703 Майкл Фріден

нього» до «нового» лібералізму. Він значно збільшив спроможність застосовувати ліберальні ідеї до поточних соціальних проблем, зберігаючи первісний ідеологіч­ний вплив тих ідей. Перший етап цього процесу відбувся тоді, коли, як довів Гобга-уз, люди почали добачати зародження соціалістичних принципів у давно усталено­му постулаті вільної торгівлі. А проте ще Рей добачав «зародок соціалізму» в докт­рині laissez-faire, яка спиралася на хибне припущення про природну рівність конку­рентів⁷⁹. Розвинувши Рееву думку, Гобгауз дійшов висновку, що така рівність, хоч і не природна, становить важливу етичну мету. Монополії опинилися під вогнем кри­тики за перешкоди вільній конкуренції і перекручення славнозвісного принципу «сво­боди контракту»⁸⁰. Вони обмежували свободу дій, накидаючи нерівність, шкідливу для такої свободи. Потрібно вже небагато Інтелектуальних зусиль, щоб від такого погляду перейти до нападу на сам міф про «свободу контракту». Законодавство, спря­моване на протидію впливу монополій, вважав Гобгауз, було соціалістичним законо­давством того самого типу, що й фабричне законодавство, «спрямоване на ліквіда­цію нерівності при переговорах». А далі він пояснював: «Коли правильно розуміти, цей тип соціалістичного законодавства не постає як зазіхання на два провідні ідеали давнього лібералізму - "свободу і рівність". Таке законодавство постає радше як необхідний засіб здійснення цих ідеалів»⁸¹. Інший важливий крок у цьому процесі ідеологічної адаптації повинен був довести, що суспільство загалом має право та обов'язок контролювати монополії або обкладати їх високими податками, бо завдя­ки сприянню та мовчазній згоді суспільства «там, де ринкові монополії й обмеження дають змогу певній галузі чи професії, або будь-кому, хто працює в цій галузі чи належить до тієї професії, забезпечувати рівень прибутку, вищий від того, який утвер­дився б за умов вільної конкуренції, з'являється прибуток, який цілком слушно мож­на вважати за такий, що належить суспільству...»⁸². Обстоювання оподаткування замість націоналізації монополій само по собі було утвердженням ідеї суспільства, заснованого на приватній власності, хоч і такого, в якому індивіди відмовляються від усіх претензій на прибуток, не потрібний для їхнього ефективного функціону­вання як членів суспільства, бо такий надлишковий прибуток слід вважати за суспіль­ну власність. А звідси походить і дальше утвердження Ідеї суспільства, бо хіба влас­ність - не атрибут особистості? Гобсон, обґрунтовуючи такий напрям мислення, до­сить цікавим способом розширив звичайні для того часу уялення про власність. Наявні на той час теорії, як-от теорії Гегеля та Ґріна, спиралися на припущення, що індивідуальна власність необхідна для самореалізації, для вияву та об'єктивації «Я»⁸³.

Rae J. Contemporary Socialism. - С. 391.

На цей пункт звернув увагу ще Т. Г. Ґрін, говорячи про аграрне питання. Він просив скасувати ті застосовані до контрактів юридичні санкції, які перешкоджають розподілу та збільшенню родючо­сті землі, бо такс скасування «зробить англійську землю набагато ринковішим товаром, ніж те­пер... Отже, запропонована зміна матиме підтримку тих лібералів, які найбільш ревниво ставлять­ся до будь-яких зазіхань на свободу контракту» {Green Т. Н. Liberal Legislation and Freedom of Cont­ract. - Oxford, 1881. - C. 16). Див. також: Hoare A. Liberalism in the Twentieth Century // World's Work. - 1902. -Т. 1.-С. 85; RaeJ. State Socialism and Popular Right II Ст.- 1890.-№58.-С. 883. Hobhouse L. T. Democracy and Reaction. - С 214, 217; його ж: Liberalism. - С. 54. HobsonJ. A. The Taxation of Monopolies// IR. - 1906. -T. 9.-С 25. Пор.: HobsonJ. A. Is Socialism Plunder? // Nation. - 19.10.1907.

Hegel's Philosophy of Right /Trans, with notes by Т. М. Knox. - Oxford, 1962 (абзаци 4І-5І); Green Т. H. Lectures on the Principles of Political Obligation (абзаци 213-214, 217).

Соціалізм у лібералізмі

Гобсон використовував той самий аргумент і говорячи про суспільство, яке він ро­зумів як «індивіда» зі своїми власними моральними цілями:

«Для прогресу морального життя Індивіда необхідно, щоб він мав якусь "власність", якесь матеріальне втілення його індивідуальної діяльності, яке він може застосувати для реалізації своїх раціональних життєвих цілей, і так само моральне життя суспільства вимагає суспільної власності і суспільної промисловості для самореалізації суспільства, і що повніше життя, то ширша сфера такої зовнішньої діяльності»⁸*.

Гобсон усвідомлював, що «кожен захист принципу індивідуальної власності є так само і свідченням на користь суспільної власності»⁸⁵, і тому перехід до такого ради­кального «прогресивно-соціалістичного» висновку був частиною внутрішньої логі­ки індивідуалістичного, капіталістичного суспільства. Значення такого погляду було дуже велике, бо він постулював окрему соціальну єдність або особистість, існуван­ня якої було зовнішньо та конкретно втілене у властивих тільки їй реальних благах. Саме цей етичний аргумент разом з біологічними теоріями, розглянутими в наступ­ному розділі, полегшив засвоєння ліберальним мисленням цілком визначеного і зро­зумілого поняття спільноти.

Важливо, проте, зазначити, що, на відміну від деяких соціалістичних уявлень про власність, ліберали намагались наголосити, що не всяка вартість суспільна. Як писав Гобгауз,

«[о]сновна проблема економіки - не знищити власність, а поставити суспільну концепцію власно­сті на належне їй місце за умов, які відповідають сучасним потребам. Цього не можна досягти грубими заходами перерозподілу, як-от ті, про які ми чули в античній історії. Цього можна досягти, тільки розрізняючи в багатстві суспільні та індивідуальні чинники...»"''.

Така різниця мала велике значення, бо визначала вододіл між соціал-лібераліз-мом і, скажімо, континентальним еволюційним соціалізмом. Саме тут пролягає істот­на різниця між практичним і теоретичним соціалізмом, як її бачив Гобсон:

«[Практичний соціалізм] не прагне передусім скасувати систему конкуренції, усуспільнити всі засоби виробництва, механізми розподілу та обміну й перетворити всіх робітників на державних службовців, - він радше прагне забезпечити робітникам (за ціною виробничих витрат) усі еко­номічні умови, необхідні для розвитку й застосування їхніх особистих здібностей, задля їхньої власної вигоди та втіхи»"⁷.

Цей запропонований курс був, напевне, таким радикальним, яким він міг бути в межах наявної системи. І тут знову дуже великодушне - справді максималістичне -визначення рівності можливостей становило механізм, завдяки якому загальнопо-ширений термін забагатився новим змістом. Як зауважив Гобсон⁸⁸, тією мірою, якою передові ліберали набували глибшого розуміння людських потреб, обсяг та природа можливостей, які треба було зрівнювати, неперервно змінювались.

Habson J. A. The Ethics of Industrialism - У кн.: Ethical Democracy: Essays in Social Dynamics / Ed. S. Coit. - London, 1900. - C. 104. Пор. також: Hobhause L. Т. The Historical Evolution of Property, in Fact and in Idea. - У кн.: Property, Its Duties and Rights / Ed. С. Gore. - London, 19ІЗ.-С. 31: «...якщо приват­на власність потрібна ... для реалізації особистості, спільна власність не менш потрібна для вияву та розвитку суспільного життя».

Hobson J. A. The Social Problem. - London, 1901. - С. 150. Hobhouse L. T. Liberalism. — C. 98.

Hobson J. A. The Crisis of Liberalism: New Issues of Democracy. - London, 1909. - С 172-173. Там само. -С. 93, <...>

704

Майкл Фріден

Соціалізм у лібералізмі

705

Окрім взаємозближення лібералізму та соціалізму в питаннях про незароблений приріст та монополію, між ними утворився і зв'язок куди загальнішої природи. Гоб-гауз виразно схарактеризував його, заявивши: «Ідеї соціалізму, коли їх викласти мовою практичної термінології, збігаються з ідеями, до яких дійшли ліберали, на­магаючись застосувати свої принципи свободи, рівності та спільного добра до про­мислового життя нашої доби»⁸⁹. Зрештою, «попри всі розбіжності та конфлікти, одна ідея є спільною для сучасного демократичного руху, байдуже, чи він набирає харак­теру революції або реформи, лібералізму або соціалізму. Політичний устрій має відпо­відати етичному ідеалові справедливості»⁹⁰. Гобгауз, власне, дотримувався думки, що від ліберального мислення не можна вимагати більше, ніж підтримки моралі, властивої даній добі⁹¹. В середині XIX століття лібералізм, здається, міг бути й бай­дужий до питань соціальної справедливості, але ті питання тоді не мали актуаль­ності. Коли соціальні проблеми вийшли на перший план, ліберальні принципи, ко­рячись власній логіці, заповнили вакуум, що утворився таким чином, і розширили сферу, в якій їх можна застосовувати⁹².

«Порівняно небагато спостерігачів⁹³ усвідомили принцип, що лежав в основі, - живе уявлення про те, чого насправді вимагає суспільне добро всупереч панівним інтересам, - і цей принцип пов'язував давнє і нове як духом, так і намірами»*⁴.

Неперервність та розвиток ліберального мислення були, на думку Гобгауза, ана­логічні формуванню великих релігійно-етичних систем, кожна з яких мала намір раціонально спрямовувати життя до якоїсь вищої мети. Ця мета, становлячи водно­час мету і суспільної, і приватної етики, була «розвитком людських здібностей у належній співпраці»⁹⁵. Це був ще один шлях, яким ліберальні принципи рухались до нового поняття суспільства: теорія етичного поступу людства. Вона окреслювала процес, під час якого

«поступово формується Ідеал колективного людства, що саме визначає свій розвиток, І цей ідеал править за найвищу мету людської діяльності, за остаточний критерій, на основі якого слід оціню­вати правила поведінки. Утвердження такого ідеалу, на який, фактично, вказує історичний розви-

"^ч Hobhouse і. Т. The Prospects of Liberalism // CR. - 1908. - Т. 93. - С. 353. *' Hobhouse L. Т. Democracy and Reaction. - С 118.

⁹¹ Пор.-.ReaR. Social Reform versus Socialism. - London, 1912. - C. 10.

⁹² Гобсон у своїй передовій статті про Гобгаузову книжку «Демократія і реакція» так коментував цей феномен: «Кобдсн обстоював свободу можливостей тією мірою, якою дозволяли його погляди на обставини тієї доби; ми, маючи ширші погляди на нові обставини, можемо виразити внутрішню неперервність лібералізму, запропонувавши масштабні й конструктивні політичні заходи» (MG. - 28.11.1904).

Виняток, на думку Гобгауза, становив Т. Г. Ґрін. Гобгауз процитував з «Ліберального законодав­ства» Гріна місце (с. 6-7), де були такі рядки: «Палке бажання вдосконалювати людство як їхня кінцева мета не змінюється. Зате безпосередні цілі реформаторів і форми пропагандистської робо­ти, за допомогою яких вони намагаються утвердити їх, суттєво змінюються від покоління до поколін­ня. Неуважному спостерігачеві вони інколи можуть видаватися навіть суперечливими... Тільки той, хто замислиться трохи глибше, побачить те саме давнє обстоювання суспільного добра супроти класових інтересів, - добра, за яке, під різними назвами, ліберали борються тепер, як і п'ятдесят років тому». Але, звичайно, Ґрін не зайшов би так далеко, щоб вважати соціалізм за один з різно­видів лібералізму.

⁹⁴ Hobhouse L. Т. Democracy and Reaction. - С. 11.

⁹⁵ Там само. - С. 107, 51-52.

ток моральної свідомості, є метою, до якої неминуче прямує розум у своїх намаганнях стати госпо­дарем над умовами людського існування...»⁹⁶.

Соціальна реформа стала виявом головних етико-політичних принципів західної цивілізації, застосованих до соціальної структури. Дух прогресу, стверджував Гоб­гауз, під тиском подій був змушений критикувати наявні суспільні інституції і забез­печити, змінивши умови суспільного життя, розвиток до мети радше колективного, ніж індивідуалістичного людства⁹⁷. Завдяки етичній концепції спільноти як органі­зації індивідів, які раціонально співпрацюють між собою, ліберальна віра а безпе­решкодний розвиток індивідуальних здібностей була доповнена колективізмом, що був виявом взаємної відповідальності та соціальної солідарності.

Погляди, близькі до тих, яких дотримувався Гобгауз, досліджуючи виникнення соціал-лібералізму, можна знайти і в інших передових прогресистів. К. Мані гово­рив про колективізм, що його

«здебільшого запровадили люди, які, вважаючи себе за індивідуалістів і по-різному називаючи себе - лібералами, радикалами, консерваторами, тред-юніоністами, - виявили в результаті прак­тичного досвіду, що людина є соціальною істотою і там, де зібралися двое-трое людей задля взає­модопомоги, між ними вже є соціалізм. Хрестовий похід проти соціалізму був би хрестовим похо­дом проти найкращої частини людської натури...»⁹". І справді, такий видатний діяч, як Сідней Вебб, писав:

«...чимало з того, що називають прогресом соціалізму, можна з не меншим правом охарактеризува­ти як суто емпіричний розвиток на основі принципів Канінга, Піла, Бснтама і Ґладстона... Існувати­муть різні думки з приводу того, якою мірою галасливі зусилля організованих і завзятих соціалістів є причиною або просто наслідком загального розвитку мислення»⁴⁹.

От тільки не зовсім зрозуміло, як Вебб гіримирював цю заяву з раціональним об­ґрунтуванням начебто успішної фабіанської політики проникнення.

На думку багатьох дослідників, зв'язок між соціалістичними тенденціями і лібе­ральною традицією значно зміцнів завдяки прикладу високого проповідника лібера­лізму - Мілля. Те, що наприкінці життя Мілль висловив погляди, які він сам вважав за соціалістичні, було, як з'являється спокуса сказати, несподіваним щастям для тих, хто намагався довести неперервність ліберальних традицій. У «Нотатках про соціа­лізм», опублікованих посмертно десять років по тому, як їх написано, Мілль звинува­чував суспільство в неспроможності запровадити ідеал розподільної справедливості, закликав до пристосування суспільних інституцій до соціальних змін і виснував, що варто розглянути різні схеми керування виробничими ресурсами країни з допомо­гою державних, а не приватних агентств¹⁰⁰. Крім того, прогресисти цупко вчепилися за цитати з його творів, і ці цитати зрештою стали відомими внаслідок частого поси­лання на них. У першій ішлося про те, що Мілль віддає перевагу комунізмові перед теперішньою соціальною несправедливістю¹⁰¹, а в другій він пояснював свою кон-

⁴⁶ Там само. - С. 108. Те, як трактує цю тему Гобгауз, докладно розглянуто [в п. А частини 4: «Держа­ва як найвища етична структура»]. <...>

⁹⁷ Там само. - С 116-117.

⁹⁸ Money L, G. С. Op. cit. - С. 10. Пор. також: Davis R. G. Individualism and Socialism, and Liberty //

WR. - 1912.-T. 178.-С 144, 150-151. ⁴⁹ Webb S. Modern Social Movements // The Cambridge Modem History of the World, XII. - Cambridge,

1910. - С 760.

^ШІ Mill J. S. Chapters on Socialism // FR. - 1879. - T. 25. - С 226, 220, 525. ¹⁽¹¹ MWJ. S- Principles of Political Economy. - С 358.

706

Майкл Фріден

Соціалізм у лібералізмі

707

цепцію соціалізму як поєднання індивідуальної свободи, спільної власності та одна­кового права користуватися перевагами колективної праці¹⁰².

Гобгауз назвав це поснення «найкращою стислою декларацією ліберального соціа­лізму»¹⁰³. К. Мані вказував на нього як на приклад спрямованості до соціалістично­го ідеалу¹⁰⁴. Гобсон у статті до сторіччя з дня народження Мілля писав про еволю­цію Мілля від теоретичного індивідуалізму до соціалізму внаслідок того, що він усвідомив потребу соціальної перебудови. На думку Гобсона, «"соціалізм" Мілля й пов'язані з ним політичні розчарування останніх років його життя були неминучим наслідком мислення нової доби, що лишило філософський радикалізм на одне поко­ління позаду»¹⁰⁵. Навіть Болл, чий поміркований соціалізм і далі був поза сферою лібералізму, стверджував: «Що стосується мого власного ставлення до соціалізму, то я вдоволений тим, що є послідовником Мілля, бо саме він дав мені першу науку як про соціалізм, так і про лібералізм»¹⁰⁶.

Ще один зв'язок між лібералізмом і соціалізмом утворився завдяки посередництву такого чинника, як християнство: «[Соціалізм] репрезентує сучасну чуйну людину як обдаровану співчуттям, що править за основу релігії», - писала газета «Nation»¹⁰⁷. А ДІлк зауважив: «Нема жодного сумніву, що в повітрі чути велику частку саме того соціалізму, що його князь Бісмарк прекрасно визначив як "практичне християн­ство"»¹⁰". Провідною організацією, що втілювала цей зв'язок, був Християнсько-соціальний союз, більшість членів якого були видатними лібералами. Його часопис «The Commonwealth», що його видавав Г. Скот Голанд - самозваний ліберал¹⁰⁹ - з допомогою письменника, журналіста, члена парламенту від Ліберальної партії і ре­форматора-практика К. Ф. Г. Мастермена, був рупором прогресивного ліберального мислення.

Усе це аж ніяк не має свідчити, що ліберали неодмінно вважали лібералізм і соці­алізм за належні до одного континууму, в якому рух від одного полюсу до другого був просто неминучим. Тільки невелика кількість лібералів-інтелектуалів розуміла їх саме так і спрямовувала свої зусилля на те, щоб переконати в цьому своїх колег-лібералів. Інші прогресивні ліберали вважали цей рух за зовнішню зміну, якої з різних причин зазнає тепер лібералізм. Але само по собі було значущим уже те, що й вони, а не тільки самопроголошені «офіційні» соціалісти, спонукали лібералів засвоїти погляди, що їх самі ліберали сприймали як свої нові ідеї. Бо, лишаючись несхитни­ми лібералами, вони водночас довели на практиці логічну сумісність лібералізму і соціалізму. Ми доводимо не те, що лібералізм не зазнавав впливу зовнішніх щодо нього соціалістичних теорій, а те, що такий вплив не відігравав головної ролі у ви­никненні соціал-лібералізму. Щонайбільше, як стверджував один коментатор партій­ної політики, «...аж ніяк не найменшим досягненням соціалізму стало те, що він великою мірою спромігся вдихнути свій дух у Ліберальну партію й дав цій партії достатню науку, щоб вона правильно оцінила свої власні принципи»¹¹⁰.

Велику роль відіграло те, як пояснювала тодішню ситуацію газета «Speaken>. Ще 1890 року вона категорично стверджувала: «Ми повинні засвоїти соціалізм; щоб слово "ліберал" не стало порожньою назвою ... ми повинні взяти в соціалізму все добре й відкинути все погане й сумнівне». Але далі газета почала, на відміну від багатьох інших лібералів, докладно визначати те, що слід розуміти під сутністю соці­алізму¹": активна демократія, виявляючи глибоке невдоволення наявним розподі­лом багатства і гостро відчуваючи нерівність, «схилилась до перетворення своєї сили на тверду монету - здійснення корисних, ґрунтовних і приємних заходів: скорочен­ня робочого дня, підвищення платні, зменшення податкового тягаря»"². Не тільки самі соціалісти, а Й ідеалісти та етично свідомі ліберали відсахнулися б від такого матеріалістичного визначення. Але по-своєму ця ідея доброго суспільства ілюстру­вала інтеграцію нового лібералізму в духовну атмосферу XIX століття. З ненастан-ним утвердженням вікторіанської віри у виробництво багатства як ключа до про­цвітання нації, а також із концепцією людини, діяльність якої мотивують реальні Інтереси, поєдналася соціальна політика, що своїми подробицями та запозиченою в Мілля вірою в перерозподіл становила те, що «Speaker» назвав «соціалізмом не-соціалістів». Ці погляди були виявом думок багатьох збентежених лібералів, котрі вважали, що проблема полягала в припасуванні давніх принципів, і то такою мірою, яка означала їхню істотну модифікацію. Не всі заглиблювались достатньою мірою в сутність ліберальних принципів, щоб добачити зв'язки та залежності. Та навіть коли заглиблювалися, щоправда, суто з полемічних міркувань, уявлення про соціальну справедливість та соціальну дію були чужі основному масиву ліберального мислення; проте все одно залишається головне питання: як ліберали засвоїли їх, обернувши на власні переконання, і якої форми вони набули, зазнавши впливу ліберальних поглядів?

3. РОЛЬ ДЕРЖАВИ: СВОБОДА І ДОБРОБУТ

А. З'ясування цілей

У 1903 році - на той час етичний елемент соціальної реформи розуміли вже набага­то ясніше - ліберальний соціал-реформаторський часопис «Independent Review» у своїй редакційній статті спробував дати відповідь на поставлене вище запитання"³:

«Майбутнє належить тим, хто може виділити й застосувати до реального життя все плідне, шо с в нових ідеях, і спроможний поєднати його з тими елементами нашої минулої спадщини, які й досі живі та корисні; хто здатний, як вимагають обставини, визначити межі, в яких суспільство може здійснювати корисне втручання; визначити напрями, на яких заміна приватної ініціативи колективними державними або муніципальними заходами відповідала б загальним інтересам; і хто може водночас гарантувати та розширити належну кожній людині повну свободу дій там, де вони не суперечать загальному добробуту, й забезпечити, щоб державне втручання не обмежувало інди­відуальне підприємництво й не перешкоджало йому, а тільки спрямовувало в ті річища, де воно може дати якнайкращі результати»"⁴.

¹¹¹² MillJ.S. Autobiography. - OUP, 1924.-С. 196.

^|пз Hobhou.se L Т. Liberalism. - С. 62.

¹⁰⁴ Chiozza Money I. G. Op. cit. - C. 14.

^i<hi HobsonJ. A. John Stuart Mill//Speaker.-26.5.1906.

^1U* Ball S. Individualism and Socialism. - C. 234-235.

¹¹¹⁷ Attraclivcncss in Politics // Nation. - 3.8.1907.

¹⁰⁸ Dilke С W. A Radical Programme. - С 13-14, 159.

^m Book review by H. S.Holland //Commonwealth. -1906,- Т. 11.-С.91.

"" GodardJ. G. The Liberal Debacle // WR. - 1902. - №158. - C. 603.

¹¹¹ Таку позицію завжди слід відрізняти від догматичного соціалізму, шо його «Speaker» вважає за вочевидь неанглійський («Co-operation and Social Progress». - 27.5.1893).

¹¹² The Socialism ofNon-Socialists//Speaker. - 10.5.1890.

¹¹³ До редакційної колегії цього часопису належали К. Ф. Ґ. Мастсрмен, Ґ. М. Тревельян, Ф. В- Гірст і Ґ. Лоуз Дікінсон. Він виходив з 1903 по 1907 р. і потім був перетворений на «Albany Review», що виходив ще один рік за редакцією К- Р- Бакстона.

¹¹⁴ A Plea for a Programme // IR- - 1903*- Т. 1. - С. 4.

708

Майкл Фріден

Соціалізм у лібералізмі

709

У цьому уривку виокремлена проблема, що й тоді, і тепер була головною для лібералізму: не тільки, як її часом трактують, зменшити в теорії і на практиці постійне тертя між індивідуальними та суспільними потребами, а й примирити дві головні людські цілі - свободу і добробут. Отже, в ідеологічному аспекті розглядати, як час­то роблять, Англію XIX століття лише як арену, на якій розгорталась ідея свободи, було б недостатнім"⁵. Так само й не можна відтворити ідеологічної атмосфери доби, наголосивши на переході від «негативної» до «позитивної» свободи"⁶. Щоб справді передати дух доби, видається набагато кориснішим стверджувати, що обидва ідеали - і свободи, й добробуту - були однаково провідними в прогресивному мисленні Англії. З ліберальних позицій ідеологічну історію XIX століття слід зображувати як постійне зазіхання ідеї добробуту (матеріального та іншого) на Ідею свободи від втручань, І під час цього процесу обидві ідеї стали визнавати одна одну такою мірою, що кожна з них інкорпорувала як свої необхідні компоненти елементи іншої.

Як уже зазначено s попередньому розділі, утилітаристське кредо було спрямова­не радше на досягнення щастя, ніж свободи"⁷. Це могло, як, скажімо, в Джевонза, зумовлювати принцип, якого не міг би щиросердо підтвердити жоден справжній лібе­рал: «Свобода підданого - це тільки засіб для досягнення мети, й сама по собі вона не може бути метою; отже, коли свобода не спромагається забезпечити бажану мету, від неї слід відмовитись і вдатися до інших засобів»"⁸. А другий бік медалі репре­зентував «Speaker». Справді, погоджувався часопис, у питанні, що може робити дер­жава, громадська думка набагато ближча до соціалістичного, ніж до індиві­дуалістичного Ідеалу. Але тільки утилітаристський метод мав визначити точку, далі якої індивідуальний характер та енергія зазнавали б небезпеки¹¹⁹.

Утилітаристський вплив допоміг лібералам усвідомити, що свободу, дарма що її годі відкинути, все одно не можна вважати за єдину та виняткову мету. Навіть у самому маніфесті свободи - славнозвісному есе Мілля - свободу недвозначно оха­рактеризовано як засіб «досягнення нашого власного добра властивим нам спосо­бом», запоруку «духовного добробуту людства»¹²". Але свобода була необхідним за­собом. Щастя, за Міллем, складалося з багатьох елементів, і головним серед них був вільний розвиток індивідуальності. Звідси свобода була бажана як складник щас­тя¹³¹, а отже, становила й компонент мети, бувши водночас засобом її досягнення. Мілль трансцендував вплив чистого утилітаризму, наполягаючи на неминучості сво­боди, а водночас аналітично відокремивши ЇЇ від щастя чи добробуту, і це відокремлен-

Пор.: Watxon G. The English Ideology. Studies in the Language of Victorian Politics. - London, 1973. Твердження, на яке можна натрапити, наприклад, у ҐвІдо ді Руджсро (Ruggiero G. de. The History of European Liberalism. - Boston, 1959. - С 350-357); Laski H. J. The Leaders of Collectivist Thought. - С 418. Хоча щастя (happiness) і добробут (welfare) аж ніяк не тотожні між собою, зв'язок між ними очевид­ний, бо й тс, і тс означає стан задоволеного буття (welibeing). Сам Бснтам використовував термін «щастя» досить вільно (Benthum J. An Introduction to the Principles of Morals and Legislation / Ed. with an Introduction by W. Harrison. - Oxford, 1948. - C. 126), тож він охоплював і такі слова, як «вигода» і «добро», причому пе «добро» часто було синонімічне добробутові. Jevons W. S. Op. cit. - С. 12, 13. A Test for Socialism // Speaker. - 1.4.1893. Mill J. S, On Liberty. - С 74-75, Пі.

MillJ. S. Utilitarianism.-London, 1910.-С. 35; мого .ж-: On Liberty.-С. ! 15. Див. також: Ritchie D. G. The Principles of State Interference.-London, 1891,-С 87 і далі;йуял A. J. S, Mill. - London, 1974.-С 133.

ня, як доводить виникнення в Англії соціальної політики, теж мало своє історичне коріння. Можливості, що містилися в такому аналізі, знехтували ті послідовники Мілля, хто вважав, що досягти людського щастя вдасться радше через усування пе­решкод на шляху утвердження самої свободи і не вважав за потрібне прибрати пере­шкоди й на шляху утвердження добробуту. Тільки Спенсер правильно зрозумів цю різницю, хоча критикував її як небезпечну плутанину: «...так сталося, що ліберали стали вважати добро народу не за мету, якої треба досягати опосередковано, ослаб­люючи обмеження, а за мету, якої треба прагнути безпосередньо»¹²². Але Спенсер не визнав би, що добробуту можна досягати з допомогою обох методів водночас і що жоден з них не може бути шкідливим для індивідуальної свободи.

Якщо і свобода, і добробут - визнані людські цілі, то індивід, дійшовши до пер­шої цілі, може бути схильний прагнути й другої. Головний пункт, навколо якого оберталося практичне питання свободи, а саме: державне втручання - можна було схарактеризувати менш пейоративно, назвавши його державною «діяльністю». Енергійна держава, схильна запроваджувати етичні концепції добробуту, була не новиною, як стверджував Рей, пояснюючи свою «англійську доктрину соціальної політики». Завдання держави мало полягати у «сприянні розумовому та духовному піднесенні народу; головна мета уряду полягала в утвердженні не лише свободи, а й будь-яких інших гарантій, необхідних для раціонального поступу»¹²¹. Це означало забезпечити

«найефективніше кожній людині ті необхідні передумови будь-якого раціонального людського жит­тя, які й справді с правом кожної людини, бо без них вона була б чимсь меншим, ніж людина, її людськість була б недостатня, знівечена, спотворега, викривлена, неспроможна досягати цілей людського буття»¹²⁴.

Б. Занепад ҐрІнового Ідеалізму

Пошук нових теорій і формул став головною проблемою ліберального мислення в його спробі заповнити вакуум, спричинений відмовою від мінімалістської теорії держави, а водночас воно намагалось уникнути пасток максималістської держави. Всупереч думці деяких учених¹²⁵, аж ніяк не Т. Г. Ґрін став піонером нової лібераль­ної концепції державних дій, що й доведуть подані нижче міркування про політич­не мислення Ґріна.

У попередньому розділі ми вже висловлювали думку, що філософська школа Ідеа­лізму не була важливою ланкою в трансформації ліберального мислення і її вплив полягав у формуванні мотивів для запровадження соціального обслуговування. А загалом неогеґельянське мислення було анафемою для більшості англійців, на той час не тільки неприхильних до абстрактних концептуальних систем, а й сповнених дедалі більших підозр до всього, що мало німецьке походження. Сам Гобгауз, хоч і був учнем Гріна, підтвердив ці побоювання у своїй не раз цитованій заувазі:

Spencer Я. The Man Versus the State. - С. 70.

Rae J. State Socialism and Social Reform. - 1890. - С 436.

Там само. -С. 438.

Див., напр.: Ulam А. В. Philosophical Foundations of English Socialism. - Harvard U. P., 1951. -

С 28, 38-40; Political Ideas / Ed. Thomson D. - Penguin Books, 1969. - С 198-199; Burns E. M. Ideas

in Conflict. - 1963. - C. 251; Brinton С English Political Thought in the I9⁰¹ Century. - New York:

Harper Torchbooks, 1962. - С 300-301. Цю думку підтвердив і Ріхтер: «Коли Ґрін говорить про

711

71° Майкл Фріден

«Понад тридцять років англійське мислення підлягало ... могутнім іноземним впливам. Рейн впадав у Темзу ... відому на місці як Ізіда, а з Ізіди потік німецького ідеалізму розливався на ввесь академічний світ Великобританії».

І хоча школа Ґріна - завдяки її етичним висновкам - була б вільна від звинувачень, Гобгауз стверджував, що «загалом ідеалістичний рух спричинив повінь ретроград­ства»¹²⁶. Фактично, його звинувачення, мовляв, ідеалістичне мислення було певною мірою незрозумілим для «простих прозаїчних індукцій і дедукцій звичайної люди­ни», стосувалося всіх варіантів ідеалістичного мислення, включаючи Гріна¹²⁷. За межами дуже вузького кола думки і фрази ідеалістичної логіки та аналізу були цілко­вито чужі способам вислову британських інтелектуалів і зокрема більшості інтелек­туалів, що активно переформульовували ліберальне мислення. Навіть Гобсон, що відіграв важливу роль vis-ä-vis ідеалізму, «відкинув діалектичний метод як фриволь­ний педантизм»¹²⁸.

Що стосується власне Ґріна, він, безперечно, зробив великий внесок із допомо­гою своєї концепції «позитивної свободи», що стала модним гаслом нового лібе­рального кредо. Але не завжди усвідомлювали, що політичні ідеї Гріна та його прак­тичне розуміння методів забезпечення позитивної свободи мали міцне коріння в тогочасному лібералізмі і аж ніяк не виходили за його межі. Іншими словами, ідеа­лістичні приписи, застосовані до політичної практики, не дуже відрізнялися від поширених на той час ідей про моральні функції держави, і їх аж ніяк не можна вирізнити як провісників нового лібералізму. Не згадуючи про колективізм, який перейняли передові ліберали і який був наслідком нового поняття суспільства, що дуже мало завдячувало ідеалізмові, забезпечення людям змоги робити що-небудь або тішитися чим-небудь, що варте, аби його робили й тішилися ним¹²⁹, не дуже відрізнялося від того, що казав Рей, якого годі запідозрити у спорідненості з ідеаліз­мом, або від Міллевих міркувань про індивідуальність і щастя¹³⁰.

Центральне місце в Ґріновій трансформації ліберального мислення завжди по­сідали уявлення про загальне добро і поняття усування всіх перешкод, які обмежу­ють здатність індивідів сприяти загальному добру. Уважний розгляд обох цих по­нять виявляє, що, фактично, вони дуже далекі від передової ліберальної теорії. Що­правда, уявлення про загальне добро, здається, постулює концепцію спільноти, за­снованої на увазі до людей як самодостатніх цілей і на загальному добробуті як складовій частині добробуту кожної людини¹³¹. Але Ґрін насправді не пов'язував

Соціалізм у лібералізмі

загальне добро з конкретною суспільною поведінкою і не виражав його в соціально спрямованих законах. Як довів Пламенац, загальне добро полягало, фактично, у спри­янні самовдосконаленню членів спільноти. Оскільки таке сприяння було результа­том певних умонастроїв і оскільки Ґрін заперечував існування волі, яка стояла б над індивідуальними волями членів суспільства¹³², не можна говорити про загальне доб­ро в розумінні, яке значно відрізнялося б від традиційної ліберально-утилітарист­ської перейнятості загальними інтересами на противагу частковим інтересам¹³³. Грін не розрізняв співпрацю задля спільних, але приватних цілей і досягання загального добра¹⁵⁴. Щонайбільше він постулював гармонію між індивідом і суспільством на основі розуму, - моральну гармонію, що сама по собі була прийнятною для нових лібералів, хоча їй і бракувало наукового та «емпіричного» обгрунтування, яке вони згодом дали ЇЙ. ЦІ погляди поступаються тому напряму ліберальної теорії, що дово­див, ніби від суспільства здебільшого, якщо не повністю, залежать усі важливі аспекти індивідуального життя. Як зауважив Ріхтер, «Грін як політичний теоретик напрочуд відверто обмежував реальну особистість індивідуальними людьми, проте заперечу­вав ЇЇ, коли йшлося про їхню національність, людяність та будь-які інші абстракції»¹³⁵. Але саме з таких надіндивідуальних уявлень - були вони абстракціями чи ні - новий лібералізм виснував нові поняття суспільства.

А ось щодо ролі, яку Грін приписував державі: прогресивність ідеї «усування перешкод»¹³⁶ - яку теоретично можна безмежно розширювати - має залежати від такого питання: «Перешкод чому?» І тут знову Ґрін виявляється традиціоналістом -як у теорії, так і в практичних прикладах, які він подає. Ґрін вочевидь мислив у термінах, що їх передові ліберали назвали б індивідуалістичними. До державних дій мали вдаватися, тільки щоб усунути перешкоди розвиткові Індивідуального ха­рактеру в розумінні незалежного, сповненого самоповаги, відповідального, спромож­ного зарадити собі індивіда¹", і це було пов'язане з високою оцінкою моральних дій як необхідно спонтанних, оцінкою, яка відкидала те, що Ґрін назвав «патерналіст-ським урядуванням»¹³⁸. В тих реальних соціальних реформах, які він обстоював, наголос припадав на «давні ліберальні» заходи, як-от розширення права володіти землею і боротьба за тверезість¹³⁹, що самі по собі не зумовлювали радикальне дер­жавне втручання або колективізм.

Річі, дарма що теж ідеаліст, відігравав куди ближчу до провідної роль в транс­формації ліберального мислення. Разом з Ґріном він визнавав, що мораль не можна запровадити законом. Крім того, він повторював Ґрінове твердження, що держава

"позитивну свободу", він не обстоює ніякого використання державної влади далі тих меж, які, фак­тично, обстоюють Ґладстон і Брайт. На жаль, деякі історики політичних теорій потрапили в пастку, яку давно наставив Дайсі: вони назвали Гріна "колективістом", розуміючи під цим терміном захист широких урядових дій або презумпцію на користь дій суспільства загалом задля досягнення благ. що їх уважано за необхідні для його членів» (Richter М. The Politics of Conscience: T. H. Green and his Age.-London, 1964.-C. 341-342.

Hobhouse L T, The Intellectual Reaction // Speaker. - 8.2.1902.

Див., напр.: Hobhouse I. T. The Metaphysical Theory of the State. - London, 1915. - С 24, 122, де Гобгауз висловлює свої застороги щодо Ґріна.

Brausford Я. N. The Life-Work of J. A. Hobson (L. T. Hobhouse Memorail Trust Lecture №17). - London, 1948.-С 6.

Green T. H. Liberal Legislation and Freedom of Contract. - С 9-10.

Пор.: Hoover К. R. Liberalism and the Idealist Phiiosophy of Thomas Hill Green // Western Political Quaterly. - 1973. - T. 26. - С 560 (прим. 27). Green Т. H. Prolegomena to Ethics. - Oxford, і 924 (абзаци 199-201).

^т Green Т. Я. On the Different Senses of «Freedom» as Applied to Will and to the Moral Progress of Man // Lectures on the Principles of Political Obligation. - London, 1841. - С 10, 14; його ж: Prolegomena to Ethics. - Oxford, 1924 (абзаци 182-184).

¹³³ Див. вище цитату з Ґрінового твору «Ліберальне законодавство і свобода контракту» у прим. 93.

¹³⁴ PlamenatzJ. P. Consent, Freedom and Political Obligation/2 ed.-Oxford, 1968. - С 67, 72, 81. Див. також: Richter M. Op. cit. - С. 255.

¹³ⁱ Richter M. Op. cit. - С. 207. Пор.: Hoover К. R. Op. cit. - С 562, 564; Rodman J. What is Living and What is Dead in the Political Philosophy of T. H. Green // Western Political Quarterly. - 1973. - T. 26. -С 576 (прим. 30).

^|3* Green Т. Я. Lectures on the Principles of Political Obligation (абзац 209).

¹³⁷ Пор.: Richter M. Op. cit. - С. 296. <...>

^ш Green Т. И. Lectures on the Principles of Political Obligation (абзаци 18, 209).

¹³⁹ Там само (абзаци 228-232); його ж: Liberal Legislation and Freedom of Contract. - C. 15-22.

712

Майкл Фріден

Соціалізм у лібералізмі

713

повинна забезпечувати умови, які дають громадянам змогу вільно виявляти свої здібності. Але він пішов далі Ґріна, приписавши державі важливу роль реформатора людської психіки. Якщо Ґрін застерігав, мовляв, «[запровадження обмежувального закону до того, як сформуються громадські настрої, необхідні, щоб він справді став ефективним, було б неминучою помилкою»¹⁴⁰, Річі стверджував, що закони «можуть продукувати ті судження та почуття, які сприятимуть утвердженню моралі»¹⁴¹, І справді, серед ідеалістів саме Річі, а не Ґрін, брав найактивнішу участь у формулю­ванні нової ліберальної теорії держави - і це відступаючи від англійської ідеалістич­ної традиції, що (у випадку Бозанке ще більшою мірою, ніж тоді, коли йдеться про Ґріна) обмежувала роль держави. Річі, як показано в наступному розділі, не тільки знову вдався до органічної аналогії, щоб відповісти на потребу виробити нову лібе­ральну концепцію суспільства, а й поєднав утилітаристський підхід до державних дій із вірою в моральні функції держави, набагато ширші за ті, з якими погодилися б більшість лібералів. Цього він досяг, змінивши Бентамову формулу на «непевнішу, зате не таку оманливу: "Чи будуть [державні дії] спрямовані на більший фізичний, інтелектуальний та моральний добробут людства або принаймні тієї частини люд­ства, яку практично можна брати до уваги?"»¹⁴². Немає, наголошував він, жодного зла в примусі та втручанні per зе^ш.

Коли з'ясувалася складна природа соціальної проблеми, зросла кількість пере­шкод, які треба було долати, і збільшилась кількість завдань, які поставали перед державою. Гобсон зауважив, мовляв, незрозуміло, чи «обмеження, зумовлене обме­жувальною функцією "перешкоджати перешкодам", справді заперечує будь-яку з по­зитивних добрих справ, що їх найпередовіші соціалісти-державники вимагають від держави». Наголос на такому обмеженні був, на його думку, типовою слабкістю всіх соціальних теорій. Це становило

«доказ розмежування, яке на практиці мало поступитись якомусь цілком нссупсрсчливому мірку­ванню про загальну корисність. Ці слова слушні й тоді, коли йдеться про професора Ґріна: коли він намагався застосувати свої принципи до якоїсь конкретної поведінки, утилітаризм, що його він зрікся, знову починав правити за критерій»¹⁴⁴.

Але питання про державу полягало не тільки в тому, щоб неперервно усувати нововідкриті перешкоди на шляху індивідуального розвитку. Новий лібералізм на­певне перейняв би провідні принципи, що їх 1904 року запропонував лібералам Брум Вільєрс у своїй книжці, яку «Westminster Review» привітав як «один з найнатхненні-ших політичних маніфестів, які ми бачили протягом багатьох років»¹⁴⁵. На його дум­ку, завдання держави полягало в усуванні перешкод на шляху формування громад­ського духу - «речі органічної і живої». Він заперечував існування межі «між так званими "сферами" приватного і громадського підприємництва». Громадський дух і громадське підприємництво були взаємозалежними як душа й тіло колективного життя, причому громадське підприємництво було зовнішнім виявом громадського

духу¹⁴⁶. Колективний ентузіазм мав сформуватися на основі радше усування пере­шкод для виявів колективного життя, ніж індивідуального вдосконалення. Вільєрс дійшов цього висновку не як прихильник ідеалізму, а як етичний еволюціоніст. Він обстоював державний соціалізм і колективізм завдяки тому, що його концепція осо­бистості мала набагато суспільніший характер, ніж та, якої дотримувався Грін.

В. Підозріливе ставлення до держави

Конфлікт між уявленням про індивіда, закріпленого в соціальному цілому, і понят­тям індивіда не переставав приголомшувати лібералів. Ця філософська невизна­ченість часто збігалася з міцно засвоєним страхом лібералів перед владою держави, що існував паралельно з усвідомленням її потенційних можливостей. І справді, пев­на підозра щодо держави була спільною для багатьох лібералів. Всі вони були не­прихильні до революційного соціалізму та його намагань використати державу, бо він суперечив людській природі. Проте деякі ліберали висловлювали сумнів у бажа­ності будь-якої форми державного соціалізму. Рей побудував усю свою аргумента­цію на різниці між «сучасною німецькою теорією державного соціалізму» і англій­ською теорією, за якою «держава, хоч і не соціалістична, є дуже щирим соціальним реформатором». Небезпека державного соціалізму почала виникати саме тоді, коли стався відхід від давніх ліній соціальної політики, бо під ту пору індивідуальна ініціа­тива та розвиток опинилися під загрозою:

«Соціалізм нинішньої доби поширюс втручання держави від тих промислових підприємств, якими вона здатна керувати добре, до всіх без винятку промислових підприємств і від забезпечен­ня гарантій для повного використання енергії людей до спроб прирівняти певним способом ре­зультати використання цієї енергії кожною людиною»¹⁴⁷.

Давній ліберальний погляд із характерним для нього приписом самодопомоги та супровідним йому волюнтаризмом¹⁴⁸ і далі залишався інтегральною частиною лібе­рального поняття індивідуальності, і, де тільки можна, йому віддавали перевагу пе­ред допомогою з боку держави. Посилання на державну допомогу там, де могли зарадити суто громадські зусилля, було, як зауважив Голден, поганою тенденцією соціалізму. Адже заохочування робітників використовувати парламент для досягнення своїх цілей призвело б до занепаду тред-юніонізму¹⁴⁹. Він повторив і засторогу супро­ти державного втручання в розвиток промиловості. Навіть такий соціальний реформа-тор-ліберал, як Барнет, непокоївся з приводу впливу державного соціалізму на індиві­дуальність. Він погоджувався, що в соціалістичному ідеалі є багато тепла, настанов і безпеки, проте він не забезпечував жодного місця людині, що хоче бути собою¹⁵⁰. Сторінки «Westminster Review» часто були типовим відображенням страхів пра­вого крила ліберального центру перед державним соціалізмом¹⁵¹. Ось як палко пи­сав один із дописувачів, малюючи в уяві те, що було відоме як «опудало соціалізму»:

^мм Green Т. Н. Liberal Legislation and Freedom of Contract. - C- 20.

¹⁴¹ RitchieD. G. The Moral Function ofthe State.-London, 1887. -C. 8.

¹⁴¹ Ritchie D. G. The Principles of State Interference. - C. 107.

^m Ritchie D. G, The Moral Function of the State. - С 9.

¹⁴⁴ HobsonJ.A. The Philosophy of the State //EW.- 1.9.1900 (рецензія на «Філософську теорію держа­ ви» Бозанке).

^Ni Book Review// WR. -1904. -Т. 162.-С. 580.

¹⁴⁶ Villiers В. [F. J. Shaw] The Opportunity of Liberalism. - London, 1904. - С 61-63.

¹⁴⁷ Rae X State Socialism and Social Reform. - С 435, 439.

™ Пор.: Stephen L. The Good Old Cause // NC. - 1902. - T. 51. - С 16-17.

'« Haidane R. В. The Liberal Creed. - О 168. Воно могло призвести й до падіння ще одного ліберально­го принципу - відкидання класового законодавства.

^IS« BarneltS. A. Social Reform.- С. 35.

>^S1 Заяви які відображували політику редакції, можна побачити в передовш статті: Liberalism ana Socialism // WR. - 1906. - Т. 166. - С. 486-187.

715

714 Майкл Фріден

«...давній індивідуалістичний лібералізм опинився під загрозою потоку соціалістичного та демокра­тичного законодавства, що й справді може покласти край багатьом зловживанням, а водночас може принести з собою чимало недоладних і деспотичних обмежень... Але якщо за перехідної доби ми хочемо уникнути деспотизму, могутнішого й нездоланнішого від деспотизму цезарів, та соціальної системи, страхітливішої за ancien regime, і хочемо уникнути жахіть революції та реакції в їхній най підступнішій і найнсбезпечнішій формі, бо вони завжди прибиратимуть демократичної подо­би, слід ревно берегти та охороняти свободу Індивіда»¹⁵².

Іншими статтями основного словника тих «консервативних» лібералів був їхній страх перед конфіскацією, виражений у постійному наголосі на приватній власності¹⁵³, та їхня тривога з приводу бюрократичних негараздів урядування та корупції¹⁵⁴. Навіть «Speaker», у душі прихильний до соціальної реформи, відкинув її запровадження з допомогою патерналістської держави, яка стереотипно зображувала своїх робітників як напівзлиденну й залежну касту, - й саме це було «корінною ідеєю» соціалізму¹⁵⁵. Цікаво було б дослідити - як ілюстрацію до дедалі більших розбіжностей у по­глядах серед лібералів - дискусію, зосереджену навколо опублікованої 1897 року книжки «шістьох оксфордців»¹⁵⁶. То був збірник статей, що мали виправдати лібе­ралізм в ім'я Бентамової демократії та політичного ідеалізму супроти соціалізму й колективізму. Автори задали тон книжці, гордо опублікувавши заохочувальне по­слання Гладстона, що бажав їм «докладати всіх зусиль в ім'я індивідуальної свободи та незалежності, на відміну від того, що називають колективізмом»¹⁵⁷. Одне з твер­джень авторів книжки полягало в тому, що жоден з реформаторських заходів, здійсню­ваних державою, не мав ніякого зв'язку з соціалістичними ідеалами. Як писав Ф, В. Гірст, суто матеріалістичну, на відміну від моральної, підтримку будь-якого соціалістичного законодавства, яке обстоювала Ліберальна партія, треба було забез­печити тільки на основі доктрини економічних втрат. Мету такого законодавства становив «захист чоловіків, жінок і дітей від страждань у їхній функції виробників багатства»¹⁵⁸. Це характерне для XIX століття уявлення про людину, зведену до ролі

^IS2 Fisher F. V. Social Democracy and Liberty// WR. - 1894. - T. 141.-С 651. Фішср, згодом активний член Соціал-демократичної партії, Соціалістичної національної оборонної ліги, Британської робіт­ничої спілки та редактор газети «British Citizen», з 1898 по 1906 рік був пов'язаний з Ліберальною партією і був членом клубу «Вісімдесят».

'" Див., напр.: Thomasson F. Political Principles // WR. - 1901. - T. і 55. - С. 368. Варто відзначити, шо Гобгауз пішов з посади політичного редактора щоденної ліберальної газети «Tribune», власником якої був Томасон, унаслідок незгоди їхніх поглядів на природу лібералізму. Див.: Hobson J. А., Ginsberg М. L. Т. Hobhouse. - London, 1931. - С. 44-45.

^ІМ Наприклад: Blease W. і. A Short History of English Liberalism.- London, 1913. - С 334; Armsden J'. First Principles of Social Reform // WR. - 1908. - T. 169. - С 642.

^lS5 Are We All Socialists Now?//Speaker.- 13.5.1893. Скажімо, лідери ліберального Імперіалізму, серед головних цілей яких була «нова ліберальна ідеологія, заснована на конструктивній політиці соціаль­них реформ», виявляли, фактично, найубогіший і найконсервативніший підхід до соціальних пи­тань. Див.: Matthew Н. С. G. The Liberal Imperialists: The Ideas and Politics of a Post-Gladstonian Elite. - Oxford, 1973. - C. 8. 69, 235-242. Див. також промову Асквіта в Ледібснку (19.10.1907), опублі­ковану в «Tribune» 21.10.1907, і передову статтю «Tribune» за цей самий день.

^l5h Essays in Liberalism by Six Oxford Men. - London, 1897. Цими шістьма були Г. Бсллок, Ф. В. Прет, Дж. А. Саймон, Дж. Л. Гсммонд, П. Дж. Макдонелл та Дж. С. ФілІмор.

Там само. - Передмова. - С. X. Асквіт відмовився написати передмову внаслідок полемічного харак­теру книжки, що була немов оголошенням війни проти колективізму, хоча він сам не виявив істот­них розбіжностей своїх поглядів із поглядами її авторів. Див.: Hirst F. W. In the Golden Days. -London, 1947.-С. 157.

^u* Hirst F. W. Liberalism and Wealth. - У кн.: Essays in Liberalism. - С, 69.

Соціалізм у лібералізмі

виробника, прямо суперечило як соціалістичному, так і Раскіновому поняттю люди­ни. Дотримуючись не таких крайніх поглядів, Дж. А. Саймон припустив, що існує широка сфера трудового законодавства, де державне втручання схвалюють як наукові соціалісти, так і традиційні ліберали. «Але, наголосив він далі, цей збіг - не більше ніж випадкова згода, тож цілком вільно припускати, що реформи, які погодились вітати обидві школи теоретиків, можна обґрунтувати тільки з соціалістичних пози­цій»¹⁵⁹. Фатальним Ґанджем соціалізму, доводив Саймон, була неспроможність розріз­няти муніципалізацію природної монополії і муніципалізацію звичайної конкурент­ної торгівлі. На його думку, ця перша муніципалізація, на додачу до фабричного законодавства, була межею державного втручання¹⁶⁰.

Рецензент «Speaker' а» - що тоді засвідчував редакційну політику, яка розривала­ся між, з одного боку, обстоюванням соціальної реформи та намаганням замирити робітничий клас і, з другого - огидою до колективізму, - привітав витвір шістьох як книжку, що «підносить дух». Він трактував її як протест проти «млявого» колектив­ізму, який призвів до поразки лібералів 1895 року «внаслідок упереджень, що їх мали власники майна супроти філософського пом'якшення хижацьких Інстинктів людства»¹⁶¹. А загалом ліберали поставились до книжки не дуже прихильно, таким чином підтвердивши сподівання «Speaker'a», мовляв, «про те, про що оксфордці думають сьогодні, Англія думатиме завтра». Газета «Daily News» опублікувала рад­ше фривольну реценцію, прикметну тим, що показує, як ставились до викладених поглядів передові ліберали, які з насолодою репрезентували ті статті так, ніби вони нерозважливо постачають матеріали для соціалістичного євангелія. В рецензії зазна­чено, що «всі недавні свідчення, здаєтьсц, доводять, що є схильність переоцінювати соціальні небезпеки з боку колективізму» і що статті фальсифікують соціалістичний ідеал, заперечуючи існування в межах Його структури індивідуального підприєм­ництва¹⁶². І справді «Есе про лібералізм» накликали на себе вогонь критики пере­дусім тому, що згромадили всіх соціалістів в одну купу і не дбали про те, щоб розріз­няти різні загальнопоширені значення цього терміна.

«Daily Chronicle», хоч і стриманіша у своєму критицизмі, дорікала авторам есе за їхнє вузьке визначення соціалізму як «системи державної політики, що, скористав­шись приводом задоволення фізичних потреб людини з допомогою суворої держав­ної організації, позбавить їх ообистої ініціативи, спроможності реалізувати індиві­дуальну волю»¹⁶³. Якби це й справді було так, стверджувала газета, ліберали без будь-яких сумнівів опиралися б соціалізму. «Можливості для всіх, але ... "інструменти тільки тим, хто може оперувати ними"», - такою була формула, що виражала нову політичну ідею, яка опанувала голови оксфордської молоді. Але, на думку «Chronicle», економічні питання при цьому обминалися, бо

«[ч]ого справді бракує, так цс, з одного боку, того, то пересічний соціаліст має відкинути свою фаль­шиву етику і напівсиру метафізику, чи, радше, зректися метафізики, гедонізму, матеріалізму і зрозумі­ти, що особистість - найвища мста світових зусиль; і з другого боку, надто обмежений ліберал має позбутися своєї глибоко закоріненої переконаності, що тут немас реальної економічної проблеми...»""¹.

» Simons. А Überwand Labour. -У кн. Essays in Ubcransm. - С. 111-42 (курсив мій. - М. Ф-)-

'«' Там само.-С. 112. _in._ie(rt

»' Liberalism at Oxford // Speaker. - ¹⁰-?-¹Д⁹⁷'

« six Oxford Men // Daily News. - 2.4.1897 Див. нижче прим. 208.

і« Передова стаття // Daily Chronicle. - 2.4.1897.

¹⁶⁴ Там само.

716