6. Викуп земельних ділянок та його правове регулювання.

Ст.. 146 ЗКУ регулює порядок викупу земельних ділянок для суспільних потреб як за згодою власника, так і примусового викупу. Можливість примусового викупу випливає також з положень п. „г” ст.. 143 ЗКУ, де передбачено примусове припинення права власності шляхом викупу для суспільних потреб.

Викуп земельної ділянки для суспільних потреб може здійснюватися для визначених у ч. 1 ст. 146 ЗКУ потреб за умови дотримання наступної процедури:

- погодження зацікавленою юридичною особою (майбутнім землекористувачем) питань, пов’язаних із викупом земельної ділянки (ст..ст. 150, 151 ЗКУ).

- завчасного (не пізніше ніж за рік до викупу) письмового попередження власника земельної ділянки про викуп (ч.2 ст. 146 ЗКУ);

- попереднього і повного відшкодування вартості земельної ділянки у тих випадках, коли власник заперечує проти викупу (ч.5 ст.41 Конституції України);

- у випадку, коли викупляється частина земельної ділянки, необхідними передумовами для укладення договору купівлі-продажу є її формування у окрему земельну ділянку (ч.1 ст. 152 ЗКУ);

- при незгоді власника з викупом (ціна, строк ін.) необхідне звернення органу виконавчої влади до суду їз позовом про викуп земельної ділянки (п.4 ст.146, ч. 12 ст. 151 ЗКУ, ч. 1 ст. 350 ЦК України).

Ст.. 147 ЗКУ регулює примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності.

Тема 6. Державна реєстрація та юридичне посвідчення (оформлення) прав на землю.

1.Поняття та юридичне значення державної реєстрації прав на земельні ділянки та правочинів з ними.

2. Права та обмеження, що підлягають державній реєстрації.

3. Органи державної реєстрації прав. Державний реєстр прав.

4. Відмова у державній реєстрації прав на землю та їх обмежень.

5. Виникнення та посвідчення прав на земельну ділянку. Документи, що посвідчують права на земельні ділянки.

6. Порядок видачі Державних актів на право власності на земельні ділянки.

7. Нотаріальне посвідчення правочинів із земельними ділянками.

1.Поняття та юридичне значення державної реєстрації прав на земельні ділянки та правочинів з ними.

Останньою стадією набуття прав на землю є видача доку­мента, що посвідчує право власності чи користування зе­мельною ділянкою та його реєстрація.

Як зазначено в ч. 1 ст. 125 ЗК України, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користу­вання земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Право власності на землю та право постійного користуван­ня землею посвідчується державними актами, як це встанов­лено ст. 126 ЗК України. Форму таких актів затверджено пос­тановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земель­ною ділянкою» від 2 квітня 2002 р.

Президентом України затверджено Указ «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державно­го земельного кадастру» від 17 лютого 2003 р. Державна реєс­трація земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру покладена на Дер­жавний комітет України по земельних ресурсах.

Важливого значення для реалізації прав на землю набуває їх юридично-процесуальне забезпечення. Юридичними джерелами, які містять процесуальні норми, є нормативні акти, що їх приймають державні органи. Основне місце серед юридичних джерел реалізації прав на землю належить Конституції України. Перш за все вона ство­рила необхідні умови для подальшого становлення та роз­витку інституту права власності на землю. Відповідні норми Конституції України виступають основ­ними чинниками, які забезпечують функціонування меха­нізму реалізації прав на землю.

Юридичними джерелами, що містять елементи процесуально­го забезпечення реалізації прав на землю, є норми ЗК України. У ньому містяться процесуальні норми стосовно визначення основних земельно-процесуальних проваджень, а та­кож порядку їх здійснення. Зокрема, ст. 202 ЗКУ передбачає порядок державної реєстрації земельних ділянок; ст. 100 визначає порядок державної реєстрації договорів про встановленнч земельного сервітуту в порядку, встановленому для реєстрації прав на нерухоме майно; ст.. 125 – про реєстрацію документів, що посвідчують права на земельні ділянки (право власності та право постійного користування).

ЗК України визначає підстави припинення права власності на земельну ділянку (ст. 140) та підстави при­пинення права користування земельною ділянкою (ст. 141). Припинення прав на землю також має свої земельно-процесуальні засади.

Натомість, ст.. 210 ЦК України передбачає реєстрацію правочинів щодо земельних ділянок, а ЗУ „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” – реєстрацію прав на земельні ділянки.

Одним з видів юридичних джерел, що містять елементи процесуального забезпечення реалізації прав на землю, є норми указів Президента України та постанов Кабінету Мі­ністрів України. Їх призначення полягає у конкретизації про­цесуальних положень ЗК України. Вони можуть стосуватися як загальних питань надання та припинення прав на землю, так і окремих його сторін.

Постановами Кабінету Міністрів України передбачено та­кож процесуальне забезпечення таких питань, як: порядок державної реєстрації договорів оренди землі (постанова від 25 грудня 1998 р., порядок реєстрації договорів оренди земельної частки (паю) (постанова від 24 січня 2000 р.