1.2. Принцип соціальної справедливості як основа методології соціально-політичного маркетингу

Розглядаючи роль держави в сучасному суспільстві, виділимо три її основні функції. Перша – функція економічної ефективності, реалізація якої здійснюється через використання таких економічних регуляторів ринку, як цільове фінансування державні закупівлі, податкова, валютна політика тощо. Друга – функція стабільності, яка забезпечується правовою основою функціонування й розвитку суспільства, виконанням усіма його суб'єктами своїх обов'язків. Третя – функція справедливості, що має, безперечно, соціальний характер, пов'язана з можливістю реалізації всіма громадянами своїх прав і свобод, а в ринковому середовищі - всіма суб'єктами ринку. Саме соціальна справедливість у сучасних соціальних державах (або державах добробуту) є основою співіснування, співпраці й партнерства між членами суспільства, суб’єктами та об’єктами ринку. Вказуючи на ці основні функції, зауважимо, що вони притаманні не тільки суспільству, побудованому на демократичних принципах, але й певною мірою суспільствам, заснованим на інших політичних режимах (тоталітарному або авторитарному), і тим, що ступили на шлях демократії й перебувають у перехідному стані.

Саме тому однією з найактуальніших соціально-політичних проблем сьогодення є проблема становлення, розвитку і трансформації демократичного політичного (державно-політичного) режиму в країнах перехідного типу (до яких належить і Україна). Глобалізація як провідний політичний тренд сучасного світу є одним із чинників трансформації систем суспільно-політичного управління, вона створює принципово нові умови владних відносин та провокує розвиток інноваційних процесів у країнах, що встали на шлях демократизації. Тому доцільно розглянути риси соціальності в різних політичних режимах.

Як зазначають укладачі «Політологічного енциклопедичного словника», найважливішими класифікаційними ознаками політичного режиму можуть бути: «спосіб формування органів влади; співвідношення законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, центрального уряду та місцевого самоврядування; становище і роль громадських організацій і політичних партій; правовий статус особистості; встановлена законодавча і політична система; зміст і співвідношення дозволеної і забороненої політичної діяльності; політична стабільність; історичні, культурні традиції, моральні звичаї народу» [186, с. 294].

Отже, в основі класичних типологій політичних режимів лежать умови доступу до влади (конкурентне чи неконкурентне отримання влади одним лідером, панівною групою чи панівною більшість), а також метамотивація правителів і рівень залучення громадян до державного управління. Таким чином, класичним є розподіл політичних та державно-політичних режимів на тоталітарні (деспотичні), авторитарні та демократичні.

Проте класична типологізація політичних режимів на тоталітарні, авторитарні, демократичні не дає змоги чітко виокремити спільне й відмінне в методах і засобах здійснення державної влади в сучасних транзитивних суспільствах.

Цікавою спробою об’єднати всі наявні класифікації став російський «Політичний атлас сучасності», створений дослідницькою групою під керівництвом А.Мельвіля. Усі відомі показники, що використалися для опису політичних систем, автори звели до п’ятьох окремих індексів:

1) індекс державності: вказує на ступінь успішності, керованості, спроможності, ефективності та суверенності держави;

2) індекс зовнішніх і внутрішніх загроз;

3) індекс потенціалу міжнародного впливу: дозволяє оцінити рівень суверенітету та сукупні ресурси держави у взаємодії з міжнародною спільнотою для вирішення своїх національних завдань;

4) індекс якості життя;

5) індекс інституційних основ демократії: дає оцінку традиції політичної конкуренції, представництва, участі, обмеження виконавчої влади, дотримання конституційних правил. Він відображає можливості участі людей в ухваленні політичних рішень [183].

Порівнюючи ці класифікації, бачимо, що найбільш узагальнювальним критерієм типологізації режимів є співвідношення між двома політичними субстанціями – владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи та методи її діяльності, ступінь свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер чинного в суспільстві політичного режиму. Більшість типологій перехідних режимів оперують тими або іншими факторами здійснення влади та допуску чи обмежень політичних еліт і громадян до державного управління. Так, за Р. Далем існує чотири ідеальних типи політичних режимів: закрита гегемонія (тоталітарний режим), відкрита гегемонія (авторитарний режим), змагальна олігархія та поліархія (демократичний режим) та ціла низка їх модифікацій [82].

Відповідно до визначення М. Томенка та С. Рябова, «тоталітаризм – це суспільство, яке тотально і всезагально регламентується владою, це етатизоване суспільство, яке виглядає придатком держави, в якому панує цілковитий державний контроль над усіма царинами життя… тут поширена практика надмірного одержавлення суспільного життя, яка ґрунтується на адмініструванні, примусі, заборонах та бюрократизації системи соціального управління» [226, с. 110]. Такого ж висновку дійшов і В.Лавриненко: «Тоталітаризм – це цілковите та повне підкорення громадян та громадянського суспільства певному центру, в якому зосереджено всю повноту політичної, економічної, правової, соціальної та духовно-інформаційної влади» [184, с. 162].

Найбільш послідовний опис тоталітарної системи запропонувала Ханна Арендт в роботі «Витоки тоталітаризму». Родовими ознаками тоталітаризму вона визначила: терор як норму управління суспільством, контроль однієї політичної організації над усіма соціальними підсистемами (політикою, економікою, культурою тощо); всеосяжну ідеологію як інструмент такого контролю [15].

Авторитаризмом є такий політичний режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи чи групи осіб, обмеженням та звуженням насамперед політичних прав і свобод громадян та громадсько-політичних організацій, суворою регламентацією їх активності, різким обмеженням прерогатив та повноважень демократичних інституцій. Характерні ознаки авторитаризму: обмеження діяльності політичних партій та громадсько-політичних організацій; майже повна відсутність інститутів опозиційної політичної влади; значне обмеження прав і свобод громадян; відсутність реального поділу влади та зосередження більшості владних повноважень у сфері виконавчої влади; привласнення виконавчою владою законотворчих функцій; командно-адміністративне призначення політичної еліти; застосування політичних репресій; сувора регламентація суспільного життя; звуження сфери діяльності засобів масової інформації; відсутність чи сутнісне обмеження принципу виборності державних органів. За В.Лавриненком, засадничими рисами авторитарного режиму є: монополія глави держави чи його близького оточення на внутрішню та зовнішню політику; не підконтрольність влади народові; існування поза політичних структур; відсутність електоральної боротьби; змістовне обмеження всього спектра демократичних процедур; широке застосування призначення посадових осіб «згори» [184].

До характерних рис сучасного авторитаризму професор політології колумбійського університету Е. Натан відносить:

– прагнення захистити публіку від негараздів економічної нестійкості ринку;

– проведення підкупу прихильності серед головних соціальних секторів;

– контроль «поганих новин»;

– тяжіння до позаправової політичної мобілізації;

– намагання розділяти та переслідувати опозицію;

– здійснення постійного моніторингу громадянського суспільства;

– зазіхання на управління мережевими інструментами, такими як Інтернет і стільникова телефонія;

– постійне посилення поліцейської та воєнізованої міці;

– намагання утримувати власні внутрішні розбіжності та протиріччя поза суспільною увагою таким чином, що структурна можливість для соціальної мобілізації протидії авторитаризму залишається неперспективною [279].

За авторитарного режиму тотальний монополізм існує здебільшого в політичній сфері (монополія певної групи осіб на урядову владу), тоді як у позаполітичних сферах функціонують демократичні механізми обмеженого плюралізму (в економіці його обмежує протекціонізм владної еліти приватним структурам, у яких мають капітал її представники; у сфері культури – заборона використання відносної духовної свободи для боротьби з режимом).

На основі виділення особливостей тоталітарного, авторитарного та демократичного режимів, слідом за О.Скрипнюком [241], можемо описати основні риси соціального та політичного життя в умовах демократично й тоталітарно організованих суспільств.

В умовах тоталітарного суспільства соціальне життя характеризується: соціальною уніфікацією суспільства на основі нівелювання реальних соціальних інтересів чи їх суттєвої редукції до інтересів однієї соціальної групи; системою національної уніфікації; розвалом усталених соціальних структур та моделюванням нових соціальних відносин насильницькими методами; замкненістю політичного життя; знеособленням соціальних відносин. Політичне життя при цьому визначають запровадження єдиного політичного стандарту на засадах директивного визначення єдиного політичного інтересу, відчуження особи від влади, нехтування політичними можливостями активності суспільства, майже повна відсутність будь-якої політичної альтернативи.

Основними рисами соціального життя демократичного суспільства є: складність соціальної структури й зумовлена нею різноманітність соціального життя; плюралізм соціальних організацій та форм їхньої діяльності; розвиток соціальної активності мас; демократизація і правова організація соціального життя; заохочення самовияву інтересів соціальних спільнот; наявність свідомої, вільної відкритої соціальної боротьби, результатом якої є суспільні реформи; розвиток демократичних форм життя соціальних спільнот як важлива умова соціальної еволюції. Його основними політичними ознаками виступають: різноманітність форм політичного життя різних соціальних спільнот; плюралізм політичних організацій, багатогранність форм їхньої політичної діяльності; розвиток політичної активності мас, демократизація політичного життя, широке волевиявлення політичних інтересів різних соціальних спільнот; постійний пошук зниження загальної конфліктогенності; наявність відкритої політичної боротьби в межах чинного правового поля; розвиток інститутів політичної демократії.

З огляду на це виділимо такі політичні передумови демократичного режиму:

- відсутність єдиної, обов'язкової для всіх державної офіційної ідеології, яка однозначно визначає мету суспільно-історичного розвитку, а іноді й політичні засоби її досягнення;

- наявність вільно сформованих недержавних політичних партій, що відображають соціальну диференціацію громадянського суспільства;

- функціонування політичної системи, що припускає боротьбу, конкуренцію політичних партій, угоду між ними, утворення коаліцій політичних сил, які прагнуть до парламентської більшості й отримання вирішальної ролі в державному управлінні; передбачається, що політична боротьба, котра виникає на цьому ґрунті, є віддзеркалення соціально-економічної конкуренції всередині громадянського суспільства;

- наявність політичних свобод (гласність, свобода слова, друку, вуличних ходів, демонстрацій, мітингів, протестів і т.д. і т.п.), за допомогою яких суверенні об'єкти громадянського суспільства діють у сфері політичного життя.

Розглянемо співвідношення понять демократичної та соціальної держави. На думку О.Скрипнюка [240], редукція соціальної держави до демократичної форми політичного устрою спостерігається в концепціях учених та політичних діячів (Т.Пейн, Т.Джефферсон, Д.Медісон, А.Гамільтон; П.Сквайр, Дж.Ліндсей, К.Ковінгтон, Р.Сміт), котрі безпосередньо виводять соціальні та правові чинники в діяльності держави, спрямовані на зниження рівня соціальних конфліктів як джерела суспільної нестабільності, з демократичної форми правління. У російській політико-правовій думці такий погляд обстоює академік Т.Тимофєєв, котрий зазначає, що повноцінна демократія включає демократію політичну та соціальну, вона невіддільна від спрямованості на забезпечення прав і соціальних потреб особистості [257]. Як зазначають дослідники, підставою для появи такої тенденції в поєднанні соціальних функцій держави й демократичного устрою, послужило визначення демократії А. Лінкольна («люди правлять в ім’я людей та заради людей»), яке пізніше оформилося як твердження про те, що демократичний державний устрій автоматично служить підставою для гарантування прав, свобод і гідного існування усіх громадян держави [105].

Сучасні теорії демократії визначають її виключно як відкритий спосіб прийняття рішень через представницькі органи влади, тобто коли цей процес здійснюється за участю народу. З цього приводу особливого значення набула теорія партисипаторної демократії, представниками якої виступають Г.Ласкі, Р.Даль, Р.Дарендорф, Д.Сарторі, К.Макферсон [230].

Тому, незважаючи на те, що демократичний устрій передбачає волевиявлення більшості та її участь у прийнятті державних та управлінських рішень, він не обов’язково передбачає визначення держави як соціальної в тих твердженнях про основні риси соціальності, які ми виділили раніше, тому редукція соціальної держави тільки до демократичного ладу не є достатньо науково обґрунтованою. Можемо говорити про те, що саме в соціальній державі передбачається демократія як політичний режим і принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.

На початку підрозділу ми виділили три основні функції сучасних соціальних держав, їх основні завдання, серед яких, на нашу думку, соціальна справедливість найбільш визначає сутність держави, орієнтованої на добробут членів суспільства. Принцип соціальної справедливості реалізується і в тоталітарних суспільствах, але він, по-перше, здебільшого декларується, а не виконується, по-друге, спрямований на підтримку й соціальне забезпечення окремих соціальних класів, котрі відповідають ідеологічній наповненості політичного режиму (на основі економічних, культурних, расових і релігійних ознак). Саме тому в тоталітарному суспільстві основним суб’єктом соціальної політики виступає держава і її владний апарат, що надає соціально-політичному маркетингу насамперед ідеологічної спрямованості. Щодо авторитарного політичного режиму, то слід відзначити, що при обмеженні доступу до політичної влади зберігаються можливості для реалізації принципу соціальної справедливості через діяльність інших суб’єктів соціальної політики – громадянського суспільства і бізнес-структур (хоча слід відзначити, що в авторитарних суспільствах або суспільствах із «фасадними» демократіями існує загроза злиття влади й великого капіталу). Отже, соціальна справедливість може бути присутня і в тоталітарних, і в авторитарних суспільствах, але найбільше цей принцип відповідає саме демократичному типу суспільних відносин.

Соціальна справедливість завжди виступала й буде виступати найважливішим показником ефективності соціального розвитку суспільства та, очевидно, головним соціальним ідеалом його розвитку. Ця проблематика вивчається в роботах Дж.Ролза, Д.Белла, Д.Боулдінга, Р.Дарендорфа, В.Зауера, М.Волзера, Р.Нозіка та багатьох інших. Соціальну справедливість як сутність соціальної держави розглянуто в працях В.Бабкіна, М.Вольцера, В.Кімліка, М.Коноха, Р.Нозіка, П.Розенваллона, Дж.Ролза, В.Скуратівського, Г.Соловей, Л.Щеннікової, Г.Цахера. Соціальна справедливість виступає метою й основою розвитку соціальної держави, а отже, і методологічною основою соціально-політичного маркетингу як технології управління соціальними процесами в сучасному інформаційному суспільстві.

Історико-порівняльний аналіз поняття соціальної справедливості дозволяє уточнити цей феномен, який утілюється і розвивається в уявленнях філософів, соціологів та інших науковців про соціально орієнтовану державу, починаючи з античних часів.

Першою розробленою концепцією ідеального державного й суспільного устрою були філософські погляди Платона. У «Державі» він, спираючись на власну теорію «ідей», різко критикує сучасні йому форми правління, логічно й послідовно доводячи їх недосконалість та протиставляючи їм власний соціальний ідеал, який назвав «прекрасне місто». Основною якісною цінністю платонівської держави є справедливість, котра визначається як суворе виконання кожним членом суспільства своїх обов’язків [114]. Соціальною основою ідеальної держави, за Платоном, є справедлива природна нерівність. Кожний член суспільства повинен виконувати свої обов’язки, які визначаються природними задатками, тому модель соціальної нерівності Платон будує на основі свого психологічного вчення про душу, виділяючи три основні частини, які відповідають трьом основним станам, – мудрість, мужність, почуття.

Іншим видатним давньогрецьким мислителем, який розробляв концепцію ідеальної справедливої держави, був Аристотель. В основу поняття ідеального суспільного устрою він ставить категорію справедливості, котра пов’язана у нього із загальним благом. Як він зазначає, для досягнення загального блага повинна служити політика, і в цьому її головна мета. Окремим випадком справедливості є рівне ставлення до матеріальних благ, а окремим випадком несправедливості – нерівне ставлення до них [114].

На думку Аристотеля, існують два види (форми) справедливості, які складають наріжну конструкцію всіх наступних теорій справедливості: розподільна (дистрибутивна) і так звана зрівняльна (ретрибутивна) форми. Вони являють собою способи розподілу благ, яких не вистачає на всіх, хто на них претендує, і які взагалі не можуть бути розподілені без того, щоб когось не обділити.

Крім того, філософ розрізняв загальну і приватну (спеціальну) справедливість. Під загальною справедливістю він розумів відповідність закону, розумність полісного життя; її можна визначити як загальний моральний знаменник усіх соціально впорядкованих відносин між людьми. Справедливість додає легітимності суспільним діям і формам життя. Вона збігається з моральністю в її проекції на соціальну сферу, відповідає на запитання про призначення і зміст спільного, об'єднаного, соціально-упорядкованого існування в суспільстві і державі [16].

Проект ідеальної держави, який Аристотель виклав у творі «Політика», виступив основою подальшого розвитку вчень про соціальну справедливу державу. Основними ознаками ідеального устрою він вважав цінність приватної власності, орієнтацію на середні верстви населення й наявність правлячого класу мислителів та філософів, котрі б визначали критерії справедливості. Найвищими формами державної влади Аристотель вважав такі форми, за яких виключена можливість корисного використання влади, а сама ж вона (влада) служить усьому суспільству [114].

Отже, поняття «соціальна держава» в античному світі виступало як поняття ідеальної держави, ідеального суспільного устрою. Якщо давньогрецькі філософи виділяли в ідеальній державі категорію «справедливість» як провідну цінність для створення загального блага для всього суспільства, то в Давньому Римі виникають поняття верховенства права та закону і громадянське суспільство як соціальний інститут захисту інтересів спільноти людей для втілення ідеї справедливості в суспільне життя.

Саме ці сутнісні ознаки ідеальної античної держави лягли в основу концепції правової держави і теорії суспільного договору Т.Гоббса і Дж.Локка. Поняття соціальної справедливості має соціально-політичне значення в теоріях обох філософів і нерідко межує з категорією блага, але не збігається з нею. Так, Т.Гоббс вважав, що його держава (Левіафан) мусить утілювати принципи безпеки та справедливості. Усі рядові громадяни, так би мовити, повинні на собі відчувати необхідно справедливий вплив держави. Справедливість характеризує сукупність та співвідношення явищ, із точки зору розподілу благ, будь-якого сутнісного порядку між людьми як членами суспільства.

Т.Гоббс надавав поняттю справедливості статусу соціально-політичного принципу і вважав, що тільки монархічна форма правління може бути дійсно справедливою і досконалою для громадян. І Т.Гоббс, і Дж.Локк вважали принцип справедливості соціально зумовленим явищем, головним рушієм якого були закони та обмеження, які надавала держава. У «Левіафані» Т.Гоббс розглядав функцію справедливості не лише в її негативному значенні – як покарання за скоєний злочин, покарання внаслідок порушення соціальної норми, звичаю, вимог (ретрибутивна функція справедливості), але й розумів її як правильний розподіл державою соціальних благ між людьми. Дж.Локк поняття справедливості також вважав одним із основоположних у теорії й практиці державного управління. Проте індивід у державі Дж.Локка не так сильно детермінований з боку держави, як у Т.Гоббса. Справедливість англійських філософів має у своєму значенні реальну рівність прав – політичних, юридичних, – рівність перед законом, рівність економічних прав, рівність прав на свободу та на самовиявлення. З розвитком продуктивних сил справедливість усе більше перетворюється із формального чинника на реальний [301-302].

У ході розгляду проблеми взаємин людини і держави в контексті розвитку соціальної держави постає необхідність у теоретичній дефініції поняття справедливості, на що вказує і Л.Щеннікова [296]. На думку М.Коноха, у теоретико-прикладному плані питання соціальності і права пов'язані, з одного боку, з визначенням категорії «справедливість», а з іншого — з розумінням сенсу категорії «соціальна справедливість»[116]. На цьому ж наголошує відомий німецький дослідник А.Кайзер: конституційно закріплений принцип соціальної держави передбачає державний вибір на користь однієї з найважливіших соціально-політичних цінностей, а саме соціальної справедливості [108], котра розглядається як засаднича передумова забезпечення гідності та свободи людини в правовій державі. Відповідно до зазначеного принципу, держава бере на себе обов'язок забезпечувати окремим громадянам та всім репрезентованим у суспільстві соціальним групам, які потрапили у скрутне матеріальне становище, допомогу й підтримку. З урахуванням цього можна краще зрозуміти тезу Є.Лукашевої про те, що соціальна держава — це насамперед «соціально справедлива держава» [139].

Як зазначає Г.Соловей, на сьогодні в контексті глобалізації можна виділити два основних підходи до розуміння сутності соціальної справедливості: партикуляристський (Дж.Ролз, В.Кімлік, А.Макінтайр, Р.Нозік, М.Волцер) та універсалістський, що вивчається в контексті комунікативної практичної філософії (К.Апель, В.Кульман, Д.Бьолер, Ю.Габермас). Якщо партикуляристи встановлюють моральні нормативи лише для громадян певної держави, то для універсалістів принциповим є обґрунтування такої етики, суб’єктом якої є людство [248].

У межах нашого дослідження соціальну справедливість розглядатимемо як систему розподілу благ, причому ототожнювати блага лише з товарами та цінностями не станемо. Адже, як демонструє сучасна філософсько-політична теорія й державотворча практика, блага включають в себе не лише матеріальні об'єкти, що мають чітко визначений товарно-грошовий еквівалент, а й такі поняття, як влада, привілеї, права, повноваження, обов'язки тощо.

У філософських, соціологічних та політичних науках подібне тлумачення справедливості дістало назву «дистрибутивної теорії справедливості». Виходячи з назви, теорія дистрибутивної справедливості повинна насамперед вирішити питання щодо чесного та адекватного розподілу публічних благ між членами суспільства, громадянами тієї чи іншої держави.

Серед найбільш відомих філософів та соціологів, котрі займалися проблемами соціальної справедливості, її методологічними засадами й практичними аспектами реалізації в сучасній соціальній дійсності і ринково-господарській системі, є Д.Ролз. Його переконання є ключовими в загальному корпусі ідей західної соціально-філософської та соціологічної думки другої половини ХХ - початку ХХІ сторіччя стосовно соціальної справедливості, що звертаються до проблеми її раціонального обґрунтування: при всій їх суперечливості вони, поза всяким сумнівом, інспірували всі подальші пошуки в цій сфері. Сформувавшись у полі критики утилітаризму й конгломерату невизначених інтуїціоністських побудов, теорія Д.Ролза стала своєрідним відправним пунктом подальшого аналізу цього питання, здійсненого прихильниками як ліберальної, так і коммунітаристської і ліберально-коммунітарної орієнтації. Свою концепцію соціальної справедливості вчений вважає продовженням теорій суспільного договору епохи Нового часу, і насамперед переконань Дж.Локка, Ж.-Ж.Руссо та І.Канта.

Справедливість, як зазначає Д.Ролз у роботі «Теорія справедливості», — це перша чеснота суспільних інститутів. Тому в справедливому суспільстві повинні бути встановлені свободи громадян, а права, які гарантуються справедливістю, не повинні бути предметом політичного торгу [216]. Незважаючи на будь-які можливі політичні зміни (зміна політичного курсу, правлячої еліти, ідеологічна перебудова, реструктуризація системи управління державою тощо), держава повинна завжди дотримуватися двох принципів, які є показником «справедливої» або соціальної, правової держави.

Самі принципи справедливості мають, за Д.Ролзом, різний ступінь спільності й можуть бути класифіковані на підставі їх адресованості певній сфері. Перша застосована ним вимога - необхідність їх спільності. Предикати, що використовуються при визначенні таких принципів, повинні виражати найбільш загальні властивості і відносини, присутні в соціальному світі. Друга вимога - універсальність їх застосування. Третя найважливіша умова - публічність їх ухвалення на договірній основі. І, нарешті, до найважливіших формальних вимог теорії справедливості належить остаточна домовленість щодо принципів, які приймаються в суспільстві [216].

Перший з базових принципів, який уводить Д.Ролз, декларує наявність рівних прав і свобод громадян. Другий же принцип містить своєрідне пом'якшення першого, через ту обставину, що суспільна реальність відмічена очевидним існуванням нерівності. Він припускає, що соціальні та економічні нерівності повинні бути влаштовані так, щоб від них можна було б розумно чекати переваг для всіх, а також доступ до положень і посад був би відкритий всім. Люди, за Д.Ролзом, не рівні за своїми здібностями, соціальним та майновим статусом. Але ця обставина не повинна перешкоджати розвиткові суспільства як цілісності [154]. Тобто Д.Ролз декларує субординацію другого принципу по відношенню до першого. Він відкидає можливість виправдання порушення основних свобод, захищених першим принципом, а також компенсацію порушення великими соціальними та економічними перевагами. Розуміння їх конкретного взаємозв'язку свобод контекстуальне й залежить від обставин, що превалюють у тому чи іншому суспільстві. Водночас, згідно з ролзеанськими побудовами, розподіл багатства і прибутку, влади й відповідальності повинен бути сумісним як з основними свободами, так і з рівністю можливостей. Такий суспільний пристрій дозволяє, на думку вченого, сповідати принцип чесності, що ґрунтується на дотриманні двох базових принципів і використанні можливостей, що відкриваються ними, на користь раціонального суб'єкта.

Отже, перший принцип, за Д.Ролзом, полягає в тому, що кожна особа повинна мати рівні права в широкій схемі прав і свобод для всіх громадян країни. Зміст другого принципу - соціальна та економічна нерівність повинні бути лише такими, щоб:

а) від них можна було очікувати поліпшення для всіх;

б) забезпечувалася відкритість будь-яких посад для всіх членів суспільства.

Адаптація двох фундаментальних принципів справедливості до конкретної соціальної реальності з метою створення адекватної їм інституційної системи бачиться Д.Ролзу, його учням і послідовникам поступальним процесом, що припускає ряд стадій. Услід за первинним етапом вибору загальних принципів, за Д.Ролзом, необхідно перейти до конституційних зборів. На цій стадії потрібно ухвалити рішення щодо справедливості політичних форм і вибрати конституцію. Ця фаза припускає, що сторони повинні розробити систему конституційних повноважень уряду і систему основних прав громадян. На цьому етапі дослідник вважає можливим зняти граничні ідеалізації щодо стану суспільства, у якому належить знайти набір певних соціальних інститутів [215]. Це означає, згідно з метафорикою Д.Ролза, що завіса незнання частково піднімається; і, маючи теоретичні відомості й загальні факти про своє суспільство, суб'єкти повинні вибрати найбільш ефективну справедливу конституцію, що задовольняє принципам справедливості. Справедлива конституція припускає передусім захист загальногромадянських свобод, до яких належать свобода совісті і свобода думки, особиста свобода й рівні політичні права. Тільки ухвалення цих свобод закріплює в політичній системі конституційну демократію.

Наступною після встановлення справедливого суспільного устрою стадією є законодавча. Закони повинні відповідати не тільки принципам справедливості, але й обмеженням, закладеним у конституції. Д.Ролз усвідомлює, що проблема справедливості й несправедливості законодавства, надто ж коли мова заходить про економічні та соціальні питання, зовсім не спонукає до загальної згоди, але гарантом до отримання певної згоди виступає принцип відмінності, що припускає демократичну рівність. Характеризуючи значущість першопринципів справедливості, ученик помічає, що перший принцип рівної свободи є первинним стандартом для конституційного законодавства. Він вимагає захисту фундаментальних особистих свобод, свободи совісті та свободи думки, а також закликає до організації політичного процесу як справедливої процедури. На цьому ґрунтується статус рівного громадянства і політична справедливість. Що ж до другого принципу, то він починає діяти на стадії законодавства, закликаючи вибудовувати соціальну та економічну політику в перспективі максимізації довготривалих очікувань можливостей, котрі найменше сприяли досягненню успіху в умовах чесної рівності, що припускає наявність рівних свобод. У цьому плані бажано й можливо враховувати широкий спектр загальноекономічних та соціальних чинників. Так можуть бути побудовані законодавчі межі соціальної співпраці. Першість конституційного права, таким чином, задана самою структурою принципів, що їх спочатку вводить Д.Ролз. На останньому етапі реалізації першопринципів розроблені правила до реальних життєвих ситуацій повинні застосовувати посадовці й прості громадяни.

Фактично ці принципи стосуються базової структури суспільства і впорядковуються виключно приписами права, на основі якого й відбувається врегулювання розподілу економічних та соціальних благ. Хоча саме право, на думку Д.Ролза, виконує щодо означених принципів справедливості дещо різні функції. З одного боку, це «функція встановлення певної юридичної норми», чи, як її визначає сам дослідник, «функція гарантування» [215], котра має своїм об'єктом: політичну свободу (право голосувати на вільних виборах, право обіймати державні посади), свободу слова і зборів, совісті та думки, свободу особистості, право на власність, розпорядження, володіння й користування нею. Це, так би мовити, правовий вимір соціальної, правової держави. З іншого боку, це функція регулятивна, чи розподільча, що становить соціальний вимір держави. Д.Ролз визначає цей другий принцип ще як принцип ефективності. Більше того, вченому вдається теоретично обґрунтувати те, що до нього (особливо для політики і теорії традиційного лібералізму) завжди виступало предметом протиставлення: необмежуваність свободи кожної особистості і свобода держави щодо розподілу суспільних благ. Як наголошує Д.Ролз, пріоритет свободи означає: оскільки основні свободи встановлені ефективно, то економічний добробут не може бути результатом обміну на менші чи нерівні свободи [216].

При цьому, за Д.Ролзом, дійсно соціально орієнтована держава повинна забезпечити реалізацію п'яти видів основних благ:

1) базові свободи (свобода совісті, свобода думки тощо);

2) свобода пересування й вибору заняття на тлі широкого вибору можливостей (ці можливості мають передбачати заняття з різними кінцевими цілями й давати змогу коригувати або змінювати їх);

3) влада, повноваження й відповідальність, що набуваються залежно від посади та місця роботи (ці категорії визначають ступінь самостійності та соціальні можливості людей);

4) прибуток і багатство в широкому розумінні як універсальні засоби, котрі мають обмінювальну вартість і необхідні для того, щоби прямо чи опосередковано досягти широкого спектра цілей;

5) соціальні основи самоповаги індивіда, що дають змогу громадянинові відчувати власну значущість як особистості, розвивати й реалізувати свої моральні якості та досягти власної мети з повагою до себе [216].

Іншим підходом до тлумачення справедливості є теорія «розподільчої справедливості» Р.Нозіка. Виходячи, як і Д.Ролз, з визнання автономії особи та рівності всіх громадян, він пропонує власну інтерпретацію ліберальної спадщини, яку окреслює терміном «лібертаризм». За твердженням Р.Нозіка, своєрідною парадигмою всіх основних прав людини є право власності, решту прав слід розуміти за аналогією. «Коли кожна з кількох осіб витрачає трохи зі своїх ресурсів на іншу особу, — пише Р.Нозік, — то ця інша особа одержить більше, ніж становить її частка, порушуючи тим самим рівновагу розподільчої моделі» [171, с. 256]. Відтак загальні засади теорії майнової справедливості полягають у тому, що статок належить тій чи іншій особі справедливо, якщо вона володіє ним на правовій основі згідно з принципами справедливості в набутті та в передачі або згідно з принципом «виправлення несправедливості» [171, с. 243], який реалізується соціальною державою. Отже, коли кінцево-результативні принципи розподільчої справедливості вбудовано в правову структуру суспільства, вони надають кожному громадянинові безумовне право на певну частку сукупного суспільного продукту, тобто на певну кількість індивідуально та спільно вироблених продуктів.

Саме через цю взаємодію виявів індивідуальної активності розподільчі принципи дають кожній особі право на певні вимоги, кожна особа може претендувати на продукт діяльності інших осіб незалежно від наявності конкретних взаємин, які ці вимоги породжують, та незалежно від того, чи вони добровільно накладають ці вимоги на самих себе. Фактично це означає, що, держава діє не шляхом заперечення прав тих, хто спромігся досягти кращого матеріального становища в умовах ринкової економіки, а забезпеченням прав тих, хто не зміг цього зробити. Звідси стає зрозуміло, що право соціальної держави врегульовувати ті чи інші суспільні відносини є правом позитивним, котре випливає із самої ідеї суспільного, а отже, і спільного співіснування окремих громадян у єдиній державі та єдиному суспільстві.

На думку іншого представника розгляданого підходу М.Волзера, яку він доводить у монографії «Сфери справедливості», належність до держави й до суспільства — це особливі стосунки. Вирішальним є те, що держава гарантує правовий захист і забезпечує гідне життя громадянам. Але цей зв'язок двосторонній: держава заради забезпечення гідності громадян і громадяни заради забезпечення гідності держави. Як зауважує М.Волзер, від часів стародавніх Афін і до сучасної американської «держави добробуту» «ніколи не було такої держави, яка б не забезпечувала або не прагнула забезпечити потреби своїх членів тією мірою, котрою вони свої потреби усвідомлюють» [54, с.490]. Тому кожна держава, з позиції теорії справедливості, повинна: піклуватися про потреби своїх членів так, як вони колективно ці потреби розуміють; забезпечувати розподіл благ пропорційно до потреб; стежити за тим, щоб розподіл визнавав і підтримував основоположну рівноправність членства у суспільстві.

Ліберально-комунітаристська концепція соціальної справедливості, що її розвиває М.Волзер, виглядає досить конструктивною не лише в плані полеміки з побудовами Ролза, але й у плані її позитивних висновків. М.Волзер запропонував вельми продуктивний варіант тлумачення формування уявлень про справедливість у конкретній соціокультурній ситуації в контексті висунутого їм розмежування мінімальної й максимальної моралі. Абстракції мінімальної моралі він тлумачить як похідні від контекстуалізованих моральних уявлень, що виникають у ході безпосередньої комунікації між людьми, котрі належать до тієї чи іншої спільноти. Досить переконливо звучить і його трактування переваг комплексної рівності над зрівняльною простою рівністю. Проста рівність егалітарно-зрівняльного типу зовсім не веде до реальної рівності. Навпаки, дистрибутивна стратегія встановлення справедливості в поєднанні з плюралістичним підходом до суспільного цілого виявляється цілком дієвою в плані розуміння різноманіття соціальних благ, їх автономії й наявності несхожих способів їх розподілу. Вона дає можливість піти від тенденційного розгляду суспільного життя лише в плані суто економічної зумовленості її процесів. При цьому М.Волзер зовсім не прагне до встановлення справедливого суспільного ладу у світовому масштабі. Він швидше висуває план постійної корекції стану справ у конкретних соціальних спільнотах. Можливості рефлексій соціальної критики є найважливішою умовою самокорекції суспільного життя, самонастроювання окремих її сегментів [153].

Дослідник обґрунтовано відкидає зрівняльну справедливість як руйнівну для суспільного організму і таку, що породжує авторитаризм і тоталітаризм. Міркуючи про передумови дистрибутивного розуміння справедливості, він передусім констатує соціальну природу суспільних благ, що виявляються в ході комунікативної взаємодії між людьми. Під впливом Паскаля і Маркса учений формулює відкритий розподільний принцип, за яким монополія на будь-яке соціальне благо (влада або фінансовий ресурс) не повинна давати право на привласнення всіх інших суспільних благ, що припускає існування й функціонування демократичного суспільства з ринковою економікою. Ця ідеальна модель є передумовою формулювання трьох дистрибутивних принципів (вільного обміну, заслуження соціальних благ і задоволення базових потреб), які по суті справи конкретизують основну імперативну вимогу, передбачувану існуванням суспільства, де існує справжня комплексна рівність. Кожне соціальне благо або їх взаємозв'язаний набір, із його точки зору, складають особливу дистрибутивну сферу, в межах якої прийнятні лише певні критерії.

Набір критеріїв, виділених М.Волзером, добре відомий з історії суперечок про соціальну справедливість: потреби, заслуги, правомірність вільних обмінів. Вони співвідносяться з набором дистрибутивних сфер: належність до спільноти, безпека й добробут, гроші й товари, публічні посади, важка робота, вільний час, освіта, любов, божественна благодать, визнання, політична влада. Якщо для сфери охорони здоров'я (як частини сфери безпеки і добробуту) застосуємо критерій розподілу за потребами, для сфери грошей і товарів - критерій правомірності вільних обмінів, то для сфери розподілу публічних посад або академічних звань - критерій чесного змагання й заслуги (або м'якше - кваліфікації) [54].

Отже, сформульований М.Волзером принцип автономії соціальних сфер звучить як нормативний індикатор їх належного розвитку, і в цьому він свідомо багато в чому повторює розумовий хід, продемонстрований критикованим ним Д.Ролзом. Загалом пропоноване М.Волзером розуміння відносної автономії рішення проблеми справедливості в різних соціальних сферах, соціокультурних контекстах, його бачення механізму цього процесу досить продуктивне в теоретичному плані. Цікаві і його трактування порушення принципу автономії розподілу соціальних благ, що виникає в результаті цього ефекту несправедливості, а також розуміння ролі діалогу й соціальної критики, покликаних коректувати практику, забезпечуючи баланс дистрибутивної справедливості в межах суспільного цілого.

Таким чином, соціальна справедливість пов’язана з розподілом і перерозподілом благ, регулюванням ринково-господарських стосунків, забезпеченням основних політичних, економічних та соціальних прав і свобод, соціальним захистом населення. Це означає відповідальність соціально-правової держави за участь індивіда в політиці, в управлінні виробництвом, а також не лише за правові інститути, які охороняють життя, свободу, власність та інші права, але й за соціальні системи, від яких залежить людина, і особливо за економічну систему, розподіл суспільного продукту відповідно до принципу соціальної справедливості, за систему освіти та соціального забезпечення. Ця концепція вимагає від соціальної, правової держави не лише визначення певного правового порядку та його забезпечення, а й втручання в суспільні процеси з метою перерозподілу та соціального захисту, що передбачає застосування технології соціально-політичного маркетингу.

Наведена думка справедлива і для класичного тлумачення соціальної держави. Адже від самого виникнення, як зауважує П.Розанвалон, вона містила три взаємопов'язаних елементи: населення, що є об'єктом її діяльності; сукупність правил і механізмів допомоги; професійних працівників системи соціального забезпечення [213]. У свою чергу, сам процес соціальної допомоги, як правило, характеризується трьома етапами:

1) визначення тих соціальних груп, що потребують соціально-правового захисту з боку держави (непрацездатні, пенсіонери, багатодітні сім'ї та ін.);

2) безпосередня юридична, статистична та адміністративна робота щодо встановлення специфічних прав кожної категорії населення й відповідної допомоги;

3) робота соціальних служб, які забезпечують ефективне функціонування системи соціального захисту.

Саме соціальна держава, як пише В.Бабкін, має ґрунтуватися на встановленні певної рівноваги між демократичними інститутами та сильною державною владою, плануванням та ринком, приватною й державною власністю, економічною ефективністю та соціальною справедливістю, свободою та рівністю, індивідуалізмом і колективізмом, мірою гарантування основних соціальних прав [20].

Надзвичайно цікавою щодо визначення поняття соціальної держави, її вихідних принципів та основних соціальних прав, що нею гарантуються, є позиція Г.Цахера. На його думку, соціальна держава покликана виконувати у суспільстві насамперед функцію оцінювального та перетворювального чинника й гаранта, метою якого є забезпечення для кожного члена суспільства гідного для людини рівня існування, зниження розбіжностей у рівні добробуту, ліквідація відносин залежності і встановлення відповідного контролю [260]. Із запропонованого визначення Г.Цахер робить два змістовні висновки. Перший стосується визначення основних принципів дії соціальної держави: солідарності та субсидіарності; справедливого розподілу з урахуванням виконаної праці; здійснення глобальної та спеціальної соціальної політики, поліпшення умов праці, соціальне страхування, забезпечення зайнятості та соціальне партнерство. Другий висновок стосується завдань, котрі має вирішувати соціальна держава в умовах запровадження соціально орієнтованої ринкової економіки. Усього Г.Цахер налічує чотири таких завдання, які дають змогу реалізувати соціальні права людини і громадянина:

1) забезпечення ринкових можливостей та реалізація права на частину суспільного добробуту шляхом справедливого розподілу прибутків і майна;

2) зниження небажаної ринково обумовленої диференціації на знедолених та заможних;

3) забезпечення свободи, справедливості, розвитку особистості та її активної участі в суспільному житті, а також повага до гідності кожної особи;

4) подальше вдосконалення соціальної політики та правових механізмів, що забезпечують основні соціальні права і сприяють розширенню мережі соціального забезпечення [260].

Отже, соціальна справедливість може стати тією сполучною ланкою, котра здатна об'єднати різні верстви населення і стати могутнім стабілізатором, що перешкоджає наростанню соціальних конфліктів. На думку ряду дослідників, стабільність суспільства можлива лише за умов, коли більшість його членів визнає загальні правила вирішення проблем, а загальні «правила гри» вважаються справедливими.

Справедливість як феномен суспільної свідомості, як аспект соціальних відносин пронизана суперечностями, а підходи до її реалізації в сучасних умовах досить складні. Необхідно відзначити, що протягом декількох років ряд учених і політиків здійснювали спроби трактувати згаданий принцип як метод забезпечення максимальної рівності членів суспільства, створення всім членам суспільства рівних умов для розвитку.

Історичний досвід переконливо довів, що справедливість знаходить справжній сенс і значення, коли реально втілюється не тільки в економіці й політиці, але і в соціальній сфері — сфері праці та відпочинку, задоволенні основних життєвих потреб, повсякденної життєдіяльності людини.

Розглядаючи соціальну справедливість у контексті реальних економічних процесів, їх соціальних наслідків, важливо мати на увазі, що цей феномен виступає як поле взаємодії економіки, права, політики й моралі. Вона відображає всю складність суспільно-економічних зв'язків і відносин людей, соціальних груп.

Вищезгадані підходи надають можливість поліваріантного визначення того, що ж реально являє собою принцип соціальної справедливості і як він реалізується (повинен реалізовуватися) в суспільстві. На нашу думку, найбільш зрозумілий і сучасний ідеал соціальної справедливості - той, що сповідується сьогоднішньою соціал-демократичною концепцією. Він включає реалізацію трьох ключових принципів:

а) рівні громадянські права для всіх членів суспільства;

б) справедлива оплата праці за єдиним принципом, тобто залежно від складності праці й відповідної кваліфікації виконавців;

в) забезпечення для всіх членів суспільства соціальних гарантій, передбачених конституціями і законами.

Пояснюється це такими міркуваннями. Ключовим механізмом реалізації цілей економічної діяльності в сучасному ринковому демократичному суспільстві виступає конкуренція; механізмом реалізації цілей політичної діяльності - голосування, тобто принцип політичної конкуренції; механізмом реалізації цілей соціальної діяльності в сучасному суспільстві виступають принципи соціального обміну, тобто вироблення й реалізації засобів, підходів та механізмів взаємовигідного обміну між органами державного управління (суб'єктами управління) і населенням - споживачами різних управлінських та соціальних послуг.

У зв’язку з цим необхідно, на нашу думку, звернутися до одного з фундаторів теорії соціального обміну П.Блау, який виводить сім законів соціального обміну. Перші чотири з них торкаються індивідуального рівня й описують безпосередні взаємозалежності дії та стимулу. Останні три вводять «надіндивідуальні» характеристики обміну. З огляду на специфіку предмета нашого дослідження зосередимо увагу саме на цій групі законів:

– закон прагнення сталих відносин до норми «справедливого обміну»;

– закон залежності між силою влади соціальних груп та нормами справедливості, а також між рівнем відхилення від норм;

– закономірності встановлення балансів між різноманітними обмінними ланцюгами або мережами.

Знання й дотримання цих законів дозволяє державі та соціально-політичним інститутам через непрямий опосередкований вплив здійснювати свою соціальну роль, спрямовуючи конфлікти в конструктивне русло. При подібному підході, який може й повинен бути названий маркетинговим, не зникають усілякі натяжки й спекуляції, пов'язані зі спробами застосування в умовах ринкового суспільства, де реально не може не існувати соціальна нерівність, критеріїв «рівності» або «рівних можливостей». Проблема, підходи до її рішення набувають реального маркетингового характеру. Соціально-політичні інститути та органи державного управління в процесі проведення маркетингових «досліджень» або «вимірів», з'ясовують, приміром, що для певних груп населення, жителів певних регіонів тощо є основним, найбільш значущим. Такими можуть бути, скажімо, проблеми екології, або надання більш вагомих соціальних послуг, або ж поліпшення системи освіти, охорони здоров'я та ін.

Відповідно, соціально-політичні інститути, реалізуючи свою «функцію обслуговування» населення, з урахуванням реально наявних можливостей вирішують назрілі й поставлені населенням проблеми. При цьому, на нашу думку, основним критерієм реалізації подібного маркетингу виступає принцип соціальної справедливості. Тобто, з одного боку, соціально-політичні інститути та органи управління в межах своїх повноважень і наявних ресурсів забезпечують рішення поставлених завдань, але обов'язково без усіляких відтягнень і корупційних ухилень. З іншого ж - населення, ретельно контролюючи процес і результат рішення проблем, приймає отриманий результат і оцінює його з точки зору справедливості.

Подібна концепція управління отримала в останні роки найменування соціально-політичного маркетингу. Перехід до концепції соціально-політичного маркетингу (хоча його не завжди називають саме так) є адекватною відповіддю на виклики часу в процесі реформування в західних демократіях, де наприкінці ХX - початку ХXІ століть було усвідомлено, що високоцентралізоване, жорстко структуроване управління не може надати адекватні відповіді на «виклики часу», насамперед у таких галузях, як освіта, охорона здоров'я, житлове будівництво, інші галузі соціального обслуговування населення. У цих умовах управління значною мірою поєднується з концепцією маркетингу, сутність якої полягає в регулюванні відносин обміну (у тому числі соціального) між соціальними акторами.

Якщо тепер розглянути різні аспекти реалізації принципу соціальної справедливості в ході здійснення соціально-політичного маркетингу в різних сферах соціальної політики, то можна виділити кілька критеріїв та показників в економічному середовищі, політичній і соціальній сферах.

Схема реалізації соціально-політичного маркетингу в соціальній державі на основі принципу соціальної справедливості має такий вигляд (див.рис.1.1).

Отже, сучасні світові трансформаційні та глобалізаційні процеси, підсилення ринкових механізмів у соціальній сфері суспільства, розбудова й розвиток соціальної держави в Україні впливають на зміну в парадигмі державного управління. На зміну жорсткій централізованій системі управління приходять новітні технології, які за своєю суттю є маркетинговими. Маркетингова парадигма не лише стає панівною в некомерційній та соціальній сфері (що відтворюється в концепції соціального, соціально-етичного і соціально-відповідального маркетингу), але й пронизує систему державного управління, виступаючи технологією узгодження інтересів і задоволення потреб громадян, організацій та суспільства в цілому за допомогою обміну. Виникає необхідність розробки концепції соціально-політичного маркетингу, котра б спрямовувала маркетингову діяльність держави та соціально-політичних інститутів у соціальній сфері суспільства, сприяючи розвиткові рис соціальності й розбудові держави добробуту на основі принципу соціальної справедливості, тобто концепції соціальної відповідальності всіх членів суспільства й держави.

Рис. 1.1 Реалізація соціально-політичного маркетингу на основі принципу соціальної справедливості

Отже, соціально-політичний маркетинг – це технологія управлінської діяльності соціально-політичних агентів, яка спрямована на задоволення потреб та узгодження інтересів різних прошарків суспільства за допомогою обміну, на забезпечення громадян суспільними благами та розподілом матеріальних і нематеріальних ресурсів на основі принципу соціальної справедливості, метою якої є зміна поведінки органів державного управління та соціально-політичних організацій для досягнення справедливості, солідарності й стабільності в суспільстві.

Формування та функціонування соціальних держав неможливе без застосування сучасних управлінських технологій, побудованих на принципах соціального та політичного маркетингу. Саме маркетингові технології на рівні державного й соціального управління можуть виступати механізмом та інструментом формування соціальних рис держави, упровадження принципів соціальної справедливості, розвитку громадянського суспільства й досягнення високого рівня добробуту всіх членів суспільства.

Таким чином, соціальна справедливість у сучасних соціальних державах є основою співіснування, співпраці й партнерства між членами суспільства, суб’єктами та об’єктами ринку, а отже, і методологічною основою соціально-політичного маркетингу як технології управління соціальними процесами в сучасному інформаційному суспільстві.