Основні категорії та поняття

Влада – це вольове відношення між людьми за якого одні здатні й мають можливість нав’язувати свою волю іншим.

Політика це діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Політологія – це наука про політику, закономірності й випадковості розвитку політичного процесу, про функціонування політичної системи й влади, про сутність, форми і методи діяльності суб’єктів політики, проблеми міжнародних відносин.

Політичні відносини – це відносини з приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, яка спрямована на завоювання, використання й утримання влади.

Рекомендована література

1. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избранные произведения. – М.,1990.

2. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Шемшученка Ю. С., Бабкіна В. Д. – К., 1997..

3. Шляхтун П. П. Політологія. – К., 2002.

4. Аверьянов Ю. С. Политология: Энциклопедический словарь. – М., 1993.

5. Дегтярёв А. А. Прикладная политология // Политические исследования. – 1997. – №3.

6. Політологія: Навчальний посібник для студентів всіх напрямів підготовки НУВГП / Ткаченко Г. І., Новічков Г. В., Циганчук А. С., Когут О. В., Шевчук Т. Є., Давидович С. Н., Цецик Я. П. – Рівне: НУВГП. – 2008.

7. Логвина В. Л. Політологія. – К., 2006.

8. Основи політології / За ред. Ф. Кирилюка. – К., 2005.

9. Політологія / За ред. В. Кременя, М. Горлача. – Харків, 2007.

10. Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2007.

11. Рудич Ф. М. Політологія. – К.: 2005.

12. Погорілий Д. Є. Політологія: кредитно-модульний курс. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

13. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику – К.: Центр учбової літератури, 2009.

14. Юрій М. Ф. Основи політології. – К.: Кондор, 2009.

15. Політологія: лекційний курс і практикум / За ред. Т. В. Гончарук. – Тернопіль: Астон, 2009.

Тема 2. Історія політичних вчень План

1. Зародження та розвиток політичних ідей у стародавньому світі.

2. Політичні ідеї епохи Середньовіччя та Відродження.

3. Розвиток політичної науки в період Нового часу.

4. Основні напрями розвитку політичної думки в ХІХ столітті.

1. Зародження та розвиток політичних ідей у стародавньому світі

Зародження й розвиток політичних ідей та поглядів розпочалося з моменту утворення державно організованого суспільства. Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різноманітні явища політичного життя почали формуватися у країнах Стародавнього Сходу на рубежі І – ІІ тисячоліть до н.е. Проте у той період основним виявом політичних ідей були кодекси законів як, зокрема, кодекс царя Хаммураппі, й релігійно-міфологічні ідеї. Але поступово з розвитком людської цивілізації, вдосконаленням форм державного правління еволюціонували і вчення про державу й суспільство від їх міфологічного сприйняття до більш-менш раціонального.

Домінуючу роль в історії політичної думки стародавнього Китаю відіграло вчення Конфуція (551 – 479). Головна робота вченого – “Луньюй” (“Бесіди та судження”). Перебуваючи на платформі визнання божественного й природного походження влади, вчений одночасно з цим сформулював ідеї, котрі повинні були улаштувати життя людей у державі, забезпечивши таким чином, у ній мудрий і справедливий порядок. Це мало бути реалізовано шляхом поділу суспільства на “старших” і “молодших” тобто на правителів і підданих. Такий порядок передбачав п’ять видів відносин у суспільстві: володаря і підлеглого, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого і молодшого братів або друзів. У перших чотирьох випадках мало мати місце веління одного і повне підпорядкування іншого. Панувати необхідно справедливо, а підпорядковуватися правдиво і щиро.

Керувати державою повинні шляхетні чоловіки очолювані володарем – “сином неба”, однак шляхетність вчений визначав не за походженням, а моральними якостями і знаннями.

Інший напрям політичної думки в Стародавньому Китаї – легізм піддавав критиці ідеї конфуціанства. Основоположником легізму був Шан Ян (390 – 336 рр. до н.е.), який вважав моральне виховання людей недостатнім і наполягав на тому, що правління повинно було ґрунтуватися на сурових законах.

Третій напрям політичних поглядів у Китаї пов’язаний з ім’ям філософа Мо Цзи (779 – 400) й дістав назву моїзму. Ним було сформульовано ідею природної рівності людей та обґрунтовано договірну концепцію походження держави в основі якої лежала ідея належності верховної влади народу.

Вершиною розвитку політичної думки у Стародавньому Світі стали філософські вчення філософів Стародавньої Греції. У середині І тисячоліття до н.е. в Греції виник ряд незалежних держав. Незважаючи на те, що незалежні держави, які існували на півострові мали різні форми державного правління у них було багато спільного.

Накопичення великого досвіду політичної боротьби, поєднане з бурхливим розвитком філософії в державах-полісах імпульсувало узагальнення практики реалізації політичної влади і створення наукових праць у яких розглядалося питання виникнення й розвитку держави, піднімалися проблеми пошуку оптимальної форми державного правління.

Вершиною розвитку вчень про державу стали праці давньогрецьких філософів Платона й Арістотеля.

Платон будучи прихильником аристократії сформулював у трактатах-діалогах “Держава”, “Політик”, “Закони” ідеї, які мали величезний вплив на розвиток соціально-політичних учень. Мріючи заснувати “ідеальну державу” він виклав основні принципи її побудови у трактаті “Держава”. Основні політичні ідеї Платона полягали у тому, що ідеальна держава повинна відповідати природі людини, яка містить у собі три складові: розум, лють, і ту, що жадає. В ідеальній державі, її розумній частині, мала відповідати верства правителів-філософів. Щоб захистити правителів-філософів від низьких пристрастей, вони не повинні були володіти власністю, не мали права на індивідуальний шлюб й моногамну сім’ю.

Лютій – мала відповідати верства воїнів, для яких також були запропоновані суворі обмеження – вони не повинні були володіти нерухомістю тощо.

Тій, що жадає – мала відповідати верства ремісників та селян. Кожна верства повинна була виконувати покладені на неї функції. Для того, щоб у державі не було неповноцінних дітей, правителі, тих хто мав якісь дефекти повинні були вбивати скидаючи зі скелі в море. Платон вважав, що кожна людина повинна виконувати ті функції, які в неї найкраще виходили й таким чином, він не відкидав можливості громадян держави змінювати свій статус у залежності від особистих здібностей кожного з них.

Платоном було створено не лише вчення про ідеальну державу, а також ним було охарактеризовано інші форми правління. Такі форми політичного правління як тимократія, олігархія й демократія ним вважалися недосконалими. Тимократія – це влада сильних воїнів, а вони схильні до завоювань. Тому така держава постійно буде вести війни. При олігархії вся повнота влади зосереджена в руках найбагатших, які усунуть від влади незаможні верстви населення, що в результаті призведе до розколу суспільства на дві держави, котрі будуть між собою постійно ворогувати. Демократія згідно твердження філософа будучи владою народу, не мала належного управління. Тому демократія – це короткочасно форма державного правління, бо незабаром юрба поступиться владою одноособовому тирану і з крайньої свободи виникне найжорстокіше рабство.

Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.) був учнем Платона, який з часом відійшов від ідей свого вчителя й піддав критиці вчення останнього про державу. Є автором більше двадцяти політико-філософських праць, головною з яких вважається – “Політика”. Арістотелем було сформульовано основи політики, він висловлював думку про природне походження держави. Людина на його думку – це істота політична, яка могла себе реалізувати лише в суспільстві й через нього. Проаналізувавши відомі йому форми державного правління філософ розробив типологію форм державного устрою.

Існуючі було форми державного правління Арістотель він поділив на правильні й неправильні. До правильних форм державного правління філософ відніс: монархію (правління одного, але на загальне благо), аристократію (правління кращих людей в інтересах всього суспільства), політію (збалансоване правління відібраної на основі цензу більшості заради загального блага). Політію він вважав найкращою формою державного правління.

Неправильними формами правління згідно твердження Аристотеля були: тиранія (необмежене правління одного в корисливих інтересах), олігархія (правління небагатьох багатих заради власного блага) й демократія (правління незаможної більшості, яке здійснювалося у власних інтересах). При чому найгіршою формою державного правління він вважав – демократію.

Після включення Стародавньої Греції до складу Римської держави політичні вчення давньогрецьких мислителів-філософів справили величезний вплив на формування політико-правових ідей у Стародавньому Римі. Вершиною давньоримської політичної думки є вчення Марка Туллія Цицерона (106 – 43 до н.е.), яке викладене у працях “Про державу”, “Про закони”.

Державу Цицерон визначив, як справу надбання народу. Основною причиною походження держави він вважав у вродженій потребі людей жити разом. Ще однією важливою причиною виникнення держави філософ вважав необхідність захищати приватну і державну власність. У своїх працях учений важливу увагу приділяв аналізові різних форм державного правління та можливостям їх еволюції. Залежно від числа правлячих Цицерон розрізняв три простих форми державного правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Причому найкращою формою з вищеназваних він вважав – монархію, а найгіршою – демократію. Однак жодна з цих форм правління не була ідеальною. Тому на думку Цицерона найкращою формою державного правління є змішана форма, яка мала утворитися з рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Головними достоїнствами такої держави стали б її міцність і правова рівність громадян. Тому політичним ідеалом філософа була аристократична сенатська республіка.

В період становлення християнства у Римській імперії значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354 – 430) – автора трактату “Про град Божий” в якому автор опираючись на положення Біблії розглянув усю історію людства як наслідок гріховності людини.

Людський рід ним було поділено на дві категорії: ті, які живуть за плотськими людськими настановами й ті, котрі живуть за Божими настановами.

Згідно вчення Августина людська спільність може бути народом лише тоді, коли вона ґрунтується на праві, яке поєднане з даною Богом справедливістю. Щодо форм державного правління то їх Августин розрізняв залежно від обов’язків, які покладалися на владу. Головними обов’язками він вважав моральні й релігійні обов’язки, а саме: повагу до Бога й людини.