735 Джон Кейнс IV

Прояснімо ж од початків метафізичні або загальні принципи, на яких, час од часу, базувався laissez-faire. Це неправильно, що індивіди володіють опертою на право давності «природною свободою» у своїй економічний діяльності. Не існує ніякої «угоди», що надає довічні права тим, хто Має, або тим, хто Здобуває. Світом не керують згори у такий спосіб, що приватні Й соціальні інтереси завжди збігаються. Не так у цьому світі все облаштовано, що й практично вони збігаються. Не є корек­тним дедуктивний висновок із Принципів Економіки, що просвічений егоїзм завж­ди діє в громадських інтересах. Не є істиною також, що принцип егоїзму назагал просвічений; набагато частіше індивіди, які діють відокремлено заради сприяння своїм власним цілям, надто необізнані або надто слабкі, щоб досягнути хоча б цьо­го. Досвід не засвідчує, що індивіди, коли утворюють якесь соціальне ціле, повсяк­час менш далекоглядні, ніж коли вони діють окремо.

Тому ми не можемо приймати рішення на абстрактних засадах, а повинні розгля­нути детально усі властивості того, що Берк назвав «однією з найделікатнІших про­блем законодавства, а саме, визначити, що Держава повинна брати на себе, щоб керуватися громадським розумом, і що вона повинна залишити із найменшим, як це тільки можливо, втручанням в індивідуальні зусилля»¹⁸. Ми повинні розрізняти те, що Бентам називав, згідно зі своєю забутою, але корисною термінологією,#огальне (Agenda [«На порядку денному»]), та He-нагальне (Non-Agenda [«не на порядку ден­ному»]), але робити це без Бентамового попереднього припущення, що втручання є водночас «взагалі зайве» і «взагалі згубне»¹⁹. Мабуть, чи не найголовнішим завдан­ням економістів за цих часів є розрізнення по-новому Нагального і He-нагального з позицій уряду; отож суголосне завдання політиків полягає у розроблянні форм уря­дування всередині демократії, які були б здатними здійснити Нагальне. Я проілюст­рую те, що я маю на думці, двома прикладами.

1. Я переконаний, що у багатьох випадках ідеальна величина одиниці контролю й організації знаходиться десь поміж індивідом і сучасною державою. Тому я вва­жаю, що прогрес полягає у зростанні і визнанні напівавтономних органів всередині держави - органів, критерієм діяльності яких у їхній власній царині є виключно громадське добро, як вони його самі розуміють, та із чиїх міркувань вилучено моти­ви приватної вигоди, хоча певне місце усе ж необхідно залишити - допоки межі людського альтруїзму розширяться - органам, які за звичайного перебігу справ є в основному автономними з урахуванням приписаних їм застережень, але, зрештою, підпорядковані суверенності демократії, вираженій через парламент.

Я пропоную повернення, можна так висловитись, до середньовічних уявлень про відокремлені автономії. Втім, принаймні в Англії, корпорації становлять спосіб уряду­вання, який ніколи не переставав бути важливим і є підхожим для наших інституцій. Нескладно навести приклади - із того, що вже існує, - відокремлених автономій, які досягли або наближаються до зазначеного мною способу; це університети, Банк Англії, Управління Лондонського порту, ато й навіть залізничні компанії. У Німеч­чині, поза сумнівом, існують аналогічні приклади.

Цит. Макксллохом в Його «Принципах політичної економії»,

Bentham J. Manual of Political Economy (опубліковано посмертно у вид. Боврінга 1843 року).

Кінець laissez-faire

Та цікавішою за все це є тенденція, що її виявляють установи по досягненні певного віку й розміру - наближатися за статусом радше до громадських корпора­цій, ніж до індивідуальних приватних підприємств. Одне із найцікавіших і непомі­чених надбань останніх десятиріч - це тенденція великих підприємств до соціалі­зації. У розвитку великої організації, - особливо великого залізничного чи великого суспільно-корисного підприємства, а, крім того, і великого банку або страхової ком­панії, - настає момент, коли власники капіталу, тобто акціонери, майже цілковито відмежовуються від правління, в результаті чого прямий осібний інтерес останньо­го до отримання великих прибутків стає другорядним. Коли досягають цього щаб­лю, то загальною стабільністю і репутацією установи менеджмент опікується більше, ніж максимальними прибутками для акціонерів. Акціонери повинні задовольняти­ся відповідними домовленостям дивідендами; та як тільки це стає гарантованим, прямий інтерес правління часто зосереджується на запобіганні критики з боку громадськості та клієнтів концерну. Це особливо стосується ситуації, коли великі розміри або напівмонопольне становище привертають до нього увагу громадськості та роблять уразливим для публічних атак. Мабуть, екстремальним виявом цієї тенден­ції у випадку з установами - теоретично необмеженої власності приватних осіб - є Банк Англії. Це майже істина - стверджувати, нібито немає жодного класу осіб у королівстві, що про нього керівник Банку Англії думає менше, коли вирішує питан­ня його політики, аніж про власних вкладників. їхні права, що перевищують право на звичайні дивіденди, геть послабилися, опинившись по сусідству із нульовою по­значкою. Проте те саме є частково правдивим і щодо інших великих установ. Із плином часу вони соціалізуються.

Нарощування у цьому напрямі, далебі, відбувається не без домішок. Ті самі при­чини сприяють консерватизмові й послабленню підприємливості. Фактично у цих випадках ми вже маємо чимало вад, а також переваг державного соціалізму. Незва­жаючи на це, ми тут вбачаємо, я гадаю, природний еволюційний шлях. Битва соціаліз­му проти необмежених приватних прибутків конкретно виграється щогодини. На цих конкретних ділянках - хоч він де-інде залишається нагальним - усе це більше не становить невідкладної проблеми. Приміром, не існує жодного так званого важливого політичного питання, котре було б настільки неважливим, настільки недоречним для реорганізації економічного життя Великої Британії, як націоналізація залізниць.

Це правда, що багато значних підприємницьких починань, особливо підприємств міського транспорту та іншого бізнесу, які потребують вкладення великих капіталів, усе ще мають ухил до напівсоціалізації. Проте ми повинні дотримуватись гнучкості у нашому розумінні форм цього напівсоціалізму. Ми повинні сповна скористатися із природних тенденцій сьогодення і маємо, мабуть, віддати перевагу напівавтоном-ним корпораціям перед центральним урядом, щодо якого державні міністри несуть пряму відповідальність.

Я критикую доктринерський державний соціалізм не тому, що він прагне поста­вити альтруїстичні спонуки людини на службу суспільству, або з тієї причини, що він відмовляється від laissez-faire, чи геть усувається від людської природної спро­моги «зробити мільйон», або ж наважується на сміливі експерименти. Усі ці речі я вітаю. Я критикую його, бо він не бере до уваги значущість того, що насправді відбувається; бо він, фактично, не набагато кращий, ніж відродження запорошено­го пилом плану вирішити проблеми п'ятдесятирічної давності, які базуються на

736

Джон Кейнс

Кінець laissez-faire

737

непорозуміннях стосовно того, хто що сказав сто років тому. Державний соціалізм ХЇХ сторіччя бере витоки від Бентама, вільної конкуренції тощо і в деяких аспектах є чіткішою, а в деяких заплутанішою версією тої самої філософії, яка становила підвалини індивідуалізму XIX сторіччя. Обидві усіляко наголошують на свободі, одна з них негативно, з метою уникнути обмежень на свободу, яка існує, друга ж позитивно, аби зруйнувати природну чи здобуту монополію. Це різні реакції на од­накову інтелектуальну атмосферу.

2. Наступним у моєму розгляді є критерій Нагального, який передусім стосуєть­ся того» що є вкрай необхідним і бажаним у найближчому майбутньому. Ми повинні націлитися на розмежування тих галузей діяльності, які є формально-технічно соціальними, й тих, що є формально-технічно індивідуальними. Найважливіше На­гальне для держави стосується не тих різновидів діяльності, які вже виконуються осібно індивідами, а тих функцій, які випадають за межі індивідуальної сфери І на­лежать до рішень, що їх аніхто не прийме, якщо цього не зробить держава. Важли­вим для уряду є не робити речі, - трохи краще чи гірше, - які індивіди вже роблять, а чинити справи, які на цей момент не зроблені ніким.

Наразі до моїх намірів не входить розробляти практичну політику. Тому я обме­жуюся наведенням деяких прикладів стосовно того, що я маю на увазі, з-посеред проблем, над якими мені довелося найбільше розмірковувати.

Чимало із найбільших економічних негараздів нашого часу є продуктом ризику, невизначеності й некомпетентності. Це відбувається тому, що осібні індивіди, яким поталанило з обставинами або зі здібностями, можуть вигідно скористатися невизна­ченістю або невіглаством, а також тому, що з тієї таки причини великий бізнес це часто лотерея, в результаті чого трапляється надто значна нерівність у статках; ці самі фактори спричиняють безробіття серед робітників, розчарування щодо очіку­вань розважливого й компетентного бізнесу та послабляють підприємливість і про­дуктивність. Усе ж лікувальні засоби знаходяться поза діяльністю індивідів; навіть може бути так, що в інтересах цих-таки індивідів випадає загострити хворобу. Я переконаний, що ліків від цих речей слід почасти шукати в умисному контролю­ванні грошового обігу й кредитів у централізований спосіб і почасти - у збиранні і широкомасштабному розповсюдженні - виключно на рівні повної публічності та, за необхідності, й за допомогою закону - усіх даних, що стосуються ситуації у бізнесі, та усіх фактів у царині підприємництва, які корисно знати. ЦІ заходи спонукатимуть суспільство до застосування директивного нагляду, через певний відповідний орган діяльності, над багатьма внутрішніми хитросплетіннями приватного бізнесу, хоч він і залишатиме приватну ініціативу і підприємництво неушкодженими. Навіть якщо ці заходи виявляться недостатніми, усе-таки вони забезпечать нас кращими знаннями, ніж ми маємо зараз, для наступного кроку.

Мій наступний приклад стосується заощаджень та інвестицій. Я вважаю, що по­трібний певний, опертий на поінформованість, координуючий акт оцінки шкали, за якою бажано, щоб спільнота як ціле заощаджувала, шкали, за якою ці заощадження мають іти за кордон у формі зовнішніх інвестицій, та яка визначатиме, чи сучасна організація інвестиційного ринку розподіляє заощадження по найбільш національ­но продуктивних каналах. Я не думаю, що ці справи слід цілковито залишити ризи­кам приватних оцінок і приватної вигоди, як це має місце нині.

Мій третій приклад стосується народонаселення. Настав час, коли кожна країна потребує виваженої національної політики щодо кількості населення (чи найдоціль­ніше мати його більше чи менше, ніж тепер, а чи стільки ж). Отож з'ясувавши цю політику, ми повинні робити кроки, щоб впровадити її в дію. Дещо пізніше може наблизитися час, коли спільнота як ціле муситиме звернути увагу на внутрішню якість, а також на звичайну чисельність своїх майбутніх членів.

Ці роздуми були спрямовані на можливе поліпшення технологій сучасного капі­талізму за допомогою чинника колективної дії. У них немає анічого, що б серйозно суперечило усьому тому, що, на мою гадку, становить сутнісну характеристику капі­талізму, а саме, залежності від потужного потягу індивідуальних Інстинктів грошо-робства і грошолюбства як головної спонукальної сили економічного механізму. Я, далебі, не повинен відхилятися до Інших царин, хоч це й споріднене з моєю метою. Попри це я вчиню добре, коли нагадаю насамкінець, що найзапекліші суперечки і найглибші розмежування в думках (на те скидається) будуть провадитися у найближчі роки не навколо технічних питань, де аргументи від кожної сторони в основному є економічними, а навколо тих, що їх, за браком кращих слів, можна назвати психологіч­ними або, можливо, моральними.

У Європі або принаймні у деяких частинах Європи - проте, я гадаю, не в Сполу­чених Штатах Америки - існує прихована протидія, досить поширена, базуванню суспільства, тією мірою, як ми це робимо, на заохоченні, підтримці і захисті грошо­вої мотивації індивідів. Надання переваги в облаштуванні наших справ тому, щоб звернення до грошового мотиву було якомога меншим, а не якомога більшим, може не бути цілковито апріорним, а спиратися на порівняльний досвід. Різні особи, згідно з їхнім професійним вибором, вважають, що грошовий мотив відіграє більшу чи меншу роль у їхньому повсякденному житті; історики ж можуть нам розповісти про інші періоди соціальної організації, за яких цей мотив відігравав набагато меншу роль, ніж тепер. Більшість релігій і філософських систем осуджували, м'яко кажу­чи, спосіб життя, на який впливали, головним чином, міркування особистої грошо­вої вигоди. З другого боку, більшість людей сьогодні відкидають аскетичні уявлення і не сумніваються у реальних перевагах багатства. Більше того, для них видається очевидним, що взагалі діяти без грошового мотиву неможливо і що, незважаючи на певні загальновизнані недоліки, він робить свою справу добре. В результаті пересіч­на людина відвертає свою увагу від цієї проблеми і не має якогось чіткого уявлення про те, що ж вона реально думає і відчуває стосовно усієї геть заплутаної справи.

Плутанина у думках і почуттях призводить до плутанини у мовному викладі. Чимало людей, які дійсно заперечують капіталізм як спосіб життя, наводять аргу­менти, за якими вони, мовляв, його заперечують на підставі його неефективності у досягненні його власних цілей. Навпаки, прихильники капіталізму незрідка надмірно консервативні і відкидають методи реформ, - які насправді могли б Його посилити і зберегти, - через острах, що ті можуть виявитися першими кроками подалі від капі­талізму як такого. Попри це, наближається, либонь, час, коли ми чіткіше, ніж зараз, усвідомлюватимемо, чи говоримо ми про капіталізм як про ефективну або неефек­тивну систему функціонування, а чи як про щось бажане або негідне саме собою. Як на мене, то я гадаю, що капіталізм, за мудрого впорядкування, може бути

738

Джон Кейнс

ефективнішим у досягненні економічних цілей, ніж будь-яка наявна альтернативна система, але сам собою він у багатьох аспектах занадто непідхожий. Наша пробле­ма у тому, щоб розбудувати соціальну організацію, яка буде щонайбільш ефектив­ною й водночас не зганьбить наших уявлень про задовільний спосіб життя.

Наступний крок уперед має виникнути не з політичної агітації чи квапливих експе­риментів, а з роздумів. У нас є потреба завдяки зусиллям нашого розуму розібратися у наших власних почуттях. Нині наші симпатії і наші судження тяжіють до різних позицій, що є болісним і паралізуючим станом свідомості. У сфері діяльності ре­форматори не досягнуть успіху, поки не спроможуться настійно домагатися чіткої І визначеної мети, поєднуючи суголосно свій Інтелект і почуття. Наразі немає партії у світі, яка б мені здавалася такою, що прагне до належних цілей належними метода­ми. Матеріальні злидні породжують імпульс до змін якраз за обставин, коли існує дуже незначна грань переходу до експериментів. Матеріальний добробут усуває спонуку саме тоді, коли б було цілком безпечно скористатися шансом. Ми потребує­мо нової системи переконань, які б природним чином виникали з нашого неупере-дженого розгляду наших власних внутрішніх почуттів у зіставленні із зовнішніми фактами.

ЛЮДВІҐ ФОН МІЗЕС

СУТНІСТЬ ПРИНЦИПУ LAISSEZrFAIRE

У Франції у XVIII столітті приказка Laissez faire, laissez passer була форму­лою, до якої деякі поборники справи свободи звели свою програму бороть­би, їхньою метою було створення суспільства з нерегульованим ринком. Для досягнення цієї мети, вважали вони, необхідно скасувати всі закони, що пере­шкоджають більш підприємливим та енергійним людям перевершити своїх менш підприємливих та енергійних конкурентів і що обмежують рух товарів і людей. Саме це й була призначена виразити наведена вище знаменита максима.

У наш вік палкого прагнення всевладності держави формулу laissez-faire вже не поважають. Зараз громадська думка вважає її виявом як моральної розбещеності, так і крайнього невігластва. На думку прихильника державного регулювання, аль­тернатива така: або «автоматичні сили», або «свідоме планування»'. Очевидно, дає він зрозуміти, що покладатися на автоматичні процеси було б абсолютною дурни­цею. Жодна розумна людина не може серйозно рекомендувати не робити нічого і пустити все на самоплив, не роблячи жодн::х спроб втрутитися у процеси. План, тільки самим тим, що він є виявом свідомої дії, незрівнянно вищий за відсутність будь-якого планування. Стверджується, що вислів laissez-faire насправді означає: нехай і надалі існує зло, не намагайся зробити долю людства кращою шляхом свідо­мих дій.

Це абсолютно хибна думка. Аргументи, висунуті на користь планування, пов­ністю виводяться з неприпустимого тлумачення метафори. Вони не мають інших підстав, ніж коннотації, які можуть міститися у слові «автоматичний», яке звичайно вживається у метафоричному сенсі для опису ринкових процесів. Як зазначається у «Concise Oxford Dictionary», «automatic» означає «несвідомий, неусвідомлений, суто механічний»². «Webster 's Collegiate Dictionary» стверджує, що «automatic» - це «та­кий, що не піддається контролю волі,... виконаний без свідомої думки та без свідо­мого наміру...»³. Яка це нагода для поборника планування —це ж можна використа­ти таку козирну карту!

Істина в тому, що альтернатива не полягає у виборі між неживим механізмом або жорстким автоматизмом, з одного боку, та свідомим плануванням, з другого боку. Суть альтернативи не в тому, здійснювати планування чи ні. Тут відразу виникає питання: хто і для кого буде планувати? Чи кожний член суспільства повинен скла-

Пор.: Hansen А. Н. Social Planning for Tomorrow. - У кн.: The United States after the War. - Ithaca:

Cornell University Lectures, 1945. - C. 32-33.

Concise Oxford Dictionary / З* ed. - Oxford, 1934. - С. 74.

Webster's Collegiate Dictionary / 5^lh ed. - Springfield, 1946. - C. 73.

740

Людвіґ фон Мізес

Сутність принципу laissez-faire

741

дати свій план, чи ж то тільки доброзичлива держава має планувати за всіх і для всіх? Проблема полягає не у протиставленні автоматичності та свідомої дії; вона полягає у протиставленні незалежної дії кожного індивіда виключній дії держави. А по суті це протиставлення свободи і всевладдя держави.

Laissez-faire не означає: нехай діють бездушні механічні сили. Цей принцип озна­чає: нехай кожна особа вибирає те, як вона бажає брати участь у суспільному роз­поділі праці; нехай споживачі самі визначають, що повинні виробляти підприємці. Планування ж означає: нехай держава сама формулює всі правила і забезпечує їх виконання за допомогою апарату примусу і насильства.

В умовах laissez-faire, як стверджує прихильник планування, виробляються не ті товари, які «насправді» потрібні людям, а ті товари, від продажу яких очікується найбільший зиск. Головною ж метою планування є скерування виробництва на задо­волення «справжніх» потреб. Але хто ж вирішуватиме, що таке «справжні» потреби?

Так, професор Гарольд Ласкі, колишній голова Лейбористської партії Великобри­танії, наприклад, визначав як головна мета планових капіталовкладень «те, що заоща­дження капіталовкладника будуть використані на житлове будівництво, а не на будів­ництво кінотеатрів»⁴. РІч не в тому, чи слід погоджуватися з точкою зору професо­ра, що поліпшення житлових умов важливіше, ніж кінофільми. Фактом є те, що спо­живачі, витрачаючи частину своїх грошей на квитки до кінотеатру, зробили інший вибір. Якби народні маси Великобританії, ті ж самі люди, завдяки голосам яких Лейбо­ристська партія одержала приголомшливу перемогу і прийшла до влади, перестали б прихильно ставитися до кіно І почали витрачати більше на комфортабельні будин­ки і квартири, то підприємці, які завжди женуться за прибутками, були б вимушені вкладати більше у будівництво будинків та облаштування квартир і менше вкладати у виробництво дорогих кінофільмів. А бажанням містера Ласкі було цілковито про­ігнорувати попит споживачів І замінити волю споживачів однією своєю власною волею. Він хотів покінчити з ринком як атрибутом демократії і встановити абсолют­ну владу виробника-самодержця. Можливо, Ласкі вважав, що з точки зору найви­щих міркувань він має слушність і що як людина, поставлена над людьми, він по­кликаний якраз нав'язувати свої власні оцінки масам людей нижчого ґатунку. Проте тоді він мусив би чесно і прямо все так і сказати.

Все це палке вихваляння найвищості державних дій є лише поганим прикриттям самообожнення кожного окремого прихильника державного регулювання. Великий бог Держава є великим богом лише тому, що вона, як очікується, робить тільки те, досягнення чого хоче бачити окремий прихильник державного втручання. Тільки той план є правильним, який повністю схвалений кожним окремим планувальни­ком. Усі інші плани - це просто шахрайство. Автор книжки про переваги плануван­ня, вживаючи слово «план», звичайно, має на увазі лише свій власний план. Він не враховує ту можливість, що той план, який уряд фактично реалізує, може бути відмінним від його власного плану. Різні планувальники сходяться в єдиному - у відкиданні laissez-faire, тобто права індивідів робити свій власний вибір і діяти само­стійно. Вони цілковито не погоджуються стосовно вибору для затвердження єдино-

го у своєму роді плану. Усі поборники державного втручання однаково реагують на будь-яке викриття явних і беззаперечних вад політики державного регулювання. Ці недоліки, кажуть вони, були наслідком неправильної реалізації політики державно­го втручання, а ми виступаємо за правильне, а не хибне державне втручання. І, зро­зуміло, правильне державне втручання - це лише те, що позначене «фірмовою мар­кою» шановного професора.

Laissez-faire означає: нехай звичайна людина сама робить свій вибір і діє на влас­ний розсуд; не примушуйте її поступитися диктатору.

Див. виступ Ласкі по радіо під назвою «Революція за згодою» (надрукований у: Talks. - 1945. -Т. X. - №10 (жовтень). - С. 7).

Економічна політика і верховенство права

743

ФРІДРІХ А. ГАЄК

ЕКОНОМІЧНА ПОЛГГИІСА І ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА

Палата представників... не може прийняти жодного закону, який би в повному обсязі не стосувався їх самих і їхніх друзів, так само як і всієї маси суспільства. Це завжди вважалося одним з най-сильніших зв 'язків. якими людська політика може поєднати пра­вителів і народ. Вона витворює між ними ту спільність інтересів і гармонію почуттів, приклади яких давали маю урядів, але без яких кожен уряд вироджується в тиранію.

Джеймс МЕДІСОН¹

1 Класичний аргумент на користь свободи в економічних справах ґрунтується на мовчазному постулаті, що верховенство права (the rule of law) повинне • скеровувати політику в цій сфері так само, як і в усіх інших. Ми не зможемо зрозуміти природи заперечень таких людей як Адам Сміт чи Джон Стюарт Мілль проти урядової «інтервенції», якщо не розглядатимемо їх на цьому тлі. Тому їхню позицію часто не розуміли ті, хто не був знайомий з цією базовою концепцією; і в Англії та Америці постала плутанина, як тільки концепція верховенства права пере­стала визнаватися кожним читачем. Свобода економічної діяльності означала свободу в межах закону, а не відсутність будь-яких урядових дій взагалі. Тому «втручання» чи «інтервенція» уряду, яким принципово опиралися ці письменники, означала лише порушення тієї приватної сфери, захищати яку були призначені загальні норми пра­ва. Вони не мали на увазі, що уряд ніколи не повинен займатися ніякими економіч­ними справами. Але вони мали на увазі, що існують певні види урядових заходів, які принципово слід усунути і які не можуть бути виправдані ніякими міркування­ми доцільності.

Для Адама Сміта і його безпосередніх послідовників впровадження звичайних норм загального права, безумовно, не виглядало б як урядове втручання, і вони не стали б, звичайно, позначати цим терміном зміну таких норм або прийняття нової норми законодавчим органом, поки було б передбачено, що це стосуватиметься всіх людей на невизначений період часу. Хоча вони, можливо, ніколи явно цього не фор­мулювали, але втручання означало для них застосування примусових можливостей уряду, яке не було нормальним впровадженням загального закону і призначалося для досягнення певної конкретної мети². Проте, важливим критерієм була не мета, яка переслідувалась, а метод, що застосовувався. Мабуть, не існує мети, яку вони не вважали б законною, якби було ясно, що народ хоче ЇЇ; але вони виключали як в

The Federalist Papers / Ed. M. Beioff. - Oxford, 1948. - №LVII. - С 294.

Пор.: «Інтервенція - цс окремий наказ, який виходить від певної суспільної сили і який примушує власників засобів виробництва і підприємців використовувати засоби виробництва не так, як би вони це робили нормальним чином» (курсив мій. - Ф. Г.; Mixes L. Kritik des Interventionismus. -Jena, 1929. - С 6). Див. також відмінність між produktionspolitische [втручаннями у виробничу політику] та preispolitische Eingriffe [у цінову політику], яка встановлюється далі в цій же праці. Дж. С. Мілль навіть твердить, шо «так звана доктрина вільної торгівлі... заснована на підвалинах, відмінних від принципу індивідуальної свободи, який утверджується в даному нарисі, хоча й таких же міцних. Обмеження торгівлі або виробництва для торгівлі насправді є примусом; а будь-який

цілому неприйнятний у вільному суспільстві метод спеціальних наказів і заборон. І тільки непрямим чином, через позбавлення уряду деяких засобів, лише з допомо­гою яких він міг би досягти певних цілей, міг цей принцип позбавити уряд можли­вості домагатися цих цілей.

Економісти пізніших часів несуть значну відповідальність за плутанину в цих справах³. То правда, що є багато причин, чому всяке урядове втручання в економічні справи вважається підозрілим і чому, зокрема, існує стійке упередження проти ак­тивної участі уряду в економічних справах. Але ці аргументи цілковито відрізня­ються від загальних аргументів на користь економічної свободи. Вони ґрунтуються на тому факті, що основна кількість урядових заходів, які відстоювались у цій сфері, є, фактично, недоцільними, або тому що вони зазнаватимуть невдачі, або тому, що витрати на них перевищать здобутки. Це означає, що поки вони узгоджуються з верховенством права, їх не можна одразу відкинути як урядову інтервенцію, а слід у кожному випадку розглянути з точки зору доцільності. Звичайне апелювання до принципу невтручання у боротьбу проти всіх погано продуманих або шкідливих заходів мало своїм наслідком затемнення фундаментальної відмінності між тими заходами, які узгоджуються, і тими, які не узгоджуються з вільною системою. А опоненти вільного підприємництва особливо охоче сприяли цій плутанині, наполя­гаючи на тому, що бажаність чи небажаність конкретного заходу ніколи не може бути справою принципу, а завжди є справою доцільності.

Іншими словами, важливим є саме характер, а не обсяг урядової діяльності. Функ­ціонуюча ринкова економіка передбачає певну діяльність з боку держави; існують деякі види такої діяльності, які сприятимуть її функціонуванню; і вона зможе ви­тримати ще й багато інших за умови, що вони узгоджуються з функціонуючим рин­ком. Але існують і такі, котрі суперечать самому принципу, на якому грунтується вільна система, і тому вони повинні бути повністю усунуті, якщо ми хочемо, аби така система працювала. Як наслідок, уряд, який діє порівняно пасивно, але робить неправильні речі, може спричинити значно більшу шкоду силам ринкової економі­ки, аніж той, який більше займається економічними справами, але обмежується лише діями, що сприяють спонтанним силам економіки.

примус, оскільки він с примусом, с злом; але примус, про який ідеться, стосується лише частини поведінки, яку суспільство має право стримати, і є неправильним виключно тому, що не дає тих результатів, яких бажано домогтися з його допомогою. Оскільки принцип індивідуальної свободи не входить у доктрину вільної торгівлі, то не входить він і в більшість питань, які постають стосов­но меж цісї доктрини; як, наприклад, який громадський контроль є допустимим для запобігання шахрайству шляхом фальсифікації; в якій мірі повинні нав'язуватись роботодавцям санітарні норми або правила по захисту робітників, зайнятих на небезпечних роботах» (Mill J. S. On Liberty / Ed. R. В. McCallum. - Oxford, 1946. - С 85).

Оскільки розгляд доцільності заходів є одним з головних завдань економістів, то не дивно, шо вони випускають з уваги більш загальний критерій. Джон Стюарт Мілль, ствердивши, що «[н]с існує, фактично, визнаного принципу, яким звичайно перевіряється доречність урядового втручання» (там само. - С. S), вже тим самим створив враження, що вся справа тут у доцільності. А його сучасник Н. В. Сеніор, який звичайно вважається значно ортодоксальніш им, ясно висловив цс приблизно в той же час: «Єдиною раціональною основою уряду, единою підставою права керувати і співвіднос­ного обов'язку коритися є доцільність - загальна вигода всієї спільноти» (цит. за Robbins L. The Theory of Economic Policy. - London, 1952. - C. 45). Але обоє цих людей беззастережно вважали само собою зрозумілим, шо втручання в захищену сферу індивіда може бути дозволене тільки там, де воно передбачене загальними номами права, й ніколи - просто на підставі доцільності.

744

Фрідріх А. Гаєк

Економічна політика і верховенство права

745

Завдання цього розділу - показати, що верховенство права є критерієм, який дає нам змогу розрізняти між тими заходами, які узгоджуються, і тими, які не узгоджу­ються з вільною системою. ТІ, які узгоджуються, можуть бути розглянуті далі на основі доцільності. Багато таких заходів залишатимуться, звичайно, небажаними або навіть шкідливими. Але ті, які не узгоджуються, повинні бути відкинуті, навіть якщо вони є ефективним, а можливо, і єдиним ефективним засобом для досягнення бажаної мети. Ми побачимо, що дотримання принципу верховенства права є необхід­ною, але недостатньою умовою для успішного функціонування вільної економіки. Але важливо, щоб усі примусові дії уряду були чітко визначені постійно діючими правовими рамками, які б давали індивіду можливість укладати плани з певним ступенем довіри і які б максимально зменшували невпевненість людей.

2. Давайте спершу розглянемо відмінність між примусовими заходами уряду і тією суто обслуговуючою діяльністю, де примус не має місця або має місце лише в зв'язку з необхідністю фінансувати її через оподаткування⁴. У тій мірі, в якій уряд береться лише забезпечувати надання послуг, які в іншому випадку не були б забез­печені взагалі (найчастіше через те, що неможливо зумовити надання їх тільки тим, хто готовий за них платити), єдине питання, яке постає - це чи варті ці послуги затрат на них. Звичайно, якщо уряд залишає за собою виключне право на забезпе­чення конкретних послуг, то вони перестають бути суто непримусовими. Загалом, вільне суспільство вимагає не лише того, щоб уряд мав монополію на застосування примусу, але щоб він мав монополію тільки на застосування примусу і щоб в усіх інших відношеннях він діяв на однакових засадах з усіма іншими.

Велика кількість дій, до яких найчастіше вдаються уряди в цій сфері і які лежать у вказаних межах, - це ті, які полегшують набуття надійних знань щодо фактів за­гального значення⁵. Найважливішою функцією такого роду є забезпечення надійної та ефективної монетарної системи. Іншими, не менш важливими, є встановлення стандартів мір і ваги; забезпечення інформації, отриманої внаслідок топографічної зйомки, опису земельних володінь, статистики тощо; а також підтримка, а можли­во, і організація певних видів освіти.

Усі ці дії уряду є частиною його зусиль щодо забезпечення сприятливої основи для індивідуальних рішень; вони дають засоби, які індивіди можуть використати у власних цілях. У цю ж категорію потрапляють багато інших послуг більш матеріаль­ного характеру. Хоча уряд не повинен використовувати свої можливості примусу для резервування за собою тих видів діяльності, які не мають стосунку до впрова­дження загальних норм права, проте цей принцип не буде порушений, якщо уряд займатиметься усіма видами діяльності на однакових правах із громадянами. І хоча в більшості галузей немає вагомих причин, щоб уряд займався такою діяльністю, проте Існують галузі, де бажаність урядових дій навряд чи можна поставити під сумнів.

Відмінність тут та сама, яку встановлює Дж. С Мілль {MHU. S. Principles of Political Economy, with of Their Applications to Social Philosophy / Trans, by T. Nugent, cd. by F. Ncuman. - New York: «Hafner Library of Classics», 1949. - Кн. V. - Розд. XI. - § І) між «авторитарним» і «нсавторитарним» урядовим втру­чанням. Цс дуже важлива відмінність, і той факт, шо уся урядова діяльність дедалі більше й більше вважалася неодмінно «авторитарною», с однією з головних причин небажаного розвитку в новітні часи. Я тут не приймаю термінів Мілля, бо мені здається недоцільним називати його «нсатори-тарні» дії уряду «втручаннями». Цей термін краще узгоджується з порушеннями захищеної при­ватної сфери, а цс можна зробити лише «авторитарно». Див. знову уважний розгляд цього у Мілля.

До цієї останньої групи належать усі послуги, які є явно бажаними, але які не забезпечуватимуться конкуруючими підприємствами, бо було б неможливо чи над­то важко визначити для них індивідуалізовану оплату. Такими є більшість послуг у галузі санітарії чи охорони здоров'я, часто - спорудження та утримання доріг, а також багато вигод, які забезпечуються муніципалітетами для жителів міст. Сюди ж входять і ті види діяльності, які Адам Сміт називав «тими громадськими роботами, які хоча й можуть бути найвищою мірою корисними для великого суспільства, але мають, однак, таку особливість, що доходи ніколи не зможуть компенсувати витрат для будь-якого індивіда чи невеликої кількості індивідів»⁶. І є багато інших видів діяльності, в яких уряд може на законних підставах бажати брати участь, заради, можливо, збереження таємниці у військових заходах або заохочення розвитку знань у певних галузях⁷. Але хоча уряд може у будь-який момент виявитись найкращим кандидатом на роль лідера в таких галузях, це не служить виправданням для припу­щення, що так буде завжди і тому уряду слід надати виняткові повноваження. Більше того, у багатьох випадках аж ніяк не є необхідним, щоб уряд брав участь у фактич­ному управлінні такою діяльністю; вказані послуги можуть найчастіше бути забезпе­чені, причому більш ефективно, якщо уряд візьме на себе часткову або повну фінан­сову відповідальність, а ведення справ залишить незалежним і до певної міри конку­руючим організаціям.

Існують значні виправдання для недовіри, з якою бізнес сприймає всі урядові ініціативи. Існує багато труднощів у гарантуванні того, щоби такі ініціативи здійсню­вались на тих же умовах, що й приватне підприємництво; і тільки при задоволенні цієї умови такі ініціативи в принципі не викликають заперечень. Поки уряд викори­стовує якісь із своїх примусових можливостей, а особливо свої можливості оподат­кування, для сприяння власним ініціативам, він завжди може перетворити своє ста­новище у становище фактичного монополіста. Для запобігання цьому було б необ­хідно, аби будь-які особливі переваги, включаючи субсидії, які уряд надає власним підприємствам, були доступні також і конкуруючим приватним організаціям. Немає потреби наголошувати, що уряду було б надзвичайно важко задовольнити ці вимо­ги і що внаслідок цього значно посилюється загальна упередженість проти держав-

Smith A. An Inquiry into the NAturc and Causes of the Wealth of Nations / Ed. by E. Cannan. 2 vols. -London, 1904. -T. 11. - Кн. V. - Розд. І.-ч. II.-С. 214); пор. також аргументи на користь місцевого, а не центрального управління при організації громадських робіт (там само. - С 222). Існує, нарешті, теоретично цікава, хоча й не дуже важлива на практиці ситуація, коли, хоча певні послуги й можуть забезпечуватися конкурентною приватною діяльністю, або не всі пов'язані з ними витрати, або не всі надані вигоди увійдуть в розрахунки ринку, і тому може видатись бажаним на­класти спеціальні обов'язки на всіх або надати особливі привілеї всім, хто має стосунок до цих видів діяльності. Такі випадки, можна, очевидно, віднести до заходів, з допомогою яких уряд може сприяти напрямку приватного виробництва - не конкретними втручаннями, а діючи згідно із за­гальними правилами.

Те, що такі випадки не мають великого практичного значення - не тому, що такі ситуації не можуть траплятися часто, а тому, що рідко коли можна встановити величину таких «розходжень між крайнім соціальним чистим продуктом і приватним соціальним чистим продуктом», - визнається зараз автором, який зробив більше, ніж будь-хто інший, щоби привернути до них увагу: «Необхід­но, однак, визнати, що ми рідко коли маємо достатньо знань, щоб вирішувати, в яких галузях і якою мірою держава, з огляду на [розрив між приватними та публічними витратами], могла 6 з користю для справи втручатися в індивідуальну свободу вибору» (Pigou А. С Some Aspects of the Welfare State//Diogenes.- 1954. - №7 (літо). -С. 6).

746

Фрідріх А. Гаєк

Економічна політика і верховенство права

747

них ініціатив. Але це не означає, що всі державні ініціативи повинні бути виклю­чені з вільної системи. Ясна річ, їх слід утримувати у вузьких межах; для свободи становило би надто велику небезпеку, якби надто великий сектор економічної діяль­ності підпорядковувався прямому контролю з боку держави. Але заперечення в да­ному разі викликають не державні Ініціативи як такі, а державна монополія.

3. Більше того, вільна система принципово не виключає усього того загального регулювання економічної діяльності, яке може бути впроваджене у вигляді загаль­них правил, що визначають умови, які повинен виконувати кожен, хто займається певною діяльністю. Вони включають, зокрема, усі інструкції, що визначають мето­дику виробництва. Ми тут не вирішуємо питання, чи будуть такі інструкції розум­ними - а вони, мабуть, будуть такими лиш у виняткових випадках. Вони завжди обмежуватимуть можливості експериментування й таким чином перешкоджатимуть усьому, що може виявитись корисними напрацюваннями. Вони, як правило, підви­щуватимуть вартість виробництва або, що зводиться до того ж самого, зменшувати­муть загальну продуктивність. Але якщо цей вплив на вартість повною мірою вра­ховують і все одно вважають за доцільне погодитись на витрати заради досягнення певної мети, то тут навряд чи можна щось додати⁸. Економіст все одно матиме певні сумніви і твердитиме, що існують підстави для опору таким заходам, оскільки їхня загальна вартість майже завжди занижується і, зокрема, оскільки один недолік - а саме перешкоджання новим розробкам - ніколи не може бути врахований повністю. Але якщо, наприклад, повністю заборонити виробництво І продаж фосфорних сірників через їхню шкідливість для здоров'я або дозволити лише за умови вико­нання певних запобіжних заходів чи повністю заборонити роботу в нічну зміну, то доцільність таких заходів повинна оцінюватись шляхом порівняння загальних втрат з виграшем; вона не може бути остаточно вирішена внаслідок посилання на загаль­ний принцип. Те саме є справедливим для більшої частини широкого спектру інструкцій, відомих як «промислове законодавство».

Сьогодні часто твердять, що ці або подібні завдання, які є загальновизнаними як належні функції уряду, не могли б адекватно виконуватись, якби адміністративній владі не були надані широкі дискреційні можливості і якби весь примус був обме­жений верховенством права. Немає особливих причин боятися цього. Якщо закон не завжди може назвати конкретні заходи, які можуть бути затверджені владою в конкретній ситуації, то він може бути укладений таким чином, щоби дати можливість кожному безсторонньому суду вирішити, чи були необхідними затверджені заходи для досягнення загального результату, передбаченого законом. Хоча весь спектр об­ставин, у яких влада може бути вимушена втрутитися, неможливо передбачити, але спосіб її вимушеного втручання, коли виникає певна ситуація, може бути значною мірою прогнозований. Знищення фермерського стада для запобігання поширенню інфекційного захворювання, зруйнування будинків, аби запобігти поширенню по­жежі, ізоляція зараженого джерела, вимога захисних заходів при передачі електро­енергії високої напруги і впровадження правил техніки безпеки на будівництві - все це, без сумніву, вимагає, щоб владі були надані певні дискреційні можливості при застосуванні загальних правил. Але це не мусять бути дискреційні можливості, не обмежені загальними правилами чи такі, які мають бути вилучені з-під судового нагляду.

Ми настільки звикли, що на такі заходи посилаються як на докази необхідності надання дискреційних повноважень, що навіть викликає здивування, коли всього лише тридцять років тому видатний знавець адміністративного права все ще міг вказувати, що «законодавство в галузі охорони здоров'я і техніки безпеки ніяким чином не є показовим щодо застосування дискреційних владних повноважень; на­впаки, у більшості цих законодавчих актів такі повноваження явно відсутні. ... Та­ким чином, британське промислове законодавство вважає за можливе спиратися практично повністю на загальні правила (хоча й значною мірою обрамлені адміні­стративним регулюванням) ... багато будівельних кодексів укладені з мінімальним використанням адміністративних дискреційних повноважень, майже всі інструкції зведені до вимог, які можуть бути стандартизовані. ... В усіх цих випадках мірку­вання гнучкості поступилися місцем вищим міркуванням надійності приватного права без будь-яких явних поступок за рахунок громадських інтересів»⁹.

В усіх цих випадках рішення виводяться з загальних правил, а не з конкретних уподобань, якими керується актуальний уряд, чи з якихось міркувань щодо того, як мають бути розміщені конкретні люди. Примусові повноваження уряду продовжу­ють служити загальним і незмінним цілям, а не конкретним результатам. Надана дискреційна влада є обмеженою дискреційною владою в тому розумінні, що її носій повинен застосовувати смисл загального правила. Те, що це правило не може бути зроблене повністю однозначним, є наслідком людської недосконалості. Проблема, однак, полягає в застосуванні правила, і це демонструється тим фактом, що незалеж­ний суддя, котрий ніяким чином не представляє ані конкретних бажань чи цінно­стей уряду, ані актуальної більшості, матиме змогу вирішувати не тільки те, чи мала влада право взагалі вдаватися до певних дій, а й чи вимагав закон зробити саме те, що вона зробила.

Предмет нашого розгляду тут не має ніякого стосунку до питання, чи є правила, які виправдовують дії уряду, однаковими для всієї країни або чи були вони укладені демократично обраною асамблеєю. Є безумовна необхідність, щоби певні інструкції видавалися місцевими муніципальними органами, і багато з них, такі як будівельні кодекси, неминуче будуть лише за формою - і ніколи по суті - продуктом рішень більшості. Важливе питання знову стосується не джерела, а меж наданих повнова­жень. Правила, складені самою адміністративною владою, але належним чином за­здалегідь опубліковані і неухильно виконувані, будуть більше узгоджуватись із верхо­венством права, аніж туманні дискреційні повноваження, надані адміністративним органам законодавчими актами.

І хоча завжди були заклики послабити ЦІ суворі обмеження заради адміністратив­ної вигоди, це, безумовно, не є необхідною умовою для досягнення тих цілей, які ми розглядаємо. Тільки після того, як верховенство права було порушене заради інших цілей, його збереження вже не могло переважити міркувань адміністратив­ної доцільності.

4. Тепер ми повинні звернутися до тих видів урядових заходів, які верховенство права виключає в принципі, бо вони не можуть бути здійснені просто впроваджен­ням загальних правил, а неминуче зумовлюють свавільну дискримінацію людей.

Див. знову: Mis es L. Kritik des Intervention ismus (як цитовано в прим. 2 више).

Freund E. Administrative Powers over Persons and Property. - Chicago: University of Chicago Press, 1928.-C. 98.

748

Фрідріх А. Глек

Економічна політика і верховенство права

749

Найважливішими серед них є рішення стосовно того, кому слід дозволяти постача­ти певні послуги та товари, за якими цінами та в яких кількостях - іншими словами, заходи, призначені контролювати доступ до різних занять і професій, умови прода­жу та кількості, які можуть вироблятися чи продаватися.

Що стосується доступу до певних видів занять, то наш принцип не обов'язково виключає можливої доцільності в деяких випадках дозволяти це лише тим, хто має певну підтверджувану кваліфікацію. Але зведення примусу до впровадження за­гальних правил вимагає, щоби кожен, хто має таку кваліфікацію, мав гарантоване законом право на такий дозвіл і щоби надання дозволу залежало тільки від того, чи задовольняє він умовам, укладеним у вигляді загального правила, а не якимось кон­кретним обставинам (таким як «місцеві потреби»), які визначалися б дискреційною владою ліцензійних органів. І необхідність навіть у таких контрольних функціях відпала б у багатьох випадках внаслідок звичайної заборони людям вдавати наявність кваліфікації, якої вони не мають, тобто внаслідок застосування загальних правил, які забороняють шахрайство і обман. Для цього могло б бути цілком достатньо за­хистити певні звання і титули, які підтверджують таку кваліфікацію (ніяким чином не є очевидним, що навіть у випадку лікарів це не було б краще, аніж вимога ліцензій чи практики). Але, мабуть, не можна спростувати, що в деяких випадках, скажімо, там, де йдеться про продаж отрут чи вогнепальної зброї, як бажаним, так і прийнят­ним було б те, щоб ведення такої торгівлі було дозволене лише людям, котрі відпо­відають певним інтелектуальним і моральним вимогам. І поки кожен, хто має необ­хідну кваліфікацію, матиме право займатися тією чи іншого діяльністю, а в разі потреби його права будуть розглянуті і забезпечені незалежним судом, основний принцип буде виконуватись¹⁰.

Існує декілька причин, чому будь-який прямий контроль над цінами з боку уря­ду є несумісним із функціонуванням вільної системи, незалежно від того, чи уряд дійсно встановлює ціни, чи лиш укладає правила, за якими повинні визначатися допустимі ціни. По-перше, неможливо встановити ціни відповідно до довгостроко­вих правил, які ефективно скеровуватимуть виробництво. Відповідні ціни залежать від обставин, які постійно змінюються, і ціни слід постійно до них пристосовувати. З другого боку, ціни, які не встановлюються безпосередньо, а визначаються певним правилом (наприклад, що вони повинні бути певним чином прив'язані до вартості), не будуть однаковими для всіх продавців і з цієї причини перешкоджатимуть функ­ціонуванню ринку. Ще важливішим міркуванням є те, що якщо ціни відрізняти­муться від тих, котрі сформував би вільний ринок, то попит і пропозиція не будуть зрівноважені, а якщо контроль за цінами має бути ефективним, то необхідно знайти певний метод для вирішення того, кому буде дозволено купувати чи продавати. А це неодмінно буде дискреційним і повинно складатися з ad hoc* рішень, які дискри-

Стосовно проблеми ліцензування див: Gellhorn W. Individual Freedom and Government Restraints. -Baton Rouge: Louisiana State University Press, 1956. - особливо розділ НІ. Я б не потрактував цю проблему так побіжно, якби остаточний текст даного розділу не був завершений до того, як я по­знайомився з цією працею. Я вважаю, шо небагато закордонних оглядачів і, очевидно, мало хто з американців усвідомлюють, наскільки ця практика була популярною в Сполучених Штатах в ос­танні роки - настільки, що вона зараз повинна видаватися однією з реальних загроз майбутньому економічного розвитку Америки. Призначений для даного випадку (латин.).

мінують людей на суто свавільних підставах. Як часто підтверджував досвід, меха­нізми контролю за цінами можуть бути ефективними тільки у випадку кількісних контрольних механізмів, рішень з боку влади стосовно того, скільком конкретним особам і фірмам буде дозволено купувати чи продавати. А здійснення повного кон­тролю за кількостями неминуче повинно бути дискреційним, визначеним не прави­лом, а рішенням владного органу стосовно відносної важливості конкретних цілей.

Таким чином, ціновий і кількісний контроль повинен бути повністю виключе­ний у вільній системі не тому, що економічні інтереси, які порушуються цими захо­дами, є важливішими за інші, а тому що цей вид контролю не може здійснюватись за правилами, а мусить за природою своєю бути дискреційним і свавільним. Надати такі повноваження владі - це означає, в кінцевому випадку, дати їй можливість сва­вільно вирішувати, що повинно вироблятися, ким І для кого.

5. Отже, існують, строго кажучи, дві причини, чому будь-яке регулювання цін і кількостей є несумісним з вільною системою: одна полягає в тому, що усяке подіб­не регулювання повинно бути свавільним, а друга - у тому, що неможливо здійсни­ти його таким чином, щоб дати можливість ринкові функціонувати адекватно. Вільна система може адаптуватися до майже кожного набору даних, до майже кожної за­гальної заборони чи регулювання, поки діятиме сам механізм пристосування. А не­обхідні пристосування зумовлюються головно змінами в цінах. Це означає, що для її правильного функціонування недостатньо, щоб норми законів, за якими вона пра­цює, були загальними правилами; також і їх зміст має бути таким, щоб ринок працю­вав порівняно добре. У випадку вільної системи справа полягає не в тому, що кожна система працюватиме задовільно там, де примус зведений до загальних правил, а в тому, що при цій системі даним правилам може бути надана така форма, яка умож­ливлює її роботу. Аби на ринку існувало ефективне пристосування різних видів діяльності, мають виконуватися певні мінімальні вимоги; важливішими з них, як ми бачили, є запобігання насильству і шахрайству, захист власності і вимога вико­нання контрактів та визнання за всіма індивідами рівних прав на виробництво у будь-яких кількостях і на продаж за цінами, які вони самі оберуть. І навіть коли ці основні умови виконані, ефективність системи все одно залежатиме від конкретно­го змісту правил. Але якщо вони не виконані, то уряд повинен буде прямими розпо­рядженнями домогтися того, чого можуть досягти індивідуальні рішення, керовані змінами цін.

Зв'язок між характером правового порядку та функціонуванням ринкової систе­ми порівняно мало досліджувався, і більшу частину роботи в цій галузі виконали люди, критично налаштовані до конкурентного порядку", а не його прихильники. Останні звичайно задовольнялися ствердженням мінімальних вимог для функціо­нування ринку, які ми щойно згадали. Однак загальний виклад цих умов ставить не менше питань, аніж дає відповідей. Те, наскільки добре функціонуватиме ринок, залежить від характеру конкретних правил. Рішення покладатися на добровільні контракти як на головний інструмент організації відносин між індивідами не визна-

¹¹ Див. зокрема: Commons J. R. The Legal Foundations of Capitalism. - New York, 1924; Hamilton W. H. The Power to Govern; The Constitution - Then and Now. - New York, 1937; та Clark J. M. Social Control of Business.-Chicago, 1926; і пор. з цією школою: Harris A. L. Economics and Social Reform.-New York, 1958.

750

751

Фрїдріх А. Гаєк

чає, яким повинен бути конкретний зміст закону про контракти; а визнання права приватної власності не визначає, яким саме має бути зміст цього права, щоб ринко­вий механізм працював настільки ефективно, наскільки це можливо. Хоча принцип приватної власності майже не ставить проблем стосовно рухомості, але він ставить надзвичайно важкі проблеми щодо власності на землю. Наслідки, які часто має ви­користання будь-якої ділянки землі для сусідніх ділянок, явно роблять небажаним надання власнику необмежених можливостей користуватися або зловживати своєю власністю, як йому подобається.

Але хоча Й варто пожалкувати, що економісти в цілому мало спричинилися до вирішення цих проблем, для цього існують декілька вагомих причин. Загальні су­дження стосовно характеру суспільного порядку не можуть дати чогось більшого, ніж такі ж загальні ствердження принципів, яким має слідувати правовий порядок. Детальне застосування цих загальних принципів повинно бути значною мірою по­лишене досвіду і поступовій еволюції. А це передбачає необхідність займатися кон­кретними випадками, що є більше справою юриста, ніж економіста. В усякому разі, можливо, через те, що завдання поступового вдосконалення нашої правової системи, аби вона краще сприяла нормальному функціонуванню конкуренції, є надзвичайно повільним процесом, воно було малопривабливим для тих, хто шукає виходу для своєї творчої уяви І нетерпляче накреслює програми дальшого розвитку.

6. І є ще один момент, який ми повинні розглянути трохи детальніше. Від часів Герберта Спенсера¹² стало звичним обговорювати багато аспектів нашої проблеми під назвою «свобода контракту». І протягом певного часу ця точка зору відігравала важливу роль в американській юрисдикції¹³. У певному сенсі свобода контракту дійсно є важливою частиною індивідуальної свободи. Але сам цей вираз дає також підстави для непорозумінь. Насамперед, питання полягає не в тому, які контракти індивіду буде дозволено укладати, а скоріш у тому, які контракти санкціонуватиме держава. Жодна сучасна держава не намагалася санкціонувати всі контракти, та й небажано, щоб вона це робила. Контракти, що стосуються кримінальних чи амо­ральних цілей, ігорні контракти, контракти з метою обмеження торгівлі, контракти, які постійно сковують надання особою послуг, чи навіть деякі контракти на певні видовища не матимуть правової санкції.

Свобода контракту, як і свобода в усіх інших сферах, насправді означає, що до­пустимість конкретної дії залежить тільки від загальних правил, а не від особливо­го дозволу з боку влади. Це означає, що законність і санкціонованість контракту повинна залежати тільки від тих загальних, однакових і відомих правил, якими визна­чаються всі інші законні права, а не від схвалення його конкретного змісту певним урядовим органом. Це не виключає можливості того, що закон визнаватиме лише ті контракти, які задовольняють певним загальним умовам, або що держава укладати­ме правила інтерпретування контрактів, які доповнюватимуть явно погоджені умо­ви. Існування таких визнаних стандартних форм контракту, які, поки не обумовлені ніякі протилежні умови, будуть сприйматися як частина договору, часто значно по­легшує приватні угоди.

¹¹ Див. особливо «Справедливість» Г. Спенсера, яка є IV частиною його праці «Принципи етики» (London, 1891);іпор.:Оеел Г Я. Liberal Legislation and Freedom of Contracts// Works. - London, 1880.-T. 111. ¹³ Пор.: Pound R. Liberty of Contract//Yale Law Journal. - 1908-1909.-T. XVIII.

Економічна політика і верховенство права

Набагато складнішим питанням є те, чи повинен взагалі закон вимагати вико­нання зумовлених контрактом зобов'язань, які можуть суперечити намірам обох сторін, як, наприклад, у випадку відповідальності за нещасні випадки на вироб­ництві незалежно від порушень правил техніки безпеки. Але навіть це, можливо, більше є питанням доцільності, аніж принципу. Санкціонованість контрактів є інстру­ментом, який пропонує нам закон, а які наслідки випливатимуть з укладення кон­тракту - це вирішуватиме закон. Доки ці наслідки можуть бути передбачені, вихо­дячи з загального правила, а індивід може вільно використовувати існуючі типи контрактів у власних цілях, доти основні умови принципу верховенства права задо­вольнятимуться.

7. Таким чином, діапазон і різноманітність урядових дій, які - принаймні в прин­ципі - узгоджуються з вільною системою, є досить значними. Стара формула laissez-faire або невтручання не дає нам адекватного критерію для розрізнення між тим, що є, а що не є допустимим у вільній системі. У межах тієї постійної правової структу­ри, яка уможливлює найбільш ефективне функціонування вільної системи, існує широкий простір для експериментування. Ми, очевидно, у жоден з моментів не можемо бути певні, що вже знайшли найкращу систему Інституцій, яка примусить ринкову економіку працювати з найбільшою користю. То правда, що після задово­лення головних умов вільної системи всі дальші інституцІйні вдосконалення неми­нуче будуть повільними й поступовими. Але неперервне зростання багатств і техніч­них знань, зумовлених цією системою, постійно пропонуватиме нові способи для надання урядом послуг своїм громадянам і робитиме такі можливості практично

здійсненними.

Чому ж тоді існує постійний тиск, аби покінчити з тими обмеженнями, накладе­ними на уряд, які були витворені для захисту індивідуальної свободи? І якщо існує такий простір для поліпшень у межах верховенства права, то чому ж реформатори так настійливо прагнули послабити і підірвати її? Відповідь полягає в тому, що протя­гом двох останніх поколінь з'явилися нові цілі в політиці, яких не можна досягти в умовах верховенства права. Уряд, який не може застосовувати примус окрім як для впровадження загальних правил, не має можливостей для досягнення конкретних цілей, які вимагають засобів, відмінних від тих, котрі йому надані, і, зокрема, не може визначати матеріальне становище конкретних людей чи впроваджувати розпо­дільчу або «соціальну» справедливість. Для досягнення таких цілей він повинен був би провадити політику, яка найкраще - оскільки слово «планування» є надто невизначеним - визначається французьким словом dirigisme*, тобто політику, яка визначає, для яких конкретних цілей мають використовуватись конкретні засоби.

Але це і є саме тим, чого не спроможний робити уряд, обмежений владою зако­ну. Якщо уряд має визначати, які становища повинні займати конкретні люди, то він повинен мати змогу визначати також напрямок індивідуальних зусиль. У нас тут нема потреби повторювати причини, чому, якщо уряд трактуватиме різних людей однаково, результати будуть нерівними, або чому, якщо він дозволить людям вико­ристовувати наявні у них можливості і засоби як їм заманеться, наслідки для індивідів будуть непередбачувані. Таким чином, обмеження, які верховенство права накла­дає на уряд, запобігають усім тим заходам, котрі були б необхідними для забезпе-

Диригування, скеровування (фр.)-