4. Українська політична думка в першій половині хх ст.

У першій половині ХХ століття в українській політичній думці сформувалися і чітко виявилися різні її напрямки, основними з яких є соціалізм, націонал-комунізм, націоналізм, консерватизм. Розглянемо кожен з цих напрямків детальніше.

СОЦІАЛІЗМ. На початку ХХ ст. в Україні значного поширення набула соціалістична ідея. Найвідомішими представниками цієї політичної течії в першій половині ХХ ст. були Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934) та Володимир Кирилович Винниченко (1880 – 1951), які за своїми поглядами були близькими до соціал-демократів.

М. Грушевський, видатний український історик, який в своїх працях детально дослідив історію України, відмовився від її розгляду як історії класової боротьби, а подав її як історію української державницької ідеї. Вчений виходив з того, що існують дві “руських” народності – україно-руська і великоруська. Теза, що Київська Русь була першою формою української державності, слугувала обґрунтуванню боротьби українського народу за власну державність, як такого, що її мав здавна. При розгляді історії українського народу вчений виокремлював такі її періоди:

1. Період, що передував утворенню Київської держави;

2.. Епоха державного життя ( Київська Русь) ;

3. Литовсько-Польська епоха;

4. Козацька епоха;

5. Занепад козацтва та українського життя;

6. Українське відродження.

Всім цим періодам була притаманна сформульована М. Грушевським українська ідея, пов’язана насамперед з ідеєю національної свободи українського народу. У питанні про форму української державності, то погляди вченого в цьому напрямку зазнали певної еволюції – від ідеї федеративної форми організації державного життя до ідеї національної незалежності України. Спочатку М. Грушевський був прихильником автономії України в складі федеративної Російської республіки, що було можливим шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії в поєднанні з забезпеченням національних прав усіх народів.

Жовтнева революція 1917 р. та діяльність більшовицького уряду вплинули на зміну поглядів М. С. Грушевського, який став на позиції ідеї національної незалежності й суверенітету України. Наслідком цього стало проголошення Українською Центральною Радою 9 (22) січня 1918 р. IV універсалу, згідно якого Україна проголошувалась самостійною, незалежною народною республікою.

Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає Володимир Кирилович Винниченко, який в період визвольних змагань українського народу в 1917 – 1920 роках був заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату, Головою Директорії УНР.

Сповідуючи соціалістичну ідею, водночас В. Винниченко різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що соціалізм можна побудувати поступово, шляхом проведення реформ, а не революційним шляхом. У зв’язку з цим В. Винниченком було запропоновано свій варіант переходу від капіталістичного ладу до соціалістичного, який він назвав “колєктократією”. Його суть заключалася в тому, що необхідно мирним шляхом розпочати перехід від приватної власності на засоби виробництва, на колективну власність, а не на державну. Саме колективізація – це не націоналізація, а соціалізація (колєкторизація) – організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів – приведе до соціалізму.

Погляди В. Винниченка з українського національного питання еволюціонували від прихильника культурно-національної автономії України в складі Російської федерації до визнання необхідності відродження самостійності української державності, що і було відображено в його праці “Відродження нації” (1920), в якій автор вказуючи на нерівність у відносинах між українською та російськими націями визнає, що найкращою формою розвитку кожної нації є повна державна незалежність на принципах рівності відносин і добровільного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії. На Україні найповніше відродженню української нації сприятиме встановлення режиму національної української радянської соціалістичної республіки.

У своїй останній праці “Заповіт борцям за визволення” (1949) високо оцінюючи сам факт існування УРСР, В. Винниченко наголошує, що в боротьбі за власне національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні – на які орієнтувалася більшість тодішньої української еміграції.

НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМ.

Після поразки української революції (1917 – 1920 рр.) українська суспільно-політична думка не припинила свого розвитку, одним з її напрямів був націонал-комунізм. Ця політична течія почала розвиватись з початку революції та встановлення радянської влади на Україні. В 1918 р. було опубліковано брошуру Сергія Мазлаха та Василя Шахрая під назвою “До хвилі (що діється на Вкраїні та з Україною?)” На думку її авторів революція на Україні має не лише соціальний, а й національний характер, а перемогу соціалістичного ладу в державі може забезпечити лише цілком незалежна українська радянська республіка.

Не заперечуючи союзу з Росією, автори вважали, що перебороти залишену російським самодержавством спадщину національного гніту можна лише шляхом беззаперечного відокремлення України від Росії і перетворення комуністичної партії більшовиків України з регіонального відділу компартії на самостійну політичну організацію.

Впродовж 20-х років ХХ ст. в Україні виникла низка націонал-комуністичних політичних течій, спрямованих на пошук можливих шляхів національного самоутвердження України. Ними було ініційовано після 12 з’їзду РКП (б) проведення політики українізації, що призвело до послаблення протистояння московських більшовиків і українських націонал-комуністів. Провідну роль в українізації відігравав народний комісаріат освіти очолюваний О. Шумським (1890 – 1946), а потім М. Скрипником (1872 – 1933). Основними здобутками українізації було:

Сприяння розвитку української мови на всіх рівнях, в тому числі і в середині партійно-державного апарату;

Вирішення проблеми легітимності національної самодіяльності українських комуністів і орієнтація національно-культурного процесу як засобу боротьби проти будь-яких проявів великоросійського шовінізму та українського націоналізму;

Створення розгалуженої сітки осередків функціонування української мови та культури.

Яскравим свідченням орієнтації націонал-комуністичної течії на втілення в життя національної ідеї стали політико-публіцистичні виступи Миколи Хвильового (1893 – 1933).

Заперечуючи імперську тенденцію до злиття націй через посередництво пролетарського інтернаціоналізму М. Хвильовий проповідував ідею української незалежної держави, яка мала слугувати дороговказом для українського патріота.

На початку 1930-х років на Україні поступово згорталися процеси українізації, а масові репресії та фізичне знищення більшовицькою владою цвіту української інтелігенції на кілька десятиліть унеможливили будь-які спроби вільного висловлювання своїх думок, переконань. Переважна більшість прихильників націонал-комунізму в 1930-х рр. були безпідставно репресовані та загинули в сталінських концентраційних таборах.

КОНСЕРВАТИЗМ.

Помітне місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму. На формування світогляду представників цієї течії вплинуло існування в 1918 році гетьманату Павла Скоропадського, що імпульсувало необхідність обґрунтування політико – правових підстав легітимності влади гетьмана та теоретичного доведення наступництва монархічно – гетьманських традицій.

Найвідомішим представником цього напрямку української політичної думки був В’ячеслав Липинський (1882 – 1931), який є автором понад 200 наукових праць, основними з яких є “Листів до братів хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму” (1926), “Релігія і церква в історії України” (1925).

В. Липинський послідовно обґрунтовував ідею незалежної української державності. Він вважав, що лише власна держава, збудована українською нацією на своїй території здатна врятувати націю від економічного колапсу та анархії. На перший план ним висувався демократичний характер держави, бо лише демократія може стати опорою державності. Однак пізніше, аналізуючи причини поразки української революції 1917 – 1920 років, В. Липинський прийшов до висновку, що українська еліта, яка розуміла демократію як всевладдя народу виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми державного будівництва. Тому ідеал державної форми правління В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою чи націоналізмом. За його схемою існують три типи державного устрою: “демократія”, “охлократія” та “класократія”. Даючи характеристику демократії, В. Липинський зауважував, що при існуванні такого державного ладу влада опиняється в руках “багатіїв - плутократів”, або ж найнятих ними політиків – професіоналів з поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям не народних, а приватних інтересів окремих осіб, чи угрупувань. Розмежування політичних партій в умовах демократії позбавляє їх відчуття політичної відповідальності.

До охлократії В. Липинський відносив революційні диктатури, фашизм, більшовизм. Для такої системи правління характерним є зосередження всієї повноти влади в одних руках, як політичної так і духовної (ідеологічної). За такого державного устрою панує монолітна військово – бюрократична ланка, яка легко маніпулює натовпом.

Для України найсприятливішою формою державного правління за визначенням В. Липинського є класократія, при якій мав бути встановлений паритет між владою та свободою. В основу цього ладу мало бути покладено правову, конституційну монархію. Ідея монархії повинна виступати консолідуючим чинником українського суспільства, бо лише вона відповідає державницьким традиціям українського народу, започаткованим ще Б. Хмельницьким.

Основними підвалинами на яких мала засновуватися українська монархія, вчений називав аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український консерватизм і релігійний епос. Гетьман як спадковий монарх повинен репрезентувати державу, уособлювати її авторитет. Спільно з гетьманом управління державою здійснює аристократія. До складу якої входять найкращі представники нації, незалежно від їх соціального походження. Аристократія має постійно поновлюватися шляхом інтеграції з іншими соціальними верствами, що населяють державу. Такі особливості формування аристократії забезпечують можливість представництва в її рядах всіх класів та суспільних станів, що населяють державу. В результаті аристократія виступає як класократія, влада найкращих представників всіх суспільних класів і станів. Саме така форма державного правління забезпечить єдність нації водночас, заперечуючи буржуазний парламентаризм, соціалізм та націоналізм.

В той же час націю В. Липинський визначав не як національну, а як політичну спільність людей, що включає до свого складу всіх громадян держави незалежно від їх етнічної приналежності. Тому територіальний патріотизм сприяє єдності нації, усвідомлення нею своєї території, любові до своєї землі, почуття єдності та співпраці з усіма її постійними мешканцями незалежно від їх походження, соціально – класової чи етнічної приналежності, віросповідання.

Важливу роль у побудові держави В.Липинський відводив її релігійній єдності. Лише християнська етика здатна створити такий моральний клімат в суспільстві, який необхідний для державного будівництва. Водночас В. Липинський висловлював також і застереження проти тої церкви, яка пристосовується до політичної коньюктури, акцентуючи увагу на тому, що піднести священний прапор боротьби за волю може лише та церква, яка не служить політиці.

Відстоюючи незалежну українську державність В. Липинський зазначав, що географічне положення, спільні історичні традиції та економічні інтереси України вимагають тісної військово-економічної співпраці у формі союзу суверенної української держави з Росією та Білоруссю. Окрім В. Липинського на розвиток та генезу українського консерватизму у 1920 – 1930-х роках певний вплив мали також і праці Стефана Томашівського (1885 – 1930) та Василя Кучабського (1895 – 1945).

Націоналізм.

Ідеологи українського націоналізму вважали своїм обов’язком формувати національну свідомість українського народу, сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежності та утворення власної держави.

Вперше в Україні сформулював націоналістичну концепцію Микола Міхновський (1873 – 1924) у 1900 році в промові “Самостійна Україна”, яка незабаром була видана окремою брошурою у Львові і стала програмним документом РУП. М. Міхновський вважав, що всебічний духовний розвиток людини можливий лише в однонаціональній державі, а кожна нація прагне до свого самовиявлення у формі незалежної самостійної держави.

“Державна самостійність – це головна умова існування нації, а державна незалежність це національний ідеал” – писав М. Міхновський. Автор “Самостійної України” показав негативну роль Російської імперії в поневоленні українців та перетворенні їх на рабів, приреченні нації на політичну та культурну смерть, нищенні української мови, культури та зневажанні ряду природних прав українців. Виходячи з цього М. Міхновським було висунуто ряд гасел націоналістичного спрямування:

1. Україна для українців, і доки хоч один ворог є на нашій території ми не маємо права покласти зброю.

2. Одна, єдина, нероздільна, самостійна Україна від Карпат до Кавказу і т. ін.

Поставлені перед нацією завдання в справі боротьби за визволення з – під іноземного поневолення повинна вирішувати національна інтелігенція, застосовуючи при цьому як мирні так і збройні методи боротьби.

Відповідно до ідей, висловлених М. Міхновським, Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом. Революція на Україні мала бути національною, а не соціальною тому, що хоч би якими значними не були завдання соціальної революції, вона ніколи на думку М. Міхновського не принесе повного визволення поневоленій нації. Якщо М. Міхновський був засновником українського націоналістичного руху, то ідеологом українського націоналізму, став публіцист і громадсько – політичний діяч Дмитро Донцов (1883 – 1970), автор праць “Підстави нашої політики” (1921), “Дух нашої давнини” (1944), “Хрест проти диявола” (1948) та інших.

Свою концепцію “інтегрального націоналізму” або “чинного націоналізму” Д. Донцов сформулював в праці “Націоналізм” (1926), де ним заперечувався традиційний для ХІХ століття націоналізм за його раціоналізм, лібералізм і соціалізм присутність у ньому федералістичних та автономістичних ідей. З цього приводу в передмові до першого видання “Націоналізму” Д. Донцов писав: “Як певний світогляд протиставляю своє поняття націоналізму дотеперішньому нашому націоналізму ХІХ століття, націоналізму уладку або провансальства”. Згідно ідей висунутих Д. Донцовим боротьба за формування нації і державну незалежність повинні ґрунтуватись на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Головною ознакою нації є ідеал політичного владарювання, державної незалежності. Романтизм є догматичним, отже релігійним за своєю суттю. Фанатизм є аморальним, бо він суперечить буденній моралі, оскільки більшість людей в своїх діях керуються не загальнонаціональними, а власними інтересами, що виправдовує існуюча в політиці мораль. Тому аморальність в політиці означає використання будь – яких засобів задля досягнення певних політичних цілей.

Необхідною умовою національного поступу, який сприятиме перетворенню маси в націю Д. Донцов вважав формування національної еліти, яку він називав по різному ініціативною меншістю, провідною верствою. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме цієї провідної верстви. Ця провідна верства – це аристократи духу, для яких земля – насамперед арена боротьби і захисту інтересів всього суспільства – аристократ б’ється за землю і віддає за неї своє життя, а межі своєї землі він встановлює мечем, а не плугом. Методом реалізації провідною верствою (ініціативною меншістю) ідейних настанов “інтегрального націоналізму” за Д. Донцовим мало бути “творче насильство”, що означало використання силових методів в процесі боротьби за державну незалежність України.

Враховуючи, що Д. Донцов справив величезний вплив на молоде покоління українців та формування ідеології ОУН (Організації українських націоналістів), то деякі дослідники визначають ідеологію українських націоналістів як донцовський “чинний націоналізм”. Однак спорідненість “чинного націоналізму” та “організованого націоналізму” (ідеологія і рух ОУН) не є ідентичними явищами. Між ними існують серйозні розбіжності. “Чинний націоналізм” Д. Донцова був зразком тотальної критики і відбувався на публіцистичних посилках – надзвичайно яскравих і привабливих за своєю формою, але позбавлених реального змісту. Натомість “організований націоналізм” ОУН пропонував певну конструктивну програму і мав риси систематизованого світогляду. Окрім Д. Донцова значний внесок в розвиток націоналістичної ідеології зробили один з найвизначніших лідерів ОУН Микола Сціборський (1987 – 1941), автор праць “ОУН і селянство”, “Робітництво і ОУН”, “Націократія” та інші ідеологи доктрини “організованого націогналізму”.