Визначте, з якою метою використовує п. Куліш у романі «Чорна рада» архаїзми.

Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були мішане. Знаті були мішане раз уже з того, що не носили шабель, – тілько ніж коло пояса: одні пани та козаки ходили при шаблях. А вдруге знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашки (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходити у кармрзинах; ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а мішане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан личаками, а мішане дражнили козаків кармазинами.

(Жупан – верхній чоловічий одяг. Кармазин - сукно малинового кольору. Кунтуш – верхній чоловічий і жіночий одяг. Личак – простолюдин).

Знайдіть старослов’янізми в уривках з поезій є. Маланюка. Яку функцію вони виконують? Чи є ці старослов’янізми різновидом архаїзмів?

Кінець. Тебе вже полонив

Скажений гун.

Вже ризи ділять –

Твої полив’яні лани,

Червлене муками

Поділля.

Завше скупчений,

завше похмурий,

Бо хвилева усмішка – грім,

Морітурі літератури,

Гладіатор нещадних рим.

Завше – чернь і арена, і сором,

Завше – падаю і встаю,

І ґвалтують образливим зором

Скривавлену душу мою.

З’явися, Господи!

Зійди на мертву землю,

Діткни десницею застиглого мерця,

Дихни вогнем пречистим.

Гарячий день розлив пекуче злото

І сам втопивсь у соняшнім меду,

Й крізь спокій цей єдина ллється нота

Блаженних бджіл в вишневому саду.

Знов пророкує кров’ю літер,

Що ми загинем, яко обри,

Що буде степ, руїна й вітер

Що почорніє світ сей білий,

Що все живе пожруть пожежі,

Що тільки віщий свист

Сибілли Лунатиме в сліпім безмежжі.

Яку роль відіграють діалектизми в мові автора і персонажів у ю. Федьковича ?

Перед зеленими святками лагодимося всі три до весіллю, юши – андар оце – має вже і ґрунт свій, і хату, і худоби чимало, а що вже убрався гарно! По-нашому перебрався. Ногавиці на ньому черчикові, як той жар, сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п’ять пряжок, кресак у золоті та в павах, а келеф хороцівський такий уже, що такий! А сам - хлопець-хлопець! Сердешна Олена що гляне на його, так і зов’яне. А по-руськи не рубає, ні! Зроду ніхто би не казав, що це німець, руснак та й руснак!

(Бланений – обшитий хутром, смушками. Келех –- старовинна зброя у формі молота, засадженого на держак. Кресак – гуцульський капелюх. Ногавиці – штани. Рантух – біле тонке полотно. Сардак – верхній одяг селян-гуцулів. Черсс – зшитий із двох ременіь шкіряний пояс, у якому носили гроші, Черчикові – червоні).

Знайдіть у текстах професіоналізми і визначити їх функції.

На березі моря в досвітній імлі метушаться люди. Дубок «Тамара» похитується на якорі. До нього човнами возять цілі юрби дітей. Ще й на світ не зводилося, коли дубок об’якорився. Якір заграв-зачепився за дно. Канат витягся у воді, крізь біляву воду він наче розтягся, як гумовий. Морська хвиля обхлюпала дубок, почала повертати його, похитувати. Він став носом на хвилю, на невеличкий вітер. Від корми, де байдуже поверталося у воді кермо, голих щогол, клівера на бугшприті, що любить надиматися від низового вітру, – до лінії якорного каната, який натягся і йшов похило під воду – все .являло собою прекрасний образ напруженої рівноваги. (Ю.Яновський «Майстер корабля»).

***

Запах хімікалій та грушевої есенції виповнив усе повітря кімнат та коридорів. Скрізь, куди не глянеш, – вилискує плівка. Вона сушится на барабанах – негативна й позитивна, переноситься з проявочної та фіксажної кімнати до промивочних баків на рамах, іде рулонами негативів до друкувальної машини, яка працює з червоним світлом. Плівка лежить по столах і шухлядах, на моталках монтажних столів, у металевих круглих коробках. Безупинне торохтіння моталок, великих барабанів для сушки плівки – все це утворює спеціальну атмосферу в людській праці. Їдкий і приємний запах поєднується з великою кількістю – різної сили звуків, мертві малюнки на плівці оживають, і їх фіксує, кадр, як, знайомі подихи життя

(В. Підмогильний “Невеличка драма”).