68.Проблема достотності людського буття.Відчуження: способи його осмислення і подолання.

    Ні буття, ні посідання не є для людини чимось зовнішнім, необов'язковим. Але ці модуси людського буття не однакові у смисловому відношенні. Якщо буття є дійсним виявом людської достотності, то посідання являє собою лишень уявну, позірну залученість людини до світу, ілюзорний спосіб її самопосвідчення. Якщо ж людина живе згідно з принципом "мати", то вона сама для себе стає чимось неістотним. Свідченням достотності буття для неї стає її стверджувальна експансія в світі — наполегливе розширення себе як певного смислового осереддя. Впродовж багатьох сторіч більшість людей була реально відлучена від маєтності, від влади, від надбань високої культури. Карл Маркс позначив такий стан людського буття поняттям "відчуження". Його постійно діючою умовою він вважав приватну власність. Причому потерпають від неї й самі власники, й ті, хто власності позбавлений. Це дві однобічності єдиного життєвого процесу. Й оскільки це однобічності, результати деформації людського буття, то вони однаково є формами вияву "негативно людського". Це егоїзм — і заздрість, насолода — і страждання, корисливий визиск — і непосильна праця тощо. Щоб повернути людське буття до стану достотності, слід відновити його цілісність, подолати відчуженість. Людські здатності, ладні породжувати, підтримувати й відновлювати достатність людського буття, не є якимись випадковими одна щодо одної. Відчувається їхня смислова спорідненість. Усі вони — вияви людської відкритості; всі означають різні способи руху людини в смисловому континуумі; всі засвідчують необхідність для людини й можливість для неї постійно перевершувати себе. Концепція відчуження суперечлива і методологічно. Поняття "відчуження" сутності людини має сенс за умови визнання певної незмінної сутності, "істинної природи" людини, яка викривляється певним " неістинним" суспільством. Іншими словами, поняття "відчуження" має сенс за антропологічної інтерпретації людини

69.Проблема сенсу життя і способи його філософського осмислення.

У категорії “смисл життя” відображується змістовна наповненість життя, розуміння свого призначення в світі (перш за все в соціальному світі), цільова спрямованість, ціннісна орієнтованість, те, ради чого варто проживати власне життя. Потреба в сенсі — це потреба в інтегральному розумінні світу, універсальному пояснювальному принципі. Без такого внутрішнього ідейного смислу людина не відчуває своєї цілісності, не може керувати творенням самої себе. Потреба в сенсі фіксує потребу людини з'ясувати свою значущість у міжособових стосунках, зрозуміти своє місце в універсумі. Причетність до вищих цінностей, служіння їм дає змогу людині відчути цінність свого індивідуального буття. Вищою цінністю життя стародавні філософи вважали природу, але не ту природу, що оточує нас, не природне середовище, а істинну природу — споконвічний закон бутя. Людина - істота вільна та усвідомлююча власну смертність - неминуче приходить до роздумів про сенс життя, і це не просто розумова вправа, а питання самого життя. Сенс життя завжди повинен бути більшим за мету. Отже, перша передумова вірного вирішення питання про сенс життя - розуміння того, що мета і сенс життя не співпадають, що повинна існувати ієрархія мети та цінностей, що ґрунтується на уявленні про сенс життя. Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії - це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. У суб'єктивному сенсі - суб'єктивна насолода, радість, щастя - також не дарує сенсу, тому що навіть найбільш щасливе життя отруєне мукою питання «навіщо?» і не має сенсу в самому собі.. Вже наслідок того, що життя - це природію-історичпий факт, воно самоцішю само по собі і тим самим має сенс., сенс життя завжди можна знайти, але його швидше варто виявити, аніж вигадати.