66. Договір комерційної концесії.

Стаття 1115. Договір комерційної концесії

1. За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Відносини, пов'язані з наданням права користування комплексом прав, регулюються цим Кодексом та іншим законом.

Комерційна концесія (франчайзинг, франшиза) є відносно новим інститутом українського цивільного права, її мета — сприяти просуванню на ринку товарів, зокрема, високотехнологічного устаткування, яке, як правило, є засобом виробництва інших товарів, виконання робіт чи надання послуг, а також створення нових комплексів по збуту товарів та наданню послуг. На підставі договору здійснюється сплатне надання виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності, комерційну інформацію (ноу-хау), знаки для товарів і послуг, фірмове найменування для використання іншим суб'єктом в його підприємницької діяльності.

Залежно від сфери, де використовується договір комерційної концесії, виділяють такі його види: виробничий, збутовий, у сфері обслуговування, торговий.

Договір комерційної концесії є консенсуальним, взаємним і сплатним. Він регулює зобов'язальні відносини, предметом яких є комплекс виключних прав, які використовують у підприємницькій діяльності.

Предмет договору комерційної концесії — виключні права, що належать правоволодільцю. До цих прав законом віднесені, зокрема, право на використання торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, право на фірмове найменування та ін.

Договір комерційної концесії розрахований на застосування у сфері підприємницької діяльності, тому сторонами в договорі комерційної концесії можуть виступати тільки комерційні організації і фізичні особи, зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності у встановленому законом порядку, — правоволоділець і користувач. Саме тому учасниками комерційної концесії не можуть бути некомерційні організації і держава.

Концесійний договір повинен бути укладений у письмовій формі під загрозою його нікчемності. Крім того, він підлягає державній реєстрації в органі, який здійснив реєстрацію правоволодільця.

67. Поняття договору факторингу. Сторони. Предмет.

Стаття 1077. Поняття договору факторингу

1. За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.

2. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Факторинг являє собою операцію по придбанню (отриманню) спеціальним суб'єктом (факторинговою компанією, банком) права на стягнення боргу. Тим самим особа, яка здійснює продаж (відступлення) вимоги до боржника звільняється від кредитного ризику, пов'язаного з можливою несплатою боргу за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги, а також прискорює оборот своїх коштав шляхом одержання дострокової оплати за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. У свою чергу суб'єкти, які мають право здійснювати факторингові операції (фактори), розширюють за допомогою цього договору коло послуг, які вони надають та отримують додаткові прибутки.

Юридичну сутність зобов'язань за договором факторингу складає відступлення грошової вимоги (цесія). Однак відносини факторингу мають більш складний характер, ніж звичайна цесія. У ньому комбінується відношення займу та кредиту, а також існує можливість надання інших фінансових послуг. Договір факторингу двосторонній, взаємозобов'язуючий. Залежно від домовленості сторін може бути як реальний, так і консенсуальний. За своєю природою він є змішаним, оскільки цей договір містить у своєму змісті положення, властиві договорам кредитування, застави, цесії, страхування, поручительства, агентської угоди. Форма договору факторингу підкоряється загальним правилам про форму правочинів.

Метою договору факторингу є одержання клієнтом коштів (одержання фінансування) у рахунок відступлення ним права вимоги до третьої особи. Факторингові послуги можуть надаватися на викуп дебіторської заборгованості, під розрахункові документи, за відвантажену продукцію, виконані роботи, надані послуги. Крім того, грошова вимога до боржника може бути передана клієнтом фактору також з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. З цією метою в договорі вказується, що відповідна грошова вимога переходить до фактора лише у випадку невиконання зобов'язання, забезпеченого даною вимогою.

Предметом факторингу є фінансування (кредитування) однієї особи фактором у рахунок відступлення останньому грошової вимоги цієї особи до третьої сторони. Предметом договору факторингу може бути грошова вимога двох видів: 1) грошова вимога, по якій термін оплати вже настав, але не минув термін її виконання (вимога, що є в наявності); 2) грошова вимога, термін оплати якої настане у майбутньому (майбутня вимога).

Предметом договору факторингу, на відміну від цесії, є фінансування (кредитування) однієї особи іншою у рахунок передання останній грошової вимоги цієї особи до третьої сторони.

За договором факторингу виділяються дві групи правовідносин: зовнішні і внутрішні. Внутрішні — правовідносини між фактором і клієнтом, предметом яких є фінансування під відступлення грошової вимоги, і зовнішні — між клієнтом і третьою особою, у яких клієнт виступає як кредитор, а третя особа — боржник.

Клієнт — це суб'єкт підприємницької діяльності, що уступає фактору право вимоги, одержуючи при цьому від нього кошти. Стосовно третьої особи (боржника) клієнт виступає як кредитор.

Фактор — це суб'єкт підприємницької діяльності, що отримує грошову вимогу від клієнта. Відповідно до статті, що коментується, існує обмежене коло осіб, які можуть бути факторами за договором — банки, фінансові установи, а також фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, що відповідно до закону мають право здійснювати факторингові операції. Третьою особою (боржником) визнається особа, яка перебував в майнових правовідносинах ьіз клієнтом, при цьому в основі їхньїх правовідносин може бути будь-який сплатний цивільно-правовий договір.