3.Сторони в зобов’язанні.

Зобов’язання, як його розуміли римські юристи, завжди мало особистий характер. Воно укладалося завжди між окремими чітко визначеними особами і характеризувалося юридичним зв’язком між ними. Незважаючи на майновий характер зобов’язання, його розглядали, як зв’язок між особою кредитора і особою боржника. Ніхто інший не мав права втручатися в зобов’язання зі своїми інтересами. Більш того, зобов’язання не могли укладати на користь третьої особи. Навіть якщо воно було укладено, кредитор не отримував права на позов, оскільки він діяв в інтересах третьої особи і безпосередньо не мав власних майнових інтересів в зобов’язанні. Третя особа також не мала права на позов, бо не брала участі в укладенні договору, а тому її волю у відносинах між сторонами не враховували. Крім того, було неприпустимим покладення будь-якого обов’язку на третю сторону, що не брала участі в укладенні договору з огляду на те, що вона не виявила своєї волі та намірів щодо його виконання. Договір, укладений на користь третьої особи, міг отримати юридичної сили та захисту тільки тоді, коли разом з нею у виконанні не менше зацікавлений був кредитор і якщо ці інтереси збігалися з інтересами третьої особи. З огляду на те, що юридичні наслідки поширювалися тільки на осіб, що уклали зобов’язання, його не можна було укладати через представника. Вважалося, що представник не уповноважений укладати зобов’язання, позаяк виконувати його не буде. Ставлення до зобов’язання як лише до особистого юридичного акту призводило до того, що сторони, які його уклали, мусили його виконати. Таке ставлення виключало можливість заміни сторін як з боку кредитора, так і з боку боржника. Мається на увазі можливість уступки вимоги кредитором або переведення боргу на іншого боржника. З розвитком економічних відносин, зростанням товарообігу та збільшенням кількості зобов’язань такий стан речей став істотно зменшувати можливості торговельних операцій. Тому досить жорсткі умови для укладення зобов’язань стали поступово пом’якшуватися — було дозволене, щоправда обмежене, представництво; на законодавчому рівні визнали можливість заміни сторін в зобов’язанні як з боку кредитора, так і з боку боржника.

4.Виконання зобов’язань та відповідальність за невиконання або неналежне їх виконання.

Будь-яке порушення умов договору чи іншого зобов'язання дезорганізує цивільний обіг. Тому наслідки невиконання зобов'язань ретельно регламентувалися римським приватним правом. Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання визнавалося порушення умов договору або однієї з наведених вище вимог до виконання. Наприклад, якщо договір не виконаний у зумовлений строк — це невиконання, якщо ж виконаний з прострочкою — неналежне виконання. Наслідки в обох випадках наставали однакові: або відповідальність боржника, або звільнення його від відповідальності.

Відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання у пізньому римському праві наставала лише за наявності спеціальних умов — вини і наявності збитків. За відсутності однієї з цих двох умов відповідальність не наставала.

При цьому слід зазначити, що римська юриспруденція недостатньо чітко розмежовувала вину і протиправність, часто трактуючи вину як недодержання поведінки, що вимагається правом. Наприклад, Павло писав: «Якщо особа додержувалась всього, що треба..., то вина відсутня» . Іншими словами, вина трактувалась як протиправна поведінка.

Римське приватне право знало дві форми вини: a) dolus (умисел) — боржник передбачав результати своєї поведінки і бажав їх настання; б) culpa (необережність, необачність) — боржник не передбачав результатів своєї поведінки, однак мав би передбачити їх. За словами Павла, «вина наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиною».

Необережність буває різною: груба (culpa lata), легка (culpa levis) і щонайлегша (culpa levissimma).

Груба необережність — це невияв тієї міри піклування, уваги, дбайливості, обережності, яку звичайно виявляють нормальні люди. Ульпіан писав: «Груба вина — це надзвичайна недбайливість, тобто нерозуміння того, що всі розуміють». За своїм значенням груба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру груба вина є умислом»

Легка необережність визначалася порівнянням поведінки пересічного «доброго», дбайливого господаря з поведінкою боржника. Якщо поведінка боржника поступалася дбайливості господаря, вона була виною, але легкою виною. Римські юристи розробили модель такого собі доброго, турботливого, дбайливого господаря, поведінка якого була еталоном для визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpa levis in abstracto — виною за абстрактним критерієм, тобто мірою для порівняння слугувала якась абстракція, невизначеність.

Крім того, римському приватному праву був відомий ще один вид вини — culpa in concreto (конкретна вина). її визначали порівнянням ставлення особи до власних і чужих справ (речей). Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то наявна була конкретна вина. Як приклад конкретної вини в джерелах наводяться стосунки товаришів між собою. Якщо товариш ставився до справ товариства як до власних, його поведінка була бездоганною, якщо гірше — винною.

За умисел і грубу вину (необережність) відповідальність наставала без будь-яких винятків, а за легку необережність (недбайливість) — не завжди. Остання залежала від того, в чиїх інтересах було укладено договір. Якщо в інтересах боржника, то він зобов'язаний був виявляти максимум дбайливості, уваги і тому відповідав і за легку вину. Наприклад, одержавши за договором позички в тимчасове і безоплатне користування чужу річ, боржник зобов'язаний був виявити підвищену увагу до її схоронності. Якщо ж річ зіпсувалася або загинула, то він відповідав за найменшу необачність, найлегшу недбайливість і необережність.

У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, в яких боржник ніякої вигоди не мав, відповідальність останнього наставала лише за грубу вину. Наприклад, у договорі зберігання той, хто зберігав річ, ніякої вигоди не мав, оскільки цей договір у римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування або загибель речі, переданої на схов боржнику, наставали не в результаті його умислу або грубої вини, він відповідальності не ніс.

При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відповідальність боржника наставала за будь-яку вину.

Culpa levissimma (щонайлегша вина або вина у недосвідченості) мала правове значення тоді, коли наявність певних навичок, досвіду була умовою договору (наприклад, за виготовлення скульптури мав братися скульптор. Якщо ж боржник таких навичок не мав, то відповідав у кожному разі за всі недоліки виготовленого замовлення).

Із загального правила про відповідальність за вину в римському праві були винятки. Власники заїжджих дворів, готелів і кораблів несли підвищену відповідальність за пропажу, загибель речей, переданих їм на схов. Вони відповідали без вини, тобто і за випадкову загибель речі. Претор поклав на цих осіб підвищену відповідальність через грабіжництво, розбій і піратські напади, що почастішали, оскільки в деяких випадках співучасниками, організаторами могли бути зазначені особи.

У пізньому римському праві відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наставала, якщо неправомірною поведінкою боржника заподіяно майну кредитора збитки, тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання майнові інтереси кредитора порушені й він мав певні збитки.

У давні часи відповідальність боржника мала особистий характер: його карали фізично (били різками, садовили у боргову яму або навіть тюрму), про що свідчать Закони XII таблиць.

З розвитком товарообігу римляни дійшли висновку, що покарання боржника навіть смертю не відшкодовує заподіяних кредитору майнових збитків. Набагато вигідніше замість фізичної розправи примусити боржника відшкодувати заподіяні збитки, відповісти власним майном. Особиста відповідальність замінюється майновою, за якою боржник відповідає своїм майном. У приватному праві вона посіла належне їй місце.

Майнова шкода (збитки) — є обчислене в грошах будь-яке зменшення наявного майна та інше ущемлення майнового інтересу однієї особи, заподіяне протиправними діями іншої особи.

Поняття шкоди в римському праві складалося з двох елементів: a) damnum emergens — втрата наявного; б) lucrum cessans — втрачена вигода. Зокрема, Ульпіан підкреслював, що слід ураховувати не тільки втрату того, що було, а й втрачену вигоду

Втрата наявного — будь-яке зменшення наявного майна, втрачена вигода — неодержання передбачуваного доходу.

Розмір шкоди визначався в грошах з урахуванням конкретних обставин, часу і ринкової кон'юнктури. Боржник ніс від-повідальність в обсязі заподіяної шкоди.

У приватному праві на визначення обсягу відповідальності боржника не впливає ступінь його вини. Вона має значення лише для встановлення відповідальності боржника або звільнення його від відповідальності. Наявність легкої вини дає підстави притягти до відповідальності позичальника за договором позички, але звільняє від відповідальності хранителя. Обсяг встановленої відповідальності боржника не залежить від ступеня вини. Він несе однакову відповідальність за умисел, грубу і легку вину.

Римське приватне право знало дві підстави звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання: casus (випадок) і vis major (нездоланна, непереборна сила).

Випадок (casus) — це спеціальний правовий термін для позначення загибелі речі або іншої неможливості виконати зо-бов'язання без вини боржника. Іншими словами, це збіг обставин, за яких немає вини боржника, проте виконати зобов'язання неможливо.

За загальним правилом за casus боржник відповідальності не ніс (за винятком капітанів кораблів, господарів заїжджих дворів і готелів). Джерела стверджують: «casus a nullo praestatur» — за випадок ніхто не відповідає.

Нездоланна сила, непереборна сила (vis major) — дії стихійних сил природи, які неможливо ні передбачити, ні усунути. Загибель речі або інша неможливість виконання зобов'язання, що настала внаслідок дії нездоланної сили, звільняє боржника від відповідальності.