Практичні завдання

Якою частиною мови може бути виражений епітет? Наведіть приклади.

У яких словосполученнях є епітети?

а) соковита трава, соковитий місяць, соковитий голос;

б) кучеряві слова, кучеряве волосся, кучеряві віти;

в) теплі промені сонця, ніжні промені сонця;

г) синє небо, рожева мрія, сонце посміхається ласкаво;

ґ) ніч у зорянім вінку, роси-сльози, зелена трава, промені стріли.

Чи всі наведені нижче фрази містять у собі по­рівняння? Свою думку доведіть.

***

Лише дійшовши схилу віку, поезію я зрозумів,

як простоту таку велику, таке єднання точних слів...

М. Рильський

Слова повинні буть покірні чуттям і помислам твоїм,

і рими мусять бути вірні, як друзі в подвигу святім.

М. Рильський

***

А коли повітря ставало по-материнськи м’я­ким та лагідним, то барвінок зацвітав так, наче небо бризнуло на землю живою своєю блакиттю, зацвітав так, немов дитячі очі землі дивились на тебе довір­ливо (Є. Гуцало).

***

То не перший легкий сніг ніжно вкрив все дов­кола нашого будинку, то осипався яблуневий цвіт, вкривши землю своєю біло-рожевою ковдрою.

***

Є вірші – квіти.

Вірші – дуби.

Є іграшки вірші.

Є рани.

Є повелителі і раби.

І вірші є каторжани.

Крізь мури в’язниць,

по тернах лихоліть –

ідуть, ідуть по етапу століть...

Л. Костенко

Знайдіть у наведених нижче рядках порівняння і поясніть їх характерні ознаки.

Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки (І. Нечуй-Левицький).

***

Понад сагою Дніпровою

Молодий козак обід обідає,

Не думає й не гадає,

Що на нього, молодого,

Ще й на джуру малого,

Біда настигає...

То не верби луговії зашуміли,

Як безбожні ушкалі налетіли,

Хведора Безрідного,

Отамана курінного,

Постріляли, порубали,

Тільки джури не піймали,

То малий джура до козака прибуває,

Рани йому глибокії промиває.

То козак йому промовляє:

Джуро мій, джуро,

Вірний слуго!

їдь понад Лугом-Базавлугом

Та понад Дніпром-Славутою.

Послухай ти, джуро —

Чи то гуси кричать,

Чи лебеді ячать, чи ушкалі гудуть,

Чи, може, козаки Дніпром ідуть?

З народної думи

Якими частинами мови найчастіше утворені метафори? Наведіть приклади.

Які з наведених нижче фраз містять у собі метафори? Свою думку доведіть.

а) не лише з різних місць, але й з віків різних зійшлися сюди, як у казці, хатинки, розліталися крилаті вітряки та й давай влаштовувати посиденьки й хороводи;

б) волошки дивляться в небо;

в) на білу гречку впали роси.

Доберіть епітети до слів:

а) небо, море, обличчя, очі, сум. страх, грім;

б) битися, любити, говорити, посміхатися, співати.

Доберіть метафори до слів: ліс, весна, річка, очі, вікно.

Утворіть порівняння зі словами: вовк, море, дзвін, річка, сніг.

Вкажіть, які тропи вжито в наведених нижче уривках.

***

Розкішний і глушинний український північний ліс! Над роздолами просторо розкинулась могутня дубина, над плесами струнко спинаються явори, в низинах тісниться осика, буйніє ліщина. Густі гаї немов чемно обходять селища та ораниці, западають у мочарі та грузі, а на піщаних пагорках велично здіймаються стрункі, височенні бори. Глушина в північних українських лісах страшна, мирного часу віддалік селищ на десятки і сотні гонів не зустріти людини (Ю.Смолич).

***

Вечір потроху підмішувався у день. Закоцюбла земля, заклякла, з слідами бичачих ратиць, незагоє­ними рубцями з-під коліс та геть-чисто пошпортала на Карповому подвір’ї його дерев’яною ногою – те­пер у нього один слід людський, а другий, казна-що, як у молодого лошати. Куди б не пішов, то жінка знайде по сліду.

Лежить земля, наче б віспою побита. Вже не має моці розправитись, бо мороз у тіло в’ївся. Від того навіть підгнила Марфина ворітня вже не хилитаєть­ся, як п’яний Тодір за неї хапається, коли додому клигає.

А вдосвіта птахи від землі в небо тікали. Не звик­ли такою бачити, пекло в очах, поривалися шукати загубленої землі. Шукали її в небі. Потім, приплю­щуючи очі, втомлено сідали на пухкий і податливий сніг, на якому їхні ноги випікали мережива з хрес­тиків (В. Яворівський).

***

Бралося далеко за північ. Позасипали люди по своїх теплих захистах; спить-дрімає земля під глибоким снігом; знемігся вітер, утомилося й віхало, затихло. Не сплять тілько зорі в далекому небі, та не спить той старий дідуган Морозенко, яким Катря лякала свого Пилипка. Білим інеєм чіпляєть­ся він за дерево, гладенькою кригою вистилає собі слід по снігу, дише в повітрі таким холодом, що аж кипить усе кругом його. Розходився, сердитий, немилосердно давить, колеться від його натовпу чорна земля, тріскається на їй снігова кора, ділиться на шматки товста крига над водою. Глу­хий бренькіт від того йде понад землею, розпрос­торюється в холодному та густому повітрі, а дійшовши до лісу — стукається об кожну дереви­ну. Там, у його темній гущавині, виють вовки-сіро-манці. Сумно всюди, холодно й страшно. Кругом висить морок та мла непроглядна буяє, тілько сніги виблискують трохи та глупіють зорі в висо­кому небі... Аж ось виплив з-за гори Волосожар і почав виблискувати своїми зірочками, немов танцював перед світом (Панас .Мирний).

***

Ячмінь красується у полі – І спів стихає солов’я: Весна відходить. І поволі Відходить молодість моя.

Відходить тихо за діброву, Де кукуванням дзвонить рань. Прощайте ви, мости кленові Юнацьких зустрічей, прощань!

Промчались коні воронії І не спинились на мостах. Кругами в’ються вітровії І осідають на шляхах. (М. Стельмах).

***

Увечері закипали хмари, а ранком забіліли сніги, м’які, пухнасті, ледве помітною голубінню напоєні.

У хаті хурчить веретено, з пальців опускається додолу і крутиться по підлозі, щоб нитку довшу ви­вести. І думки прядуться золотисті, мов пряжа на кужелі, і чується дівчині, як бігає човник по стру­нах ниток, грюкає ляда верстака, сувій намотуєть­ся на вал, а далі — біліють полотна на жовтім ла­татті, у броді зозуля на політті кує; вона ж при березі сидить — вишиває. І всміхається дівчина. Тільки їй відомо, яке вишиття заграє на полотні. То весна узор дарувала, літо барви відшукувало, а осінь притамовувала, щоб вони зсередини про­свічувались, переливались. Одягне Данило сороч­ку: «У світі такої не відшукаєш. Славному паруб­ку славно і поносити».

Хвали мене, моя губонько, – засміється дівчина.

На вулиці загупали кроки. «Чи не батько з кол­госпу вертається? Ні, ні. Це Данило іде». Схопила віник, швидко з-під лавки кострицю в куток змела – і знову за пряжу (М .Стельмах).

***

У жодній енциклопедії світу не знайти вам цієї Зачіплянки. А вона є, існує в реальності. В давні, в дозаводські часи було, кажуть, на цьому місці велике село, що робило списи запорожцям...

Опівночі, після того, промчить, прошурхоче вело­сипедами нічна зміна у бік заводів, і, зморена денни­ми клопотами, Зачіплянка нарешті поринає в сон, і висне над нею з просторів неба місяць зеленорогий, собор стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі, що більше навіть не на ніч схожа, а на якусь, сказати б, антиніч. Вона тут незвичайна, ця антиніч, вона мовби зачаклова­на видивом собору, заслухана німої музики його ок­руглих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній. Для неї, зачаєної в ба­жанні розгадати дивні якісь загадки, розшифрувати тайнописи віків, собор ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православни­ми месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом людських поривів, надій... (О. Гончар).

Виділіть і класифікуйте тропи.

***

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання...

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки...

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки...

В’яне серце моє од щасливих очей,

що горять в тумані наді мною...

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою...

Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..

Де ви бачили більше кохання?..

Я для неї зірву Оріон золотий,

я – поет робітничої рані...

В. Сосюра

***

Вишневий платок зав’язала на шиї смуглява рука.

Чіпляється листя опале, важніє земля на ногах.

Не вітер цілує долоні і дивиться глибоко жах, –

то мрії – розтерзані коні в крові на дорозі лежать...

В. Сосюра

***

Вернусь і гляну знов на кучеряву осінь,

зашелестить мені чи листя, чи «прощай»...

Розтане образ твій,

і пропаде на розі і кроків дальній звук,

і тіні од плаща...

В. Сосюра

Над широким Дніпром

у промінні блакить і висока і тиха могила.

В тій могилі співець незабутній лежить,

що народу віддав свої сили,

що народу віддав своє серце й пісні,

свої мрії про зорі досвітні...

А навколо лани вдалині,

вдалині розлетілись, як птиці блакитні...

Спи спокійно, поет!

Україна твоя вже розправила крила орлині,

так як мріяв колись ти в жагучих піснях,

на засланні в тяжкій самотині...

В. Сосюра

***

Над вічним Дніпром

Луна віків над лавровою пущею

Що долина із Несторових снів;

І міст Патона, мов ракета, пущена

У дні грядущі із минувших днів;

І сиву древність, і новітні вияви,

І день прийдешній в рисах дитинчат, –

В тобі, як в книзі, одкриваю, Києве, –

І хори вічності мені гучать!

Б. Олійник

***

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,

Лоскотали марево золотим сузір’ям...

В. Симоненко

Люди – прекрасні.

Земля – мов казка.

Кращого сонця ніде нема.

Загруз я по серце

У землю в’язко.

Вона мене цупко трима.

І хочеться

Бути дужим,

І хочеться так любить,

Щоб навіть каміння байдуже

Захотіло ожити

І жить!

В. Симоненко

***

Уже декілька місяців кортеж Анни Ярославни в дорозі, минає міста і села густонаселеної Європи. Позаду лишилися польські й чеські землі, Франконські гори, плескіт синіх вод Дунаю, і от сонячного ранку розкрилася великою квіткою пе­ред очима Анни чужа, незнайома, загадкова кра­їна – Франція. Попереду кортежу луною котила­ся чутка, що їде майбутня королева, і люди вихо­дили на східний шлях. Побачивши вершників, скидали з голів широкі кольорові полотняні шап­ки, з гідністю вклонялися Анні, водночас з ціка­вістю розглядаючи Її. Обдивляла їх і князівна, з сумом думаючи, що бідні люди всюди подібні – ті ж самі брунатні домоткані сорочки, вузькі по­лотняні штани, вовняні панчохи, на ногах чере­вики на дерев’яній підошві... (Ю. Колесниченко, Ю. Хорунжий).

Які тропи вжито?

Попід осіннім вогнищем поволі

Скипав, збігав, рум’янився туман.

Перед небесним образом тополі

Я починав дорогу в Казахстан.

Я залишав тополю коло хати

І говорив: «Уже мені пора».

А звіддаля тополю колихати

Ішли вітри до нашого двора.

Я поспішав...

На станцію із поля

Мене шосейка круто повела.

Як озирнувся...

Боже мій! Тополя

Іде за мною прямо від села.

Куди ти, сестро.

Лишенько, та й годі!

Там — буревій,

безводний, лютий край.

Тож зоставайся в нашому городі

І горобців над хатою гойдай...

М. Сом

***

Нектар дощу в бетонному флаконі –

це гарне місто у цвітінні лип.

Лишає хмара цвіт на підвіконні,

і ніч несе медовий смолоскип.

І крізь бетон бунтує річка Либідь.

Святкує літо мить свою п’янку.

Ласкавий липень, липи, липи, липи! –

планети бджіл в туманностях пилку.

Л. Костенко

***

З-за обскубаної хмари виткнувся ущерблений місяць, і на річці в текучому плямистому сяйві ожи­ли чорні довбасті човни; їх, зітхаючи, невміло заколисцвала туга осіння хвиля, прибивала до вербових пнів, може, до тих самих, з яких народились вони. І знову човни, як птиці у клітці, шугали далі від бе­рега, розсіваючи над водою скрегіт і дзвін ланцюгів. На жовтому побережжі сильніше затокувала кров з руки командира, і хвиляста подовбана стежечка по­котилася до самого човна (М. Стельмах).

***

Море запінилось і кипить, а вітер надув сосни на вершках скель, і мчить острів на тих чорних вітри­лах, як корабель. Море поблискує злою блакиттю, водяний пил б’є його білим крилом. Вигнулось, зня­лось крило вгору і, пронизане сонцем, упало. А за ним летить друге і третє. Здається, що незнайомі блакитні птахи налетіли раптом на море і б’ються завзято грудь­ми, піднявши вгору білі широкі крила... Вітер заганяє дихання назад у груди. Взяв дерева за чуба і гне до землі... Все зігнулось на острові-кораблі, що несеть­ся по морю на чорних вітрилах (М. Коцюбинський).

***

Далі вже нічого нема – самий простір, саме безмежжя. Зализень суші – вузька коса, відділившись від степу, простяглась у відкрите море. Крізь обрій, крізь небо пронизалася й далі пішла – не видно їй кінця.

Загубилася в імлах.

Коса довга, вузька, з вимоїнами. Взимку під час штормів косу цю й хвиля перехлюпне, а зараз вона суха, в сухих палаючих пісках, у колючій рослинності, у лементі птаства.

Безліч пташиних гнізд, яких ніхто не руйнує; оке­ан повітря, не отруєного нічим; гармонія буття, де почуваєш себе тільки часткою чогось великого — часткою цього безмежжя, цієї синьої вічності (О. Гончар).

• Складіть опис ранку, використавши епітети, порівняння, метафори.

• Складіть опис зимового лісу, використавши гіпер­болу, літоту, метонімію.

• Складіть опис річки, використавши персоніфіка­цію, перифразу, порівняння.

• Складіть і запишіть кілька речень, викорис­тавши негативне порівняння, синекдоху, епітети.

• Складіть і запишіть кілька речень, використав­ши постійні епітети, оксиморон, літоту.

• Складіть і запишіть кілька речень, використав­ши асиндетон, метафору, епітети.

• Складіть і запишіть кілька речень, використав­ши крилаті слова, полісиндетон, епітети.

• Складіть і запишіть ескіз на тему “Лісова пригода”. Використайте епітети, метафори, гіпербо­лу, літоту, оксиморон.

Порівняйте уривки. Чим вони відрізняються? Чому?

Конвалія – це дикоростуча рослина, яка має маленькі чашоподібні квіточки та широке темно-зелене листя. Вона є сировиною для виготовлення ряду засобів, що тонізують діяльність серця. Розцві­тає конвалія ранньою весною (з довідника)

***

Це ви сьогодні багато конвалій зустрінете в лісі, в тінистих куточках. Ой гарна ж квітка! А два темно-зелені листочки наче охороняють ніжні квіточки-дзвоники. Вони народилися при місячному світлі, у глибокій тиші, під зеленим дахом. Принесіть і мені, дівчатонька, конвалій! Вони ніби передають людині своє тепло і спокій. Коли потримаю в руках, коли подихаю цією квіткою, то стаю лагіднішою. Тільки не виривайте всі стебла, лишайте на насіння. Обережно відламуйте, щоб не зіпсувати коріння. Конва­лія – багаторічна рослина. Як порушити кореневи­ще, то помирає (Л. Павленко).

***

Знов конвалії пахнуть в гаю,

білі й ніжні, як вітер у полі...

Аромат їх солодкий до болю,

так нагадує юність мою...

знов конвалії пахнуть в гаю.

В. Сосюра

Визначте алегорію в наведених творах.

Лисове серце

Ходив лис берегом понад водою і, як побачить яку маленьку рибку, котра підпливе до берега на сонці погрітися, мерщій хапав її й поїдав. Побачили це більші риби, й стало їм ніяково, що до їх господарства втручається якась патлата мара. Попливли вони до свого короля по раду, що мають робити. Король вислухав їх і каже:

Приведіть його сюди, на глибину Дністра. Тут ми затягнемо його у воду, розпоремо, виймемо сер­це, з’їмо й будемо такі мудрі, як лис.

Пішли риби сповняти наказ короля. Підійшли дві риби до берега, зупинилися біля лиса й кажуть:

Проше пана адвоката, чи не попливли б ви з нами? Чогось потребує вас наш король.

Чому б ні? Як треба, то й треба. Сів лис на риб:

А ви не знаєте, чого вашому королеві треба од мене?

А чому б ні, знаємо. Він казав, що треба ваше серце вийняти та з’їсти, то будемо такі мудрі, як ви.

Е, коли так, то завертайте назад, бо я зоставив серце вдома. Але я прибіжу і за хвилину принесу сюди.

Завернули риби назад, плигнув лис на берег та й каже:

Які-бо ви дурні! Та хіба ж є хто такий, що ходив би без серця?

Риби зрозуміли, що лис обдурив їх, але вже про­пало, бо що ж вони б йому тепер зробили?

***

Чиж та Голуб Весною

Чижик молоденький,

Такий співучий, проворненький,

В садочку все собі скакав.

Та якось в западню й попав;

Сердега в клітці рветься, б’ється...

А Голуб бачить та й сміється: –

А що? Попався? От тобі й на!

Вже, певно, голова дурна...

Не бійсь, мене б не піддурили, –

Хоч як би не хитрили,

Бо я не Чижик! Ні... оце! –

Аж гульк –

і сам піймавсь в сільце.

Ото на себе не надійся,

Чужому лихові не смійся!

Л. Глібов

***

Совині діти

Сонце вже заходило. Всі денні птиці вертались до своїх гнізд після цілоденної тяжкої праці й уклада­лися спати, а пані Сова тільки що прокинулась від сну. Розправила крила, обдивилася навкруги, чи нема часом якого потайного ворога, що чигає на її добро. Наказала дітям, щоб сиділи тихо в гнізді і не рипа­лись, а сама полетіла на роздобутки. Думка така, щоб спіймати на вечерю яку дурноголову мишу, підстре­лену перепеличку або пришелепуватого горобця, що запізнився до гнізда, дзюбаючи соняшник, кого вже доля не пошле, бо ще дурні не перевелися і на її вік їх вистачить.

Прилітає із здобиччю... аж немає дітей її в гнізді.

Ой ґвалт! Рятуйте, птиці добрі!.. Калавур! Ста­лось нечуване лиходійство, від якого світ повинен занепастися!.. Пропала краса і надія всього совиного роду!.. Хто чув, хто бачив того ворога лютого, що повитягував з гнізда моїх малих хорошунчиків?

Я бачила, — каже ворона, облизуючись, – як чорний кіт ніс двоє поганих окатих вилупків, то, може, були твої?

Найкрайніший край землі, заповідність, чистота. Стоїть людина на самім краю, на межі реального – кільцює птахів. Маленька дівоча рука один по одно­му бере з кошика легкі алюмінієві персні, надіває на пташину ніжку, ловкенько пристібує на ній – як амулет, як знак спілки людини і птаха... Лети! За­кільцьованих пускаєш з руки в роздолля моря і не­бес, в оту безкордонну синяву та блакить, пускаєш і таке маєш враження, що не буде їм смерті, твоїм птахам, що злітають вони з твоєї долоні на вічне життя (О. Гончар).

***

А Орися була вже не дитина, вирівнялась і ви­кохалась, як біла тополя в леваді. Подивиться було на неї старий сотник, подивиться на її пишний зріст і хорошу вроду, порадується батьківським серцем, що дождав на старість собі такої дочки, а часом і посу­мує: «Доспіла єси, моя ясочко, як повний колос на ниві! Да чи знатиме женчик, яку благодать бере собі од господа милосердного? Єсть багато людей, і ста­течних, і значних, що залицяються на тебе, да не хотілось би мені оддавать тебе в руки сивому дідові: зв’ялить тебе, ревнуючи, як вітер билину в полі. Ой, не хотілось би оддавать тебе й за молодого шибайго­лову, що не поживе довго без степу да коня, поляже в полі буйною головою, а тебе зоставить горювать з дітоньками!» (П. Куліш).

***

Тихо й нудно, і спека пекельна...

Нікуди вже далі – ось-ось має щось трапитись.

І десь далеко, за темною смугою лісу, обізвався грім.

Легко й радісно зітхнув густий хуторський парк із столітніми дубами, тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті-землянці, що притулилась самотня до панського парку. Пішла хвиля, аж засвистіла, по ланах засохлого жита.

Щось насувало грізне.

Потемніло, завітрило, закрутила курява.

Гримнуло ближче, немов звалив хтось на поміст деревину, загуркотіло й покотилось у небі.

Вітер ущух. Між листом зашелестів густий, рівний дощ. А на небі зчинилась гуркотнява: кидало колод­дям, ламало, трощило й луною розкочувавсь гук над хмарами по широких небесних просторах.

А з-під тієї тарахкотні тихо сіявся на прив’яле листя, на просмажені трави й хліба, як з-під камін­ня у млині борошно на кіш, дрібний, як роса, хо­лодний дощ (С. Васильченко).

***

Десь на дні мого серця

заплела дивну казку любов.

Я ішов від озерця.

Ти сказала мені:

“Будь здоров!

Будь здоров,

ти, мій любий юначе!..”

Ах, а серце і досі ще плаче.

Я ішов від озерця...

Десь на дні мого серця

заплела дивну казку любов.

Говори, говори, моя мила:

твоя мова – співучий струмок.

Ніч зірки посвітила.

Шепчуть вітру квітки:

“Гей, в танок!

Повінчайся з туманами ночі”.

Тихо так опівночі.

Ніч зірки посвітила.

Говори, говори, моя мила:

твоя мова – співучий струмок.

П. Тичина

***

Ген по згірку темно-зелено причаївся гайок, а самий верх згірка вільний од дерев, там, либонь, щось було засіяно, а тепер скошено, й стерня ясна, свіжа, немов ще чистішою здається вона від синього неба, що прихилилось до неї своїми широкими грудьми.

Соняшники – мов кулі жовтого вогню, той во­гонь із пелюстками, він висить на стеблах над горо­диною, їхнім полум’ям просякнуто зараз повітря, настрій серпневого дня, вони повертають людські голови до себе й примушують думати про них. Со­няшники горять на подвір’ях, за огорожами, вони повиходили до самої дороги, тут ростуть на вільному місці, й, дивлячись на них, хочеш усміхнутись, ло­виш себе на тому, що зласкавів і здобрів безпричин­но. Соняшники піднялися над землею і своїм лег­ким полум’ям наче й тебе окрилюють, підносять (Є. Гуцало).

***

Дуже рано починалася за старих часів профе­сійна на селі освіта.

Тоді вона починалася, коли Ванька або Одарочку було вже “одлучено” і коли Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище того місця, про яке ви за­раз не думаєте, і зав’язувалася вузлом на спині.

Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке.

Ванько (або Одарочка) у цей час свого віку міцно трималося за материну спідницю і весь час:

Мамо! Моні!

Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота...

Гуси – це був перший і обов’язковий етап нашої освіти...

Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбра­лися, пригнати додому всіх до одного – це була про­грама нашого “технікуму”, першого, сказати б, курсу.

Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас од­беруть де-небудь у чужому просі або на чужій стерні картуза, або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гу­сеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро, – крім того, що на вас буде побито нового-новісінького віника, вас ніколи не пере­ведуть на вищий курс (Остап Вишня).

Доповніть фрази порівняннями:

Хмаринка в небі; холодний осінній дощ; мами­на усмішка, берізка в полі, поле безкрає.

Розлога ялина; дівочі очі; біжить швидко; хвилі в морі; зелена травичка.

Доповніть подані нижче речення епітетами, порівняннями, метафорами.

• На трави впали роси.

• Заєць сховався під кущем.

• Хлопчик дивився на небо.

• На лісовій галявині розцвіла конвалія.

• Вітер ... у верховітті.

• Пташки ...

Складіть мініатюру, використавши прийом алегорії:

а) про троянду та ромашку;

б) про зарозуміле авто.

Випишіть з наведених нижче уривків гіперболи:

***

Ой раді б ми угору піднятись,

Туман налягає;

Ой раді б ми додому вертатись –

Гетьман не пускає!

Та не так гетьман, ой та не так гетьман,

Як гетьманська мати:

Хоче нами, нами козаками,

Турка звоювати.

А ми ж його та й не звоюєм,

Тільки роздратуєм,

Тільки нами, нами козаками,

Дунай загардуєм!

“Ой у лузі та ще й при березі”

***

Осідлавши свого коня,

їду в чисте поле.

Та нема такого коня

І в самого короля,

Та нема такого меча

І в самого панича.

Я конем потопчу,

А мечем я посічу,

А коником, як заграю,

Врагів турків ізлякаю,

А мечем, як заблищу,

Назад турків ворочу.

“Чи ти спиш, чи лежиш”

А у полі, в полі да й край дороги,

Ой там Василько коп’єм орає,

Коп’єм орає, стрілкою сіє,

Стрілкою сіє, лучком волочить,

Лучком волочить да й Бога просить: –

Да вроди, Боже, густеє жито,

Густеє жито, золотий стебель,

Золотий стебель, срібрений колос!

Да й уродило густеє жито,

Густеє жито, золотий стебель,

Золотий стебель, срібрений колос.

“А у полі, в полі да й край дороги”

Утворіть літоти, використовуючи наведені нижче слова.

Наприклад: зовсім мало совісті – краплина совісті. Дуже маленька дівчинка – ... Дуже маленький хлопчик – ... Дуже маленька пташка – ... Дуже мало людей – ...

Утворіть гіперболи, використовуючи наведені нижче слова.

Випити дуже багато води – Дуже численне військо – Дуже багато сліз – Дуже висока людина.

Визначте мету:

а) іронії; б) сатири; в) гумору.

Вибудуйте ланцюжок засобів комічного:

а) у порядку зростання; б) у порядку спадання.

Які із засобів комічного використано в наведе­них нижче уривках? Свою думку доведіть. Які тропи в них зустрічаються?

***

Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всіля­кий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, деся­ток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...

Їдете ви компанією, тобто колективом, так – чо­ловіка з п’ять, бо дика качка любить іти в супову кастрюлю з-під колективної праці...

У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:

Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли?

Взяв!

Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам, – доведеться з “горлушка”!

“Горлушком”, за мисливською термінологією, зветься та частина мисливського човна, що на морсь­ких суднах має назву “право руля” (Остап Вишня).

***

Але, на жаль, існують іще серед лікарів хворо­би, яких ніяк не можна залучити до медицини і про­ти яких не допомагають ні масті, ні краплі.

Це – коли у лікаря долоня свербить.

Подивитесь на ту долоню, так нема на ній ні пу­хирів, ні сипу, ні пухлини, ні почервоніння – а вона свербить.

Потріть таку руку оцтом або одеколоном, по­мастіть вазеліном чи навіть кремом “Сніжинкою” –свербить.

Так отака хвороба, коли в лікаря свербить права долоня і нічим, крім десятки, тої сверблячки не спи­нити, зветься хапендицит! (Остап Вишня).

***

Не чути голосінь, ржавіють оркестри.

Оратори втомились від кричань.

В труні лежить не вождь і не маестро,

А просто – кукурудзяний качан.

Труна із тупості, бездарністю оббита.

Бредуть за нею втомлені думки:

Кого оплакувать? Кого мені судити?

Кому із серця відбивать замки?

Кого трясти за петельки і душу?

Кого клясти за цю безглузду смерть?

Помер качан, і я кричати мушу,

Налитий смутком і злобою вщерть.

Качане мій, за що тебе згноїли?

Качане мій, кому ти завинив?

Качане мій, лягли в твою могилу

І людська праця, і щедроти нив.

В. Симоненко

***

На ринок до сусіднього села

Повіз господар продавать осла.

І так втомився, що напівдорозі П

рип’яв осла та й захропів на возі.

Прокинувся під вечір, глянув і заквиснув:

Осла давно якийсь бродяга свиснув.

Та дурень став себе втішати:

Як добре все-таки, що ліг на віз я спати!

Якби заснув на ішаку своїм,

Мене б украли також разом з ним.

В. Симоненко

***

Чванливий Соняшник в оточенні рідні

Розмову вів, хвалив себе без краю:

Ви можете позаздрити мені –

Над Сонцем я велику владу маю.

В годину літню – сонячну, ясну, –

Я чудеса творю своєю головою:

Куди її не поверну –

І Сонце повертається за мною.

Захочу – накажу: “Давай-но задній хід!”

І піде Сонце з заходу на схід.

А при потребі –

Візьму і зупиню його у небі.

Зроблю, що хочу. Воля тут моя.

Керую Сонцем я!

П. Ключина

Як сприймається наведений нижче пей­заж? Чого йому не вистачає? Змініть текст так, щоб він став «справжнім» пейза­жем.

На березі річки стоїть дерево. Його гілки тягнуть­ся до неба. Довкола порожньо. Тільки трава та квіти. Далі росте пшениця. Волошки. Спека. Тиша.

Які тропи є в наведених нижче уривках? Ви­пишіть їх із текстів.

***

Небо тоді ставало м’яким, задумливим. Хмари пливли й зникали, натомість з’являлися інші, і над хатою пелехатилась велика голова, мовби старцева.

Дід Савка з білою бородою, в сорочці і білих полотняних штанах дивився з саду на свою хату й думав, що то вже не хата, а грибок з вікнами – присіла так (М. Закусило).

***

Потім з’являється жовтий козелець. Квітка га­ряча, як сонце. Вона м’яка і ніжна.

Густим килимом вкривають теплу землю фіалки. Вони пахнуть ніжно, радісно і хвилююче. Випросто-вує свої м’які волохаті пелюстки тихий сон. Стрімко зводяться легкі тремтливі дзвіночки. Все затоплює, все захоплює, все укриває войовничий, невідступний, швидкий барвінок. Надходить літо (Ю. Смолич).

****

Осінь постаріла, зсутулилась, і небо осіло ниж­че. Починалися важкі дощі. Хмари не могли втриматися купи, й від них одвалювалися мокрі кібляки. Горобці позатикали собою всі дірки в острішшях міста. Здавалося, що цей дощ – назавжди, як старість. Місто гуло всіма ринвами, каналізаційними стоками, оживали в бетонованих ложах колишні річечки, які вже й забули себе. Кому не потелефонуєш – зай­нято, бо всі на місцях, бо Київ промок до нитки, до каміння, що лежить в його фундаментах (В. Яворівський).

Прокинулася Україна після зимового сну. По­тали сніги; зелені озимі засіви веселенько потяглися вгору, виправляючи зібгане снігом листячко; моло­да травиця пробилася з-під землі й вкрила, ніби щіткою, долини, яри, поля та гори. Весняне сонеч­ко силкується обігріти покинутих на всю зиму діток, і дітки веселенько та любо зазирають у вічі своєму татусеві, купаються та гріються в золотому промінні. Земля-ненька поспішається показати батькові свої чада неоціненні і щогодини, щохвилини виводить напоказ то билинку манісіньку, то чудову квітку (Л. Яновська).

Знайдіть у наведених нижче уривках метонімію, порівняння, тавтологію, розгорнуту метафору, перифразу, синекдоху, алегорію, персоніфікацію.

***

Десь сіре поле в чорних круках,

Що пророкують: “Кари! кар!”

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий – несу чужий тягар.

Є. Маланюк

***

Ти на цей світ не можеш надивиться,

Та ніч з нори вилазить, як ховрах.

Д. Павличко

***

Хто ж потребує слів твоїх?

Чи той, що важить хліб і сіль,

чи той, що відсотки рахує,

чи той, що у безсонну ніч

бунтарські зазиви друкує...

Б.-І. Антонич

***

Й малює ніч на стінах їх

Лиш довгі стіни вартових...

В. Сосюра

***

Напружений, незламно-гордий,

Залізних імператор строф, –

Веду ці вірші, як когорти,

В обличчя творчих катастроф.

Є. Маланюк