3.Право застави (заставне право)

Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що почало формуватися у ранній республіканський період для забезпечення виконання зобов'язань. При цьому застава виконувала допоміжну роль. Договір застави, що був підставою для виникнення заставного права, укладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору застави полягав у тому, що він вступав в дію лише за певної умови — невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, договір застави не діяв.

Формування заставного права було зумовлено саме прагненням гарантувати виконання зобов'язань боржником. Наприклад, Тит звертався до Клавдія з проханням позичити певну суму грошей. Клавдій, не відмовляючи в проханні, все ж висував умову, аби Тит гарантував (забезпечив) повернення грошей по закінченні строку договору позики. Існували різні способи такого гарантування і одним з них була застава. Сторони при укладанні основного договору одночасно укладали додатковий (акцесорний) договір, яким встановлювалося право кредитора на певну річ боржника в разі невиконання ним зобов'язання.

У нашому прикладі Клавдій, укладаючи договір позики з Титом, одночасно домовлявся про заставу. Тит визначав певну річ, на яку встановлювалось право застави Клавдія. У разі неповернення грошей в обумовлений договором строк Клавдій одержував право продати заставну річ і з вирученої суми погасити неповернутий борг.

Отже, застава — це засіб забезпечення виконання зобов' язання, який встановлює речеве право заставодержателя на предмет застави. Речеве право заставодержателя полягало не в користуванні чужою річчю, як це має місце в інших правах на чужі речі, а в праві розпоряджатися заставною річчю відповідно до закону. Право розпорядження заставодержателя було обмежено лише правом продажу. При деяких формах застави кредитору належало право володіння предметом застави, інколи — право на присудження власності, користування й одержання прибутків.

Заставне право встановлювалося передачею боржником-заставодавцем заздалегідь обумовленої речі (предмета застави) кредитору-заставодержателю. Зміст цього права включав такі правоможності:

1.    У разі невиконання боржником у встановлений договором строк основного зобов'язання, забезпеченого заставою, кредитор діставав право звернути стягнення (продажу) на заздалегідь обумовлену річ. Якщо виручка від продажу була більшою від суми боргу, кредитор зобов'язаний був повернути різницю боржнику, а якщо менше, то він мав право звернути стягнення в розмірі непогашеної частини боргу на інше майно боржника на загальних умовах. У деяких випадках кредитор мав право вимагати присудження йому права власності на заставлену річ.

2.    Право продажу застави в разі невиконання боржником зобов'язання зберігалося за кредитором і у випадку зміни власника предмета застави, незалежно від того, де і в кого була заставна річ. Право кредитора на заставну річ мало речевий характер. Він міг скористатися ним у будь-якому разі. Тому якщо боржник, передбачаючи неможливість виконання зобов'язання, продавав заставлену річ, це не ускладнювало становища кредитора, оскільки він мав право звернути стягнення на цю річ незалежно від місця її знаходження.

3.    Право застави сильніше від інших вимог, тобто вимога, забезпечена заставою, задовольнялась передусім і в повному обсязі, а з іншого майна, що залишилось, задовольнялися всі інші вимоги. Наприклад, боржник послідовно позичив у трьох різних кредиторів по дві тисячі сестерцій. Однак тільки третій кредитор виявився найобачнішим і зажадав заставу майна боржника вартістю три тисячі сестерцій. Коли настав строк платежу, боржник жодному з кредиторів боргу не сплатив. У кожного з них виникло право вимагати відшкодування боргу за рахунок майна боржника, яке у цілому коштувало лише три тисячі сестерцій. У цьому випадку передусім задовольнялася вимога, забезпечена заставою: третій кредитор одержував свої дві тисячі сестерцій від продажу майна, а тисяча, що залишилась від його продажу, йшла на погашення боргів двох інших кредиторів у встановленому порядку.

Отже, право заставодержателя — це право кредитора в разі невиконання боржником зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалежно від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Римське заставне право пройшло довгий шлях розвитку. Відомі три форми застави: fiducia cum creditore (фідуційна угода), pignus (ручна застава) та hypotheca (іпотека).

Fiducia cum creditore (фідуційна угода) — найранніша форма застави. Вона полягала в тому, що боржник передавав кредитору (заставодержателю) замість одержаних у позику грошей будь-яку річ (предмет застави) у власність. Якщо боржник не зміг вчасно погасити борг, то предмет застави залишався у власності кредитора. При виплаті боргу обов'язок кредитора повернути заставу боржнику був лише моральним, а не правовим. Повернення застави при виконанні в строк зобов'язання боржником було справою совісті, сумління кредитора. Звідси і назва цієї форми застави: fiducia cum creditore — угода з кредитором, що основана на совісті, довірі.

Умови цієї форми застави були дуже обтяжливими для боржника. Якщо кредитор продавав предмет застави третій особі, то боржник, навіть виконавши зобов'язання, позбавлявся права на річ. При перевищенні вартості застави над сумою боргу в разі невиконання зобов'язання різницю також одержував кредитор.

Тому преторська практика вишукувала шляхів удосконалення застави. Виникла нова форма, за якою застава передавалась заставодержателю (кредитору) не у власність, а лише у володіння — pignus (ручна застава). Він швидко поширюється, замінюючи фідуційну угоду. При ручній заставі власником застави лишався заставодавець (боржник). Якщо він виконував своє зобов'язання, то заставодержатель (кредитор) юридично був зобов'язаний повернути заставу її власникові, тобто боржникові. Заставодержатель для захисту своїх інтересів мав посесійний інтердикт. Заставодержатель за загальним правилом позбавлявся можливості користуватися переданою йому в заставу річчю. Він міг зберігати її, хоч у деяких випадках користування допускалось на засадах прекарію або найму.

Ручна застава більше відповідала вимогам цивільного обігу, проте й вона не могла повністю задовольнити його потреб. Становище заставодержателя як володільця застави не було визначеним. При втраті застави він не завжди міг захистити свої інтереси. Становище боржника (заставодавця) було значно вигіднішим, ніж при фідуційній угоді, але також не забезпечувало належним чином охорону його економічних інтересів. Наприклад, якщо предметом застави була земельна ділянка, то при передачі її у володіння заставодержателю боржник позбавлявся можливості обробляти її, отримувати з неї доходи, щоб розрахуватися з боргами. Тому ручна застава також швидко втрачала популярність.

Наступним етапом розвитку заставного права було встановлення правила, за яким предмет застави взагалі не передавався ні у власність, ні у володіння кредитору, а залишався у власності, володінні й користуванні самого боржника. Ці відносини дістали назву hypotheca (іпотека). Ульпіан писав: «У точному значенні ми називаємо заставою те, що переходить до кредитора, при іпотеці ж до кредитора не переходить володіння».

Іпотека полягала в тому, що заставодавець взагалі не передавав заставодержателю предмет застави (сторони при цьому зберігали свої старі назви). Боржник-заставодавець зберігав за собою можливість володіти, користуватися, отримувати з речі доходи. Предмет застави (земельна ділянка, раби, робоча худоба та інші засоби виробництва) залишався в його необмеженій власності. Застава ніби навіть не позначалася на правовому становищі як самих речей, так і заставодавця до певного часу.

Крім того, при іпотечній формі застави боржник мав можливість одну і ту саму річ заставляти кілька разів, чого не можна було робити раніше. Наприклад, земельний наділ власник міг одночасно або послідовно заставити кільком кредиторам на різні суми, тобто за одну і ту саму річ можна було одержати значно більший кредит, ніж за старими формами застави.

Іпотека дозволяла зміцнити фінансово-економічне становище боржника, не обтяжуючи його господарство. Крім того, власник мав реальну можливість продати предмет застави ще до настання строку платежу, вибравши найбільш вдалий час, вигідного покупця, і розрахуватися з боргами. (При цьому застава переносилась на нового власника.)

Ці та інші переваги іпотеки сприяли її швидкому поширенню.

Основним для заставодержателя за іпотекою було право продати річ у разі невиконання зобов'язання боржником. Договір застави міг мати й інші побічні умови. Вважалися недійсними угоди, за якими заставодержателю не дозволявся продаж застави або передбачався її перехід у власність кредитора. Продати заставу міг сам кредитор (або за його проханням суд), але він не мав змоги сам її купити. При відсутності покупця, після триразового попередження заставодавця про обов'язок сплатити борг кредитор міг просити імператора присудити йому право власності на заставну річ.

Оскільки одна і та сама річ могла бути заставлена кільком кредиторам, можлива була колізія заставних прав. Якщо річ ішла в заставу кільком кредиторам одночасно, перевагу мав заставодержатель, який попередив інших про існування заставного права. Якщо ж застава на одну і ту саму річ встановлювалась кільком кредиторам послідовно, то при настанні строку платежу діяв принцип старшинства — qui prior tempore, potior est jure — хто перший у часі, той сильніший у праві, тобто право продажу мав перший кредитор. Виручка використовувалась насамперед на задоволення вимог першого кредитора, а сума, що залишалася, йшла на погашення боргів наступних кредиторів по черзі. Другий, третій і наступні кредитори могли викупити у першого кредитора право продажу застави з тим, щоб продати її в такий спосіб і по можливості максимально задовольнити свої вимоги.

Договором застави могли бути встановлені й інші принципи розрахунків у разі продажу застави.

Застава встановлювалась передусім договором, а також заповітом, судовим рішенням або на підставі закону. Заставне право припинялося: а) загибеллю предмета застави; б) поєднанням в одній особі заставодержателя і заставодавця; в) припиненням зобов'язання, для забезпечення якого було встановлено заставу.

П р а к т и ч н е з а н я т т я № 10-11

Зобов’язальне право Загальне вчення про зобов’язання 1.Поняття та види зобов’язання. Відповідно до ст. 509 ЦК зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості . Характеризуючи поняття зобов'язання, передусім слід відзначити, що зобов'язання – це цивільні правовідносини. Зміст будь-яких цивільних правовідносин включає в себе суб'єктивне право (в зобов'язальних правовідносинах – це право вимоги) і відповідний йому обов'язок, або, іншими словами, права та обов'язки на стороні кожного учасника правовідносин (наприклад, права та обов'язки продавця і покупця, підрядчика і замовника). Характер суспільних відносин, на регулювання яких спрямовуються зобов'язання, є досить широким. Форми зобов'язань набувають і нормальні відносини між суб'єктами цивільного права, які пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг та ін., а також відносини, що виникають внаслідок ненормальних, недозволених дій (наприклад, заподіяння шкоди, безпідставне придбання або збереження майна). Досить широким є й коло можливих учасників зобов'язальних відносин. Зобов'язання можуть виникати: а) між юридичними особами; б) між юридичними та фізичними особами; в) між фізичними особами. Разом з тим, незважаючи на всі ці особливості, можна виділити в зобов'язаннях за суб'єктним складом, за їх характером та цільовим призначенням певні спільні риси – І юридичні, і економічні. У ст. 509 ЦК України передбачається, цю на підставі зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як то: передати майно, виконати роботу, заплатити гроші або утриматися від певної дії; а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язків. Зобов'язальні правовідносини, які регулюються нормами зобов'язального права, мають певну автономію в цивільно-правових відносинах, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов'язань, як специфічного виду цивільних правовідносин. У чому виявляються ці особливості? По-перше, зобов'язання опосередковують процес переміщення майна або інших матеріальних результатів, які також мають майновий характер. Таким чином, вони завжди виступають як майнові цивільні правовідносини. Ця ознака дає можливість відмежувати зобов'язання від особистих немай-нових відносин, але це не виявляє специфіки зобов'язань щодо інших цивільно-правових майнових відносин. По-друге, оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом, а відтак – мають відносний характер. Цим зобов'язання відрізняються від цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім – від правовідносин власності. Але така відмінність спирається тільки на суб'єктивний склад, не охоплюючи особливостей як змісту, так і об'єкта цих правовідносин. По-третє, якщо юридичним об'єктом правовідносин власності е пасивна поведінка зобов'язаних осіб, то у зобов'язаннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до відповідних активних (позитивних) дій. Досить рідко на учасника зобов'язання покладається виконання пасивної функції. Так, власник майна, яке передане в "найом, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем. На відміну від правовідносин власності, пасивна функція ніколи не вичерпує юридичного об'єкта зобов'язання, а зазвичай виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб'єктів. Так, обов'язок наймодавця не перешкоджати наймачеві у використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше позитивної дії до передачі цього майна в користування. В цьому полягає специфіка зобов'язань з точки зору характеристики юридичного об'єкта. По-четверте, якщо в юридичному змісті правовідносин власності на перший план виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти, користуватися, розпоряджатися майном), то вирішальне значення для юридичного змісту зобов'язань набуває надана управомоченому суб'єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи. Саме тому в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивне право дістало назву права вимоги, а обов'язок-боргу. Управомочена особа називається кредитором, а зобов'язана – боржником. О.С. Йоффе, спираючись на легальне визначення зобов'язання, узагальнив його ознаки і сформулював теоретичне поняття зобов'язання як закріплені цивільним законом суспільні відносини по переміщенню майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від вчинення інших дій. Таким чином, для зобов'язань характерним є особливий правовий зв'язок між суб'єктами, що виражається таким чином: 1) зобов'язання опосередковують процес переміщення матеріальних благ. Водночас як речові права регулюють приналежність матеріальних благ конкретній особі – закріплення їх за конкретною особою; 2) уповноваженій особі кореспондується певний зобов'язаний суб'єкт, відомий уже на момент виникнення зобов'язання. Інше положення виникає у речових правовідносинах, в яких уповноваженому суб'єкту протистоїть необмежене коло осіб, тобто він має правовідносини з усіма іншими особами; 3) у змісті суб'єктивного права в зобов'язанні найбільше значення має можливість уповноваженої особи вимагати певної поведінки у зобов'язаних осіб, що іменується правом вимоги. Тому саме поведінка останніх, як правило, зумовлює реалізацію цього права. У речових правах головним є те, що уповноважена особа може діяти певним чином самостійно (володіти, користуватися і розпоряджатися майном), внаслідок чого вона реалізує це право без допомоги зобов'язаної особи; 4) головний зміст обов'язку боржника в зобов'язанні становить перевага у здійсненні активних дій, причому їх зміст конкретизується в законодавстві чи договорі. Утримання від дій є лише додатковим елементом. У речових відносинах, навпаки, на перший план виходить саме утримання від дій, що порушують суб'єктивне право уповноваженої особи, і цей обов'язок визначається в самій загальній формі – не порушувати право вказаної особи. У чому має виражатися така поведінка, законодавство не вказує; 5) суб'єктивні права в зобов'язанні залежать від його виникнення, типу і виду зобов'язання. У речових правовідношеннях суб'єктивні права спираються виключно на норми законодавства, що прямо передбачають види і зміст цих прав. Наведені найважливіші особливості зобов'язання характеризують його як правовідношення відносне, водночас речове правовідношення за пануючою концепцією розглядається як абсолютне. Незважаючи на відмінності вказаних типів правовідносин, вони взаємопов'язані та взаємозалежні. Так, зобов'язання може бути способом реалізації власником правомочності розпоряджатися річчю або набуття права власності на неї. Зобов'язання, як і будь-яке інше цивільне правовідношення, складається із тих самих елементів, що мають певну специфіку саме як зобов'язальні правовідношення. Суб'єкти зобов'язальних правовідносин – це як фізичні, так і юридичні особи. Уповноважена особа дістала назву кредитора, а зобов'язана – боржника. Юридичним об'єктом зобов'язання визнається певна поведінка зобов'язаної особи, але на перший план виступають позитивні дії боржника. Лише іноді негативна поведінка суб'єкта виступає як доповнення або наслідок активної функції, що виконується боржником. Зміст зобов'язальних правовідносин утворюють суб'єктивні права й обов'язки їх учасників. Але специфіка саме зобов'язальних правовідносин полягає у тому, що змістом правомочності кредитора є право вимоги, а обов'язок боржника полягає у виконанні вимоги кредитора. Юридичним об'єктом зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, визнається певна поведінка зобов'язаної особи. Однак характерною рисою зобов'язання є те, що на перший план у зобов'язанні виступають позитивні дії боржника, а чисто негативна поведінка (утримання від вчинення певних дій), як правило, виступає лише доповненням або наслідком активної функції, яку виконує боржник. Крім того, якщо обидва суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то в такому зобов'язанні можна виділиш два юридичні об'єкти – дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника. Наприклад, у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець водночас виступають боржниками, а саме: продавець зобов'язаний передати майно, а покупець зобов'язаний його оплатити. Таким чином, юридичними об'єктами водночас виступають дії по передачі майна (які здійснює продавець) та дії по оплаті майна (які здійснює покупець). Що стосується матеріального об'єкта, то в ряді зобов'язань за наявності двох юридичних об'єктів існує тільки один матеріальний об'єкт. Наприклад, у безоплатному договорі зберігання майна буде один-єдиний матеріальний об'єкт – майно, яке здане на зберігання. Якщо ж ми звернемося до юридичних об'єктів, тобто до тих дій, які сторони повинні вчинити, то в цьому випадку буде також два юридичні об'єкти: 1) збереження майна зберігачем; 2) своєчасне одержання майна поклажодавцем. У ряді зобов'язань (зокрема в тих, які виникають з сплатних договорів) двом юридичним об'єктам відповідають два матеріальні об'єкта. Наприклад, у поширеному договорі купівлі-продажу двом юридичним об'єктам (передача майна та передача грошей) відповідають і два матеріальні об'єкти – майно та гроші. Зміст зобов'язальних правовідносин, як і будь-яких інших цивільних правовідносин, утворюють суб'єктивні права та обов'язки його учасників. Разом з тим із ст. 151 ЦК України випливає особливість змісту зобов'язальних правовідносин, яка виявляється в тому, що правомочність кредитора набуває форми права вимоги, а обов'язок боржника має форму боргу, як обов'язку виконання вимоги кредитора. Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру. Однак, як відзначається у літературі, зміст зобов'язання не завжди вичерпується правом вимагати вчинення виключно дій майнового характеру (або утримання від вчинення таких дій). Кредитор має право також вимагати вчинення і дій немайнового характеру. Так, І.Б. Новицький стверджував, що зміст зобов'язання не обмежується правом вимагати вчинення тільки тих дій, які спрямовані на передачу, пристосування і т. п. майна або взагалі тим чи іншим чином пов'язані з майном (наприклад, внаслідок сплатності). Змістом зобов'язання може охоплюватися пра­во вимагати вчинення будь-якої правомірної, що має серйозний характер, по­требує захисту та заслуговує на захист дії особи (позитивної або негативної). Особливе місце у зобов'язальних відносинах посідають санкції. Їх встановлюють з метою забезпечити захист відповідних правовідносин від порушення. Виходячи із загальних положень, які характеризують метод цивільно-правового регулювання, цивільно-правовий захист здійснюється в судовому порядку шляхом закладення позову про відновлення порушеного майнового права. В такому розумінні цивільно-правовими санкціями в зобов'язанні вважаються будь-які примусові заходи, що охороняють зобов'язання в разі його порушення. Певною мірою цивільний позов є важливою формою санкції в її широкому тлумаченні. Залежно від критеріїв, покладених в основу поділу на групи, існує ряд класифікацій зобов'язань. Так, найдавніша та традиційно звична класифікація, закріплена ще в Інституціях Гая, – це поділ зобов'язань за підставою виникнення на договірні та позадоговірні. Деякі автори вважають більш зручним поділ зобов'язань за критерієм правомірності – на регулятивні (договірні та інші зобов'язання правомірного характеру) та охоронювальні (із заподіяння шкоди, безпідставного збагачення, що власне є різновидом цивільно-правової відповідальності). У ЦК України збережено загальний підхід до формування розділу, присвяченого зобов'язанням, хоча їх перелік та опис значно розширено. До договірних зобов'язань, що складають підрозділ 1 розділу 3 "Окремі види зобов'язань", вміщено такі групи окремих видів зобов'язань: 1) купівля-продаж (роздрібна, договір найму-продажу); поставка; контрактація сільськогосподарської продукції; постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу; міна (бартер); дарування; рента; довічне утримання – це зобов'язання з передачі майна у власність як сплатного, так і безоплатного характеру; 2) зобов'язання з передачі майна у користування – найм (оренда); прокат; найм (оренда) земельних ділянок; найм (оренда) будівель та інших капітальних споруд; найм (оренда) транспортних засобів; лізинг; найм житла; позичка; 3) зобов'язання про виконання робіт – підряд; побутовий підряд, будівельний підряд; виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт; 4) договір про надання послуг; 5) перевезення – договір перевезення пасажирів і багажу; транспортна експедиція; 6) зобов'язання щодо зберігання – велика група норм, що визначає окремі види договорів зберігання: у ломбарді, готелях, зберігання транспортних засобів тощо; 7) договір страхування; 8) договір доручення; 9) договір комісії; 10) договір управління майном; 11) договори позики, кредиту, банківського вкладу. Ця група зобов'язань об'єднує в собі також і договір банківського рахунку; 12) договір факторингу; 13) до глави під загальною назвою "Розрахунки" ввійшли глави про форми та види розрахункових операцій. Оскільки в даному випадку немає всіх належних елементів зобов'язання – сторін, предмета, то, на нашу думку, ця глава хоч і необхідна для виведення систематизації розрахункових документів, проте не може бути рівноправною у розділі "Окремі види зобов'язань"; 14) розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, ліцензійний договір; 15) договір комерційної концесії (франчайзинг); 16) спільна діяльність, договір про спільну діяльність, договір простого товариства; 17) підрозділ 2 розділу 3 складають позадоговірні зобов'язання. До цієї групи законодавець відносить публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу; публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу, ведення чужих справ без доручення; рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи; створення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб; завдання шкоди; набуття, збереження майна без достатньої правової підстави. Отже, перелік позадоговірних зобов'язань у ЦК України значно розширено, порівнюючи з ЦК УРСР 1964 р.