691 Майкл Фріден

лістів, позитивістів, ідеалістів, фабіанців - і, по суті, був не чим іншим, як утверджен­ням очевидного: істина соціалізму полягала в розумінні того, що людина - соціаль­на істота. Тільки-но сформувалося суспільство, завжди існував якийсь соціалізм⁹. Як писав ліберальний видавець у першому числі місячника Християнсько-соціаль­ного союзу «The Commonwealth», люди, говорячи про соціалізм, не обстоюють пев­ну схему, а визнають факт: «Ми стверджуємо, що немає жодної приватної дії, яка б не мала суспільної вартості, суспільного значення»¹". Саме в цій формі соціалізм проник у свідомість британської ліберальної інтелігенції. Соціалізм апелював до лібералів і прогресистів загалом, бо наголошував на властивій для досоціологічної доби кардинальній вірі в неподільність етики й політики. Якщо йдеться про лібе­ралів, ця віра була складовою частиною ліберальної спадщини, великою традицією Мілля і Ґладстона. Тривожне усвідомлення «становища, в якому живе народ», зро­било необхідним нове утвердження ліберальної віри саме в тій царині, де, здавало­ся, вочевидь бракує суспільної моралі.

Для лібералів, на відміну від деяких їхніх колег-прогресистів, соціалізм нале­жав передусім до етичної і тільки потім до економічної сфери. Керкап уявляв собі соціалізм здебільшого як теорію суспільної і моральної еволюції: «Прогрес полягає насамперед у дедалі більшій владі етичного принципу над усіма формами егоїзму... Етичний прогрес людини - це передусім розвиток принципу соціальності, колективіз­му і громадського духу»". Суспільство перетворювалось на моральну спільність, і прихильність до соціалізму вважали за наслідок дедалі сильнішого впливу альтруїстич­них почувань. Агітація, пов'язана з соціальною реформою, наголошувала на «деда­лі сильнішому бажанні поліпшити соціальні умови життя і становила красномов­ний доказ, що соціалізм визнають не так з огляду на його гуманні ідеали, як унаслі­док впливу його економічних доктрин»¹². Як правило, нові ліберали схилилися б до позиції Генрі Даєра, освітнього діяча з Глазго, мовляв, соціалізм має моральне і економічне значення, але інтелектуальна та моральна революція повинні передувати соціальній та промисловій. Соціальну реформу можна здійснити тільки через мо­ральну реформу, - і в цьому твердженні ясно відчувається відлуння свангелізму. Справжній соціалізм був скоріше питанням духу, ніж питанням організаційної форми¹³.

А проте помірковані ліберали не відчували ентузіазму з приводу використання слова «соціалізм» для опису ліберальної етики, бо виникнення на політичній сцені соціалістичного руху надало цьому слову дуже конкретного значення. Окремі лібе­рали наполягали, що їхній різновид прогресивності тотожний із соціалізмом ціля­ми, проте відрізняється методами¹⁴. Натомість часопис «Speaker» нарікав, що тільки «завдяки курйозним примхам неправильного вживання слів словом "соціалізм" по­чали називати Й тотожність цілей»¹⁵. Ліві теоретики лібералізму, як-от Сідней Болл,

Robertson J. М. The Future of Liberalism. - Bradford, 1895. - С. 24.

Holland H. S. Introductory // The Commonwealth. - 1896. - T. 1. - С 4.

Kirkup T. Op. cit. - С 303, 305, 281.

DavisR. G. The Evolutionary Trend of British Political Parties //Westminster Review. - 1902.-T. 157.-

C.516.

Dyer H. The Evolution of Industry. - London, 1895. - С 55; його ж: The Future of Politics // WR. - 1896.

-T. 14S.-C.S.

Samuel И. Liberalism. An Attempt to State the Principles and Proposals of Contemporary Liberalism in

England / With an Introduction by the Rt. Hon. H. H. Asquith, K. C, M. P. - London, 1902. - C. 4-6;

Robertson J. M. Op. cit. - C. 16.

Arc We All Socialists Now? // Speaker. - 13.5.1893.

Соціалізм у лібералізмі

фабіанець і оксфордський професор, зміцнювали цю позицію з власних причин. Болл стверджував, що соціалізм перейняв класичні ліберальні цілі, але протистоїть еко­номічній традиції лібералізму¹⁶. Добачаючи унікальність соціалізму в його еко­номічній критиці, Болл припустив, по-перше, що лібералізм не спромігся запропо­нувати такої критики, а по-друге, навпаки, традиційний ліберальний наголос на індивідуальності та свободі вже не має визначальної ваги за умов сучасного суспіль­ства. Такі хибні оцінки лібералізму кінця XIX століття були загальнопоширені. Проте чимало лібералів таки розуміли наявність фундаментальної різниці між соціаліз­мом та лібералізмом у поглядах на цілі й на те, що є добрим особистим і суспільним життям¹⁷. Гобгауз якомога увиразнив це розуміння у своїй праці про лібералізм, яку тепер визнано класичною. Він схарактеризував, назвавши найголовніші риси, два типи соціалізму, що їх відкидають ліберали: механічний (або економічний) і офіцій­ний (або політичний). Перший різновид соціалізму вибудував систему на основі єдиного чинника й замінив живі принципи штучними ідеями. Другий різновид соціа­лізму був бюрократичним та елітарним, сподіваючись диктувати кожному індиві­дові, як йому організовувати життя. Соціалізм, тлумачений на основі таких уяв­лень, «не мав, по суті, нічого спільного з демократією і свободою»¹*¹. А демократія і свобода становили два необхідні компоненти ліберального соціалізму, або, коли вжити, мабуть, трохи точніший термін, соціального лібералізму.

Ліберальна інтерпретація соціалізму мала водночас з'ясувати й відносини між соціалізмом та індивідуалізмом. У літературі тодішньої доби не бракує спроб по­ставити обидва поняття або в антагоністичні, або у взаємодоповнювальні відноси­ни. І тут знов-таки панувала велика плутанина, породжена подвійним розумінням, у якому тоді вживали слово «індивідуалізм» і яке, фактично, збереглося Й досі. З одного боку, індивідуалізм означав розвиток і самовираження індивіда, а з другого - особливу соціально-економічну доктрину, пов'язану з самопідтримкою й неза­лежністю людей, що беруть участь у соціальних процесах; саме в такому розумінні індивідуалізм інколи називали «атомістичним» поняттям суспільства. Індивідуалізм у його першому значенні, куди слушніше пов'язуваний з індивідуальністю, услави­ли ліберальні мислителі середини XIX століття, надто Мілль. Проте перейнятий від В. фон Гумбольдта ліберальний архіпринцип Мілля, що проголошував найповні­ший і найгармонійніший розвиток здібностей людини¹⁹, був, як визнало чимало лібе­ралів, перекручений впливом Бентамової спадщини, політичної економії та доктрини laissez-faire. Як зазначив Даєр, «наш індивідуалізм позбавив нас індивідуальності»²⁰. Отже, говорити про розвиток від індивідуалізму per se до колективізму чи соціа­лізму, як роблять багато провідних вчених²¹,1 запроваджувати таким чином заразли-

¹⁽¹ Bali S. Individualism and Socialism // Economic Review. - 1898. - T. 8. - C. 229.

¹⁷ Зрештою, як зазначив Гобсон, «[в]ідомий вислів сера Вільяма Гаркорта ... здасться, не дуже прояс­нює це питання і не веде нас далі ще славетнішого вислову Арістотсля, мовляв "людину від приро­ди створено для суспільства"» (Hobson J. A. What is a Socialist // Ethical World. - 12.3.1898. -

С. 162).

• Hobhouse L. Liberalism. - London, 1911. - C. 88-90. " MillJ.S. On Liberty. - London, 1910. - С 115.

• Dyer H. Op. cit. - С 262.

²¹ Див.: Laski И. Leaders of Collcctivist Thought. - У кн.: Ideas and Beliefs of the Victorians. - London, 1949.-C. 418; LyndH. M. England in theEightccn-Eightics Toward a Social Basis for Freedom.-New York, 1945. - С 16-17, 175, 427-428; Dicey A. V, Lectures on the Relation between Law and Public Opinion in England. - London, 1905 (Лекції VII-IX).

692

Млйкл Фріден

Соціалізм у лібералізмі

693

ву інтелектуальну моду, означає не віддавати належне конфігурації ідей, на основі якої збагатились та вдосконалились обидва напрями мислення. Написано величез­ний масив літератури про перехід від атомістичної до органічної концепції суспіль­ства, бо цей перехід заклав підвалини сучасної соціальної політики, і використання дихотомічних понять як Веберових «ідеальних типів» має, безперечно, велику пояс­нювально-дидактичну вартість. Але загальнопоширеним явищем було те, що в того­часній літературі ці дихотомічні концепції займали місце досліджень та аналізів процесів, складність яких аж ніяк не можна було зрозуміти на основі такого підходу. Цей підхід не тільки недобачав тонкощів індивідуалізму, а й нехтував те, що індиві­дуалізм вважали за неодмінну складову частину теорій, які мали набагато більшу соціальну орієнтованість. Лише кілька теоретиків тієї доби спромоглися усвідомити, що ліберальний індивідуалізм набагато багатший, ніж видно на поверхні. Скажімо, Гобгауз заперечував, що послідовну теорію свободи можна поєднати з соціально-економічною системою, яка інтерпретує індивідуалізм як пов'язаний із правами влас­ності²². Така інтерпретація не мала слушності як у питанні про власність на землю, так і щодо монополій взагалі. Звідси й висновок, що «цілком послідовний індивіду­алізм може функціонувати в гармонії з соціалізмом, і саме цей частковий союз став, фактично, основою пізнішого ліберального фінансового устрою». А якщо «індиві­дуалізм, зіткнувшись із фактами, змушений наблизитись до соціалістичних прин­ципів»²³, тоді розмови про дихотомію вочевидь замасковують можливість, що інди­відуалізм і соціалізм можуть співіснувати.

Так само й індивідуаліст Ґрант Ален, учень Спенсера, застерігав, що не треба протиставляти Індивідуалізм та соціалізм: «Індивідуалізм, у будь-якому справжньо­му значенні цього слова, можливий тільки тоді, коли всі стартують справедливо»²⁴. З цього випливає вільний та рівний доступ до спільних природних благ та енергії, до спільних запасів сировини, і такий доступ був сам по собі важливим кроком у напря­мі ширшого розуміння індивідуальних потреб. Спільним для соціалістичного та інди­відуалістичного ідеалів, на думку Алена, було гостре усвідомлення несправедли­вості й порочності наявної системи, ненависть до нерівності й прагнення домогтися куди справедливішого розподілу життєвих благ. Навіть такі старомодні ліберали, як нонконформіст Дж. Г. Роджерс, погоджувалися, що функція Ліберальної партії по­лягає в тому, щоб «забезпечити права індивіда, а водночас гармонійно поєднати з ними такі дії справжнього колективізму, які потрібні для зменшення тих лих, що с ганьбою нашої сучасної вихвалюваної цивілізації»³⁵. А з боку ідеалістів підтверджен­ня прийшло від Генрі Джонса, який вважав, що природа індивіда за своєю суттю соціальна, так само як природа суспільства за своєю суттю індивідуальна. І справді, остаточна тотожність індивідуальної та громадської волі робити добро - пов'язана з їхньою раціональністю - неминуче веде до висновку, що індивідуалізм та соціалізм - це лише два аспекти одного й того ж явища²¹⁵.

³¹ Hobhouse L. Liberalism. - С. 51. ^2J Там само.— С. 54.

¹¹ Allen G. Individualism and Socialism // CR. - 1889. - T. 55. - С 730, 731-732, 738. " RogersJ. G. Is the Liberal Party in Collapse?//Nineteenth Century.-1898.-T. 43.-С 151. ²⁶ Jones H. The Working Faith of the Social Reformer and Other Essays. - London, 1910. - С 233-234, 255.

А коли йдеться про визначення різниці між колективізмом і соціалізмом, було б доцільно трактувати колективізм як метод соціальної організації, єдиної громадської дії, тоді як соціалізм означає ідеологічну систему - докладну низку поглядів, які дають змогу інтерпретувати політичну діяльність і спонукають до неї. Отже, дореч­но було б застосовувати словосполучення «ліберальний колективізм» для назви полі­тичних методів, що їх дедалі ревніше обстоювали нові ліберали²⁷: адже за доби, яку ми обговорюємо, ця різниця аж ніяк не була загальновизнаною і не було жодної послідовності у вживанні цих термінів. Колективізм і соціалізм часто плутали або вважали їх за тотожні.

Навіть Гобгауз не зовсім усвідомлював цю різницю і вважав, що колективізм -набагато розмитішиЙ термін для назви соціалізму²⁸. Проте чимало лібералів розумі­ли різницю між ними. Мабуть, найкраще її сформулював Р. Дел, говорячи про до­сягнення прогресистів у Раді Лондонського графства: «Британський робітник не любить терміна соціалізм унаслідок асоціацій, пов'язаних із ним у минулому, але до самого явища - до колективізму в його сучасній формі - він набагато прихильні­ший, ніж іноді вважають»²⁹. Напевне, саме С. Вебб започаткував таке вживання тер­міна «колективізм» серед передових ідеалів, бо фабіанці вилущили з терміна «соціа­лізм» майже весь його Ідеологічний зміст. Як зазначив Вебб, «...виборець або дер­жавний діяч, гостро заперечуючи проти того, щоб його називали соціалістом ... ви­магає додати колективістські статті до партійної програми»³⁰. Але І в цьому напрямі досліджень не можна виявити ніяких регулярних особливостей. Одне слово, не по­мітно ніякої істотної різниці між індивідуалізмом та соціалізмом або індивідуаліз­мом і колективізмом. Ліберали використовували обидві пари псевдоантонімів, і цілком очевидно, що індивідуалізм може бути сумісним із певними конотаціями двох інших термінів.

Б. Відмежування лібералізму від доктрини laissez-faire

Твердження, що кінцевий результат ідеологічного розвитку лібералізму не пориває з індивідуалізмом, можна, крім того, підтвердити тим, що з самого початку ліберали не ототожнювали ліберальне поняття індивідуалізму з доктриною laissez-faire³¹. Оха­рактеризувати лібералізм як доктрину laissez-faire і, таким чином, вважати його не­спроможним виробляти схеми соціальної реформи було б несправедливо або хибно. Фактично, наприкінці 1880-х років доктрину laissez-faire можна було набагато частіше

« Пор. також: Laski H, Op. cit. - С. 419. Тут слід наголосити на двох пунктах: 1) Колективом, зумов­люючи спільну або єдину соціальну дію. був, звичайно, несумісний із будь-якою ідеологією. 1 Іротс існувала ціла низка ідеологій, що могли або мали бути реалізовані в поєднанні з колективістськими методами. Сподіваюся, цс дослідження продемонструє, що лібералізм так само м.г бути представ­лений у цій низці, як і соціалізм. 2) Колективізм як термін теж міг мати певне ідеологічне значення, проте не міг становити довершеної системи, що охоплює й людські цілі.

и Hobhouse L. T. Democracy and Rcacuon,-London, 1904.-С.226.Пор.також:5,^^Я.ТЬсЫстсп

of Politics / 3^ri cd. - London, 1908. - С 158; Wallace R. The Dccadancc of the House of Commons //

Progressive Review. - 1897. - T. 2. - C. 425.

■ Dell R Cleaning the Slate // Monthly Review. -- 1902. - T. 7. - С 62. » Webb S. Lord Roscbery's Escape from Houndsditch // NC. - 1901. - T. 50. - C. 374. Цс аж ніяк не

претензія на тс, що фабіанці теж заснували ліберальну тенденцію в колективізмі. <...> » Див.: The Liberal Tradition / Ed. A. Bullock, M. Shock. - Oxford, 1956. - С. XXVII.

694

Майкл Фріден

Соціалізм у лібералізмі

695

почути від консерваторів типу лорда Вімза³². А здебільшого саме офіційні соціалі­сти створювали такий образ, анахроністично глузуючи з Ліберальної партії. Попу­лярність політичних поглядів Герберта Спенсера обмежувалась, головним чином, невеличкою групою людей, які називали себе «Лігою захисту свободи і власності»³³ і на яких нові ліберали дивились у найкращому разі з зичливою усмішкою. Вірячи в «гармонізаційну силу вільного суспільства», ця група відкинула всі законодавчі проек­ти соціальної реформи, бо вони, мовляв, нехтують природні процеси соціального розвитку". Внаслідок не так свого наголосу на особистій відповідальності як такій, як заперечення будь-яких інших методів удосконалення суспільства ці «адміністратив­ні нігілісти»³⁵ або «фІлософи-анархісти»³⁶ безнадійно відставали від свого часу.

Відмежувати лібералізм і ліберальний напрям індивідуалізму від доктрини laissez-faire" намагалися багатьма способами: проголошували, що ця доктрина становить загальне правило, яке має заохочувати волюнтаризм, віддаючи йому перевагу перед державними діями, що відбуваються тільки за певних умов; наполягали, що вона взагалі ніколи не існувала; доводили, що ліберальні принципи існували незалежно від неї. Перший підхід був характерний для Р. Б. Голдена, що інтерпретував це питання у світлі провідних утилітаристських принципів Джевонза. Доктрину laissez-faire тре­ба було відкидати, якщо вона шкодила здоров'ю і жодні інші лікувальні засоби були недосяжні. Сам цей термін ніколи не мав набувати широкого значення як конкурент­ний принцип, що стосується як людей, так і товарів³⁸. В іншому місці Голден висло­вився ще ясніше:

«Величезна помилка, шо спричинилася до популярності того, що тепер звичайно називають соціалізмом ... полягає в його ототожненні з голим фактом відступу від принципу laissez-faire... A правда криється в тому, що розумні люди, заперечуючи проти певних пропозицій як соціалістичних або економічно невиправданих, мають на увазі не тільки просто відступ від принципу laissez-faire¹. Такий відступ визнано навіть за необхідний для утвердження справжньої свободи у відносинах сторін, шо домовляються»³⁴.

Відступи від доктрини laissez-faire були особливо необхідні в царині створення умов, сприятливих для формування моралі індивіда⁴⁰. Таку позицію узагальнено в головній праці Дж. М. Робертсона про лібералізм: «"Laissez-faire" ... сформульовано не як принцип раціонального обмеження державного втручання, а як привід не боротися

Hansard's Parliamentary Debates, 3^я1 Ser. CCCXLIV. - С. 1215-1218, 1231-1239 (19.5.1890). Див. також: Dicey E. The Pica of а Mal-Content Liberal // FR. - 1885. - T. 38. - C. 463-477, де звучить голос правого крила Ліберальної партії, яке невдовзі порвало з лібералізмом. Див.: A Pica for Liberty / Ed. T. Mackay. - London, 1891.

Пор.: Spencer H. The Man Versus the State / Ed. D. MacRae. - Penguin Books, 1969. - С. 134-135,147; Mackay Т. Methods of Social Reform. Essays Critical and Constructive. -London, 1896.-C. 12, 311. Huxley Т.Н. Administrative Nihilism //FR. - 1871.-T. 10. - С 525-543. Anon. Liberalism Philosophically Considered //WR. - 1889.-T. І32. - С 343.

To був аж ніяк не відомий тепер аргумент, мовляв, стан laissez-faire насправді ніколи не існував і в першій половині XIX століття колективістські заходи вже становили частину британської законо­давчої та адміністративної традиції. Цс радше заперечення, що доктрина laissez-faire як теорія ста­новила бодай коли-небудь елемент тодішньої ліберальної ідеології.

Haidane R. В. The Eight Hours Question // CR. - 1890. - Т. 57. - С. 242-243. Див.: Jevons W. S. The State in Relation to Labour. - London, 1882.

Haldane R. B. The Liberal Party and its Prospects // CR. - 1888. - T. 53. - С 154.

Там само. Тут Голдсн дотримувався поглядів Ґріна (Green Т. Я. Lectures on the Principles of Political Obligation. - London. 1941. - С 39-40).

зі страшними соціальними лихами, яким можна зарадити з допомогою цілеспрямо­ваних дій держави»⁴¹.

Другий ліберальний підхід до доктрини laissez-faire вочевидь випливав із тверд­жень таких людей, як Рей і Етерлі-Джонс про історичну природу англійського зако­нодавчого процесу. Рей стверджував, що англійські економісти ніколи не дотриму­валися теорії laissez-faire, бо підтримували широку доктрину державних функцій, яку «можна дуже слушно назвати англійською доктриною соціальної політики». Урядові дії, які збільшували виробничі спроможності суспільства, «цілком узго­джувалися з принципами таких людей, як В. фон Гумбольдт, який обстоював, що найкращий спосіб забезпечити національне процвітання - це розвиток до найвищо­го ступеня індивідуальної енергії народу...»⁴². Минуло кілька років, І таких самих поглядів дотримувався Хевлок Еліс, зауваживши, що «слова laissez-faire часто вико­ристовували так, наче вони були девізом партії, яка милостиво надала свободу дій дияволові, щоб він коїв найстрашніші жахіття». Проте «ніхто тепер не хоче, щоб голодний голодував, а страдник страждав. І справді, саме а цьому розумінні школи laissez-faire ніколи не існувало»⁴³.

Третій підхід відкидав звинувачення, що доктрина laissez-faire, дарма що існува­ла історично, була складовою частиною теорії лібералізму. Це твердження не мало слушності не тільки за тодішньої доби, як сказав Семюел, відповідаючи на звинува­чення Кіера Гарді*¹, бо (і як приємно почути це з вуст самого Сіднея Вебба) «[лібе­ральна партія аж ніяк не зобов'язана, якщо й справді колись зобов'язувалася, сліпо дотримуватись доктрини laissez-faire»⁴⁵. Гобгауз теж сумнівався, чи збільшення кількості практичних колективних заходів мало бодай якийсь безпосередній вплив на природу давнього лібералізму й посприяло відмові від нього. Як зазначав Гобга­уз, поділ громадської думки з приводу доктрини laissez-faire і державного втручання не збігався з усталеними лініями міжпартійних поділів⁴⁶.3 другого боку, Гобгауз не вважав, що тільки Манчестерська школа й зокрема Кобден радили дотримуватися доктрини laissez-faire. Якби справді колись існував зв'язок між лібералізмом і доктри­ною laissez-faire, це мало б гідні всілякого жалю наслідки для лібералізму, бо реак­ція на доктрину laissez-faire призвела б до відкидання інших, не пов'язаних із тією доктриною чеснот лібералізму⁴⁷. Кобденові принципи були «саме тими принципа­ми, на які звичайно покладаються оборонці майже всього того, що називають "соціа­лістичним" законодавством»⁴⁸. Так само й Чемберлен, говорячи про Джона Брайта, заперечував існування доктрини laissez-faire, надто у сфері соціального законодав­ства⁴⁹. В цьому відчуваються залишки претензій на неперервність, що їх намагалися застосувати ліберали до своїх теорій.

Robertson J. М. The Meaning of Liberalism. - London, 1912. - С. 64.

Rae J. State Socialism and Social Reform // CR. - 1890. - T. 58. - C. 435, 437.

Ellis H. Individualism and Socialism // CR. - 1912. - T. 101. - С 527.

Samuel H. The Independent Labour Party // PR. - 1896. - T. 1. - C. 258.

Webb S. Lord Dunravcn and the Eight Hours Bill // Speaker. - 11.1.1890. Пор. також: Davis R. G. Op.

cit. -C. 517-518; Anon. Liberalism Philosophically Considered. - С 343.

Hobhouse L T. Liberalism. - С 49.

Hobhouse L. T. Democracy and Reaction. - С 10-12.

Там само. - С. 214. Пор.: Rae J. Op. cit. - С. 435.

Chamberlain J. The Labour Question // NC. - 1892. - T. 32. - C. 679.

23 *■'«

696

Майкл Фріден

Соціалізм у лібералізмі

697

В. Практика в теорії

У 1880-х роках головний напрям лібералізму остаточно відмовився від доктрини laissez-faire і слово «соціалізм» у своєму загальному етичному розумінні стало час­тиною ліберальної термінології внаслідок процесу стирання колишніх ідеологіч­них розбіжностей. Розважливі й не позбавлені соціального чуття ліберали, міркую­чи, збагнули необхідність зламати концептуальні бар'єри. Проте ця ідеологічна пе­ребудова відбулася не тільки на теоретичному, концептуальному рівні. На допомогу прогресивним теоретикам прийшло практичне явище величезної ваги - розвиток муніципального соціалізму. Сам по собі цей розвиток важко приписати будь-якій з офіційних політичних ідеологій. Напевне, символічно, що Джозеф Чемберлен, ве­ликий муніципальний реформатор, об'єднав політичний спектр із багатьох питань соціальної реформи. Чемберлен заявляв, що досяг мирної революції в Бірмінгемі з допомогою законодавих засобів, спростувавши таким чином як доктринерську не­віру соціалістів у законодавство, яке сприяє поліпшенню умов життя, так і страх перед державним втручанням з боку застарілої обмеженості. Бірмінгем став взірцем для розвитку муніципалізації в Британії, перебравши контроль над приватними мо­нополіями на постачання газу, води, каналізацію, заснувавши шпиталі, лазні, пар­ки, безкоштовні бібліотеки та музеї, утвердивши норми охорони здоров'я та освіти. Чемберлен вважав цей муніципальний соціалізм за

«результат мудрої співпраці, завдяки якій громада в цілому, діючи через своїх представників задля добра всіх своїх членів і визнаючи солідарність інтересів, що робить добробут найбідніших важли­вим клопотом найбагатших, постала перед лицем своїх зобов'язань і багато зробила, щоб зменшити суму людських нещасть і зробити життя всіх своїх громадян трохи кращим, трохи шляхетнішим і трохи щасливішим»⁵".

Чемберлен, наголошуючи на народному представницькому місцевому самовряду­ванні й визнаючи утилітаристську доктрину державного втручання, був солідарний із деякими аспектами лібералізму XIX століття. Хоча самих тих принципів було не досить, щоб за тодішньої доби Чемберлен мав славу ліберала, вони великою мірою апелювали до всіх прогресивно настроєних людей, зокрема й багатьох торі. Г. В. Месінгем, відомий ліберальний журналіст, складаючи 1891 року програму муні­ципальних послуг, яка додавала до Чемберленових пунктів комунальні трамваї та поїзди, а також муніципалізацію земельних ділянок, вільно визнавав, що «жодна партія не може й не буде робити такого абсолютного безглуздя, як ліквідація наслідків п'ятдесятирічного розвитку муніципального соціалізму»⁵¹. Але тим часом як багато торі могли вітати розвиток місцевого самоврядування, більшість їх, напевне, приго­ломшила б думка, що «муніципальні газ та вода, муніципальні трамваї, художні гале­реї та музеї, безкоштовуі бібліотеки й читальні ... є важливими кроками в напрямі соціалізму»⁵². Проте мислителі-ліберали й радикали мало-помалу таки усвідомлю­вали цю думку. Навіть Чарлз Ділк, можливо, найрадикальнІший у перших лавах ра-

дикалів, але надто зосереджений на подробицях законодавства та адміністрації, щоб дійти до теоретичних філософських тверджень, зробив кілька загальних зауваг, міркуючи про розвиток муніципалізації. Повторюючи переконаність, що «в бага­тьох сферах від муніципалітетів можна сподіватися слушних дій навіть там, де помиляється держава, бо на обмежених територіях є пряма й безпосередня відпові­дальність перед електоратом, який сплачує податки», він провіщав, що «ідеалом ради­калів буде муніципально-соціалістична держава, де кожна громада сама керуватиме своїми справами»".

Один з аспектів внеску муніципалізації до британського політичного мислення полягав у прокладенні шляху до корпоративної концепції спільноти, що забезпечує співпрацю в громадській сфері задля свого власного добра. Як висловився лорд Ро-узбері, «[н]аша доба, здається, тепер тупцяє між двома силами; жодній з них я не віддаюся цілковито, хоча кожна має своїх спокусливих сирен, які намагаються при­хилити до себе дух цієї доби. Одна з цих сил - соціалізм, а друга - індивідуалізм». Він стверджував, що треба запозичити «в соціалізму його широку концепцію муні­ципального життя, а в індивідуалізму ... - його дух покладання на власні сили і само­поваги в усіх практичних справах»⁵⁴.

За словами одного з авторів «Westminster Review», «соціалізм у своєму практич­ному розвитку набув зовсім іншої форми, ніж та, якої, як сподівалися його прихиль­ники чверть сторіччя тому, він мав набрати. Муніципалізація, напевне, буде плат­формою, навколо якої соціалізм відіграватиме найважливішу роль у майбутньому»⁵⁵.

Другий аспект, відповідно до «Speaker'a», полягав у тому, що «муніципальний соціалізм становить таку неоціненну середину між індивідуалізмом, який ще пере­важає в Англії, і державою як універсальним провидінням у Німеччині». Саме цен­тралізація, що посіла місце індивідуальної енергії, становила реальну небезпеку. «Хоч які дальші кроки будуть зроблені до соціалізму, їх слід робити на шляху місцевого вибору»⁵⁶.

Хоча муніципалізація була рухом у напрямі соціалізму, вона, крім того, прибор­кала соціалізм. То було конкретне втілення соціалізму, яке підтримували більшість лібералів, а передусім то був практичний соціалізм. Практичний соціалізм, як його розуміли ліберали, був пов'язаний із двома не завжди диференційованими елемен­тами. З одного боку, він істотно відрізнявся від теоретичного соціалізму, означаючи те, що було справді досяжним з огляду на людську природу та соціальні умови. За словами Робертсона, «"[д]е видається можливим" - запам'ятайте: саме в цьому об­межувальному пункті криється вся таємниця практичного лібералізму. Широка практична різниця між лібералізмом у цьому розумінні і соціалізмом, якому можна надати більш-менш точного значення, полягає в цьому принципі здійсненності»⁵⁷. З другого боку, вона була пов'язана з традиційним методом англійської соціальної ре­форми - поступовістю. Типовим речником поступового підходу був С. А. Барнет,

Chamberlain J. Favourable Aspects of State Socialism // North American Review. - 1891. - T. 152. -

C. 536-538.

Massingham H. W. Wanted, A New Charter // NR. - 1891. - T. 4. - С 255, 261, 264.

Columbine W. B. Social Problems // WR. - 1899. - T. 151. - C. 376. Тогочасні досягнення у сфері

муніципалізації та націоналізації він вважав за аванпости соціалізму, що мав настати за п'ятдесят

років.

DilkeC. Ж A Radical Programme//NR. - 1890. - Т. 3. - Ч. II. - С. 166-167; Ч. V. - С. 412.

Цит. за: Dyer И. The Future of Politics. -С. 5. Див. також: Lord Rosebery. Municipal and Social Reform

(промова в Лондоні 21.3.1894, в якій відображено «той новий дух, шо переходить із муніципальної

в імперську політику»),

Armsden J. First Principles of Sociai Reform// WR. - 1908. - T. 169. - С 642.

A Test for Socialism//Speaker. - 1.4.1893.

Robertson J. M. The Mission of Liberalism//Young Liberal Pamphlets, 20.1.1908. - С 10-11.

698

Майкл Фрїден

Соціалізм у лібералізмі

699

засновник Тойнбі-Голу, першого університетського поселення в Лондоні; після його смерті часопис «Nation» вихваляв його як, можливо, «найрепрезентативнішого лібе­рала своєї доби»⁵⁸. У збірці статей, названій «Практичний соціалізм», Барнет писав:

«Увесь справжній прогрес має відбуватись унаслідок зростання: нове має бути розвитком ста­рого, а не доданою паростю, що виросла на іншому корінні. Зміна, яка не узгоджується з тим, що вже існує, і не сформувалася на його основі, - непрактична, і саме такі зміни обстоюють тепер соціалісти на своїх платформах»".

Ліберали не раз зверталися до спроб провести чітку межу між поступовою і не-поступовою реформою. Зокрема середній клас ототожнював невизначений термін «соціаліст» із «раптовою і примусовою зміною, пов'язаною з конфіскаціями, пору­шенням громадського порядку і, можливо, революцією»⁶⁰. Але, як писав Робертсон,

«...природу революційного законодавства навіть почасти не можна раціонально передбачити. Все, що є теоретично життєздатним у пропозиціях британських соціалістів, поки суспільство здебіль­шого лишається таким, яким сформувалося тепер, є тільки дальшим розвитком планів, що їх уже накреслив лібералізм... Уявлення, що за життя теперішнього покоління можна запровадити закони, які значно переступлять ці межі, можуть дотримуватися тільки ті, хто не здатен розрізняти ідеалів та програм, не відрізняє абсолютних концепцій від реальних пристосувань»*¹.

Слід категорично наголосити: заяви, ніби передовий лібералізм відкинув «утопічні» ідеали внаслідок своєї прихильності до політично можливого, не повинні спонукати нас до висновку, що точно визначені принципи не відігравали жодної ролі в лібе­ральному мисленні. Таким чином, ми підступили до питання, вирішального для роз­витку нового лібералізму й зокрема ліберального мислення про соціальну реформу.