74. Індивідуальне та соціальне в людському бутті: їх взаємозв’язок.

Індивідуальне та соціальне - це ті по­люси, між якими виникає смислове поле проблем буття людини в суспільстві. Сам термін "індивід" буквально озна­чає "неподільний", а "соціальне" можна перекласти як "су­місне". Поняття "індивідуальне" виражає окремішність лю­дей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж "соціальне", навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на фунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі. В осмисленні проблем соціального буття людини впро­довж тривалого часу діяли дві головні тенденції. Перша полягала в тому, що індивідуальне розглядалося як неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто соціаль­ним началом. Індивідуальне витлумачувалось як похідне від соціального, а це останнє зводилося до окремих його ви­явів - до класового, національного, групового тощо. Друга тенденція визначала хід думки в протилежному напрямку: соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до при­родного як до свого безумовного базису. Й тоді індивіди ставали немовби трансляторами дії природних чинників у суспільне життя. Обидві зазначені лінії міркувань мають деякий "центр симетрії". Це - індивід. Більшість мислителів доби Просвітництва брали за вихідну точку своїх міркувань саме окремого індивіда, розглядаючи його як неподільну частку суспільного цілого. Але ж і Маркс теж виходив із реальних індивідів як дійсної передумови своїх міркувань, а дійшов ствердження пріоритету соціально-класового начала. Отже, багато що важить сама логіка мір­кування. Можна легко засвідчити ідентичність людини. Крім відбитків пальців, є ще де­сятки інших виявів нашої тілесної організації: форма вуха, будова волосся, імунна система, голос і запах. Але все це природні ознаки, й вони засвідчують індивідну, а не суто людську неповторність. У реальному житті соціальне та природно-неповторне взаємодіють у людині з перших днів її життя, а можливо, ще трохи раніше. Пожумки їх було розділено, щоб легше бачити, яким непростим є сам феномен індивідуального в людському бутті й яким непростим є саме відношення індивідуального та соціального. Це допомогло зрозуміти, що індивідуальність не дана людині від природи, а задана їй самим способом її буття як людини - соціальним. Саме соціалізація, здійснювана через наслідування, навіювання, через дію всієї системи виховання й освіти, - саме со­ціалізація уможливлює індивідуалізацію.

75. Історичність буття суспільства.

Людське буття в усій своїй повноті означає не тільки співбуття різноманітних форм індивідуального й соціального буття, а й співбуття різних їх виявів у часі. В своєму реальному життєвому процесі, який здійснюється в теперішньому часі, людина спирається на матеріальні й ду­ховні здобутки попередніх генерацій і певним чином визначає його наперед, тобто через вибір, рішення, цілепокладання прилучається до майбутнього. Та й самі люди як приналежні до певної генерації уособлюють собою різні модуси часу: старші за віком - минуле, середнього віку - сьогочасне, молодь і діти - майбутнє. Таким чином, здійснення людського буття як співбуття означає структурування його не тільки в деякому смисловому просторі, але й у часі. Саме це - структурування буття у часі, набуття ним конкретної, упорядкованої багатоманітності у часі - й становить таку суттєву його ознаку, як історичність. З першого погляду, історичність людського буття не ви­кликає жодних сумнівів і не потребує якихось серйозних зусиль для її розуміння. Адже кожна людина, кожна соціальна інституція, кожне культурне утворення має "позад себе" свою Історію - те, що передувало їх виникненню й зумовило його. Понад те, всі вони несуть у собі свою власну історію - те, що набуто ними впродовж їхнього власного життя й що насамперед закріплюється й здійснюється у вигляді досвіду. Виходить, історія й позад мене, й у мені самому; історія - це мій життєвий грунт і моя внутрішня структура, яка забезпечує мені сталість у процесі життєвих змін. Поле дії історії сягає й нашого майбутнього. Адже щоб зробити крок у майбутнє, потрібно відштовхнутися від теперішнього, а для цього воно має набути смислової щільності, певною мірою відійти в історію, прилучитися до історії. Бо впевненості щодо майбутнього нам надають набутий досвід і результативні дії в реальній ситуації "ось тепер". Така історія, що заповнює собою минуле, а разом з тим вплетена в теперішнє й сягає майбутнього, в смисловому відношенні є чимось більшим, ніж те, що звичайно називають історією. Власне, це й є історичність. Історичність людського буття вкорінена в сутнісній пов'язаності буття з часом, безпосереднім виявом якої є подія, що вона й становить "клітинку" історичность. За висловом Хайдеггера, в події буття збувається. Сама ж подія відбу­вається. Дослухаємося до самого слова: "від-був-а-ється". Ми вже знаємо, що мова - то особливий шар буття, й через те в ній саме буття промовляє до нас. А у слові, яке позначає здійснення буття через подію, корінь слова вказує на минуле, а суфікс - на теперішнє. Отже, в кожній події поєднуються історичне й те, що слідом за Хайдеггером почали називати" повсякденним.