнути одноманітності словесно-синтаксичної форми вираження думок. Стилістичні фігури художнього мовлення, по-перше, завжди є наслідком свідомого вибору, спеціального розрахунку письменника з метою вплинути на свого читача, і, по-друге, можуть використовувати різноманітні, не пов’язані виключно з комунікативною, художні функції, зокрема, індивідуалізації та типізації мовлення, виділення окремих слів і частин фрази, особливо важливих у смисловому відношенні, композиційну, функцію емоційного увиразнення і т.д.

За характером відступу від узвичаєних синтаксичних норм побудови фрази всі наявні стилістичні фігури мовлення можуть бути поділені на три типи:

І. Фігури, пов’язані з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндетон (або безсполучниковість).

ІІ. Фігури, пов’язані з відхиленням від певних логічно-смислових норм оформлення фрази. У межах даного типу можна виділити три групи фігур: повтору, зіставлення та протиставлення слів й більших або менших мовних величин.

1) фігури повтору. Серед повторів розрізняються прості та композиційні повтори. Простим називається підсилювально-смисловий повтор, який не має структурно-організуючого значення, тобто повтор, не суттєвий у композиційному (але не в загальносмисловому) відношенні. В залежності від того, які саме смислові величини повторюються, прості повтори поділяються на звукові, словесні, фразові:

а) звуковими називаються повтори однакових або однотипних звуків у суміжних словах або фразах тексту (переважно поетичного). Повтор приголосних звуків називається алітерацією; повтор голосних звуків називається асонансом; повтор звуків наприкінці віршованих рядків або їхніх складових частин називається римою.

б) словесними називаються повтори слів – найчастіше в межах словосполучень, одного або кількох суміжних речень, рідше – в більш широких межах. Повтор однакових слів називається прямим повтором. Прямими можуть бути повтори як повнозначних (простий прямий повтор), так і службових (полісиндетон або багатосполучниковість) слів. Повтори однотипних слів називаються видозмінюваним повтором (плеоназм; тавтологія).

в) фразовими називаються повтори суміжних частин (як правило, окремих, коротких речень) фрази. Найчастіше такий повтор набуває вигляду синтаксичного паралелізму.

Уже синтаксичний паралелізм може виконувати композиційну функцію. На відміну від простих, композиційні повтори не обмежуються підсилювально-смисловою функцією і виконують композиційне завдання, виступаючи, зокрема, сигналом початку та кінця певних фразових одиниць. Найбільш яскравою композиційна функція повтору виявляє себе у віршових текстах, де повтором зв’язуються (інколи у жорстко визначеному порядку) й виділяються окремі рядки вірша й більші, ніж рядок, одиниці композиційного поділу вірша – строфи. Менш яскраво композиційне значення повтору виявляє себе у прозі (анафора, епіфора, анепіфора, або кільце, епанафора, або стик).

2) фігури зіставлення. Ці фігури близькі за своїми ознаками та функціями до фігур видозмінюваного повтору. Подібно до останніх, вони постають на основі такого накопичення слів, яке видається зайвим, немотивованим нормами та вимогами логічного викладу, таким, що відволікає і ускладнює сприймання його фактичної сутності. До фігур зіставлення належать ампліфікація, градація, парономазія.

3) фігури протиставлення. Ці фігури, на відміну від фігур зіставлення ґрунтуються не на однорідності (смисловій близькості) зіставлюваних слів, а на більш-менш різкій їх різнорідності (смисловому контрасті), яка підкреслюється й посилюється контекстом їх зіставлення. До фігур протиставлення належать антитеза та оксюморон.

ІІІ. Фігури, пов’язані з відхиленням від певних комунікативно-логічних норм оформлення фрази: риторичні фігури: звертання, запитання, заперечення, оклику.

Розглянемо конкретніше.

Інверсія (лат. – перестановка) – стилістична фігура, побудована на порушенні того порядку слів у реченні, який здається нормованим, звичайним. відкривається перед ними літо, вільне, смагляве…». Наприклад:

Ллється згуків журливих танечний каскад,

І ті згуки чарують, гойдають...

У потоці бурхливім шумить маскарад!

Очі сяють, обличчя палають...

М. Вороний.

Зміна порядку слів у художній мові зумовлена: потребою звернути увагу на окремі слова, наголосити на них; прагненням надати вислову більшої напруги та емоційності; вимогами віршового розміру.

Анаколуф (гр. – неправильний, непослідовний) – стилістична фігура, побудована з порушенням граматичної узгодженості між словами, членами речення. Поширений в усному мовленні. У творах вживається для характеристики мовлення персонажів, відтворення їх схвильованості, нервового збудження чи для комічного ефекту: Ой зоре! Зоре! – і сльози кануть. / Чи ти зійшла вже і на Україні (Т. Шевченко). З прикладу видно, що структура речення розірвана вставною конструкцією, відокремленим зворотом.

Еліпсис (гр. брак, нестача) – стилістична фігура, побудована шляхом пропуску слова або кількох слів, що легко відновлюються за змістом. Вживається задля динамічності, стислості, експресивності вираження думки. Виражається контекстуально чи ситуативно у неповних реченнях. В усному мовленні, де розповсюджений, Зумовлений потребою економії мовних зусиль: …і в очах – холод… (О. Гончар) або Прийшов, побачив, переміг (Юлій Цезар).

Асиндетон (гр. – незв’язане, безсполучниковість) – стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв’язують окремі слова й частини фраз для експресивного увиразнення та стислості висловлювання, витворення швидкого руху, раптової зміни явищ. Розповсюджений переважно в поетичному мовленні. Широко поширений в українській літературі: …за оту впертість, нездоланність, суворість до себе…(О. Гончар). Зима. На фронт, на фронт (В. Сосюра).

Або:

Вдивляєшся,

чекаєш,

міриш,

важиш...

М. Бажан

Полісиндетон (гр. – багатосполучниковість) – стилістична фігура, яка полягає в накопичуванні сполучників, що зв’язують окремі слова та частини фрази: …і димились асфальти, і парували дерева своєю мокрою блискучою зеленню, і з вікон… (О. Гончар).

Завдяки полісиндетону до­сягається уповільнення розповіді, більшого її розчле­нування, а разом із цим це посилює відчуття зв’язку між словами чи групами слів, з’єднаних сполучни­ками. Іноді цей засіб посилює ліричність змісту. Наприклад:

І птах, і гілка, і весняна,

Немов розкрилена блакить,

І він летить до неї зрана,

Непогамовано летить.

Л. Каширіна

або:

Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою; ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг (Ю. Яновський).

Плеоназм (гр. – надмірність) – стилістична фігура, що ґрунтується на синонімічному повторі, нагнітанні слів, що зумовлено вимогами художньої композиції, потребами досягнення емоційного ефекту: …як страждає…гордість його, гідність його людська…; Ми не загинули. Ми живі. Інколи може переростати в тавтологію. Зазвичай уживається у фольклорі.

Тавтологія – (гр.: те саме і сло­во) – стилістична фігура, що ґрунтується на однокореневому повторі попереднього слова чи повторенні тієї самої думки в іншій формі. У мистець­кому творі підсилює емоційність і виразність мови. Наприклад:

Хурделяє хуга хуртовинна,

засипає снігом очі вщерть

І. Драч

або

Ой, два кінних, третій піший-пішаниця...

“Втеча трьох братів з Азова”

Синтаксичний паралелізм – стилістична фігура, яка ґрунтується на однотипній синтаксичній побудові двох або більше суміжних мовних одиниць, переважно рядків поетичного тексту, що породжує відчуття їхньої симетрії.

Анафора (гр. – винесення вгору) – це стилістична фігура, яка утворюється повтором слів або словосполучень на початку суміжних мовних одиниць. Зичному сюжеті може виконувати композиційну функцію.

Анафору ще називають єдинопочатком.

Ти зрікся мови рідної. Тобі

Твоя земля родити перестане,

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів’яне!

Ти зрікся мови рідної. Заріс

Твій шлях і зник у безіменнім зіллі...

Не маєш ти на похороні сліз,

Не маєш пісні на весіллі!

Д. Павличко

Епіфора (гр. – винесення назад) – стилістична фігура, протилежна анафорі, яка утворюється повтором окремих слів або словосполучень на кінці суміжних мовних одиниць: Війна спише.…нічого вона не спише (О. Гончар).

Метою епіфори є посилення виразності по­етичної мови. Наприклад:

Нема навіть ритму ні рими,

Бо серце вже втратило ритм

і не зазнає

консонансу рими.

Є. Маланюк

Як тепло пахне хліб!

Любов’ю трударів,

І радістю земною,

І сонцем, що всміхалося весною,

І щастям наших неповторних діб.

Духмяно пахне хліб.

П. Воронько

Анепіфора або кільце – стилістична фігура, яка зв’язує повтором окремих слів чи словосполучень на початку та кінці суміжних мовних одиниць (абзац, строфа) або однієї одиниці (речення чи віршовий рядок).

Поєднання анафори з епіфорою ще називається симплокою:

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди –

Добрі, ласкаві й злі.

В. Симоненко

або:

Вставай, Україно, вставай,

Виходь на дорогу свободи...

Д. Павличко

Ми думаєм про вас.В погожі літні ночі,

В морозні ранки, і в вечірній час,

І в свята гомінкі, і в дні робочі

Ми думаємо, правнуки, про вас.

В. Симоненко

Рефрен (приспів) – композиційний прийом повторення групи слів, рядка або кількох віршованих рядків у строфах з метою наголошення на основній думці твору, його наскрізній ідеї. Вважається невід’ємною складовою твердих віршованих форм (рондо, тріолет, газель та ін.). Характеризується рефренною римою. Рефре­ном звучать рядки з циклу А.Малишка “Україно моя”, якими закінчуються перші три поезії циклу.

Із синами Росії

на грізному ратному полі

Стій, як месниця вірна!

Хай падають ниць вороги!

Рефрен зустрічаємо і в прозових творах. Це фра­за, яка повторюється, щоб наголосити певну думку, звернути на неї увагу. Прикладом може бути фраза "Я не можу бути самотнім", яка кілька разів повто­рюється на початку новели М. Коцюбинського “Інтермецо”.

Епанафора або стиск – стилістична фігура, яка зв’язує повтором окремого слова або словосполучення кінець попередньої мовної одиниці з початком наступної. «…до котрої наперед ревнувала – ревнувала гостро…» (О. Гончар).

Ампліфікація – стилістична фігура, яка полягає в підкреслено відчутному накопиченні в межах суміжних висловлювань (як правило, одного, двох-трьох речень або коротенького абзацу) однотипних мовних одиниць: Сльози викотились йому з очей, і він відвернувся в куток, коли стали забирати з стіни зброю, почесну революційну зброю, якою його було нагороджено за розгром махновських банд. У шинелі, при шпорах вийшов із хати. В душі Богдан не визнає за батьком провини, він не зрікся його, коли від нього вимагали цього ще в школі, не зречеться він його й надалі, хоч яких би це йому не коштувало кривд і образ (О. Гончар).

Парономазія (гр.: біля і називаю) – стилістична фігура, утворена зіставленням слів, різних за значенням, але подібних за звучанням «…голосом говорити…». Тобто стильовий, прийом утворений зумисним наближенням і зіставленням паронімів.

Антитеза (гр. – протиріччя, проти­ставлення) – стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом: понять, рис характеру чи певних думок «…ішли одним потоком – стипендіати й не стипендіати, відмінники й троєчники, хлопці з блискучими біографіями й неблискучими» (О. Гончар).

Моя любов чолом сягала неба,

А Гриць ходив ногами по землі.

Біднесенький, намучився зі мною.

Веселий був, а я була сумною.

Л. Костенко

Антитези побудовані переважно на антонімах. Наприклад, у строфі з вірша Л. Забашти, присвяченого А. Малишкові, все тримається на антитезі й вдало застосованій анафорі:

Ти – злиток сонця,

Ти – вогонь і грім,

Ти – тихий дощик, що напоїть душу,

Ти – зрілий муж, якому все під силу,

І ти – дитя, хлоп’я мале і ніжне,

Ти – шлях в степу, легкий і білосніжний,

І ти – важкий, буремний океан.

Завдяки лише оригінальній стилістиці створено живий образ людини, зітканої з контрастів, що поєднує у собі здавалось би несумісного, прямо протилежного.

Риторичні фігури (гр. – красно­мовство) – фігури мовлення, побудовані на словесних зворотах, що мають умовно-діалогічний характер. Їх різновиди це:

Риторичне звертання – звертання, яке не має на меті дійсного контакту з особою, предметом або явищем, до якого звертаються, і служить лише для того, щоб привернути до нього увагу читача й висловити ставлення мовця.

Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

В. Симоненко

або:

О рід людський, — єретику в основі,

Ти досягнув у сумнівах вінця:

Хто перший мовив слово про творця.

Той. власне. І створив його... у слові!

Б. Олійник

Риторичне питання – питання, яке ставиться не з метою отримання відповіді, а з метою афористичного узагальнення загальновідомої або очевидної думки.

Наприклад:

Біда, коли тебе забуде брат, –

Та ще буває гірша востократ:

Коли тебе забуде друг. Подумай,

Чи це не тінь твоїх лякливих зрад?

Д. Павличко

або:

Хто може випити Дніпро,

Хто властен виплескати море,

Хто наше злото-серебро

Плугами кривди переоре,

Хто серця чистого добро

Злобою чорною поборе?

М. Рильський