Біля класної дошки

Волосся у Ксенії Андріївни давно побіліло, але очі не вицвіли і були такі ж сині і ясні, як у молодості. І всякий, хто зустрічав цей рівний і світлий погляд, мимоволі веселішав і починав думати, що він, слово честі, не така вже погана людина і на світі жити, безумовно, варто. От які очі були в Ксенії Андріївни!

І хода в неї була також легка і співуча. Дівчатка зі старших класів намагалися перейняти її. Ніхто ніколи не бачив, щоб учителька заквапилася, поспішила. А в той же час усяка робота швидко робилась і теж немов співала в її вмілих руках. Коли писала вона на класній дошці умову задачі або приклади з граматики, крейда не стукала, не скрипіла, не кришилася, і учням здавалося, що з крейди, як з тюбика, легко і смачно видавлюється білий струмок, виписуючи на чорній гладі дошки букви і цифри. «Не поспішай! Не скачи, подумай спершу як треба!» – м'яко говорила Ксенія Андріївна, коли учень починав плутати в задачі або в реченні і, ретельно надписуючи і стираючи написане ганчіркою, плавав у хмарах крейдового диму.

Не заспішила Ксенія Андріївна й у цей раз. Як тільки почула тріскотню моторів, учителька строго оглянула небо і звичним голосом сказала дітям, щоб усі йшли до траншеї, виритої на шкільному подвір’ї. Школа стояла трошки осторонь від села, на пагорку. Вікна класів виходили до обриву над рікою. Ксенія Андріївна жила при школі. Занять не було. Фронт проходив зовсім недалеко від села. Десь поруч гримотіли бої. Частини Червоної Армії відійшли за ріку і зміцнилися там. А колгоспники зібрали партизанський загін і пішли в ближній ліс за селом. Школярі носили їм туди їжу, розповідали, де і коли були помічені німці.

Учні ще не встигли сховатися в щілину, як на шкільний двір, перестрибнувши через невисокий палісад, забігли три запилених німці. Автомобільні окуляри зі стулчастим склом блищали на їхніх шоломах. Це були розвідники-мотоциклісти. Вони залишили свої машини в кущах. З трьох різних сторін, але усі разом вони кинулися до школярів і націлили на них свої автомати.

• Стій! – закричав худий довгорукий німець з короткими рудими вусиками, напевне начальник. – Піонірен? – запитав він.

Діти мовчали, мимоволі відсуваючись від дула пістолета, що німець по черзі сунув їм до облич. Але тверді, холодні стовбури двох інших автоматів боляче натискали позаду в спини і шиї школярів.

• Шнелер, шнелер, бістро! – закричав фашист. Ксенія Андріївна виступила вперед прямо на німця і прикрила собою учнів.

• Чого ви хочете? – запитала вчителька і строго подивилася в очі німцеві. Її синій і спокійний погляд знітив фашиста.

• Ну, ну, квапся, – примовляв він, – мі поспішаємо... – Він пригрозив пістолетом. – Два маленьких питання – і усе буде в порядку.

Дітей разом з Ксенією Андріївною вштовхнули до класу. Один з фашистів залишився сторожити на шкільному ґанку. Інший німець і начальник, загнали учнів за парти.

• Зараз я вам буду давати невеликий іспит, – сказав начальник. – Сидіти на місце!

Але хлопці стояли, скупчившись у проході, і дивилися, бліді, на вчительку. Ксенія Андріївна зробила крок уперед, підійшла до парт, обперлася обома руками на передню і сказала:

• Діти! Ця людина хоче, щоб ми сказали їй, де знаходяться наші партизани. Я не знаю, де вони знаходяться. Я там ніколи не була. І ви теж не знаєте. Правда?

• Не знаємо, не знаємо!.. – зашуміли хлопці. – Хто їх знає, де вони! Пішли до лісу – й усе.

• Ви зовсім кепські учні, –і спробував пожартувати німець, – не можете відповідати на таке просте питання. Ай, ай...

Він з робленою веселістю оглянув клас, але не зустрів ні однієї посмішки. Діти сиділи строгі і насторожені. Тихо було в класі, тільки тужно сопів на першій парті Сеня Пічугин.

Німець підійшов до нього:

• Ну, ти, як звати?.. Ти теж не знаєш? Не знаю, – тихо відповів Сеня.

• А це що таке, знаєш? – І німець тикнув дулом пістолета в опущене підборіддя Сені.

• Це знаю, – сказав Сеня. - Пістолет-автомат системи «вальтер»...

• А ти знаєш, скільки він може убивати таких кепських учнів?

• Не знаю. Самі рахуйте... – буркнув Сеня.

• Хто таке! - закричав німець. – Ти сказав: самі рахуйте! Дуже прекрасно! Я буду сам рахувати до трьох. І якщо ніхто мені не сказати, що я просив, я буду стріляти спершу вашу вперту учительку. А потім – усякий, хто не скаже. Я починав рахувати! Раз!..

Він схопив Ксенію Андріївну за руку і рвонув нею до стіни класу. Ні звуку не вимовила Ксенія Андріївна, але учням здалося, що її м'які співучі руки самі застогнали. І клас загудів. Інший фашист негайно направив на дітей свій пістолет.

• Діти, не треба, – тихо вимовила Ксенія Андріївна і хотіла за звичкою підняти руку, але фашист ударив стовбуром пістолета по її кисті, і рука безсило упала.

• Алзо, отже, ніхто не знай з вас, де партизани, – сказав німець. – Прекрасно, будемо рахувати. «Раз» я вже говорив, тепер буде «два».

• Фашист став подіймати пістолет, цілячи в голову вчительці. На передній парті забилася в риданнях Шура Капустіна.

• Мовчи, Шура, мовчи, – прошепотіла Ксенія Андріївна, і губи її майже не рухалися. – Нехай усі мовчать, – повільно проговорила вона, оглядаючи клас, – кому страшно, нехай відвернеться. Не треба дивитися, діти. Прощайте! Учіться гарненько. І цей наш урок запам'ятайте...

• Я зараз буду говорити «три»! – перебив її фашист.

І раптом, почувши пальбу на селі, з лісу вискочили що вистежували мотоциклистов партизани. Побачивши них, німець, що сторожив на ґанку, випалив у повітря, прокричав щось своїм товаришам і кинувся в кущі, де були заховані мотоцикли. По кущах, прошиваючи листи, зрізуючи гілки, хльоснула кулеметна черга червоноармійського дозору, що був на іншому березі...

Пройшло не більше п'ятнадцяти хвилин, і в клас, куди знову ввалилися схвильовані діти, партизани привели трьох обеззброєних німців.

До класу увійшла Ксенія Андріївна. Німці, що сиділи за передньою партою, з подивом подивилися на командира, що підхопився.

• Устати! – закричав на них командир. – У нас у класі заведено вставати, коли учителька входить. Не того вас, видно, вчили!

І фашисти слухняно піднялися.

• Дозволите продовжувати наше заняття, Ксенія Андріївна? – запитав командир.

• Сидіть, сидіть, Широков.

• Ні, Ксенія Андріївна, займайте своє законне місце, – заперечив Широков, присуваючи стілець, – у цьому приміщенні ви в нас господарка. І я отут, ось за тією партою, уму-розуму набирався, і дочка моя тут вас... Вибачте, Ксенія Андріївна, що довелося цих нахаб у клас ваш допустити. Ну, раз вже так вийшло, от ви їх самі і порозпитуйте толком. Підсобіть нам: ви по-їхньому знаєте...

І Ксенія Андріївна зайняла своє місце за столом, у якого вона вивчила за тридцять два роки багато гарних людей. А зараз перед столом Ксенії Андріївни, поруч із класною дошкою, пробитою кулями, м'явся довгорукий рудовусий здоровань, нервово оправляв куртку, мукав щось і ховав очі від синього строгого погляду старої вчительки.

• Стійте як треба, – сказала Ксенія Андріївна, - що ви товчетеся? У мене учні так не тримаються. От так... А тепер будьте ласкаві відповідати на мої питання.

І довготелесий фашист, знітившись, витягнувся перед учителькою.

Кассиль Л.А. Собр. соч.: В 5 т. - М., 1966. — С. 58-69.