2. Індивід і суспільство

Сама ідея прав людини пов'язана з певним індивідуалізмом. Кожна особа просто як окрема людська істота конкретно заслуговує на таке ставлення до себе, якого вима­гають права людини. Те, що ці права і вимоги, які вони обґрунтовують, перебувають здебільшого під контролем власників прав, зумовлює, звичайно, ще більше утвер­дження індивідуалізму.

Але людина - не тільки індивід, а й член родини, суспільства та Інших спільнот і товариств, а також громадянин держави (принаймні в сучасному світі). Для фор­мування і значення життя багатьох людей конкретні особливості такого членства в різних колективах принаймні не менш важливі, ніж універсальна індивідуальність, яку захищають права людини. А проте стандартне звинувачення проти лібералізму полягає в тому, що він не може адекватно охопити колективний аспект людського існування:

«Єдина реальність, яку сприймає лібералізм, — цс реальність індивіда»⁷.

Пор.: Dworkin R. A Matter of Principle. - Cambridge: Harvard University Press, 1985. - Розд. 8.

«Теорія справедливості» Джона Роулза - найвІдомішс сучасне теоретичне обгрунтування лібе­ралізму в такому розумінні. Конкретне обговорення прав людини див. у кн.: GewirthA. Human Rights: Essays on Justification and Applications. - Chicago: University of Chicago Press, 1984; Shite H. Basic Rights: Subsistence, Affluence, and U.S. Foreign Policy. - Princeton, N. J.: Princeton University Press, 1980, хоча обидві праці написано на основі радше акцентовано унівсрсалістських, ніж західник чи то ліберальних поглядів. Задля мети, яку я сформулюиав перед собою в цьому розділі, присвячено­му ліберальній західній теорії прав людини, я обумовлюю, що лібералізм - теорія, заснована рад­ше на правах, ніж на корисності. Куди докладніше обговорення лібералізму потребувало б і розгля­ду утилітаристських ліберальних теорій.

Horowitz A., Horowitz J. «Everywhere They Arc in Chains»: Political Theory from Rousseau to Marx. -Scarborough, Ont.: Nelson Canada, 1988.-С 151.

923

922 Джек Доннелі

«Труднощі сучасної ліберально-демократичної теорії залягають глибше, ніж гадали ... Первіс­ному індивідуалізмові XVII століття були притаманні найголовніші труднощі, пов'язані з власти­вою йому концепцією Індивіда як, по суті, власника своєї особи та спроможностей, котрий нічим не завдячує за них суспільству. Індивіда розглядали не як моральне ціле і не як частину великого со­ціального цілого, а як власника самого себе»*.

Крайній варіант цього звинувачення полягає в тому, що ліберальна теорія прав -це грубий спосіб гарантування індивідуального самозахисту: «У природному стані індивіда цілком поглинає прагнення захистити себе»⁹. Як зауважує Штраус, на дум­ку Локка, «індивід, Я, став центром і джерелом морального світу»; і «найфундамен-тальніше з усіх прав - це право на самозахист»¹⁰. Локк і справді доводить, що «люди, народившись, мають право на самозахист» (25: 2), і говорить про «фундаментальне, священне і незмінне право на самозахист, і саме задля цього права люди стають членами суспільства» (149: 24—25), проте індивідуальний самозахист навряд чи с центральним елементом Локкової теорії. Фактично, самозахист здебільшого постає не сам, а разом із правом та обов'язком захищати все людство¹¹.

Принаймні в «Другому трактаті» є не менше покликань на захист усього люд­ства, ніж на самозахист індивіда¹². Фактично, Локк доводить, що захист усього людства (або суспільства¹³) - фундаментальний закон природи:

«Згідно з фундаментальним законом природи, життя людини треба зберігати якомога мож­ливо, а коли нема змоги зберегти життя всіх, треба віддавати перевагу безпеці невинних» (16; 9-1 І).

«Першим і фундаментальним законам природи, що повинен визначати роботу навіть самого законодавчого органу, є захист суспільства і (тією мірою, якою цс не суперечить суспільному бла­гу) кожного індивіда в ньому» (134: 5-8).

«Фундаментальним законом природи є захист людства, тож проти цього захисту не може бути ні доброю, ні слушною жодна людська санкція» (135: 30-32).

«З фундаментального закону природи, тобто з принципу захисту якомога більшої кількості лю­дей, випливає: якщо його не можна виконати в повному обсязі, скажімо, з огляду на втрати внаслі-докзагарбницьких війн чи дитячої смертності, слід відступати від його виконання в повному обсязі, поступаючись на користь тих, хто ризикує загинути без нього» (183: 22-28)^м.

* Macpherson С. В. The Political Theory of Possessive Individualism. - Oxford: Oxford University Press, 1962.- C. 3.

«Так звані права людини ... - не що інше, як ... права егоїстичної людини, людини, відгородже­ної від інших людей та від суспільства» {Marx К. Collected Works. - New York: International Publishers, !975. - 4. 3. - С 162). «(Захід) такий надміру ревний у захисті свободи, прав та гідності індивіда, що недобачає дій деяких індивідів, які реалізують ці права способом, що становить певну загрозу для спільноти» (Yamani A. Z. Islamic Law and Contemporary Issues. - Jidda: Saudi Publishing House, 1968. - C. 15). «Існує одвічна і, на наш погляд, нав'язлива перейнятість гідністю індивіда, його цінністю, особистою автономією та власністю» (Legesse А. Human Rights in African Political Culture. - У кн.: The Moral Imperatives of Human Rights: A World Survey / Ed. K. W. Thompson. - Washington, D.C.: University Press of America, 1980. - C. 124). Докладний огляд головних аргументів у суперечці між лібералізмом та комунітаризмом у сфері сучасної політичної теорії в США див.: Sandel M. Liberalism and Its Critics. - New York: New York University Press, 1984.

* CobbahJ. A. M. African Values and the Human Rights Debate. - C. 314.

¹¹¹ Strauss L. Natural Right and History. - Chicago: University of Chicago Press, 1953. - C. 224, 227.

¹¹ Див.:ч. 6: 19-22; 11: 11-16; ч. 128; 129: 1-4; 135: 10-12, 16-17; 143: 1-3; 171: 12-17.

Про аргументи, засновані на захисті всіх без паралельних покликань на самозахист, див., напри­клад: ч. 7: 2-А; 8: 17-18; 16:9-11; 134:5-8; 135:30-32; 159: 17-19; 182: 6-7; 220: 5-6. У ч. 171: 14-15 Локк безпосередньо ототожнює ці дві формули. Пор.: ч. 171: 19-23. Про спеціальні обов'язки захисту дітей див. також 56: 10-11; 60: 16-19.

Права людини і західний лібералізм

Зверніть ще увагу, що в першій та в останній із цих цитат захист усіх має пріори­тет перед егоїстичними вимогами. Егоїстичний самозахист — це тільки один еле­мент Локкової аргументації.

У «Другому трактаті» раз по раз порушувано й тему, дарма що другорядну, при­родної соціальності, тобто «любові до суспільства та потреби в ньому» (101: 3). Локк говорить про людей, що «поділяю[ть] все в єдиній природній спільноті» (6: 15-16), і доводить, що кожен індивід «і решта людства с однією спільнотою (128: 5-6). По суті, розділ «Про політичне або громадянське суспільство» почи­нається з твердження, мовляв, «Бог створив людину такою істотою, якій, на її ж власну думку, погано лишатися самотньою, тож він наклав на неї суворі обов'язки необхідності, традиції та схильності, щоб залучити людину до суспільства, а також дав їй розум та мову, щоб підтримувати суспільство та насолоджуватись ним» (77: 1-15).

Звичайно, самозахист становить важливу частину Локкової розповіді про людську природу і про цілі суспільства. Запобігання війнам, що загрожують захистові як Я, так і решти, є «найголовнішою причиною, чому люди організовуються в суспіль­ство» (21: 4). Але це тільки одна причина. Захистові всіх надано принаймні не мен­шої ваги, але й це ще не все: як побачимо згодом, захисту підлягає не тільки життя, а й свобода та власність. На думку Локка, інтереси індивіда відрізняються від інте­ресів суспільства, тож у сферах, які перебувають під захистом прав людини, він на-даєprima facie інтересам індивіда пріоритет над інтересами суспільства. Але навіть для Локка індивід є ще й частиною природної спільноти людства і, за винятком при­родного стану, є членом суспільства, громадянином держави, а також членом інших соціальних груп, надто родини. Можна сперечатися, чи правильно Локк визначає рівновагу між індивідом та суспільством, але очевидно, що він не просто жертвує суспільством задля індивіда.

3. Приватна власність і держава

Права людини забезпечують індивідів невідчужуваними правоосновами (entitlements), що протистоять навіть державі та суспільству; але тією мірою, якою ці права не є чимсь екстравагантним, з боку суспільства не конче мають бути якісь зазіхання на ці права. Це міркування підводить нас до другого елементу традиційної концепції: прин­ципу, що лібералізм не просто визнає право на здебільшого необмежене індивіду­альне нагромадження, а й надає йому привілейованого статусу. Лібералізм, згідно з цим аргументом, обстоює радикальний, заснований на власності індивідуалізм, що Його Макферсон (1962) слушно називає «власницьким індивідуалізмом» («possessive individualism»).

«Наполягання Локка на обмеженій конституційній державі здебільшого має підтримувати його аргументацію на користь індивідуального права володіти необ­меженою приватною власністю. Апологети сучасної ліберальної держави бачать або відчувають, що це право є основою їхньої держави»¹⁵. Ліберали, стверджує Мак­ферсон, трактують людську свободу просто як незалежність від волі інших, як сво­боду навіть від соціальних відносин з іншими, за винятком тих відносин, які спира-

¹⁵ Macpherson С. В. Introduction. - У кн.: Locke J. Second Treatise of Govcrmcnt. - Indianapolis, Ind.: Hackctt Publishers, 1980. -C. VH-VI1I.

324

Джек Доннелі

Права людини і західний лібералізм

925

ються на взаємну добровільну згоду¹⁶. Індивідів трактовано як власників їхніх пер­сон і талантів, за які вони нічим не завдячують суспільству. Соціальні відносини, таким чином, концептуалізовано як низку добровільних ринкових відносин між інди­відуальними власниками. Політичне суспільство - це просто апарат для захисту індивідуальної власності й підтримання мінімального ладу, необхідного для успіш­ної участі в ринкових відносинах.

Макферсон має слушність у тому, що головна мета, чи принаймні головний ви­сновок, розділу про власність у «Другому трактаті» полягає у виправданні переваж­но необмеженого приватного нагромадження¹⁷. Крім того, Локк не раз стверджує, що мета громадянського суспільства - захист власності¹". Але власницький індиві­дуалізм - лиш один аспект Локкової теорії, захист власності з боку індивідуаліста-власника матиме успіх тільки за певних історичних обставин, яких у більшій час­тині світу вже не існує.

А. Про власність і нагромадження

Локк починає розділ 5 - «Про власність» - своєї праці, запитуючи, як можна вип­равдати приватну власність, якщо Бог дав людям землю в спільне володіння (ч. 25). Його відповідь така: людям дано землю в користування задля їхнього затишку та підтримки, а використання вочевидь вимагає привласнення (ч. 26 і 35). Хоча землю дано в спільне володіння, тією землею, якою володіє індивід, можна користатися так, як видається слушним цьому індивідові (в межах, визначених природним зако­ном). «Кожна людина має власність у вигляді своєї особи. Отже, кожен має право тільки на себе» (27: 2-3). Працюючи, людина поєднує власність у вигляді своєї осо­би зі спільним фондом природи, утверджуючи таким чином свою власність і відсу­ваючи решту людей від створеного продукту (ч. 27-30)¹⁹. Природний закон санкці­онує таке привласнення і є основою всіх наявних законів про власність (ч. ЗО). Але він і обмежує привласнення.

Індивід зобов'язаний працювати продуктивно (ч. 32), використовуючи спільний природний фонд засобів задля поліпшення людського життя. Отож є й паралельне право привласнювати те, що людина може використати²⁰, - але не більше. «"Гос­подь щедро дає нам усе на спожиток" (І Тим., VI, 17)-це голос розуму, підтвердже­ний натхненням. Але якою мірою він дав його нам? Щоб користатися. Отже, тією мірою, якою індивід, перш ніж те багатство зіпсується, спроможний використати його для будь-якого вдосконалення життя, він і може своєю працею утверджувати власність» (31: 5-9).

Право індивіда брати стільки, скільки він може використати, я назву «експлуата­ційною межею» привласнення. «Межа псування» в щойно процитованому уривку -це просто висновок з межі користування (експлуатаційної): коли щось псується, його не можна використати. Третю межу нагромадження Локк сформулював на по­чатку обговорення трудового утвердження власності. «Праця є безперечною власні­стю робітника, ніхто, крім нього самого, не має права на те, що він колись створив

Macpherson С. В. The Political Theory of Possessive Individualism. - C. 263-264 (особливо).

" Там само. - С. 199 і далі,

¹⁸ Див., напр., ч. 3: 1-3; 85: 15-16; 94: 22-23; 124: 1-3; 173:6-8.

Оскільки праця становить майже всю вартість будь-якого продукту (ч. 40-43), індивідуальне при­власнення насправді збільшує фонд матеріальних засобів, реально доступних людству (ч. 37, 44).

своєю працею, принаймні там, де всього досить, і як благо воно дістається в спільне володіння іншим» (27: 10-13; курсив мій. -Д. Д.). Оцю межу «достатності» - щоб «всього досить, і як благо» воно діставалося іншим - обговорено принаймні в п'яти додаткових частинах розділу про власність (ч. 33-37), і вона є підставою для тверд­ження, що ніхто не може скаржитись на кривду, заподіяну внаслідок чийогось при­власнення (ч. 31,33 і 36), бо таке використання кимсь іншим не заперечує мінімаль­ної рівності для всіх.

Брати тільки те, що можеш використати, і залишати досить і як благо іншим - з такими обмеженнями важко добачити, що саме можна закинути Локковим правам власності. Проте «дивовижним досягненням Локка було те, що він заснував право власності на природному праві і природному законі, а потім викинув із права влас­ності всі обмеження, властиві природному закону»²¹. Ця трансформація породжена запровадженням грошей. «Кожен має право (як уже сказано) на те, скільки він може використати» (46: 8-9). Але бартер не може бути кривдою, і коли хто обміняє золоту монету на якийсь споживчий товар, то ніхто й не скривджений. Але ця золота моне­та - на відміну, скажімо, від міри зерна - не може пропасти, зіпсуватись. А оскільки щось не псується, стверджує Локк, то його можна нагромаджувати в необмеженій кількості, «виходячи за межі справедливої власності, які полягають не в розмірі володінь, а в марнуванні якогось добра» (46: 28-30). Мовчазна згода використову­вати гроші, зумовлена прийняттям їх під час операцій обміну, доводить Локк, справді дає змогу обійти обмеження, що їх природний закон накладає на індивідуальне на­громадження.

Зауважте, що тут Локк говорить тільки про межу псування, а межі використання й достатності не взято до уваги. Якщо є такий достаток землі (та інших головних ресурсів), який існував за «перших віків світу» (36: 11), тоді кожен і справді може взяти все, що може використати, лишаючи досить і як благо для інших. Адже це просто випливає з визначення достатку. Локк часто покликається на достаток в Аме­риці (наприклад, 36: 18; 41: 1-3), і його аргумент, мовляв, «там І досі с великі ділянки землі, що лежать облогом» (45: 19-22) свідчить, що він вірив у те, що достаток і далі переважає²³, принаймні в глобальному масштабі²³, за умови контекстуального та емпіричного виправдання його надмірної зосередженості на межі псування.

Але в нашому теперішньому світі дефіциту ми повинні безпосередньо розгляну­ти всі три природні законні межі нагромадження. За умов дефіциту матеріальних

^:" Пор., напр.: ч. 37: 39-41; 38: 3-5 і 46: 7-9 з 32: 10-19 та 35: 18.

¹¹ Macpherson С. В. The Political Theory of Possessive Individualism. - C. 199.

²² Я розглядаю неприховану Локкову віру в достаток як безперечну очевидність. Але тс, що Інколи, говорячи про достаток, він вживає минулий час (напр., ч. 31; 11-12; 36: 33-39; 49: 1-3), може свідчити, що він уже починав добачати на обрії привид недостатності ресурсів, і в такому разі припущення про достаток у розділі про власність може бути куди проблематичнішим, ніж можна виснувати з моєї праці, й навіть гідним осуду.

" Локк, проте, визнав існування місцевого дефіцигу. і то найочевидніше у своїй відвертій аргумен­тації проти обгородження англійських громадських земель, оскільки «залишки після такого обго­родження будуть не такими добрими, як решта земель» (35: 8-9). Можна лише запитати, чи захист власності, що вимагає від Інших здійснити тяжку, інколи навіть небезпечну подорож до Америки, щоб одержати свою достатню частку «блага», справді є таким непроблематичним, як, здасться, га­дав собі Локк. І тут знову сумнів на користь Локка, оскільки моя головна аргументація не вимагає менш прихильного читання Його творів.

926

Джек Доннелі

Права людини і західний лібералізм

927

ресурсів захист необмеженого нагромадження, викладений у «Другому трактаті», втрачає свою силу.

Розгляньмо ще раз найголовніший висновок: «виходячи за межі справедливої власності, які полягають не в розмірі володінь, а в марнуванні якогось добра». Сам розмір, правда, - це ще не свідчення несправедливого нагромадження, але, згідно з аргументацією самого Локка, те, що нічого не псується, не є достатнім свідченням справедливого нагромадження. Ми повинні також запитати, чи нагромаджену власність пущено в ужиток і чи досить і як блага лишилося іншим.

«Ужиток» - непевне поняття. Наприклад, дуже широке й еластичне уявлення, як-от уявлення, що визначає як ужиток і чисту втіху володіння, може перетворити межу використання, по суті, на формальність. Та тільки-но досягнено певної стадії дефіциту, приватне нагромадження просто не лишить великої кількості ресурсу як блага для інших. Якщо нагромадження слід виправдовувати за всіх обставин, слід зосередитись на межі достатності, бо тільки вона забезпечує мінімум рівності й гарантує, що приватне нагромадження не завдає шкоди іншим. Межа псування зо­середжує нашу увагу на процесі нагромадження і особі нагромаджувача. Принцип достатності зсуває фокус нашої уваги до схем розподілу, що є її результатом, і до наслідків індивідуального нагромадження для інших. Таким чином, це вимагає від нас запитувати не про те, чи нагромаджувач «справедливо» набув своє багатство, а про те, чи його володіння таким багатством справедливе щодо інших.

Коли необмежене приватне нагромадження загрожує самому життю інших, - як, скажімо, загрожувало в Англії на початку доби промислового розвитку та загрожу­вало б без державного втручання сьогодні навіть на багатому Заході, і, безперечно, загрожувало найбіднішим в Англії XVII століття, - Локк, здається, не просто при­хильно ставиться до втручання, а, фактично, вимагає спрямованого на виправлення ситуації політичного втручання (тобто визначення меж нагромадження), навіть якщо це нагромадження не виходило за межі використання та псування. Такі аргументи, як я продемонструю нижче, свідчать, що Локк захищав економічні і соціальні права людини.

А що можна сказати про «мовчазну й добровільну згоду» (50: 6) на гроші? Локк наполегливо стверджує, що «винахід грошей і мовчазна домовленість людей нада­вати їм вартості є наслідком згоди на великі володіння і права на них» (36: 37-39). Згода, проте, не може скасувати меж природного права. «Оскільки фундаменталь­ний закон природи - захист людства, жодна людська санкція не може бути доброю чи слушною проти нього» (135: 30-32; пор. 12: 16-19; 135: 23-27). За умов дефіци­ту необмежене нагромадження просто не лишить досить благ для інших, чого ви­магає природний закон. Отже, тією мірою, якою цей конкретний закон дозволяє таке нагромадження за умов дефіциту, він несправедливий, і його не треба дотри­муватись.

Така ситуація ставить нас перед проблемою інтерпретації. Чи повинні ліберали, якщо вони прихильні до Локкових поглядів, обстоювати право необмеженого нагро­мадження? Критики, як-от Макферсон, вочевидь вірять, що повинні, а чимало само­званих лібералів протягом не поколінь, а століть справді обстоювали здебільшого нічим не обмежене право мати власність. Проте використання «Локкових» аргу­ментів, до яких удаються як сам Локк, так і кілька інших оборонців приватної влас­ності, має не більше значення, ніж, скажімо, напад на соціалізм (чи його захист), заснований на радянській практиці, підпертій вибірковими цитатами з Маркса.

Ми не можемо нехтувати те, як використовують певну теорію, надто коли поча­ток цього використання цілком можна простежити (принаймні почасти) від первіс­ного теоретичного джерела. Локк обстоював необмежене нагромадження, і сучасні лібертаристи можуть приписати себе до традиції мислення та практики, що тягнеть­ся принаймні від Локка. Але, як ми бачили, в Локковій аргументації є ще й дуже відмінна течія. Крім того, ця радикальна течія живить іншу, зовсім інакшу «Локко-ву» традицію, що йде через Пейна до таких сучасних теоретиків, як Роулз і Дворкін, і знайшла своє втілення в сучасній соціал-демократичній державі загального добробуту.

Якби наша цікавість була суто історичною чи герменевтичною, ми могли б тут зупинитися, показавши, що в ліберальній традиції є дві конкурентні течії, які бе­руть початок від Локкового «Другого трактату». Та оскільки ми цікавимося Локком як представником і основоположником ліберальної традиції, нам слід вийти за межі історичних та описових питань і перейти до глибших аналітичних та Інтерпретацій-них, а можливо, й моральних проблем і запитати, чи є підстави віддати перевагу котрійсь із цих течій. Якщо ми доведемо, що одна течія теорії набагато сумісніша з її головними теоретичними засновками, ця течія заслуговуватиме на пріоритет інтер­претації. Внаслідок такої перевірки «найкраща» інтерпретація Локка (та лібераліз­му) надасть пріоритет межам нагромадження.

Пригадаймо вихідний пункт Локкової теорії: природна свобода і рівність усіх людей у межах природного закону (що охоплює й повагу до цієї свободи та рівності). Пригадаймо також Локкову концепцію легітимного суспільства: суспільство, що забезпечує використання природних прав та привілеїв (якими не можна безпечно користуватися за умов природного стану). Ці фундаментальні теоретичні передумови вочевидь вимагають обмежень права на індивідуальне нагромадження. В багатьох випадках необмежене нагромадження порушуватиме Локків природний закон і загрожуватиме не тільки свободі та рівності, а й самому існуванню тих, що не ма­ють власності.

За словами самого Локка, аргумент на користь необмеженого нагромадження має слушність тільки за умов достатку. А проте дефіцит - загальне правило. Таким чином, Локків захист необмеженого нагромадження слушний, у найкращому ви­падку, тільки для минулої доби. Розділ про власність «Другого трактату» просто не виправдовує якогось універсального права на необмежене нагромадження. Отже, навіть дотримуючись Локкових принципів, ліберали сьогодні аж ніяк не зобов'я­зані обстоювати таке право. Натомість, фактично, вони, здається, зобов'язані спро­стовувати претензії на право необмеженого нагромадження.

Б. Власність і завдання уряду

Хоча Локк не дає привілею праву на необмежене нагромадження, він не раз ствер­джує, що завдання суспільства та уряду - захист власності. Такі пасажі дають підстави припускати, що він надавав пріоритет куди обмеженішому праву власності і, таким чином, був власницьким індивідуалістом у трохи вужчому значенні цього слова. Але Локк раз по раз стверджував, що під «власністю» в такому контексті він розумів життя, свободу і майно людини, а не просто те, чим вона володіє:

«[Т]ому людина не без причини розшукує І хоче приєднатися до суспільства з іншими, хто вже об'єднався чи збирається об'єднатися для взаємного збереження свого життя, свобод та маєтностей, шо я називаю загальним іменем власність-» (123: 14-17).

928 Джек Доннелі

«...зберегти власність, тобто життя, свободу І майно» (87: 5).

«Під власністю тут, як і в інших місцях, слід розуміти ту власність, яку має людина у вигляді ■ своєї особи, а також різне добро» (173: 4-6)4

Локк і справді часто вживає слово «власність» у значенні тільки «майна», зокре­ма при обговоренні завдань уряду (ч. 138,139), проте Макферсон просто помиляється, стверджуючи, ніби «у своїй вирішальній аргументації на користь обмеження повно­важень уряду він (Локк) вочевидь уживає слово "власність" у його куди звичайні­шому значенні як "землі" і "добра"»²⁵.

Локк починає розділ 11, де зосереджено головні аргументи на користь обмежен­ня державної влади, з твердження, що головна мета вступу до суспільства - мирне й безпечне користування власністю. Основним засобом і знаряддям досягнення цієї мети є врядування через постійні закони. Отже, утвердження законодавчої влади -терший і найфундаментальніший справжній закон усіх держав (commonwealths)... так само як першим і фундаментальним природним законом, якому підпорядкована навіть законодавча влада, езахист суспільства і (тією мірою, якою це не суперечить суспільному благу) кожного індивіда в ньому» (134: 4-8). (Ми вже бачили вище, як цей напрям аргументації спростовує звинувачення в атомістичному індивідуалізмі). Далі Локк називає обмеження законодавчої влади, зумовлені метою зберегти власність:

«По-перше, вона we є і не може бути абсолютно деспотичною тоді, коли йдеться про життя й багатство людей. ... (законодавча) влада у своїх найширших межах обмежена громадським благом суспільства. Цс влада, що не має жодної іншої мети, крім захисту, тож вона ніколи не має права вбивати, поневолювати або зумисне робити вбогими підданих» (135: 4-5; 19-23).

Зверніть увагу на очевидну присутність тут потрійного визначення власності: життя (вбивати), свободи (поневолювати) і майна (робити вбогими). Тож і в цьому розділі фундаментальний природний закон захисту всього людства сформульовано якнайвиразніше.

Локкове друге обмеження вимагає від законодавчої влади врядувати «з допомо­гою утверджених постійних законів та відомих авторитетних суддів» (136: 4), щоб гарантувати таким чином виконання її обов'язку «визначати права і захищати власність тих, хто живе під цією владою» (136: 9-Ю). Бо інакше «їхній мир, спокій і власність будуть у тій самій непевності, що й за природного стану» (136: 23-24). Власність тут складається тільки з майна, але вочевидь пов'язана - через посилан­ня на мир і спокій - з іншими елементами широкого визначення власності. Локк, крім того, тут недвозначно стверджує, що мета уряду - визначити (всі) права грома­дян, а не тільки захищати їхнє майно. А в наступному розділі він повторює головне твердження, мовляв, причиною, чому люди вступають до суспільства, є «захист їхнього життя, свободи і багатства; а з допомогою утверджених законів про право і власність забезпечення їхнього миру і спокою»²⁶. Без такого захисту «їхні особи та майно» підлягатимуть сваволі з боку влади (137: 4-6, 9).

Див. також ч. 85: 12-15; 171: 15-17; 221: 4-8; 222: 14-21. Macpherson С. В. The Political Theory of Possessive Individualism. - C. 198.

Знову зверніть увагу, що Локк каже «закони про право і власність-». Отже, як І в багатьох Інших місцях, де Локк уживає слово «власність» у вузькому значенні майна, обговорюючи цілі врядуван­ня, він говорить про права (або право) загалом і власність, а не тільки про саму власність.

929

Права людини і західний лібералізм

Тільки після цього як до третього обмеження законодавчої влади ми підходимо до місць, на яких майже винятково наголошує Макферсон²⁷. «Ло-третє, верховна влада не може забрати від будь-якої людини будь-яку частину її власності без її згоди» (138: 1-2). Локктут і справді говорить тільки про захист майна, але Макферсон просто помиляється, стверджуючи, ніби це найголовніші пасажі, в яких ідеться про завдання уряду: адже вони вочевидь другорядні. В усіх найважливіших місцях - і навіть у більшості другорядних - життя, свобода і майно становлять те значення, яке Локк вочевидь пов'язує з «власністю», коли визначає ЇЇ захист як одне з завдань уряду²⁸.

Крім того, оскільки власність у значенні майна є тільки частиною власності, взятої в широкому значенні, видається доречним тлумачити ті рідкісні місця, де йдеться про власність лиш у значенні майна, тільки як часткову розповідь про зав­дання уряду. Інколи Локк і справді говорить тільки про майно, але часом говорить про саме життя (наприклад, 149: 24-25), а часом про життя і свободу, не згадуючи майна (наприклад, 66,23). Те, що в багатьох місцях Локк говорить про різні елемен­ти окремо, не змінює факту, що вони, і то цілком очевидно, є лише частинами широ­кого цілого. Майно - це тільки частина «власності», яку створив і зобов'язаний захищати уряд.

Локк, крім того, пропонує кілька альтернативних визначень цілей політики, які мають сенс тільки на основі широкого розуміння власності як приблизно еквівален­тної всім природним правам. Останні слова розділу про цілі політичного суспіль­ства, такі: «...і все це має бути спрямоване до однієї лшяи: миру, безпеки і суспільно­го блага народу» (131: 20-21). Як ми бачили вище, Локк у багатьох місцях ствер­джує, що «завданням уряду є захист усіх» (159: 26-27). А обговорюючи розпуск уряду, Локк стверджує: «Там, де вже нема судочинства з метою забезпечити права людини ... безперечно вже немає уряду» (219: 10-14).

Отож я роблю висновок, що розумінню Локка згідно з радикальною концепцією слід віддати перевагу, відкинувши мінімалістське розуміння Макферсона. Джон Локк і багато самопроголошених лібералів справді намагалися надати окремий високий статус праву власності, 3 погляду історії ліберальний демократичний Захід, надто до XX століття і зокрема у своїх відносинах із «третім світом», справді надміру на­голошував на індивідуальному праві власності. Проте навіть у «Другому трактаті» Локка є інший напрям аргументації, що має принаймні не меншу вагу. Ліберальна традиція, навіть у своїх зародкових формах у XVII столітті, мала теоретичні ресур­си, які уможливлюють куди ширший і гуманніший підхід (насправді вимагають його) до питання про права людини.

Macpherson С. В. The Political Theory of Possessive Individualism. -C. 198 (прим. 6). Пор, також ч. 123: 13-17 і 173: 1-8. Слід також відзначити, шо терміни «життя, свобода І майно» не раз трапляються впродовж усієї праці (напр., 57: 25; 59: ЗО; 65: 30-32; 69: 14; 209: 5-6) разом з різними подібними до них або еквівалентними формулюваннями, як-от «мир, свобода і багатство» (75: 16-17), «життя, свобода і володіння» (135: 15), «життя, здоров'я, свобода і володіння» (6: 9-Ю), «життя, свобода, здоров'я і добро» (6: 24-25), «затишне, безпечне і мирне життя» (95: 7), «особа і володіння» (120: 15; 123: 2), «життя і багатство» (171: 18-19), «власність та акції» (74: 10). Крім того, є кілька місць (напр., ч. 3: 1-3; 87: 10; 94: 22-23; 127: 5-9; 199), де йдеться про зв'язок суспільства і захист власності, хоча «власність» не визначено. Майже в усіх цих місцях широке значення власності принаймні не менш слушне, ніж вузьке значення. Порівняйте також оповідь про раба як нездатного мати власність (ч. 173-174), яка матиме сенс тільки тоді, якщо розуміти власність у її широкому значенні.

930

Джек Доннелі

Права людини і західний лібералізм

931