3. Розвиток політичної науки в період Нового часу

Розвиток ремесла й торгівлі, великі географічні відкриття зумовили вихід на політичну авансцену Європи нової верстви населення – буржуазії. Остання поступово здобувала все більшу економічну могутність, однак у більшості країн вона не мала політичних прав, а політико-правова система багатьох держав стояла на перешкоді розвитку нових економічних відносин. У середині XVIІ століття в Англії розпочалася буржуазна революція, яку вважають початком Нового часу.

Основними рисами політичної думки цього періоду були:

• обґрунтування доцільності поділу гілок влади;

• формування лібералізму як нової суспільно-політичної доктрини;

• обґрунтування концепції особистих прав і свобод людини і громадянина;

Вперше у політичній думці Нового часу теоретично обґрунтував суверенітет французький учений Жан Боден (1530 – 1596), який у своїй праці “Шість книг про республіку” сформулював визначення суверенітету, як найважливішої ознаки держави. Згідно його позиції суверенітет держави означав незалежність і неподільність влади.

Важливу роль у розвитку політичних ідей Нового часу відіграло вчення англійського вченого-мислителя Томаса Гоббса (1588 – 1679), який у праці “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та цивільної” обґрунтував концепцію суспільного договору, як підстави влади й суспільного порядку. Держава, згідно вчення Т. Гоббса – це чудовисько Левіафан, а її окремою ланкою є людина, головним мотивам діяльності якої є – егоїзм. Будучи по своїй натурі жадібною істотою, боязливою та честолюбивою вона веде “війни всіх проти всіх”. Проте страх смерті, а разом з тим й інстинкт самозбереження переважають над її іншими пристрастями. У зв’язку з цим опинившись перед загрозою взаємного знищення люди внаслідок природного розуму шукають миру, укладають суспільний договір про утворення держави. Тому люди добровільно підкоряються монарху, обмежуючи тим самим свою свободу, а в обмін отримують закон, який гарантує їм власну безпеку. Згідно концепції Т. Гоббса, абсолютна влада держави є гарантом миру і реалізації природних законів серед яких він виділяв необхідність рівності всіх громадян перед законом й перебував на платформі захисту приватної власності.

Одночасно з цим Т. Гоббс вважав, що поділ влади призведе до руйнування держави, бо розрізнені гілки влади в боротьбі за владу знищать одна одну. Обґрунтовуючи необмежену владу держави мислитель вважав можливими лише три форми її реалізації: монархію, аристократію й демократію. Найкращою формою влади на його думку була монархія, бо саме вона найоптимальніше могла реалізувати абсолютний характер державної влади.

Компроміс буржуазії і дворянства, а разом з тим встановлення в Англії конституційної монархії знайшли своє теоретичне обґрунтування у політичному вченні відомого англійського мислителя Джона Локка (1632 – 1704). У праці “Два трактати про правління” він не лише обґрунтував ідеї природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невід’ємних прав і свобод особи, законності опору тиранічному правлінню, а й розвинув їх у політичне вчення, яке стало основою класичного лібералізму. Саме Дж. Локк вважається основоположником доктрини класичного лібералізму. Ним уперше було чітко розділено поняття “особистість – суспільство – держава” де особистість стояла на першому місці. Згідно вчення Дж. Локка всі люди народжувалися рівними і вільними у правах на життя, свободу і власність як засіб досягнення свободи. Будучи заснованою в результаті укладання суспільного договору – держава зобов’язана охороняти життя людей, свободу і приватну власність. Основною тріадою прав згідно вчення Дж. Локка було:

• право на життя;

• право на свободу;

• право на приватну власність.

Важливу роль у вченні Дж. Локка відведено ідеї відокремлення влади від держави. Головним носієм верховної влади у державі згідно концепції мислителя був народ, який мав право передавати цю владу законодавчому органу. Коли останній почне діяти всупереч інтересам народу то він повинен бути замінений. Таким чином, народ мав право здійснити революцію, в результаті якої мала бути встановлена нова влада, але ні в якому разі не повинна була ліквідовуватися держава. В цілому діяльність держави мала обмежуватися функцією правосуддя, яке відносилося до її прерогатив, а в інші сфери життя людини вона не повинна втручатися.

Вченим також було висунуто концепцію про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу (яка також мала виконувати й судові функції) й федеративну. До функцій останньої було віднесено міждержавні взаємовідносини, що мало запобігти деспотичному використанню влади.

Важливу роль у розвитку суспільно-політичних учень у ХVІІ – ХVІІІ ст. відіграли французькі посвітителі. Найвизначнішим представником французького Просвітництва був Шарль-Луї Монтеск’є (1689 – 1755) видатний філософ, історик, письменник. Основні свої ідеї він сформулював у працях “Персидські листи”, “Роздуми про причини величі і падіння римлян”. Його філософські і політичні погляди було викладено головним чином у праці “Про дух законів”. Головною заслугою вченого вважається детальна розробка теорії поділу влади, ним також було визначено чинники, що визначають образ правління.

Ш.-Л. Монтеск’є виокремив три гілки влади: законодавчу, виконавчу й судову, кожна з яких мала здійснюватися особливими державними органами, які під час виконання своїх функцій повинні були бути незалежними один від одного. Крім цього, здійснення поділу влади повинно реалізовуватися шляхом надання їм спеціальних повноважень з метою обмеження і стримування одна одної, таким чином, щоб одна влада зупиняла іншу. Згідно позиції вченого найоптимальнішим втіленням цього була Англія де законодавча влада належала парламенту, виконавча – королю, а судова присяжним. Визначений ним поділ влади став класичною формулою для конституціоналізму.

Щодо походження держави, то вона з’явилася тоді, коли стан війни, що виник у суспільстві не міг бути припинений без застосування насильства. Але обов’язковою умовою виникнення держави мала бути добровільна згода всіх людей стати її громадянами. Тому суспільний договір, згідно тверджень Ш.-Л. Монтеск’є був не угодою, а лише передачею народом влади правителям, при чому народ лише делегував ним свою владу. Останній міг змінити владу у випадку, коли правителі зловживали нею, що знаходило свій вияв у тиранічному правлінні.

Закономірності форм державного правління й суспільного життя Ш.-Л. Монтеск’є розкрив через поняття загального духу законів. Проблема форми державного правління може вирішитися лише у тісному зв’язку з теорією факторів суспільного розвитку. Саме тому моральні й фізичні фактори в своїй сукупності безпосередньо впливали на природу і принципи різноманітних форм державного правління. При цьому особливої ваги вчений надавав географічним факторам. Зокрема, на півдні де теплий клімат, щоб змусити людей працювати, доцільно підтримувати страх покарання, оскільки такий клімат сприяє розморюванню сил, послабляє мужність людей, то саме там найчастіше формується деспотична форма державного правління тощо.

Якщо Ш.-Л. Монтеск’є був виразником інтересів нової суспільної верстви – буржуазії в її боротьбі проти феодальних порядків й абсолютизму як форми державного правління, то Жан-Жак Руссо (1712 – 1778) став виразником інтересів широких верств населення. Політичні погляди вченого викладено в його праці “Про суспільний договір, або Принципи політичного права”. Основою його політичної програми стала ідея народного суверенітету як основний принцип республіканського ладу.

Згідно вчення Ж.-Ж. Руссо суверенітет народу не може бути ніким представлений у законодавчій гілці влади, тому закони прийняті у державі мають “самоосібно” ратифікуватися народом. Тому: по-перше, депутати не були представниками народу, вони були лише його комісарами; по-друге, вони не мали повноважень ухвалювати закони остаточно тому, коли ухвалений закон не був ратифікований народом, він був недійсним. На відміну від своїх попередників він відкидав принцип поділу влади, вважаючи, що в цілому народ – це джерело і носій політичної влади. Будучи послідовником самоврядування народу Ж.-Ж. Руссо вважав, що це можна найоптимальніше реалізувати лише за республіканського устрою. Тріада ліберальної схеми “особистість – суспільство – держава” ним була сформульована в іншій послідовності “суспільство – держава – особистість”.

Таким чином, Ж.-Ж. Руссо заперечувалася самостійна роль особистості й вона повинна була підпорядковуватися інтересам суспільства. Водночас ним не знімалася відповідальність особистості перед суспільством, підпорядкування особистості законам суспільства.

Важливу роль у подальшому формуванні політичних вчень відіграли німецькі вчені-філософи, які розробляли ідеї лібералізму. Іммануїл Кант (1724 – 1804) свої політико-правові погляди виклав у працях “Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”, “Метафізичні початки вчення про право”.

І. Кант обґрунтував, що людина є абсолютною і самодостатньою цінністю й тому вона не може бути знаряддям здійснення будь-чиїх планів. Людина у своїй діяльності повинна керуватися велінням морального закону. Цей закон учений назвав “категоричним імперативом”.

Дотримання вимог категоричного імперативу можливе лише за умови, коли всі індивіди зможуть вільно слідувати голосу “практичного розуму”. Але на думку І. Канта частина індивідів використовували індивідуальну свободу таким чином, що вона переростала у свавілля. Тому свавілля має бути обмеженим. Сукупність умов, які здатні обмежити свавілля щодо інших через загальний та об’єктивний закон свободи він назвав правом. Саме право було покликане регулювати зовнішню форму поведінки людей у тому числі й їх вчинки, а суб’єктивною стороною – мисленням і почуттями – повинна керувати мораль.

Головною умовою реалізації права є його загальнообов’язковість. Це здійснюється лише тоді, коли право наділене силою примусу, тому будь-яке право повинно виступати як примусове. Дати праву примусовий характер здатна лише держава, яке виступає первинним носієм примусу в суспільстві.

Як і багато філософів того часу І. Кант вважав, що держава прийшла на заміну природному стану, в якому була відсутня будь-яка гарантія законності. Почуття поваги до природного права, наявність морального боргу були тим стимулом, який спонукав людей залишити попередній стан і перейти до життя у громадянському суспільстві. Це відбулося у результаті договору, який уклали між собою морально розвинуті люди, які у державі отримали справжню свободу.

Визнаючи ідею поділу влади філософ виходив з доцільності її поділу. Верховною владою він визначив – законодавчу, яка мала належати суверенній і колективній волі народу. Виконавча влада у свою чергу мала підпорядковуватися законодавчій, а судова повинна була призначатися виконавчою. Таким чином, взаємна згода й субординація гілок влади повинні були убезпечити від деспотизму й гарантувати процвітання держави.

Виходячи з принципу прийняття законів учений виділяв три форми державного правління: автократію, аристократію і демократію, але не надавав цьому поділу принципового значення. Головним на його думку була не форма державного правління, а методи й засоби реалізації державної влади. Виходячи з цього він виділяв республіканську й деспотичну форми державного правління. При першій відбувалося розмежування виконавчої й законодавчої влад, а при другій їх злиття.

Ідеальною формою державного правління вчений вважав конституційну монархію. Одночасно з цим філософ стояв на позиції, що світ повинен припинити ведення кривавих воєн, а в суспільстві має панувати мир.

На противагу І. Канту його співвітчизник Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) стояв на платформі консерватизму. У систематизованому вигляді свої політико-правові погляди він сформулював у праці “Філософія права”.

Наявність ідеї держави вчений пов’язував лише з розвинутими тогочасними європейськими державами. В цілому погляди філософа зазнали певної еволюції. У молодості його ідеалом був вічний мир то у зрілому віці він обґрунтовував доцільність ведення війни.

Ним уперше було чітко розмежовано поняття громадянського суспільства і правової держави, та детально їх проаналізовано з позиції їх діалектичного взаємозв’язку. Гегель був прибічником спадкової монархії, яку вважав за оптимальну форму державного правління бо саме вона унеможливлювала перехід суспільства до деспотизму. Паралельно з цим мислитель поставив державу над суспільством та індивідом, заперечував самостійну цінність прав і свобод особи.

У першій половині ХІХ ст. паралельно з охарактеризованими вище суспільно-політичними поглядами й на противагу ним набули подальшого розвитку соціалістичні вчення. Розвиток соціалістичної думки того періоду пов’язаний з вченням Клода Анрі де Рувруа (Сен-Сімона) (1760 – 1825), Шарля Фур’є (1772 – 1837) і Роберта Оуена (1771 – 1858). Спільним у політичних вченнях соціалістів було те, що вони заперечували капіталізм, акцентували свою увагу на критиці його недоліків й як альтернативу йому пропонували проекти ідеального суспільного ладу де всі будуть рівними. Висуваючи різні концепції переходу до соціалістичного ладу А. Сен-Сімон і Ш. Фур’є заперечували революційні методи встановлення нового суспільного ладу. Перетворення у суспільстві можна здійснити шляхом реформ. На відміну від своїх однодумців Р. Оуен не звертався по допомогу до відомих державних діячів, а намагався самотужки реалізувати свої ідеї. Вбачаючи причину всіх соціальних бід у приватній власності мислитель розробив власний проект нового суспільства, основним осередком якого мала бути невелика трудова комуна. Проект такої комуни він намагався втілити у практичну площину. Будучи управителем і співвласником великої ткацької фабрики Р. Оуен створив на своєму підприємстві сприятливі умови для праці й відпочинку робітників. Ним було засновано кілька аналогічних колоній в Англії та США. Мислитель був противником насильницької зміни влади й вважав, що єдиним засобом переходу до нового суспільного ладу є сила переконання.

Таким чином, соціалісти-утопісти відкидали можливості досягти зміни суспільного революційним шляхом, а вважали, що це можна зробити шляхом перетворень і реформ. Намагаючись виступати від імені всього суспільства, вони заперечували класовий характер своїх учень.

Особливе місце в розвитку вчень про політику і політичні процеси посідає марксизм. Його основоположники Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895) відкрито заявляли про захист інтересів робітничого класу й дотримувалися цієї позиції впродовж усього свого життя. На відміну від соціалістів-утопістів марксисти стояли на позиції, що перетворення у буржуазному суспільстві можна здійснити не шляхом реформ, а лише шляхом революційних змін.

Основні ідеї марксистів у сфері політології можна звести до наступного:

• політика, політичні відносини є явищами, які надбудовані над економічним базисом держави, тому політика завжди відображає не лише економічний базис, але й активно впливає на його розвиток і формування;

• держава є продуктом класових суперечностей і тому завжди обслуговує інтереси економічно панівних класів;

• економічно панівний клас завжди панує в суспільстві і не лише політично, а й ідеологічно;

• погляди людей у політичній сфері завжди формуються залежно від їх становища у суспільстві, вони також визначають становище особи у суспільстві;

• аналіз суспільного становища класів, соціальних верств і груп – це основоположний пункт для об’єктивного розуміння політичного становища мас;

• в альтернативному суспільстві (комуністичному) на місце держави прийде комуністичне самоврядування народу, яке охоплюватиме всі сфери суспільства.

• Таким чином, у політичній думці нового часу чітко простежувалися різні напрями, які заклали основи для розвитку політології.