Англосаксонська система

Особливість англосаксонської системи спадкового права є те, що серед спадкоємців за законом формально на першому місці стоїть той із подружжя, що залишився жити. Однак, фактично права того подружжя, що залишився жити, в багатьох країнах залежить від обсягу спадкового майна. Подружжя в цьому випадку є єдиним спадкоємцем лише для спадку, який не досяг певного розміру ("право на перші долари" подружжя, що залишився жити складає в США суми від 3 до 10 тисяч доларів; "право на перші фунти стерлінгів в Великобританії – від 15 до 40 тисяч фунтів стерлінгів).

Англосаксонська система відрізняється також тим, що низхідний спадкує тільки з моменту повноріччя (тому якщо низхідний помре раніше свого повноріччя, то з питань спадкування він вважається неіснуючим).

Спадкування за заповітом

Спадкування за заповітом має особливості, пов’язані з тим, що для дійсності заповіту не має значення згода спадкоємців за законом; заповіт пов’язано з певною особою, а тому не може бути здійснено через представника; спадкоємець має право прийняти всю спадщину чи відмовитись від неї.

Заповіт укладається у передбаченій законом формі і є волевиявленням спадкодавця з питання про визначення юридичної долі його майна після смерті.

Законодавство держав континентальної Європи передбачає складення заповіту у наступних формах:

– заповіт безпосередньо складений спадкодавцем ( власноручно у письмовій формі );

– заповіт у формі публічного акту ( складений у присутності нотаріуса, який депонує заповіт до моменту відкриття спадщини );

– тайний заповіт ( заповіт складений спадкодавцем у запечатаному вигляді, який передається нотаріусу для схову).

Законодавство дальнього зарубіжжя по багатьом питанням відрізняється від законодавства України з питань регулювання спадкування за заповітом. Так, деякі правові системи дозволяють сумісні заповіти, особливо якщо вони здійснюються подружжям (англійське, південноафриканське, німецьке, австрійське право). В тих випадках, коли допускаються сумісні заповіти, розпорядження цього заповіту робляться в одному документі і можуть знаходитися у взаємній залежності один від одного, або можуть не залежати один від одного. Взаємна залежність означає, по-перше, що якщо одна із осіб, що залишила заповіт відміняє своє розпорядження, то розпорядження другої особи також вважаються недійсними, і, по-друге, що якщо одна з цих осіб помирає, коли заповіт ще зберігає свою силу, розпорядження особи, що залишилася жити стають без відзивними у тому випадку, якщо він прийняв будь-яку користь за заповітом.

У більшості країн заповіт складається у письмовій формі та засвідчується у встановленому порядку, наприклад у нотаріуса. Але, у деяких країнах дозволяється складання заповіту у так званій олографічній формі, тобто заповіт пишеться спадкодавцем власноручно і засвідчення не потребує.

Прийняття спадщини

Система континентального права виділяє два способи прийняття спадкового майна:

1. систему прийняття (Франція), коли спадкоємцю необхідно прийняти спадок;

2. систему відречення (Німеччина), коли спадкоємцю необхідно відмовитися від спадку, інакше він вважається таким, що прийняв спадок.

В континентальних системах управління майном та сплата боргів є справою самих спадкоємців, хоча й заповідач може призначити душенаказника. Душенаказник континентальних правових систем користується більш обмеженими повноваженнями, ніж в англосаксонських країнах: незважаючи на його призначення спадкоємці залишаються відповідальними за борги спадкового майна. Якщо заповідач не призначив душенаказника, континентальні суди, як правило, не можуть призначити адміністрацію майном. В континентальному праві виділяються істотні розбіжності між спадкоємцем та легатарієм : спадкоємець несе відповідальність перед кредиторами померлого, між тим, як легатарій такої відповідальності не несе.

Згідно з нормами країн "загального права" спадкове майно спочатку надходить до особи, що є уповноваженою на певний період. Ця особа є особистим представником спадку. Особистим представником спадку є визначений спадкоємцем виконавець заповіту, а у випадку його відсутності – визначений судом адміністратор спадку. Перший отримує від суду посвідчення про затвердження заповіту, а другий – так звані повноваження на адміністрування спадку.

Виконавець заповіту чи відповідно адміністратор спадку ліквідує усі справи спадку: тільки до нього звертаються кредитори спадку і тільки він стягує борги, що є на спадку. Після ліквідації справ спадку адміністратор передає його спадкоємцям за законом, а виконавець заповіту розподіляє спадок згідно із заповітом.У галузі цивільних прав іноземці та особи без громадянства мають такі самі права як і громадяни України. Це в повному обсязі стосується і спадкових прав іноземців. Тобто, якщо в Україні відбудеться відкриття спадщини за законом чи заповітом і до кола спадкоємців будуть належать іноземці, то вони мають рівні права із спадкоємцями – громадянами України.

Оскільки діюче національне законодавство України не містить аби - яких обмежень для спадкоємців – іноземців, то можна констатувати, що їм надається національний режим. Рівність у спадкових правах іноземців та громадян держави зафіксована у двосторонніх договорах про правову допомогу, що укладаються державами.

Колізійні норми про вибір необхідного для застосування закону містяться у міжнародно-правових актах. Так, згідно багатосторонньої конвенції про правову допомогу між державами СНД від 22 січня 1993 року, право спадкування нерухомого майна визнається за законодавством держави, на території якої знаходиться це спадкове майно, а право спадкування інших видів майна – за законодавством держави де в останнє мешкав спадкодавець. Згідно норм цивільного законодавства багатьох держав світу, місцем проживання особи є та держава, у якої особа постійно чи переважно мешкає.

Діючі положення цивільного законодавства України передбачають строк для прийняття спадщини – 6 місяців, перебіг яких починається з дня смерті спадкодавця чи визнання його у судовому порядку померлим. У судовій практиці строк для прийняття спадщини може бути продовжено з поважних причин (довгострокова хвороба і інше). У разі неможливості самостійно здійснювати свої права на прийняття спадщини, спадкоємці можуть за дорученням передати це право іншій особі.

За придбання спадкових прав іноземці, як і громадяни України сплачують державне мито, у розмірі передбаченому Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 1993 року (із змінами та доповненнями, що внесені Законом від 1995 року).

В Україні, придбання іноземцями майна у спадщину не оподатковується податками на нерухомість та іншими. За споруди, житло, земельні ділянки, що перейшли у спадщину, податки на нерухомість стягуються на загальних підставах - з моменту відкриття спадщини і вісь час на протязі якого іноземцю буде належати право власності на вказані види спадкового майна. Якщо спадкове майно приносить доходи від надання спадщини в оренду, його використання для зайняття підприємницькою діяльністю, то оподаткуванню підлягають сполучені доходи. Грошові суми, які належать іноземцям у зв’язку с прийняттям спадщини, перераховуються за кордон без аби - яких обмежень.

Важливе практичне значення має визначення компетентного органу, який займається провадженням по справах про спадкування. У двосторонніх договорах про правову допомогу передбачається, що таким провадженням займаються органи юстиції держави, на території якої спадкодавець мав останнє місце мешкання, а впровадження по справах про спадкування нерухомості – органи юстиції, на території держави де знаходиться таке майно.

За кордоном можуть виникати випадки спадкування за участю “іноземного елементу” чи коли спадкування настає після смерті громадянина України на території іншої держави. У всіх випадках, згідно дії колізійних норм, застосуванню підлягає внутрішнє законодавство тієї чи іншої держави.

У договорах про правову допомогу передбачається, що спадкування нерухомого майна визнається за законодавством держави, на території якої знаходиться це спадкове майно, а право спадкування інших видів майна – за законодавством держави де в останнє мешкав спадкодавець.

До випадків, коли громадянин України вмирає на території іншої держави застосовується закон доміцилію. Тобто, рухоме майно померлого громадянина передається консулу України ( за його вимогою ), який вирішує питання про спадкування такого майна, згідно з законами своєї країни. Вказані положення передбачаються в консульських угодах України з іншими державами. Вони свідчать про єдині погляди законодавців різних держав на колізійні питання спадкування. Таким чином, право Українських громадян бути спадкоємцем певної черги ( при спадкуванні за законом) чи спадкоємцем за заповітом не може залежати від законодавства України і визначається і визнається законодавством іншої держави.

З питань спадкування за кордоном суттєве значення мають вказані консульські угоди. Якщо при спадкуванні виникає необхідність в охороні спадкового майна, то згідно положень таких угод, консули повинні невідкладно повідомити про виявлення цих випадків Міністерство закордонних справа, а самі, без доручення спадкоємців, вчинити необхідні дії для охорони спадкового майна. Консул, також без доручення, представляє інтереси спадкоємців своєї держави у судах та усіх державних органах держави перебування і діє до того моменту, поки сам спадкоємець не призначить свого представника чи сам не приступить до здійснення необхідних для спадкування дій. Якщо спадкоємці не зможуть вчинити таких дій, то консул приймає спадкове майно для передачі спадкоємцям своєї держави.

У цивільному законодавстві сучасних держав існує такий термін як виморочне майно, яке остається після смерті особи, при відсутності у неї спадкоємців. За національним законодавством таке майно переходить державі за місцем відкриття спадщини, як таке, що немає господаря.

Доля виморочного майна може бути вирішена у договорах держав про правову допомогу. Так, згідно багатосторонньої конвенції про правову допомогу країн СНД від 22 січня 1993 року , якщо за законодавством держави, яке підлягає застосуванню при спадкуванні, спадкоємцем є держава, то нерухоме спадкове майно переходе до держави, на території якого воно знаходиться, а нерухоме майно – до держави, громадянином якої є спадкодавець на момент смерті (ст. 46 Конвенції ).