2.2. Спрямованість соціальної державної політики як стратегія соціально-політичного маркетингу

Сутнісним системотвірним принципом соціальної держави виступає соціальна справедливість. Соціальну справедливість у соціальній державі як теоретичну категорію та емпіричну даність можна розглядати у трьох аспектах: як соціально-етичну цінність співіснування людей, як юридично-правову норму (як захист прав і свобод особи) і як соціально-економічний принцип розподілу благ.

У сучасних соціальних державах соціальна справедливість пов’язана з розподілом благ, забезпеченням основних політичних, економічних та соціальних прав і свобод, соціальним захистом населення. Це вимагає від соціальної держави посилення відповідальності за розвиток громадянина; за правові інститути, які охороняють свободу і права людини; за розподіл суспільного продукту відповідно до принципу соціальної справедливості, за систему освіти та соціального забезпечення й соціального захисту. Саме тому сутність соціальної держави полягає в наданні можливості отримання загальних благ усім громадянам.

Утілення принципу соціальної справедливості реалізується в спрямованості соціальної політики соціальної держави, яка виступає її основним проявом і змістовою характеристикою. Залежно від напрямів реалізації соціальної політики можна говорити про змістовну наповненість соціальної держави як такої, визначаючи її особливості й риси. До таких напрямів слід віднести: соціальний захист населення; забезпечення суспільними благами; розвиток інфраструктури громадянського суспільства; створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня кожної людини, її сім'ї; розвиток соціально орієнтованої економіки; забезпечення ринкових можливостей і реалізація права на частину суспільного добробуту шляхом справедливого розподілу прибутків і майна; забезпечення свободи, справедливості, розвитку особистості.

Відтак головне завдання соціальної держави зумовлює визначення основних принципів, що їх мають усвідомлювати громадяни й реалізувати в ході своєї діяльності державні й недержавні інституції. До таких принципів належать: принцип загального добробуту, принцип солідарності, принцип субсидіарності, принцип соціальної безпеки.

Принцип загального добробуту спрямований на повне, гарантоване забезпечення потреб громадян у необхідних матеріальних і духовних благах. Критерієм дотримання принципу загального добробуту є високий рівень життя населення, що визначається обсягом і структурою споживання, сукупністю поточних прибутків і накопичень, забезпеченістю житловими умовами тощо.

Принцип солідарності означає взаємодопомогу та взаємопідтримку між різними верствами та віковими групами населення і виходить із засадничих моральних цінностей людського існування. В основі цього принципу – соціальна відповідальність працюючих за непрацездатних.

Важливим принципом соціальної держави є принцип субсидіарності, котрий має два складники: по-перше, це перетікання коштів від більш успішних до менш успішних за ринкових умов; по-друге, цей принцип передбачає законодавче регулювання взаємодії у соціальному секторі державних і недержавних структур з наданням громадським та приватним ініціативам переваги у фінансуванні соціальних програм.

Принцип соціальної безпеки обумовлює й гарантує безпеку людини, суспільства й держави від внутрішніх та зовнішніх загроз шляхом скоординованої системи національної безпеки й соціальної політики, розвитку системи соціального (державного та недержавного) страхування.

Очевидно, що реалізація згаданих принципів пов’язана з формуванням соціальної політики держави як втіленням її соціальності і спрямованості на підвищення добробуту громадян. Саме соціальна політика визначає соціальність держави, модель взаємодії держави й суспільства, економіки й людини. Вказуючи на те, що головною метою соціально-політичного маркетингу виступає сприяння формуванню рис соціальності в державі, зазначимо, що як управлінська технологія соціально-політичний маркетинг пов'язаний із напрямом реалізації соціальної політики, яка, на нашу думку, і визначає стратегію маркетингу. Тобто з’ясування спрямованості соціальної політики визначає і стратегію соціально-політичного маркетингу. Розглянемо сутність соціальної політики та її співвідношення з соціально-політичним маркетингом.

Сьогодні питання окреслення змісту соціальної політики в українській науковій літературі вивчено недостатньо. Вважаємо, це пов’язано з тим, що комплекс заходів, котрий традиційно кваліфікували як соціальну політику в Радянському Союзі, є набагато вужчим від того феномена, який існує сьогодні. Тому проблемі з’ясування змісту соціальної політики присвячено праці багатьох сучасних науковців, які розпочали дослідження феномена соціальної політики. Це, зокрема, Б.Ракитський, котрий визначає соціальну політику як відносини соціальних груп з приводу збереження і зміни соціального стану населення загалом і класів, що його становлять, прошарків, соціальних, соціально-демографічних, соціально-професійних груп, соціальних спільнот (сім’ї, народи, населення міста, регіону і т. п.); а також А.Сіленко, котра вважає, що, з одного боку, соціальна політика – це мистецтво поєднання людських інтересів, інтересів індивідів і держави, різного рівня людських спільнот, груп у сфері соціальних відносин, а з іншого – це система взаємодії державної влади, що постійно оновлюється, недержавних структур, самої особистості щодо життєзабезпечення та розвитку людини [238]. Досліджують цю проблему й такі вчені, як Л.Лебедєва, Е.Лібанова, Н.Мельникова, О.Палій, В.Скуратівський.

Існують загально соціологічні теорії, у яких аналіз соціальної політики спирається на концепцію солідарності Е.Дюркгейма, підхід В.Зомбарта, структурно-функціональний аналіз Т.Парсонса, аналіз класових відносин та ідею зменшення ролі держави К.Маркса, системний підхід Н.Лумана до інституціоналізації форм допомоги в розвитку суспільства, аналіз взаємодії системного і життєвих світів, вивчених Ю.Габермасом. Докладно схарактеризована проблематика соціальної політики й перспектив її розвитку в роботах таких західних соціологів, як П.Абрахамсон, П.Алкок, П.Бурдьє, Н.Дікін, П.Розанваллон, Р.Титмусс, С.Хорт, Г.Еспін-Андерсон.

Зазначимо, що соціальна політика розуміється як досить розмитий набір практичних заходів і теоретичних підходів. Практичний характер соціальної політики підкреслював у своїх роботах П.Сорокін. Викладаючи власні погляди на структуру соціології, він писав, що «в ній повинні бути сконцентровані всі способи й підходи до вивчення суспільства. Тому соціологія повинна включати чотири головних розділи: загальне вчення про суспільство, соціальну механіку, соціальну генетику й соціальну політику. Завданням соціальної політики є визначення засобів, користуючись якими можна й треба досягати мети поліпшення громадського життя суспільства й людини» [249, с. 29-30]. На жаль, цей переконливий проект взаємозалежного розвитку суспільства й людини не був реалізований, у тому числі через розвиток такої галузі соціального знання, як соціальна політика. О.Шкаратан із цього приводу зауважує: «Якщо соціальна політика як практика концентрує досвід людства, накопичений за тисячоліття, то соціальна політика як доктрина має досить коротку історію й може бути оцінена як галузь суперечливо» [293, с. 5].

Соціальна політика стає одним із пріоритетних предметів соціологічного аналізу, починаючи з 1950-х років. Найважливіші визначення соціальної політики пов'язані з виділенням її суб'єктів, об'єктів та способів їхньої взаємодії. У широкому змісті соціальна політика є інтеграцією засобів та механізмів взаємодії, за допомогою яких центральна, регіональна й місцева влада, економічні механізми та механізми громадянського суспільства впливають на життя населення, забезпечуючи вирішення соціальних конфліктів, рівновагу й розвиток. І тут пріоритетним є вивчення інтегративного механізму взаємодії населення і соціально-політичних інститутів, у ролі якого виступає соціально-політичний маркетинг. Звідси у вузькому змісті соціальна політика може розглядатись як інституціонально оформлена система благ і послуг. Повторимо, що суб'єктом будь-якої діяльності може вважатися людина або соціальний інститут, що володіє якими-небудь ресурсами для самостійної реалізації.

На сьогодні існує багато визначень соціальної політики, в яких підкреслюється той чи інший її аспект. Виділимо декілька основних.

1. «Соціальне» прирівнюється до «суспільного», а соціальна політика визначається як суспільні дії, спрямовані на розв’язання проблем, котрі стосуються суспільства. Мета соціальної політики - сприяти досягненню цілей суспільства, такій політиці протилежна приватнопідприємницька політика.

2. Соціальна політика через трудове законодавство й соціальне страхування вирішує проблеми найманих робітників.

3 Соціальна політика через систему суспільної й державної допомоги та благодійності забезпечує мінімальний прибуток бідним, тобто непрацездатним, декласованим і низькооплачуваним із працюючих. Мета - забезпечити перерахованим групам населення хоч мінімально прийнятні умови існування, щоб забезпечені класи могли не побоюватися за своє життя та майно.

4. Соціальна політика — це як інструмент, що пом'якшує негативні наслідки ринкового лібералізму або реформування в цьому напрямку, і насамперед у процесах розподілу. Мета цього типу соціальної політики - утримати диференціацію прибутків у певних межах.

5. Базова характеристикою соціальної політики є соціальна солідарність, а важливим компонентом — можливість регулювання розвитку всіх соціальних груп через колективну відповідальність «суспільства за всіх» [243].

Наприкінці XX століття як макропідхід загальнометодологічного рівня для пояснення формування соціальної політики в західній соціології використовується підхід, розроблений П.Бурдьє. Тут пропонується більше широке розуміння взаємодії держави й суспільства, соціальна реальність розглядається як поле взаємовпливу структурних умов та дій соціальних агентів. П.Бурдьє вважає, що, з одного боку, існують «...об'єктивні структури, незалежні від свідомості й волі агентів, здатні направляти або придушувати їхні практики або наміри» [49, с. 181-182]. З іншого боку, практики соціальних агентів визначаються схемами сприйняття, мислення та дії, що їх французький дослідник називає габітусом. Поле соціальної політики конструюється ідеологією та правом з одного боку, і структурує колективні дії агентів поля — з іншої. Можна розглядати соціальну політику як соціальне поле, на котрому розгортаються конфлікти інтересів та можливості їхнього узгодження. Узгодження конкуруючих і конфліктуючих інтересів агентів (акторів) загального соціального поля й варто розглядати як мету соціальної політики. Відповідно до підходу П.Бурдьє, соціальна політика — це водночас структуромісткий і структуротвірний соціальний інститут. Соціальна політика конструюється за рахунок дискурсивних засобів номінації й кодифікації, що визначають цивільно-правовий статус будь-якої соціальної групи. Дослідник пише: «Кодифікація - це операція впорядкування або підтримки символічного порядку, що найбільше часто покладає на вищі державні бюрократії» [49, с. 123]. Обсяг символічного капіталу групи визначається кодифікацією її правової позиції й статусом правового документа, що задає ці коди. Структуротвірний вплив соціальної політики на соціальну структуру суспільства й положення різних соціальних груп визначається основними механізмами розподілу соціальних благ, їхніми типами й будовою. Ці механізми створюють не лише політичну, але й економічну основу потенційних колективних дій різних груп населення. У той же час характер відносин між груповими й загальнодержавними інтересами може бути різним. Відносини можуть будуватися на взаємному компромісі й консенсусі, можуть ґрунтуватися на прямому домінуванні однієї групи й виключенні інших зі сфери прийняття рішень, на придушенні інших груп. Необхідно підкреслити також, що інтереси різних груп у періоди швидких змін суспільства не є заданими, незмінними й раціонально осмисленими, і це збільшує необхідність їхньої наукової рефлексії, суспільного обговорення та узгодження.

Цей підхід видається доцільним, оскільки в ньому підкреслюється не тільки конфлікт інтересів учасників соціальних взаємодій, але й необхідність, а головне, можливість їхнього узгодження засобами соціальної політики.

Ми виходимо з розуміння, що під соціальною політикою в загальному вигляді необхідно розуміти регулювання й узгодження взаємодій різних секторів суспільства, інтересів різних соціальних груп, людини й суспільства з метою стійкого та збалансованого розвитку всього населення. Таке розуміння поступово сформувалося в ході тривалої еволюції всього комплексу соціальних наук.

У зв’язку з цим соціальну політику в державі слід розуміти як діяльність органів державної влади й суспільно-політичних інститутів, спрямована на узгодженням інтересів різних соціальних груп і соціально-територіальних спільнот у сфері виробництва, розподілу й споживання. Це дозволяє узгодити інтереси цих груп з інтересами людини й довгостроковими цілями суспільства [233].

Об'єктом соціальної політики є суспільні, зокрема соціальні, відносини, процеси життєдіяльності соціуму, що безпосередньо чи опосередковано впливають на формування соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів, освоєння і творення соціальних цінностей.

Тобто соціальна політика — це суспільний феномен, що поєднує різноманітні багатофакторні складники: конституційно-правові, інституціональні, управлінські регулятивні та саморегулятивні, глобальні, національні, державні, наддержавні, громадські, гуманістичні, праксеологічні (ціннісні), комунікативні та ін. Зазначене зумовлює багатоаспектність засад соціальної політики як суспільного явища. Розрізняють вузьке та широке розуміння соціальної політики.

У широкому розумінні соціальна політика — це система цілеспрямованої діяльності суб'єктів, що сформувалася в суспільстві на певному етапі його розвитку і здійснюється на основі певних принципів і засад з метою забезпечення оптимального функціонування й розвитку соціальних відносин. У такому аспекті соціальна політика є системою управлінських, регулятивних, саморегулятивних способів та форм діяльності суб'єктів, сукупністю принципів, рішень та дій, що втілюються в соціальних програмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб, збалансування соціальних інтересів людини, соціальних груп суспільства, досягнення соціальних цілей, розв'язання соціальних завдань, формування соціальних цінностей. Іншими словами, соціальна політика в широкому розумінні — це система інституційних та надінституційних, державних і громадських, суспільних та особистих, індивідуальних способів та форм діяльності, спрямованих на створення умов для всебічної самореалізації соціального потенціалу людини, її сутнісних сил.

Мета соціальної політики полягає в регулюванні й узгодженні інтересів для стійкого та збалансованого розвитку суспільства, досягнення соціального миру або громадської згоди. Узгодження інтересів усього суспільства, на нашу думку, — набагато важливіша мета, ніж задоволення інтересів окремих індивідів чи якоїсь однієї, навіть перспективної, соціально-вікової групи. У сучасних умовах України взаємодія держави та соціальних груп і спільнот, тобто суб'єкта й об'єкта, постає у вигляді прагнення гармонізувати свої взаємини. Цей процес можна реалізувати шляхом визначення і свідомого вжиття державою заходів для вирішення протиріч як між соціальними групами та всередині них, так і між групами й державою в цілому, особливо якщо врахувати зростання цих протиріч із початком переходу до ринкової економіки [182].

Отже, мета соціальної політики полягає у створенні умов для формування, розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття, самореалізації творчого соціального потенціалу людини, особистості, її сутнісних сил, а також для задоволення людиною соціальних потреб та інтересів, освоєння соціальних цінностей, підтримання в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності, самовідтворюваного, самодостатнього рівня соціодинаміки, соціального прогресу.

Соціальна політика за умов трансформації суспільних відносин, формування соціальної держави й громадянського суспільства має на меті звузити, а в перспективі звести нанівець роль у соціальному житті чинників, що втрачають соціальне значення або гальмують процес суспільної соціодинаміки, і створити умови для посилення ролі детермінант, що сприяють соціальному поступові, посилюють соціальну безпеку людини. Сьогодні мета соціальної політики полягає в розв'язанні суперечностей суспільного, соціального розвитку, що гальмують процес формування соціально орієнтованої економіки, становлення середнього класу, соціальної мобільності, утвердження дієвих механізмів соціального життєзабезпечення людини як основного суб'єкта соціального розвитку.

Відтак завдання соціальної політики — забезпечити чітке функціонування системи соціально-політичних інститутів, котрі є суб'єктами соціальної політики, здійснення координації, узгоджувальної діяльності елементів системи, усвідомленої спрямованості їх зусиль, формування оптимального співвідношення й підтримання необхідних пропорцій між цими елементами, приведення до стрункої системи різноманітних дій усіх її учасників, спрямування різних форм, методів і засобів соціальної політики на досягнення очікуваних результатів, передусім на досягнення адекватності цілеспрямованої діяльності суб'єктів соціальної політики, пов'язаної з освоєнням і творенням соціального буття, розвитком соціальної сфери, вимогами об'єктивних закономірностей суспільного прогресу, сучасною логікою розвитку цивілізації.

Важливість державної соціальної політики засвідчує вже сам перелік її напрямів. Наприклад, у нашій державі виокремлено такі основні напрями соціальної політики.

1. Політика розподілу і перерозподілу суспільного продукту: політика формування прибутків населення; політика стимулювання найманої праці; політика формування прибутків власників засобів виробництва й капіталу; політика оподаткування прибутків і майна населення; політика прямого оподаткування прибутків; політика непрямого оподаткування прибутків; політика оподаткування майна населення (нерухомості); політика індексації прибутків населення; політика надання пільг (компенсацій та привілеїв); політика обмеження тіньових прибутків.

2. Демографічна політика: політика охорони материнства й дитинства; політика стимулювання репродуктивного зростання населення; політика регулювання шлюбно-сімейних відносин та державної допомоги сім’ї; геронтологічна політика; міграційна політика.

3. Політика зайнятості та охорони праці: політика регулювання ринку праці й забезпечення ефективної зайнятості населення; політика організації та нормування праці; політика забезпечення умов праці; політика страхування праці (у разі безробіття, хвороби або каліцтва); політика забезпечення оптимального вирішення виробничих колективних спорів і трудових конфліктів.

4. Політика соціального забезпечення і соціального страхування: пенсійна політика та забезпечення страхування пенсійних внесків; політика медичного забезпечення й медичного страхування; субсидіарна політика (політика надання адресної соціальної допомоги); політика мінімальних соціальних гарантій, стандартів та ліквідації бідності; політика забезпечення соціальної безпеки.

5. Політика гармонізації соціально-економічних інтересів і забезпечення соціального діалогу: ґендерна політика; молодіжна політика; житлова політика; політика розвитку соціальної сфери села; рекреаційна політика; політика захисту прав споживачів; гуманітарна політика [233].

Виходячи з аналізу поняття «соціальна політика», можемо констатувати кілька положень.

По-перше, соціальна політика полісуб’єктна: не тільки держава є суб’єктом соціальної політики (як це було за радянських часів). Окрім держави, існує низка недержавних суб’єктів соціальної політики. У демократичному суспільстві соціальна політика становить спільну функцію демократичної держави й недержавних суб’єктів громадянського суспільства. Суб’єктами соціальної політики є: державні установи; органи місцевого самоврядування; політичні партії та рухи, позабюджетні фонди – суспільні, релігійні, благодійні; недержавні об’єднання, комерційні структури та бізнес; профспілки, громадяни. Отже, можемо говорити про те, що суб’єктом соціальної політики є як держава, так і громадянське суспільство. Навіть більше, саме це дає нам один із аспектів соціальної держави: розвинене громадянське суспільство, яке бере активну участь у житті суспільства.

По-друге, соціальна політика є втручанням в економічну, соціальну сферу, вона має єдину мету – забезпечення добробуту суспільства, що передбачає як захист незаможних верств населення, так і підтримку й підвищення рівня добробуту середніх верств населення. Характерним для соціальних держав є спрямування їхньої соціальної політики на прошарки суспільства з низьким та середнім рівнем прибутків.

По-третє, головним суб’єктом реалізації соціальної політики в сучасному світі традиційно є держава. Саме держава гарантує можливість взаємодії соціальних груп та інших елементів соціальної структури як суспільно впорядкованого і суспільно захищеного системного процесу, тобто соціальної політики в масштабах країни. Тобто держава є як гарантом здійснення соціальної політики, так і її головним суб’єктом. Поєднання у державі функцій гаранта реальних можливостей для регулярного здійснення соціальної політики та функцій одного з суб’єктів соціальної політики – досить непевне, якщо держава не функціонує в реально багатосуб’єктному (громадянському) суспільстві, а діє безконтрольно. Отже, у громадянських суспільствах, які традиційно є в країнах Заходу, державна соціальна політика здійснюється в багатосуб’єктному середовищі. Її цілі та зміст формуються як результат взаємодії держави з суб’єктами громадянського суспільства та їхніми представниками.

Четверте, головне завдання державної соціальної політики – забезпечити соціальну стабільність суспільства, його соціальну безпеку. Упродовж ХХ століття в країнах Заходу сформувався великий досвід підтримки соціальної безпеки шляхом компромісу інтересів країн і класів, налагодження механізмів соціальної спрямованості антагоністично суперечливих процесів. Власне, соціальна держава й виникла як механізм для досягнення цих цілей. Центральним пунктом є масштабний владний (державний) перерозподіл частини ефекту на користь бідних, що й компенсує їхнє потенційне масове незадоволення соціальною несправедливістю системи. Відомий теоретик і практик соціального ринкового господарства, у минулому канцлер ФРН В.Брандт коментує це так: «Суспільство може більш-менш повно задовольнити вимоги всіх громадян на гідне життя лише тоді, коли воно покладає обов’язок піклуватися про це на державу, краще сказати, на соціальну державу... Ми розглядаємо соціальну державу як інституційний гарант людської гідності і людської гідності простого чоловіка та простої жінки...» [47, c. 345]. Отже, соціальне ринкове господарство пом’якшує соціальну нерівність в обмін на соціальне партнерство різноманітних груп, прошарків, класів.

Загальновизнано, що хоча держави загального добробуту об’єднує високий рівень життя населення, котрий забезпечується ефективною соціальною політикою, однак різним соціальним державам притаманні різні моделі соціальної політики. Іншими словами, держави загального добробуту відмінні між собою насамперед моделями соціальної політики. Існує кілька класифікацій держав загального добробуту, які розробили українські та зарубіжні науковці. Ми впевнені, що ці класифікації можна трактувати і як класифікації соціальної політики цих держав.

Згідно з класифікацією Г.Віленського і Ч.Лебо, держави загального добробуту можна представити за допомогою двох моделей соціальної політики: «інституціональної» та «залишкової».

«Інституціональна» модель соціальної держави передбачає, що держава перерозподіляє матеріальні блага на державному рівні. Соціальна підтримка населення є природною функцією держави, роль громадянського суспільства мінімізовано, а акцент зроблено на ролі держави.

«Залишкова» (резидуальна) модель передбачає надання державної допомоги тільки в тому разі, коли людина не може вирішити своїх проблем індивідуально або за допомогою інститутів громадянського суспільства: сім’ї, громади, благодійних фондів. Ця модель орієнтована на активну діяльність громадянського суспільства. Тобто державну допомогу надають лише якщо людина потрапила у важку ситуацію, і припиняють, коли вона знову здатна піклуватися про себе самостійно [235].

Отже, соціальну політику можна розглядати як засіб координації взаємодій таких підсистем, як держава, економіка, громадянське суспільство й людина. Збалансована взаємодія підвищує ступінь самоорганізації суспільства й ступінь участі самого населення у вирішенні соціальних проблем, перешкоджає фрагментації й конфліктам інтересів, сприяє досягненню соціального миру. Самоорганізація суспільства й участь населення в рішенні власних проблем являють собою специфічні цілі соціальної політики, без якої недосяжна її пріоритетна мета - розвиток людини.

Таблиця 2.1