I. Вступ

Протягом останнього десятиріччя розвиток, демократія та права людини ста­ли панівними політичними ідеалами. Режими, що хоча б не заявляють про своє прагнення швидкого та безперервного економічного зростання («роз­витку»), політичної участі народу («демократії») та поваги до прав їхніх громадян («прав людини»)¹, ризикують своєю національною та міжнародною легітимністю². Не заперечуючи важливих практичних та теоретичних зв'язків між логіками прав людини, демократи та розвитку, у цій статті я зосереджуюся на напруженні між ними. Роблячи це, я ставлю під сумнів зручне сучасне припущення, що - як про це гово­риться у Віденській декларації та програмі дій (прийнятій на Всесвітній конфереції з прав людини [25 червня] 1993 року) - «[демократія, розвиток та повага до люд­ських прав І основних свобод є залежними одне від одного та підтримують одне одного» [Розділ І, Ст. 8].

II. Сучасна мова легітимності

Зв'язок між здатністю режиму сприяти розвитку (процвітанню) та громадською оцін­кою його легітимності близький до універсального, міжкультурного політичного закону. Хоч би якими були соціологічні та ідеологічні фундаменти режиму, Його три­вала чи серйозна неспроможність забезпечити процвітання, навіть на локальному рівні, як правило, призводить до серйозних політичних викликів.

Натомість спроможність підтримувати демократію значно рідше ставала грун­том легітимації режиму. Більшість державних устроїв (polities), що існували в Історії, обґрунтовували свою владу божественним даром, природним порядком чи тради­цією, що легітимізували ієрархічне правління тих, хто мав вищі чесноти (які в свою чергу визначалися народженням, віком, багатством, вправністю чи владою). Однак протягом останніх п'ятдесяти років більшість режимів апелювали радше до легіти­мації (authorization) «знизу», від «народу», аніж від «вищого» джерела.

Той факт, що за своєю природою ці терміни суперечать один одному, буде докладно розглянутий нижче. Наразі достатньо лиш користуватися звичним, хоч і суперечливим, їх вживанням. Див.: Copper J. F. Peking's Post-Ticnanmen Foreign Policy: The Human Rights Factor // Issues and Studies. - 1994. - №49 (у [цій статті] аналізується китайська партійно-державна диктатура, що перейшла від денонсування принципу прав людини до виправдання подій на площі Тянаньмень та наступних репресій, що витлумачуються як суттєві для захисту прав людини за особливих китай­ських умов). Винятками, що підтверджують правило, є держави на кшталт Північної Кореї чи Афганістану, які обстоюють антигегемонічний революційний ідеал - і які, не випадково, значною мірою ізольовані від міжнародного співтовариства, що схильне піддавати їх остракізму. Розглянь­мо, наприклад, поточні дебати в Ірані, де відкритість і до прав людини, і до міжнародного співтова­риства пов'язана із реформістськими силами.

1070

Джек Доннелі

Права людини, демократія та розвиток

1071

Ідея, що легітимнїсть урядування є функцією міри впровадження й захисту ним прав людини та природних прав його громадян, здобула свою першу вагому міжнарод­ну підтримку в Загальній декларації прав людини 1948 року. Починаючи з 70-х років XX століття, права людини стали звичною, хоч і контроверсійною, темою у двосто­ронній та багатосторонній політиці. Протягом останнього десятиріччя права люди­ни приєдналися до демократії та розвитку, щоб довершити тріумвірат чинників, що засвідчують легітимність чи нелегітимність урядування.

Демократія, розвиток та права людини мають важливу концептуальну й практич­ну спорідненість. Найочевидніше те, що міжнародні норми з прав людини вимага­ють демократичного врядування. У статті 21 Загальної декларації стверджується, що «[в]оля народу має бути ґрунтом влади уряду». Хоч демократія і не обов'язкова для розвитку, особливо на короткому та середньому часовому проміжку, вона може обмежувати хижацькі зловживання (mirule), що цей розвиток уповільнюють. Крім того, громадянські й політичні права, забезпечуючи звітність та прозорість, можуть допомогти спрямуванню економічного зростання радше до національного розвит­ку, аніж до особистого збагачення. Перерозподіли, що їх вимагають економічні та соціальні права, також мають на меті гарантувати поширення добробуту радше у всьому суспільстві, ніж його концентрацію в руках малесенької еліти. З другого боку, ті, які живуть на економічній межі чи позбавлені будь-якої реальної надії на ліпше життя їхніх дітей, набагато менш схильні враховувати права й інтереси інших.

Взаємозалежність, навіть синергія між правами людини, демократією й розвит­ком і можлива, і бажана. Однак усвідомлення (realizing) цієї спорідненості великою мірою є випадковою справою контексту та інституційної моделі; воно не є автома­тичним чи неуникненним. Наприклад, народ часто бажає заподіяти (деяким) своїм «співгромадянам» мерзенні речі. Грандіозні нерівності в країнах на кшталт Бразилії чи Сполучених Штатів підкреслюють центральну роль політики у перетворенні «роз­витку» (сукупного національного багатства) на забезпеченість міжнародно визна­ними економічними та соціальними правами. Країни на кшталт Південної Кореї і Тайваню, не згадуючи вже більшість країн Західної Європи в XIX столітті, демонстру­ють, що протягом цілих десятиріч може підтримуватися розвиток, попри систе­матичну відмову від [забезпечення] громадянських і політичних прав.

Двадцять п'ять років тому більшість країн виправдовували санкціоноване пору­шення прав людини, апелюючи не тільки до національної безпеки (як протилеж­ності особистій безпеці) і культурного релятивізму (як протилежності універсаль­ним правам людини), але й до «вищих» імперативів розвитку та демократії (як про­тилежності інтересам окремих індивідів і груп). Натомість після «холодної війни» у міжнародному співтоваристві стало нормою ствердження взаємозалежності прав лю­дини, демократії та розвитку. Наприклад, у нещодавному формулюванні принципів політики Програми розвитку Об'єднаних Націй стверджується, що «права людини і безперервний розвиток людства взаємозалежні і підтримують одне одного». Сьо­годні тільки декілька країн публічно виправдовують систематичні відмови від міжна­родно визнаних прав людини³.

Прикладом € Китай. У своїх найперших відповідях на критику з приводу різанини на площі Тя-наньмень Китай переважно відмовлявся від принципу міжнародних прав людини. Останніми ро­ками, однак, Китай стверджував, шо має особливу стратегію захисту прав людини, яка відповідає

Сила цього нового бачення міжнародної легітимності найбільш помітна у диво­вижно швидкій смерті більшості стандартних типів режимів доби «холодної війни». Наприклад, народні демократії - що пожертвували правами класових ворогів та ди­сидентів на користь вищого (визначеного партією) колективного блага - швидко зникли з політичної сцени скрізь, де народові запропонували вибір. Подібним чи­ном режими національної безпеки - що на свій розсуд жертвували будь-чим і будь-ким заради боротьби проти комунізму - переважно дискредитували себе. Окрім того, падіння Каунди в Замбії і Сухарто в Індонезії є яскравими прикладами згасання при­вабливості патерналізму. Схожим чином, правління військових втрачає свої позиції навіть в африканських країнах на південь від Сахари, де ця форма врядування була найбільш звичною після здобуття ними незалежності.

Силу ідеї прав людини не слід переоцінювати. Економічні невдачі відіграли го­ловну роль у падінні цих режимів. Вимоги націй впровадити демократію та забезпе­чити захист прав людини часто були наївними. Офіційні політичні декларації часто нещирі. Посилання на культурний релятивізм та національні особливості навряд чи зникли з дискусій навколо прав людини. Проте дивовижно сильна підтримка [ідеї] універсальності міжнародно визнаних прав людини у Відні 1993 року, незважаючи на потужні зусилля Китаю та його союзників, що виступали від імені міцного куль­турного релятивізму, демонструє драматичну трансформацію у панівних міжнарод­них оцінках (attitudes)*. Хоч би яким був розрив між теорією та практикою, сьогодні для більшості країн у їхніх зусиллях довести свою національну та міжнародну легі­тимність характерні апеляції до прав людини, демократи та розвитку.

Буде корисним спрощенням сказати, що ця панівна міжнародна ідеологія ґрун-тусться на успіхові західних ліберально-демократичних (і соціал-демократичних) держав загального добробуту, особливо менших, північних членів Європейського Союзу (ЄС). Попри надзвичайний економічний успіх, вони залишаються глибоко відданими ідеї екстенсивної перерозподільної держави загального добробуту. З полі­тичної точки зору, північні члени ЄС мають здорові виборчі системи, що діють на засадах відкритості та конкуренції, І незвично сильний консенсус щодо базових по­літичних цінностей та структур. Ніде в інших країнах не було здійснено такого знач­ного поступу в забезпеченні майже всього населення більшістю міжнародно визна­них громадянських, політичних, економічних та соціальних прав.

його специфічним умовам. Іншими словами, Китай в принципі визнає авторитет міжнародно ви­знаних прав людини; такс визнання символізує його тогорічне рішення приєднатися до Договору про громадянські і політичні права. Втім, Китай обґрунтовує відхилення від міжнародних норм, апелюючи до інших складових того самого комплексу норм, а саме тих, що легітимують культур­ний релятивізм.

⁴ Віденська декларація стверджує, що «універсальна природа цих прав і свобод-поза всяким сумні­вом» і «заново стверджує (reaffirms) важливість забезпечення універсальності, об'єктивності та нсвибірковості розгляду питань прав людини» [Ст. 32]. «Усі права людини с універсальними, не­роздільними, взаємозалежними та взаємопов'язаними. Міжнародне співтовариство має по всьому світу ставитися до прав людини справедливим та рівним чином, на однакових засадах І з однакови­ми акцентами. Оскільки слід завжди пам'ятати про важливість національних та регіональних особ­ливостей та різних історичних, культурних і релігійних традицій, обов'язком Держав, безвідносно до їхніх політичних, економічних та культурних систем, є сприяння усім правам і основним свобо­дам людини та їхній захист» [Ст. 1, 5]. «Сприяння правам та основним свободам людини та їхній захист на національному та міжнародному рівнях повинні мати універсальний характер і забезпе­чуватися безумовним чином» [Ст. 8].

1072

Джек Доннелі

Права людини, демократія та розвиток

1073

Однак аргумент, який висувається в цій статті, полягає в тім, що суміш розвитку, демократії та прав людини, яка існує в західних ліберально-демократичних держа­вах загального добобуту, відображає особливу та випадкову рівновагу між ринком (розвитком), виборами (демократією) та індивідуальними правами людини. Боротьбі за права людини, звісно, сприяло усвідомлення того, що багато претензій доби «хо­лодної війни» стосовно того, що між правами людини, демократією та розвитком існують конфлікти, були хибними. Однак сьогодні часто не помічають реальних конфліктів, які існують між логіками демократії, розвитку та прав людини. Демократія і розвиток, якщо їх не витлумачуватимуть та не прагнутимуть певним особливим чином, можуть загрожувати правам людини.