2. Політичні ідеї епохи Середньовіччя та Відродження

Падіння Західної Римської імперії (476 р.) призвело до завершення періоду історії Стародавнього Світу й поклало початок історії середніх віків. Середньовіччя характеризується наступними ознаками:

• існуванням в Європі великих, але роздроблених монархій в яких домінували васально-ленні відносини;

• з часом посилилася роль станово-представницьких монархій.

Головною особливістю розвитку політичних учень в середньовічній Європі було наступне:

• римо-католицька церква домінувала в усіх галузях знань;

• політичні знання стали галуззю богословської науки, а релігійні догми були введені у ранг законів;

• великий вплив на розвиток соціально-політичної думки здійснювали релігійні діячі

Тому в епоху Середньовіччя, філософсько-етичні концепції політики у Західній Європі були витіснені релігійною концепцією. Головним питанням, політико-правових вчень цього періоду було питання: яка влада мала мати пріоритет духовна чи світська? Ідеологи домінування церковної влади стояли на позиції, що могутність правителів походить від церкви, яка одержала свою владу безпосередньо від Ісуса Христа, тому християнські правителі повинні були підпорядковуватися главі римо-католицької церкви. Варто наголосити й на тому факті, що значна частина християнських правителів Європи оголосили себе васалами Римського папи, а останній, вважаючи себе намісником Бога на землі часто втручався у світські справи. Тих правителів, які намагалися йому протидіяти він міг позбавити верховної влади шляхом відлучення від церкви.

Вершини своєї могутності римо-католицька церква досягла у ХІІІ столітті. Тоді ж і було завершено створення системи схоластики – напряму релігійної філософії, який був спрямований на виправдання постулатів віри раціональними, формально-логічними засобами. Одним з засновників цієї теорії був Фома Аквінський (Аквіант) (1225 – 1274), монах, вчений-богослов. Основні політичні погляди Фоми Аквінського викладені у працях “Про панування владик”, “Сума теології”, “Сума проти язичників”.

Питання пов’язані з походженням держави філософ розглядав з позицій і в інтересах римо-католицької церкви.

Серед форм державного правління Фома Аквінський виділяв монархію, аристократію й тиранію. Перевагу як формі державного правління він віддавав монархії. Серед форм, якої він виокремлював два види: абсолютну й політичну. Симпатії вченого були на боці політичної монархії в якій влада правителя безпосередньо залежала від закону й не виходила за його межі. Проте остаточне судження про законність походження влади й таким чином, можливість боротьби з нею він віддавав церкві, яка на його думку мала право втручатися у світські справи. Одночасно з цим він обґрунтовував доцільність боротьби проти узурпатора влади, але це могло бути лише у випадку, якщо дії правителя відхилялися від волі Бога, суперечили вимогам моралі й інтересам католицької церкви, лише тоді піддані могли вести боротьбу проти такого правителя.

Важливу роль на формування суспільно-політичних поглядів Середньовіччя мало вплив учення Марсилія Падуанського ( бл. 1270 – 1342), який виступав проти втручання католицької церкви у світські справи.

Згідно позиції вченого, церква мала бути відокремленою від держави, бо в них різна мета й види діяльності. Розмежовуючи людські й божественні закони він вважав, що до церковної компетенції відносилися лише божественні закони, тому християнське духовенство не мало права примушувати до віри, а могло лише проповідувати християнське вчення.

Стосовно джерела влади у суспільстві, то ним М. Падуанський вважав народ, бо саме від нього бере свій початок як світська, так і духовна влада й він є носієм суверенітету й верховної законності. Однак, під народом учений розумів не всіх громадян держави, а лише представників впливових і заможних станів.

Наступний період розвитку Європи ввійшов в історію під назвою Відродження або Ренесансу й припадає на XIV – XVI століття. У той час відбувалася криза католицької церкви у ряді країн Західної Європи. Саме упродовж цього періоду багато гуманістів піддавали критиці ортодоксальну релігію, засилля схоластики й розпочалося поступове формування антицерковних учень. Більшість відомих мислителів тогочасної Європи постійно зверталися до духовної спадщини античності, й намагалися їх відродити.

Одним з найяскравіших учених-мислителів епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527) – основоположник світської політичної науки. Його політичні ідеї викладено у працях “Правитель”, “Історія Флоренції”, “Міркування на першу декаду Тита Лівія”, “Мистецтво війни”. Узагальнивши досвід існування й функціонування держав минулого й тогочасних країн, учений довів, що будь-які зміни відбувалися не з волі Бога, а мали насамперед об’єктивний характер. Н. Макіавеллі обґрунтовував позицію, що державу створили люди, а не Бог, виходячи з потреби спільного блага.

Щодо форм державного правління то вчений виокремив правильні форми правління: монархію, аристократію й демократію. Але найкращою формою правління він вважав змішану форму влади в якій би були поєднані найкращі риси кожного з видів влади.

У своїй найвідомішій праці “Правитель” Н. Макіавеллі змалював образ ідеального на його думку володаря й сформулював ряд рекомендацій, які на його думку сприятимуть зміцненню влади. Вчений вважав, що правитель має забезпечити неподільність політичної влади у суспільстві зосередивши її в своїх руках. Заради досягнення блага для держави він може вдаватися до будь-яких засобів, й при цьому не повинен зважати на вимоги моралі включаючи при цьому й знищення своїх ворогів. Одночасно з цим правитель мав бути схожим на лева, якого мали боятися вовки, і на хитрого лиса, який уникатиме пасток. На думку Н. Макіавеллі “Політика – це сукупність засобів, необхідних для того, щоб досягти влади, утримати її та плідно реалізувати. Політика – це відносини з владою, що зумовлені обставинами і залежать від народу чи могутності правителя, а також від певних ситуацій”.

Така позиція мислителя була зумовлена тим, що у той час Італія була роздробленою на ряд мікродержав, які не лише протиборствували між собою, а й зазнавали утисків від іноземних держав, насамперед Франції та Іспанії, які намагалися підкорити собі Апеннінський півострів. Єдиним способом, який би дав можливість уникнути іноземного поневолення на думку Н. Макіавеллі була наявність сильного правителя, котрий зміг би об’єднати країну, й заради великої й світлої мети не гребував би ніякими засобами. Такого правителя вчений вбачав у тогочасному відомому італійському політичному й військовому діячеві Чезаре Борджіа, який також був відомий й своїми злочинами проти своїх політичних опонентів.

Отже, засуджуючи тиранію як форму державного правління Н. Макіавеллі її виправдовував щодо політичного життя тогочасної Італії.

Важливим елементом політичного вчення філософа було питання взаємовідносин правителя й підданих. Відповідно до позиції вченого правитель мав опікуватися своїми підданими й не вдаватися до їх утисків.

Таким чином, вчення Н. Макіавеллі відіграло важливу роль у розвитку політичної науки, а багато сформульованих ним положень були використані у майбутньому.

Відродження античних традицій у політичних вченнях стимулювало появу творів у яких знайшли логічне продовження ідеї Платона про спільну власність. З часом вони трансформувалися у систему вчень, які дістали назву утопічного соціалізму. Представники цього напряму особливу увагу звертали й на державу, особливо на те, якою має бути держава, котра забезпечить рівність усіх громадян, сприятиме справедливості й покінчить з тиранічними формами державного правління.

Родоначальником утопічного соціалізму як цілісної системи теоретичних уявлень про суспільний устрій в якому пануватиме справедливість став відомий англійський письменник-гуманіст і політичний діяч Томас Мор ( 1478 – 1535), який у своїй праці “Утопія” піддав осуду порядки, що панували в Англії. Головною причиною злиденності, несправедливості й злочинності він вважав приватну власність. Багаті на його думку нав’язували свою волю бідним за допомогою закону, хитрощів й обману. Існуючим порядкам він протиставив свої, які ним були сформульовані в уявній країні – Утопія.

На думку Т. Мора в ідеальній державі мала бути:

• майнова рівність громадян;

• відсутність експлуатації, а всі повинні працювати;

• віротерпимість;

• виборність органів влади;

• громадяни повинні були забезпечуватися державою всім необхідним.

Ідеї утопічного соціалізму знайшли своє продовження у праці італійського вченого Томмазо Кампанелли (1568 – 1639). У праці “Місто Сонця” він стверджував, що причиною всіх негараздів у суспільстві була приватна власність. У зв’язку з цим на думку вченого ідеальний лад, який би найбільше відповідав інтересам простого люду мав базуватися на суспільній власності. Такий устрій панував у місті Сонця, яке найповніше відображало ідеал державного устрою запропонованого вченим. Основні ідеї Т. Кампанелли заключаються у наступному:

• мала бути відсутня приватна власність в тому числі й на особисті речі, а праця повинна носити обов’язковий характер;

• все мало бути регламентоване в тому числі й особисте життя громадян;

• публічна влада повинна була складатися з трьох гілок: військової, наукової й відтворення населення. Кожною з цих гілок влади мав керувати окремий правитель;

• верховний правитель мав обиратися причому не по життєво, а лише до того часу поки не з’явиться більш достойний і мудрий, тоді він повинен добровільно відмовитися від влади на його користь;

• лише верховний правитель та його помічники не могли бути усунуті з своїх посад з волі народу, а решта посадовців обиралися народом й у випадку неналежного виконання своїх обов’язків могли бути усунуті;

Колективістські принципи суспільної організації, які полягали у запереченні приватної власності, обов’язковості праці для всіх громадян, повній регламентації суспільного й особистого життя громадян, відсутності об’єктивної оцінки прав та свобод індивіда були в подальшому теоретично обґрунтовані й практично реалізовані у країнах, які належали до соціалістичного табору.