429 Джон с. Мілль

Хоча суспільство засноване не за договором і хоча впровадження ідеї договору для виведення з неї соціальних зобов'язань не досягає жодної достойної мети, все-таки кожен, хто отримує захист суспільства, повинен відплатити йому за це добро, і той факт, що людина живе в суспільстві, обумовлює необхідність, щоб кожен обме­жував себе в стосунках з іншими людьми дотриманням певної лінії поведінки. Ця поведінка полягає, по-перше, в тому, щоб особа не завдавала шкоди інтересам інших або, скоріше, певним інтересам, - що визначені в чітких юридичних постановах або випливають із мовчазної угоди, і їх слід вважати правами; і, по-друге, у виконанні кожною особою її частки (визначеної за якимось справедливим принципом) робіт та пожертвувань, призначених для захисту суспільства або його членів від шкоди та зовнішніх зазіхань. Виправдані будь-які зусилля суспільства примусити до виконан­ня цих умов тих, хто цього уникає. ї це не все, що може робити суспільство. Дії індивіда можуть бути шкідливими для інших (або цим діям може бракувати належ­ної уваги до їхнього добробуту) і при цьому не сягати тієї межі, коли вони призво­дять до порушення якогось із установлених прав. Тоді людина, що завдає такої крив­ди, може бути справедливо покараною, хоча й не за законом, а через суспільну дум­ку. Як тільки певна частина поведінки людини згубно впливає на інтереси інших, відповідні дії підпадають під юрисдикцію суспільства, і для обговорення відкрива­ється питання про те, чи втручання в ці дії сприятиме загальному добробуту, чи ні. Але для постановки подібних питань зовсім не залишається місця, коли поведінка особи не впливає ні на чиї інтереси, окрім її власних, або коли вона може не вплива­ти на їхні інтереси, якщо вони самі цього не захочуть (вважаємо, що всі особи, про яких тут йдеться, повнолітні й наділені нормальними розумовими здібностями). В усіх таких випадках повинна існувати абсолютна юридична й соціальна свобода виконання дії та прийняття її наслідків.

Величезним нерозумінням цієї доктрини може бути думка (лише егоїстична й байдужа особа може таке собр уявити), ніби людських істот не стосується те, як по­водяться у житті інші, і що їм не слід цікавитися доброчинністю та добробутом інших, якщо при цьому не заторкнуті їхні особисті інтереси. Існує потреба не в зменшенні, а в зростанні безкорисливих зусиль, спрямованих на сприяння благу інших. Але без­корислива доброчинність може знайти інші засоби, щоб переконувати людей діяти собі на благо, ніж справжні чи метафоричні батоги й кийки. Я останній, хто не­дооцінюватиме чесноти, що стосуються ставлення людини до самої себе (self-regarding); та вони мають лише вторинне значення (хай навіть вторинне) щодо сусп­ільних. І справа освіти - культивувати і ті й інші. Але навіть освіта використовує засоби умовляння та переконання так само, як і примусу, а коли період освіти за­вершено, то для прищеплення чеснот, що стосуються ставлення людини до самої себе, вживаються лише перші. Людські істоти мають бути вдячні одна одній за взаємо­допомогу в справі розрізнення між кращим та гіршим і заохочення до обрання пер­шого й уникнення другого. Людина повинна завжди стимулювати інших до більшо­го вживання їхніх найвищих здатностей і чіткішого спрямування їхніх почуттів та прагнень до об'єктів та роздумів, що несуть мудрість, а не дурість, піднесення, а не деградацію. Але ні одна особа, ані будь-яка кількість осіб не вповноважені казати іншій повнолітній людській істоті, що зона для власного добра не повинна робити зі своїм життям те, що вона вирішила з ним зробити. Саме ця особа найбільш зацікав­лена у власному добробуті: інтерес, що мають у цій справі всі інші особи, за винят­ком випадків їхньої сильної особистої прихильності, вкрай незначний порівняно із

ІНДИВІДУАЛЬНА СВОБОДА

зацікавленістю цієї першої; а суспільство зацікавлене в долі цієї людини (коли не йдеться про її поведінку, що має стосунок до інших) лише незначною мірою і здеб­ільшого непрямо; тоді як найзвичайніші чоловік чи жінка мають незрівнянно повніші знання щодо власних почуттів та обставин, ніж їх може здобути будь-хто інший. Втручання суспільства, спрямоване на панування над судженнями та цілями особи, коли це стосується лише ЇЇ самої, має грунтуватися на певних загальних припущен­нях, які можуть бути цілком хибними, і навіть якщо вони правильні, то ймовірно, що вони в індивідуальних випадках будуть неправильно вжиті особами, котрі знайомі з обставинами відповідних справ лише як сторонні спостерігачі. Тому ці сфери людсь­ких стосунків є невід'ємною цариною діяльності індивіда. Необхідно, щоб у по­ведінці одних людських істот, яка стосується інших, загальні правила виконувалися здебільшого саме для того, щоб люди знали, чого їм очікувати від оточення; але у справах, що стосуються лише окремої особи, вона має право на вільне виявлення Індивідуальної спонтанності. Інші можуть їй пропонувати, навіть накидати мірку­вання, які мають допомогти формуванню її суджень, до неї можуть бути звернені заклики гартувати свою волю - але останнє судження лишається за нею. Зло, котре може бути наслідком обмеження особи тим, що вважають за краще для неї інші, значно переважує всі помилки, які вона, ймовірно, може вчинити, коли не зважати­ме на дані їй поради та попередження.

Я не хочу сказати, що на почуття, з якими інші ставляться до певної особи, ніяк не повинні впливати її якості та вади, що стосуються лише неї самої. Це неможливо й небажано. Якщо вона має певні видатні якості, що сприяють її благу, то являє собою гідний предмет захоплення. Відповідно вона тоді ближча до ідеальної доско­налості людської природи. Якщо ж їй знашюю мірою бракує таких якостей, то це спричиняє протилежні до захоплення почуття. Існує певна міра глупства й певна міра того, що можна було б назвати (хоча така фраза може викликати заперечення) ницістю чи відсутністю смаку, які, - хоча вони не можуть спричинити шкоди особі, що їх виявляє, - необхідно й заслужено викликають у довколишніх неприязнь до неї, а в крайніх випадках навіть презирство. Інша особа, належною мірою наділена протилежними якостями, не може уникнути того, щоб переживати ці почуття. Лю­дина може не чинити нікому ніякої шкоди, але діяти таким чином, що змушуватиме нас ставитися до неї як до дурної чи нижчої за станом або вважати її такою. І оскіль­ки подібні судження та почуття являють собою факт, якого ця людина намагатиметь­ся уникати, то ми зробимо їй добру послугу, коли вчасно попередимо її про ці та інші неприємні наслідки, які вона ризикує на себе накликати. Справді, було б добре, коли б ця послуга надавалася набагато частіше, ніж це дозволяють нинішні уявлен­ня про ввічливість, і якби одна особа могла чесно вказати іншій на те, що вона вва­жає за її помилки, не здобуваючи собі при цьому репутації людини невихованої чи самовпевненої. Ми також маємо право на різноманітні дії, що відповідають нашій несхвальній думці про когось і спрямовані не на придушення його індивідуальності, а на ствердження власної. Ми не зобов'язані, наприклад, шукати товариства того когось; ми маємо право уникати його (хоча й не демонструвати цього), бо маємо право обирати собі найприйнятніше для нас товариство. Ми маємо право, - і це може бути нашим обов'язком, - застерігати інших від спілкування з ним, коли вва­жаємо, що його слова чи дії справляють згубний вплив на тих, хто з ним спілкується. Ми можемо віддавати іншим перевагу при наданні необов'язкових добрих послуг, крім тих, які можуть сприяти його вдосконаленню. Ось скільки існує різноманітних

430