Характеристика різних моделей соціальної політики

Характеристика	Модель соціальної політики
	Резидуальна (ліберальна) модель	Інституціональна (соціал-демократична) модель
1. Цільова група	Малозабезпечені	Усі громадяни
2. Принцип надання допомоги	Селективність, адресованість	Універсальність
3. Критерій надання допомоги	Відповідність встановленим критеріям і потребам	Права всіх громадян
4. Розмір допомоги	Відповідність мінімальним стандартам споживання	Відповідність стандартам нормального рівня життя
5. Фінансування	Податки з фізичних осіб	Податки з юридичних і фізичних осіб
6. Рівень перерозподілу	Низький	Високий
7. Соціальна стратифікація (рівень нерівності)	Високий	Низький або середній
8. Соціальний контроль	Сильний	Слабкий або середній
9. Статус отримувачів допомоги	Низький	Середній
10. Витрати на соціальні потреби в %	Низькі (менше 10%)	Високі (більше 20%)

Як вважають практично всі західні дослідники соціальної політики, у сучасному суспільстві є три сектори, що мають ресурси для її реалізації: держава та її соціально-політичні інститути, економіка і громадянське суспільство [306].

У першу чергу, державна влада, завдання якої полягає в розробці загальнообов'язкових правил взаємодії в суспільстві, тобто законів, зазвичай називають першим сектором суспільства.

Діяльність у межах економіки, у якій би організаційно-правовій формі вона не відбувалася, спрямована на ефективне виробництво товарів та послуг для забезпечення діяльності людини. Цю діяльність нерідко називають комерційною або другим сектором суспільства.

За сформованою традицією третій сектор — це недержавні та некомерційні організації. Позитивною ознакою його є те, що в межах третього сектора здійснюються різні форми самоорганізації людей для спільного рішення своїх проблем або захисту власних інтересів. Звичайно, в Україні цей сектор є найбільш молодим, інституціональне його оформлення відбувається останні 10-15 років.

Таким чином, можна припустити, що всі суспільства сформовані через три способи взаємодії: ієрархічну владу, ринковий обмін та соціальну самоорганізацію. Їх особливості такі:

- ієрархічна влада координує індивідів через силу (примус). У сучасному суспільстві влада, що перебуває в руках держави, одержує легітимацію (законність) через демократичні вибори й реалізується за допомогою законів;

- ринки координують індивідів через механізм попиту та пропозиції, обмін, як правило, еквівалентними цінностями;

- соціальна самоорганізація заснована на добровільних діях і внесках на основі розділених вірувань, цінностей та інтересів.

Як бачимо, усе різноманіття відношень соціальної організації й самоорганізації умовно можна поділити на три типи: панування й підпорядкування (влади, силі, страху), обміну (ринкові, комерційні, договірні) і ті, що називають відносинами солідарності, засновані на «братерстві» людей, «безпосередньої соціальності».

Моделі соціальної політики, із цього погляду, визначаються співвідношенням зазначених системотвірних макроструктур (секторів) і типів взаємодій. Вони постійно взаємодіють, тісно взаємозалежні, але в той же час є відносно самостійними. Їхні співвідношення можуть варіюватися в різних суспільствах. Різним комбінаціям цих секторів відповідають і різні типи соціальної організації залежно від того, яке начало в цьому суспільстві домінує.

В етатистському типі соціальної організації панівне становище займає держава: вона підкоряє або навіть поглинає громадянське суспільство, перешкоджаючи розвиткові самоорганізації в будь-яких формах. Держава тут більш-менш жорстко контролює або усуває ринок, оскільки він також є системою, що самоорганізується. Замість ринкових механізмів самоорганізації держава розвиває механізми планування соціального й економічного розвитку. У соціальній політиці держава реалізує принципи патерналізму й рівності.

У ринково-орієнтованому типі соціальної організації ринок і характерні для нього відносини обміну й критерії ефективності є головним чинником розвитку, визначаючи в остаточному підсумку як політику держави, так і характер громадянського суспільства. У соціальній політиці розвинених країн Заходу останніх років дослідники також звертають увагу на тенденції «етатизації» або «маркетизації» держави добробуту [327] .

Третій тип соціальної організації припускає розвинене, зріле громадянське суспільство, здатне досить потужно впливати на політику держави, щоб забезпечити ефективне регулювання ринку, що розглядається не як самодостатній фактор, а як засіб досягнення цілей суспільства. Базовими елементами й структурами суспільства є родина, громада. Саме вони, переплітаючись і взаємодіючи, становлять те, що в німецькій філософії, за традицією, закладеною ще Ф.Тьонісом, характеризує суспільство «Gemeinschaft», і існують завдяки суспільним угодам та солідарнісним відносинам.

Таким чином, соціальна політика — це взаємодія держави та її соціально-політичних інститутів, економічних структур і громадянського суспільства з координації діяльності різних соціальних груп і соціально-територіалъних спільнот у сфері виробництва, розподілу та споживання, що дозволяє узгодити інтереси цих груп з інтересами людини й довгостроковими цілями суспільства. Соціальна політика — це взаємодія трьох основних секторів суспільства для розвитку людини й суспільства в цілому. Соціум, з погляду системного підходу, являє собою сукупність інститутів та організацій, котрі типологічно утворюють три макроструктури: державу, ринок і громадянське суспільство. Збалансована взаємодія цих структур підвищує ступінь самоорганізації суспільства та ступінь участі самого населення в рішенні соціальних проблем, перешкоджає фрагментації й конфліктам інтересів, сприяє досягненню соціального миру.

Ці інституціональні структури включають усі види людських відносин, але в різних пропорціях: держава - це насамперед відносини панування й підпорядкування, ринок - відносини обміну, громадянське суспільство - сімейно-родинні, кооперативні, солідарнісні, духовні й релігійні зв'язки.

Отже, не держава та її управлінські впливи, а взаємодія й координація основних секторів суспільства виступають рушієм сучасної соціальної політики, що є другою важливою відмінністю від традиційного погляду. Інтегративне розуміння соціальної політики робить акцент на двох принципах: профілактиці соціальних ризиків і активізації людського капіталу.

Характер механізмів соціальної політики, ступінь втручання держави й економічних відносин у життя суспільства варіюється в різних країнах, що визначається історією соціальних інститутів, традиційною культурою, чинним політичним режимом і т.ін. Тому можуть бути природні розходження у визначенні самого поняття соціальної політики, її суб'єктів, об'єктів, цілей.

Пріоритет ринкових методів управління соціумом перед методами прямого державного втручання втілюється у значному роздержавленні соціальної сфери, у розширенні застосування ринкових інструментів у функціонуванні різних соціальних сервісів. Ця політика орієнтується на чітко певні групи населення або на типові життєві ситуації, що вимагають допомоги держави. Головними цілями соціальної політики на цьому рівні служать, по-перше, створення умов для поліпшення можливостей задоволення матеріальних і духовних потреб усіх соціальних груп, по-друге, посилення соціальної справедливості як системи економічних, політичних, юридичних, моральних відносин.

Соціальна політика в державі ґрунтується на формуванні комплексу соціальних стандартів, котрі представляють соціальні й фінансові норми та нормативи, відповідно до яких можна визначити структуру й обсяг бюджетних витрат [242].

Дія механізму соціальних стандартів призводить до декількох ефектів. По-перше, соціальні стандарти реально функціонують на практиці й задають напрямок соціального розвитку. По-друге, їх можна використовувати як своєрідну ціну на соціальні послуги, що розподіляються і (або) вироблені організаціями суспільного сектора. По-третє, у межах міжбюджетних відносин система соціальних стандартів дозволяє бюджетам нижчих рівнів обґрунтувати потреби в ресурсах, необхідних для виконання видаткових зобов'язань, у разі, якщо їхні прибуткові повноваження не відповідають зобов'язанням. При цьому бюджети вищих рівнів, що надають трансферти, у свою чергу, мають можливість перевірити необхідний обсяг коштів, запитуваних нижчими ланками бюджетної системи.

Становлення системи соціальних стандартів необхідне, по-перше, для оцінки ефективності бюджетних витрат і бюджетної забезпеченості, оскільки в цьому випадку задається нормативний рівень надання соціальних послуг за місцем безпосереднього споживання, і, по-друге, для створення можливості оцінити фактичний рівень соціального розвитку у співвідношенні з певними цільовими орієнтирами. Заданий через систему соціальних стандартів порядок розподілу витрат по всіх рівнях бюджетної системи повинен відповідати соціальним гарантіям держави й формувати основу для оцінки прибутків бюджету різних рівнів влади й управління, забезпечуючи йому доступ до відповідних ресурсів. Соціальні стандарти характеризують певні кількісні та якісні параметри надання соціальних послуг, а також розмір прибутку, що відповідає прожитковому мінімуму [242].

У науковій літературі звертається увага на те, що неефективність реалізації системи державних мінімальних соціальних стандартів є причиною таких явищ:

1) парааномія й практично повна відсутність соціальної солідарності;

2) високий ступінь соціальної диференціації суспільства;

3) істотне змішання рольових і статусних позицій акторів соціальної взаємодії;

4) глобалізація й загострення зовнішніх проблем, що полягає в посиленні впливу світової господарської системи та призводить до дестабілізації національної економіки.

Як справедливо вважає В.Маркелов, формування ефективної системи державних мінімальних соціальних стандартів забезпечує умови динамічного розвитку суспільства, визначає позитивні зміни людського потенціалу населення. Державні мінімальні соціальні стандарти являють собою найважливіший інструмент соціально-економічної політики, спрямований на підтримку структурної цілісності, забезпечення соціальних прав, розвиток здібностей до праці членів суспільства. Ці стандарти також мають подвійний вияв. З одного боку, вони покликані гарантувати задоволення базових потреб на соціально значимому рівні. З іншого, державні мінімальні соціальні стандарти повинні бути встановлені відповідно до фінансових можливостей держави за умови збереження їхнього мотиваційного значення на раціональному рівні [145].

Виходячи з аналізу сутності соціальної політики і соціально-державного маркетингу, на рис. 2.1 подано модель взаємодії соціально-політичного маркетингу і соціальної політики.

Рис. 2.1 Соціально-політичний маркетинг у системі формування і реалізації соціальної політики в соціальній державі

Отже, соціальні стандарти визначають спрямованість розвитку держави в напрямку її соціальності і виступають регуляторним критерієм соціальної політики. Тому система ефективних соціальних стандартів дозволяє виділити певні кроки до становлення моделі соціальної держави, що, на нашу думку, виступає пріоритетом для сучасної України в напрямку її соціального розвитку. Для цього необхідна не тільки конституційно-правова основа, але й розроблена техногія управління соціальними процесами, якою може виступати соціально-політичний маркетинг. І якщо сутнісним принципом соціально-політичного маркетингу є соціальна справедливість, то змістовним наповненням і стратегією – виважена спрямованість соціальної політики, котра б відповідала певній моделі соціальної держави. Як було зазначено, на сьогодні найбільш поширеними моделями є ліберальна і соціал-демократична, що ґрунтуються саме на певній спрямованості соціальної політики, тому виділені в таблиці 2.1 критерії й показники цих моделей можуть виступати орієнтирами для формування соціальної політики в Україні, а це дозволить накреслити стратегію соціально-політичного маркетингу як управлінської технології у впровадженні таких орієнтирів, застосовуючи саме маркетингові методи. І це можливо, на нашу думку, завдяки ефективної взаємодії держави, політичних інститутів, ринку й розвиненого громадянського суспільства. Доцільно створювати певні ідеальні моделі маркетингових механізмів державного управління на основі міжнародного досвіду, котрі можуть бути використані як концептуальна модель для інноваційного розвитку вітчизняного державного управління в соціальній сфері. При цьому найбільш складною й актуальною проблемою наукових досліджень є наповнення означених моделей конкретним управлінським змістом з урахуванням соціокультурних характеристик об’єкта управління та визначення основних напрямів реалізації концепції соціально-політичного маркетингу в соціальній сфері.