17 Відокремлення свідомості в якості предмету вивчення психології

С именем Рене Декарта (1596 — 1650) связан важнейший этап в развитии психологических знаний. Своим учением о сознании, развиваемым в контексте им же поставленной психофизической проблемы, он ввел критерий для выделения психики из существовавшего до него аристотелевского учения о душе. Психика стала пониматься как внутренний мир человека, открытый самонаблюдению, имеющий особое — духовное — бытие, в противопоставлении телу и всему внешнему материальному миру. Их абсолютная разнородность — главный пункт учения Декарта. Последующие системы были направлены на эмпирическое изучение сознания как объекта исследования (в понимании Декарта) сначала в рамках философии, а с середины XIX в.— в психологии как самостоятельной науке. Декарт ввел понятие рефлекса и этим положил начало естественно-научному анализу поведения животных и части человеческих действий. В системе Декарта ее философские и психологические аспекты представлены в неразрывном единстве. «Страсти души» — последнее произведение, законченное Декартом незадолго до смерти, принято считать собственно психологическим. Изучая содержание сознания, Декарт приходит к выводу о существовании

трех видов идей: идей, порожденных самим человеком, идей приобретенных и

идей врожденных. Идеи, порожденные человеком, связаны с его чувственным

опытом, являясь обобщением данных наших органов чувств. Эти идеи дают

знания об отдельных предметах или явлениях, но не могут помочь в познании

объективных законов окружающего мира. Не могут в этом помочь и

приобретенные идеи, так как они являются тоже знаниями лишь об отдельных

сторонах окружающей действительности. Приобретенные идеи основываются не на

опыте одного человека, а являются обобщением опыта разных людей, но лишь

врожденные идеи дают человеку знания о сущности окружающего мира, об

основных законах его развития. Эти общие понятия открываются только разуму

и не нуждаются в дополнительной информации, получаемой от органов чувств.

Такой подход к познанию получил название рационализма, а способ, при

помощи которого человек открывает содержание врожденных идей, рациональной

интуицией.

18Формування теоретичніх основ психологи .Емперічний інтроспекціонізм. Асоціаністична психологія

Перші уявлення про універсальні закономірності психічного життя пов'язували з утворенням зв'язків (асоціацій). У XVII ст. вважали, що зв'язок, ланцюжок уявлень утворює думку. Розвиток мислення - це процес нагромадження асоціацій. Психологію мислення у той час ще не виділяли в окремий розділ. На цьому етапі розвитку науки мислення не розглядали як особливу форму діяльності суб'єкта. А тому ланцюжок мимовільних образів-уявлень брали за основу будь-якого розумового процесу. Асоціаністичний підхід до мислення співіснував з формально-логічним (Т. Ціген).

Мислення часто ототожнювали з логікою, виділяли поняттєво-теоретичне мислення, яке часто неправомірно називали логічним. До інтелектуальних здібностей у той час відносили "світоспоглядання", логічні міркування та рефлексію (самопізнання).

Підхід до пояснення мислення як асоціації уявлень набирав сили у ХУІІІ-ХІХ ст. Л.С. Виготський (20-30-ті роки XX ст.) неоднозначно ставився до цього напряму у психології. Він заперечував асоціаністичне трактування понять, а простіші форми узагальнення пов'язував з асоціаціями. Цей підхід у поясненні мислення розвивав Ю.О. Самарій, на ролі асоціацій у механізмах мислення наголошував А.Ф. Есаулов.

Вюрцбурзька школа

На відміну від асоціанізму, представники Вюрцбурзької школи (О. Кюльпе, М. Ах, К. Марбе та ін.) розглядали мислення як внутрішню дію (акт). Розпочався пошук об'єктивних методів дослідження. Зокрема, М. Ах розробив методику утворення штучних понять. Механізмом розвитку думки вважали процес виявлення відношень між думками. Завдання розглядали як детермінанту мислення - роботи "Я". У контексті мислення як процесу розв'язування задач розрізняли мислення і розумову діяльність, поняття настанови було використане для пояснення стану прийняття досліджуваним задачі. Цей стан свідомості є дифузним, але впливає на відбір і динаміку змісту мислення.

Вюрцбурзька школа виокремила мислення у самостійну діяльність, але відірвала його від практичної діяльності, мови та чуттєвих образів. Прикладом послідовного ідеалізму може бути таке міркування одного з представників цієї школи: "Ми не тільки скажемо: мислю - означає існую, а також: світ існує, як ми його встановлюємо та визначаємо".Мислення прихильники Вюрцбурзької школи розглядали як функціонування інтелектуальних операцій. О. Зельц розвинув ці ідеї. Він розумів мислення як процес виконання інтелектуальних операцій, що визначаються структурою загальної задачі та антиципацією (передбаченням) результатів цих операцій. Згідно з поглядами О. Зельца, інтелектуальними операціями є доповнення комплексу абстрагування та репродукція схожості.

Послідовником О. Зельца був голландський психолог А. де Гроот. Він поставив собі за мету описати мисленнєвий процес, що лежить в основі гри в шахи, вирізнивши в ньому чотири послідовні стадії: стадія орієнтування, стадія обстеження (шахіст робить попереднє прикидання), стадія дослідження, стадія доведення. У сучасній психології цей напрям розвивали російські психологи С.Л. Рубінштейн, О.В. Брушлінський, Л.В. Гурова, українські психологи О.В. Скрипченко, Т.В. Косма, Т.К. Чмут, О.Г. Балл та ін. Особливо плідними були пошуки О.В. Скрипченка та його учнів. Вони вивчали вікову динаміку мислення в системі інших пізнавальних процесів, мисленнєві операції в їхньому взаємозв'язку - від простих, що не підлягають поділу, до складних. Ассоциация (от лат. associatio – соединение) – закономерная связь двух или более психических процессов (психическими элементами), возникшая в результате опыта и обусловливающая при актуализации одного элемента связи проявление и другого.

В психологии ассоциация - связь двух представлений, когда одно, появившись, вызывает в сознании другое (ассоциация идей). Ассоциативная психология - направление в психологии, которое пытается объяснять всю духовную жизнь, в т.ч. также и наиболее глубокие мыслительные процессы и вытекающие из них произвольные движения, с помощью ассоциации. Основатели этого направления - Хартли, Пристли, Юм и Гербарт; их выдающимся последователем в 19 в. был Джон Ст.Милль, позднее - Циен, Эббингауз и Г.Е.Мюллер. Во всех случаях предполагалось, что с помощью ассоциации можно связать все и вся (установить любую связь), что, однако, было отвергнуто целостной психологией (см. Целостная психология) как ошибочное. Место теории ассоциации заняла теория связи гештальтпсихологии. В начале XIX в. ассоциативная психология оставалась единственной психологической школой, предмет которой сознание - был признан всеми без исключения учеными. В классических теориях ассоцианизма, появившихся в начале XIX в., содержание сознания рассматривалось как комплекс ощущений и представлений, соединенных со знаком ассоциаций.