Історична гвардія

Дзвоник. Скінчилася зміна. Стихає шум у класі.

• Йде!

Усі за партами разом підхопилися.

Наближається історик. «Біляве м'яке волосся на проділ. Худе, зовсім молоде бліде обличчя. Величезні блакитні очі. Голова мало-мало схилилася ласкаво набік. Комірець сліпучий. Кирило Михайлович Ухов вихром влітає в клас, кидає на кафедру журнал. Клас на ногах.

Кирило Михайлович оглядає клас, вибігає на кафедру, забігає в прохід збоку, сідає навпочіпки. Раптом блакитні очі блиснули. Високий голос зірвався в лемент:

• Хто! там!! сміє!!! сідати?!! Я ще не сказав... «сідаєте»... Встаньте і стійте!!! І ви там!! И ви!! И ви! Негідники! Інші – сісти. Руки на парту. Обидві. Де рука? Встаньте і стійте! А ви – до стінки!!! Прямо! Ну... Тиша! Хто це там скрипить? Шалферов? Встаньте і стійте! Мовчати!

Чотирнадцять чоловік стоять увесь урок. Історик розповідає про давніх царів і знаменитих коней. Щохвилини поправляє краватку, волосся, манжети. З-під манжети лівої руки блищить золотий браслет – подарунок якоїсь легендарної поміщиці.

Чотирнадцять чоловік стоять. Урок йде томливо довго. Ноги затекли. Нарешті вчитель дивиться на годинник. Клацає золота кришка.

Ті, хто слоять, нерішуче покахикують.

• Застудилися? – запитує дбайливо історик. – Черговий, за крийте всі кватирки: на них дме.

Черговий закриває кватирки. Урок йде. Покарані стоять, переминаючись з ноги на ногу. Глянувши ще разів зо два на годинник, історик раптом говорить:

• Ну, гвардія, сідаєте...

Рівно через хвилину завжди дзенькає дзвоник.

Кассиль Л. Кондуит и Швамбрания. — М., 1984. — С. 54—68.

Повага до вчителя

Повага до нашого вчителя і вчительки загальна і мовчазна. Учителів поважають за ввічливість, за те, що вони здороваються з усіма підряд, не розбираючи ні бідних, ні багатих, ні поселенців, ні самоходів. Ще поважають за те, що в будь-яку годину дня і ночі до вчителя можна прийти і попросити написати потрібний папірець. Пожалітися можна на кого завгодно: на сільраду, на п'яного чоловіка, що буянить. На що вже дядько Левонтій, коли п'яний, лиходій з лиходіїв робиться, увесь посуд переб'є, дружині – тітці Васьоні – ліхтар привісить, дітлахів усіх розжене. А як поговорив з ним учитель – виправився дядько Левонтій. Хоч і невідомо, про що говорив з ним учитель, тільки дядько Левонтій кожному зустрічному і поперечному радісно пояснював:

• Ну чисто рукою зняв! І чемно все, чемно. Ви, говорить, ви... Так коли з мною по-людському, так я що, дурень, чи що? Так я будь-кому, і кожному голову зверну, якщо таку людину образять!

Тихенько, бочком просочаться сільські баби в хату вчителя і забудуть там кринку молока, а то сметанки, сиру чи брусниці кошичок. Дитинча доглядять, полікують, якщо треба, учительку необразливо посварять за не умілість у поводженні з дитинчам. Коли тяжка була вчителька, не дозволили баби їй воду тягати з Єнісею. Один раз у школу вчитель прийшов у катанках, через фай зашитих. Поцупили баби катанки увечері – і шевцеві Жеребцову їх знесли. Шкалик шевцеві поставили, щоб із учителя, ні боже мій, копійки не взяв і щоб до ранку, до школи, усе було готове.

Учителі були заводилами в сільському клубі. Іграм і танцям молодь учили, ставили смішні п'єси і не гребували представляти попів і буржуїв у них, на весіллях вони бували почесними гостями, але дотримували себе і привчили незговірливий у гулянці народ наш випивкою їх не неволити.

Дуже мені шкода, що багато чого нині втратилося з поваги до сільського вчителя, хоча і школи в селі кращі і вчителі грамотніші, а немає вже тієї колишньої поваги до них, немає!

У якій школі починали наші вчителі!

У старому сільському будинку з чадними печами. Парт не було, ослонів не було, підручників, зошитів, олівців теж не було. Один буквар на весь наш перший клас і один червоний олівець. Ми принесли із собою з будинку табуретки, ослона, сиділи кружком, слухали вчителя, а потім він давав нам акуратно заточений червоний олівець, і ми, прилаштувавшись на підвіконні, по черзі писали палички. Рахунку училися на сірниках.

Учитель якось виїхав у місто і повернувся з трьома підводами.

На одній з них були ваги, а на двох інших шухляди з усіляким добром.

Столи й ослони зробили сільські мужики і плату за них не взяли, обійшлися магаричом, що, як я тепер догадуюся, виставив їм учитель на свою зарплату. Вчитель і фотографа вмовив до нас приїхати. І той зняв хлопців і школу нашу. Це чи не радість! Це чи не досягнення!

До весни зошити, виміняні на утильсировину, списалися, фарби змалювались, олівці зістругалися, і вчитель став водити нас до лісу і розповідати про дерева, про квіти, про трави, про річки і про небо.

Як він багато знав! І що кільця в дерева – це роки життя його, і що сірка соснова йде на каніфоль, і що хвоєю лікуються від нервів, і що з берези фанеру роблять, і що ліси зберігають вологу в ґрунті, а виходить, і життя річок.

Але і ми теж по-своєму знали ліс. Учитель слухав нас і учився. Ми навчили його копати і їсти корені сарапок, жувати модринову сірку, розрізняти за голосами пташок, звірів і, якщо він заблукав у лісі, як вибратися, розповіли.

Один раз ми пішли на Лису гору за квітами і саджанцями для шкільного двору. Піднялися до середини гори, присіли на камені відпочити і подивитися зверху на Єнісей, як раптом хтось з хлопців закричав:

• Ой, змія, змія!..

І усі побачили змію. Вона обвивалася навколо пучка кремових пролісків і, роззявляючи зубату пащу, злобливо сичала.

Ще і подумати ми нічого не встигли, як учитель відпихнув нас, а сам схопив ціпок і прийнявся молотити по змії і по пролісках. Нагору полетіли уламки ціпка, пелюстки від пролісків. Змія кипіла ключем і підкидалася на хвості.

• Не бийте через плече! Не бийте через плече! – кричали ми, але вчитель не чув нас. Він бив і бив змію, поки вона не перестала ворушитися.

Потім він приткнув кінцем ціпка голову змії й обернувся. Руки його тремтіли. Весь він тремтів. Ніздрі й очі його розширилися, і весь він був білий.

Ми відшукали в каменях, обтрусили і подали йому кепку.

• Йдемо, хлопці, звідси, – сказав учитель. Ми посипалися з гори, а він йшов за нами й усе оглядався, готовий обороняти нас знову, якщо змія оживе і поженеться слідом.

Під горою вчитель зайшов у річку, попив з долонь води, побризкав на обличчя, утерся хусткою і запитав:

• А чому ви кричали, щоб я не бив гадюку через плече? Хіба не можна?

• Закинути ж на шию змію можна. Вона, зараза, така... Обів’ється навколо ціпка!.. – пояснили ми вчителеві, і хтось зненацька запитав:

• Так ви раніше-то хоч бачили змію?

• Ні. Уперше, – винувато посміхнувся вчитель. – Там, де я ріс, ніяких гадів не водиться. Я ж з Кубані. Там немає таких гір і тайги такої немає.

Ми стояли з відкритими ротами, слухали. От тобі і на! Виходить, нам треба було обороняти вчителя. А ми!..

Пройшли роки. Багато років минули. А я таким от і пам'ятаю сільського вчителя: з ледве винуватою посмішкою, увічливого, соромливого, але завжди готового кинутися вперед і оборонити своїх учнів, допомогти їм у лихові, полегшити і поліпшити людське життя.

Астафьев В. Повести о моем современнике. — М., 1972. —С. 96—101.