Питання для самоконтролю

1. Регулювання правового статусу фізичних осіб у міжнародному приватному праві

2. Правовий статус іноземців. Їх правоздатність та дієздатність.

3. Правовий статус громадян України за кордоном

4. Поняття юридичної особи в міжнародному приватному праві і визначення його особистісного статусу по національній приналежності

5. Загальна характеристика правового статусу іноземної юридичної особи в Україні

Питання для самостійного вивчення

1. Цивільно - правова відповідальність іноземців в Україні

2. Особливості правового статусу біпатридів

3. Правовий статус юридичних осіб України за кордоном

4. Правові форми спільної господарської діяльності у міжнародних відносинах

5. Регулювання законодавством України діяльності об’єднань підприємств за участю іноземних господарюючих суб'єктів

Тема 4. Держава як суб’єкт міжнародного приватного права

Держава виступає у різні майнові відносини, внаслідок чого відбувається її розвиток та розвиток суспільства в цілому. Ці відносини з іншими державами, міжнародними організаціями, юридичними чи фізичними особами підрозділяються на два види :

1) відносини, що регулюються нормами міжнародного публічного права. Вони виникають між державами, державою та міжнародними організаціями у сфері міжнародного торговельного права, валютних відносин, промислового, сільськогосподарського, науково-технічного співробітництва, транспортних перевезень, тощо.

2) відносини, що регулюються нормами міжнародного приватного права і виникають за участю держави, з одного боку, та іноземних юридичних осіб, міжнародних господарських організацій, фізичних осіб – з іншого.

У всіх правовідносинах від імені держави, як суб'єкта міжнародного приватного права, діють уповноважені нею суб'єкти, наприклад, уряд, закордонні представництва, окремі службові або посадові особи.

Для розмежування публічно-правових та приватноправових відносин важливе значення має та обставина, в якій саме якості виступає держава. Так, угоди купівлі-продажу, що укладаються урядами країн, в одних випадках можуть регулюватися актом міжнародного публічного права, а в інших - нормами приватного права.

Як суб'єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб'єктів права. Як спадкоємець держава опиняється у ролі носія будь-яких Суб’єктивних цивільних прав, за винятком тих, що пов'язані з особистістю суб'єкта. Остання обставина виключає можливість переходу цих прав до інших осіб. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають із продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною в концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учасником спільних підприємств. Вона несе відповідальність за свої дії, як будь-який інший суб'єкт міжнародного приватного права.

Різним є правове положення держави і в міжнародних (міждержавних, в т.ч. господарських) організаціях. Як суверен, держава вступає в указані організації, які виникають на підставі міжнародних угод і формуються на засадах членства. Держави-члени можуть виділяти вказаним організаціям майно. Останні вчиняють угоди, спрямовані на задоволення своїх потреб чи потреб держави. Відносини між державами-членами та самою організацією, у т.ч. й майнові, можуть мати міжнародно-правовий або приватноправовий характер.

Відомо декілька доктринальних поглядів на державу як суб'єкт цивільних правовідносин. Зокрема, вважають, що держава є особливим суб'єктом права. Адже немає такого наддержавного органу, який наділив би її правами юридичної особи. Цей суверен сам наділяє інших суб'єктів таким правами, але не присвоює собі статус юридичної особи. Завдяки такій властивості, як суверенітет, держава може виступати у відносинах, що регулюються нормами як міжнародного публічного, так і міжнародного приватного права. Тому можна не погоджуватися з теорією "розщеплення" держави, яку поділяють чимало зарубіжних правників. Відповідно до неї держава, як суб'єкт майнових відносин, "розпадається" на дві особи. По-перше, коли вона діє на підставі суверенітету як суб'єкт влади. По-друге, укладаючи цивільно-правові угоди, вона втрачає властивості владного суб'єкта і прирівнюється до інших юридичних осіб.

Національне законодавство здебільшого врегулює вказані питання щодо держав. Наприклад, Цивільний кодекс Чехії 1964 року вказує, що держава вважається юридичною особою, якщо вона є учасником цивільно-правових відносин. У ст. 3 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" зазначено, що Україна й інші держави, які беруть участь у господарській діяльності, діють як юридичні особи.

Проте держава, як система організації влади, здійснює свої функції, виступає в зовнішньому обігу та в майнових відносинах як суверен. У зв’язку з чим важливо чітке розмежування функцій інших суб’єктів права, що діють від імені держави, від власного імені; розмежування статусу майна, яким вони володіють; майнової відповідальності держави та інших суб’єктів права.

Термін "імунітет" у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому застосуванні – це принцип, згідно з яким до держави або її органів не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. У міжнародному приватному праві під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет ґрунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус характеризується як "рівний над рівним не має влади". У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів іму­нітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову; 3) від примусового виконання рішення; 4) майновий (власності). Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам іншої. Причини притягнення до відповідальності значення не мають. Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна. Імунітет від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконан­ня судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави. Поряд із зазначеним вживають більш загальне понят­тя – майновий імунітет. Питання про цей вид імунітету може виникнути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи у суді. Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави – тільки з її явно вираженої згоди. Способи виразу згоди різні. По-перше, через уповноважених на це осіб. По-друге, через передбачення відповідної норми між­народним договором. Про це свідчить, зокрема, ст. 38 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", де вказується, що спори, які виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарювання у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судовими та арбітражними органами, якщо це передбачено міжнародними уго­дами України. По-третє, до контракту між фізичною чи юри­дичною особою, з одного боку, та іноземною державою – з іншого включається арбітражне застереження, в якому виражається згода держави на розгляд спору, заявленого до неї в порядку арбітражу. У вказаній ст. 38 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" зазначається, що спори між суб'єктами права можуть розглядатися компетентними орга­нами за вибором сторін. Зазначений спосіб дачі згоди держави використовується найчастіше. По-четверте, якщо такої згоди немає, то контрагент за договором може звернутися до власної держави з клопотанням про вступ останньої в дипломатичні переговори з іноземною державою. Застосування імунітету вважається загальновизнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Проте нині немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього принципу. Тому доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсо­лютного та функціонального (обмеженого). Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави імунітет заснований на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права – суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним суб'єктом, хоча вияв її правосуб’єктності може бути різним. Тому, як суб'єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись абсолютним імунітетом. Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлумачення та застосування імунітету, яке полягає в тому, що заява позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави. Виникнувши в середні віки, вказаний принцип тривалий час домінував у міжнародно-правовій практиці й теорії. Тепер коло держав, які застосовують його, значно звузилось. Зазначена теорія поширена в Болгарії, КНР, Польщі. Зважаючи на спадщину минулого, залишену Україні радянською доктриною, вітчиз­няна теорія і практика визнає принцип абсолютного імунітету. Тобто вона виходить із того, що держава не перестає бути сувереном в економічному обігу. Вона не відмовляється від суверенітету і не позбавляється його.

У більшості держав набула поширення теорія функціонального (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторго­вельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не володіє. На вказаній концепції ґрунтуються закони про імунітет держав, прийняті у США, Великобританії, Сінгапурі, Канаді, Пакистані, Австралії, ПАР. Теорію обмеженого імунітету застосовують у своїй практиці суди Франції, Італії, Швейцарії, Греції, Данії, Норвегії, Фінляндії. На її засадах базується і Європейська (Базельська) конвенція про державний імунітет 1972 р. (чинна з 1976 р.). Конвенція розмежовує публічно-правові та приватноправові дії. Вона містить перелік випадків, у яких держава не користується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухо­мості, відшкодування шкоди та ін.). Не застосовується імунітет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі суду, який розглядає справу. Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов: 1) другою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету; 3) некомерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

На міжнародній арені Україна є суб’єктом міжнародного публічного та приватного права. Приймаючи участь у міжнародних економічних відносинах наша держава визнана державами “великої сімки” (США, Канада, Японія, Франція, ФРН, Великобританія, Італія).

Згідно положень діючого законодавства України, вона є суб’єктом відносин з “іноземним елементом”. Як власник майна, розташованого на своєї території, України може виступати стороною в угодах з іноземного інвестування, оренди майна за кордоном.

У свою чергу, в Україні може розміщуватися майно іноземних держав, що підтверджується Положенням про порядок розміщення дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних та іноземних держав в Україні, затвердженим постановою КМУ від 27 лютого 1995 р.

Як суб’єкт майнових правовідносин Україна може бути учасником спільних підприємств (СП), угод з іноземними громадянами з продажу майна, цінних паперів, спадкувати майно, розміщене за кордоном. Законодавство нашої держави дозволяє вільно ввозити таке майно через митницю держави після легалізації у встановленому порядку документів про право на спадщину.

Україна здійснює права та обов’язки суб’єкта міжнародного права через інших суб’єктів. Від імені держави певні повноваження можуть надаватись Кабінету Міністрів України, Прем’єр-міністрові, Національному Банку України, окремим міністерствам та відомствам. Так Національне агентство з реконструкції та розвитку України представляє нашу державу міжнародних фінансових, міждержавних і регіональних організаціях з питань залучення та використання зовнішніх фінансових ресурсів.

Державний комітет України по водному господарству надає ліцензію на право проведення підприємницької діяльності, вносить пропозиції про укладення та внесення контрактів з технічного та економічного співробітництва у галузі водного господарства.

Деякі повноваження у галузі зовнішньоекономічної діяльності держава поклала на торговельно-економічні місії, що діють на підставі постанови Кабінету Міністрів України “Про організацію роботи торговельно-економічних місій у складі дипломатичних представництв України за кордоном” від 28 грудня 1993 р. і відповідного Указу Президента України від 30 квітня 1994 р. Нині торговельно-економічні місії України працюють у багатьох країнах Східної та Центральної Європи. Торговельно-економічні місії беруть участь у заходах, які проводяться органами влади та управління іноземних держав, їх торговельно-економічними та промисловими палатами, спілками, фірмами, іншими господарюючими суб’єктами.

Держава у відносинах з іншими суб’єктами права несе самостійну відповідальність за свої дії. Вона не відповідає за діяння юридичних, службових, посадових осіб, які також не відповідають за дії України. Згідно з Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 21 травня 1963 р. (набрала чинність з 12 листопада 1977 р.) цивільно-правові обов’язки з відшкодування шкоди можуть бути покладені на державу у двох випадках:

1) коли вона сама вважається оператором ядерного устаткування, яким заподіяно шкоду;

2) коли кредитори оператора не змогли отримати від нього повного відшкодування.

Аналогічним чином, відповідальність держави як суб’єкта цивільно-правових відносин передбачено і в інших конвенціях.

За своїми цивільно-правовими зобов’язаннями Україна відповідає майном, що є у її власності, але не майном, закріпленим за юридичними утвореннями та іншими суб’єктами права.