61. Релігія як соціальний інститут.

Релігія як соціальний інститут є сис­темою соціальних норм, ролей, історично сформованим комп­лексом вірувань і звичаїв, ритуалів (культів), стандартів пове­дінки, духовних цінностей і заповідей, що містяться в духов­них текстах, за допомогою яких організується, спрямовується і контролюється релігійна діяльність людей.

Релігія як соціальний інститут існує на двох рівнях:

1) ціннісно-нормативному, що є складною системою вірувань, символів, цінностей, духовних заповідей, які містяться в релігій­них текстах (у християн — Біблія, у мусульман — Коран). З них віруючі дізнаються про релігійні тлумачення будови світу, при­роди, черпають інформацію про космос, людину, суспільство. Із цих знань формуються поняття та ідеї, що справляють сильний вплив на психіку та емоції віруючих, породжуючи страх, радість, любов до Бога. Релігійні знання й вірування можна розглядати як ціннісні системи, котрі посідають неабияке місце в духовній культурі суспільства, бо здатні змінювати поведінку людини. Во­ни вміщають моральні цінності й настанови, які акумулюють у собі норми і правила людського співіснування, що вироблялися протягом віків. Так, в українському православ'ї виокремлюються сім дарів Святого Духа: мудрість, розум, порада, мужність, знання, побожність, страх Божий, а звідси дев'ять дарів Свято­го Духа, які мають визначити сенс життя віруючого. Це любов, радість, спокій, довготерпіння, добродушність, милосердя, віра, покірливість, стриманість;

2) організаційному, тобто церковному. За релігійно-етично-господарського підходу, розробленого М. Вебером, усю людську спільноту умовно поділяють на народи іудео-християнсько-мусульманських традицій (Захід), що репрезентовані індуїзмом, буддизмом, конфуціанством і даосизмом (Схід — індійці, китай­ці та ін.).

62. Релігійні цінності та їх місце в соціалізації індивіда.

Загальнолюдськими в моралі виступають як сукупність певних загальних моральних вимог, так і логічна структура моральної свідомості людини, форма, в якій виражаються її уявлення. Ці моральні вимоги пов'язані з найпростішими проявами людських взаємовідносин: не красти, не вбивати, допомагати людям у труднощах, виконувати обіцянки, говорити правду тощо. В усі часи так або інакше засуджувалися жорстокість, пожадливість, боягузтво, лицемірство, підступність, наклепництво, заздрість, зарозумілість і заохочувалися сміливість, чесність, самовладання, великодушність, скромність. Водночас у різні часи неоднаково розуміли умови й межі застосовності цих вимог і відносне значення цих моральних якостей, у них нерідко вкладали протилежний зміст. Це саме стосується й християнської моралі, яка в ідеалі проголосила рівність усіх людей, незалежно від їх походження і становища. Крім старозавітного Декалога (Десятислів'я) Мойсея, ві-домого ще як Десять заповідей, діалектика загальнолюдського і конкретно-історичного в релігійній моралі втілена в Нагориш проповіді Ісуса Христа (Новий Завіт). Остання містить три розділи зазначеної частини Біблії (Євангеліє від Матвія, розд. 5—7) і в цілому сприймається як щось цілісне і завершене. Нагорна проповідь звернена до тих, кому на соціальній драбині римського рабовласницького суспільства діставалися найнижчі щаблі. Одвічну в історії релігійної думки людства ідею відплати і кари вона підмінює ставленням кожного до но-вої релігії і готовністю за неї перетерпіти. «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене» (Матв., 5, 11). Відповідно ідея відплати загалом набирає характеру ірреальної релігійної мрії, втілення якої цілком переноситься з землі на небо. Нагорна проповідь містить у собі звід моральних ідеалів і принципів, які відображають багатовікові земні сподівання людства. Автор проповіді уславлює такі риси індивідуума, як миролюбність, поступливість, негнівливість, доброту. «Просіть — і буде вам дано, ...стукайте — і відчинять вам; бо кожен, хто просить — одержує, ...а хто стукає — відчинять тому» (Матв., 7, 7—8). Ці моральні настанови протистояли політиці верхів римського рабовласницького суспільства і цим імпонували пригнобленим. Тут постулюються й такі високогуманні ідеї, як успадкована з попередніх моральних кодексів формула: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки» (Матв., 7, 12). Згодом в етичній думці вона отримала назву «золотого правила моралі».

63. Місце церкви в системі соціальних інститутів та їх взаємодія з державою.

Релігійність це характеристика свідомості і поведінки окремих людей, їх груп та спільнот, що вірять у надприродне і поклоняються йому.

Лідерство — соціальні відносини домінування і підпорядкування в групі, організації, суспільстві, що ґрунтуються на здатності лідера приймати рішення і здійснювати вплив.

М. Вебер вирізняє три типи релігійного лідерства:

• бюрократичний — коли авторитет лідера пов’язаний з його статусом в певній церковній ієрархії;

• харизматичний — коли авторитет залежить від особистісних властивостей. Поява харизматичних лідерів притаманна для періодів революцій та інновацій в суспільстві;

• традиційний — коли авторитет освячений віковими традиціями чи звичаями вибору релігійних лідерів.

Соціологічний підхід до вивчення релігії має свої особливості, зумовлені самим предметом вивчення, унікальним місцем релігії в культурі людини й суспільному житті. Основний методологічний принцип полягає в тім, щоб об’єктивно, без ідеологічних і політичних упереджень досліджувати місце й роль релігії в суспільстві. Цей принцип досить складно реалізувати, бо різні соціальні та політичні угруповання нерідко по-різному оцінюють релігію. Так, прибічники марксистської теорії, негативно сприймаючи релігію, дотримуються думки, що вона служить інтересам панівного класу, сприяє посиленню експлуатації людини людиною. Завдання соціологічної науки вони бачать у з’ясуванні соціальних, гносеологічних і психологічних витоків релігії, причин збереження «релігійних пережитків» у сучасному суспільстві, у визначенні шляхів та засобів їх подолання. Протилежної думки дотримуються релігійні діячі та теологи. Їм притаманна абсолютизація ролі і значення релігії в розвитку суспільства. Вони вважають, що багато складних сучасних проблем є наслідком послаблення ролі релігії в суспільному житті, відсутності релігійної віри. Такий погляд поділяє багато вчених, зокрема відомий американський соціолог Пітер Бергер, який є представником впливового напрямку соціології релігії — феноменологічною, що виник у США в 60-х на початку 70-х років ХХ ст. П. Бергер вважає, що соціальні інститути, суспільство є продуктом інтересу — об’єктивної, колективної свідомості людей. В своєму соціологічному нарису розвитку релігії в США вчений показав еволюцію релігійних поглядів на секуляризацію, коли діяльність американських церков все більше відхилялась від релігійних функцій, кількість відвідувачів церкви зменшувалась.

Вихідним пунктом соціологічного аналізу релігії має бути розуміння її сутності як соціально-культурного інституту, що починається з тлумачення самого терміна «релігія», визначення його змісту. Це має принципове значення, бо у вітчизняній науці донедавна панувало запозичене ще у французьких матеріалістів XVIII ст. однобоке тлумачення релігії, тільки як викривленого, фантастичного відображення у свідомості людей природних і соціальних сил, що панують над ними. Таке тлумачення не давало можливості проникнути в глибини релігійного феномена, зрозуміти його своєрідність і соціально-культурну значущість.

Те, що людству понад 1 млн років, а релігія з’явилася лише 50—100 тисяч років тому, свідчить, що релігія зв’язана з достатньо зрілою свідомістю людини.

Існування релігії в різних суспільних системах, еволюція її форм, усезагальний і універсальний характер дають право стверджувати, що оцінка її як «опіуму для народу» є надто поверховою та упередженою. Досвід переконує, що релігія зв’язана з життєвими реаліями, такими як смерть і народження людини, із сенсом її перебування на землі, добром і злом, стражданнями та іншими доленосними моментами. На думку соціологів, виникнення релігії пояснюється не тільки намаганням людей знайти відповіді на проблемні питання свого життя, а й спробою сформувати світогляд віруючих людей так, щоб вони дістали моральну опору й утіху в релігійній діяльності. У такому розумінні релігія — це служіння вищим силам, які спрямовують і контролюють процеси людської діяльності.

Саме релігія протягом усієї історії виступає як хранителька національних традицій, формує світосприйняття більшості людей, норми їхньої поведінки.