3. Психоаналіз як напрям зарубіжної літератури.

У Відні 1900 р. вийшла в світ книга невідомого тоді автора під назвою «Тлумачення сновидінь», яка не стала сенсацією, бо протягом 8 років розійшлася лише 600 її примірників. Хто тоді міг знати, що ідеї автора цієї праці згодом вплинуть на психологію, медицину, філософію, літературу, етику, естетику, мистецтво, культуру? Автором книги був засновник психоаналізу (фрейдизму) австрійський психіатр Зигмунд Фрейд (1856-1939). Він народився в містечку Фрайберг, що входило до складу Австро-Угорської імперії. Медичну освіту одержав у Віденському університеті, котрий закінчив у 1881 р. і де згодом викладав. Працював у різних медичних установах, спеціалізуючись в галузі психіатрії, а з 1895 р. почав активно шукати нові шляхи лікування неврозів. При спілкуванні з хворими на депресію, невроз, нав’язливі стани З. Фрейд дуже уважно вислуховував їх і переконався, що багато симптомів мають розумові, психічні причини, а не тілесні. Він зробив висновок, що нервові розлади виникають в основному через конфлікти, спогади, емоційні травми, які відбувалися ще в дитинстві. Теорія З. Фрейда, як і метод лікування пацієнтів з емоційними проблемами, стали відомі під назвою психоаналіз. Фрейд швидко завойовував прихильників, особливо після турне по США. У 1909 р. його вчення перетворилося на світовий рух.

Фрейд розробив теорію несвідомих процесів, структуру особистості, яку буде розглянуто в темі 5; висунув універсальну, на його думку, причину невротичних проблем -Едіпів комплекс. За теорією З. Фрейда, суть Едіпова комплексу полягає у сексуальному потязі хлопчика до матері і ворожих почуттях до батька, котрий сприймається як супер­ник. Ці переживання містяться в сфері несвідомого і утворюють осередок збудження, не проникаючи у свідомість. Психоаналізповинен виявити цей осередок, усвідомити і розрядити його. Після цього, за Фрейдом, невроз позбавляється своєї причини і людина виліковується. Фрейдом розроблено ряд методів виявлення несвідомих комплексів. Головні з них - вільні асоціації і аналіз сновидінь.

Після приходу до Австрії фашизму Фрейду, як єврею, вдягли жовту пов’язку з шестикутною зіркою. Але принцеса Марія Бонапарт, велика прихиль­ниця психоаналізу, викупила Фрейда у фашистів за сто тисяч шилінгів. У 1938 р. Фрейд емігрував до Лондона, де і помер у 1939 р.

3. Біхевіоризм як напрям зарубіжної психології

Біхевіоризм (теорія поведінки) виник у США на початку XX ст. Засновником був Джон Уотсон (1878-1958). Навчаючись на психологічному факультеті Чиказького університету, він багато уваги приділяв психології, але невдовзі розчарувався. Виявилося, що в Уотсона бракує здібностей до інтроспекції, яка була провідним психологічним методом, у мало бажання вивчати розумові процеси і свідомість. Він прийшов до того, що психологія повинна бута такою ж точною наукою, як хімія, фізика, біологія. Отже, треба відійти віж вивчення розуму і свідомості і зосередитись на тих явищах, котрі можна спостерігати, прямо вимірювати: дії, рухи, події, які мають місце реально. Заперечуючи інтроспекцію, Уотсон закликав до того, щоб вивчати біль, не розпитуючи людей про те, що вони відчувають, коли їм роблять укол, на що схожа біль від уколу, а просто спостерігати, що відбувається, коли піддо­слідного вкололи голкою: сльози, зойк, відсмикування тощо.

У 1913 р. Д. Уотсон видав книгу «Психологія: як її бачить біхевіорист» і у 1915 р. «Психологія як наука про поведінку». Тим самим він, власне, змінив природу психології. Уотсон обстоював таку думку: якщо психологія хоче стати зрілою, продиктивною науковою галуззю, вона повинна відмовитись від попереднього заняття свідомістю і повністю зосередитись на тому, що доступне спостереженню і об’єктивному вимірюванню - на поведінці.

Д. Уотсон схвально ставився до праць І. П. Пав­лова, який показав, що багато видів автоматичної ідовільної поведінки (виділення слини при споживанні їжі) були просто відповідями, реакціями, якими навчалися, на специфічні зміни або стимули зовнішнього середовища. Як і Павлов, Уотсон вірив, що певні закони навчання можуть пояснити поведінку не лише тварини, а і людини. Була запропонована формула «С-Р», тобто «стимул-реакція», яка означає, що у відповідь на певний стимул виникає певна реакція. Пізніше інший біхевіорист Скіннер розширив цей підхід з видозмінами на довільні дії, такі, як вмикання світла, їзда на велосипеді, вдягання. Скіннер показав, що коли дії відбуваються у певній послідовності, то вірогідніше, що це повториться знову.

Підтвердження своєї теорії біхевіористи знаходили у дослідженнях зоолога Торндайка, котрий вивчав поведінку собак в «проблемному ящику». Тварина могла вийти з ящика, якщо натискала на певну планку. Вчений помітив, що тварина діє за методом спроб та помилок і випадково досягає успіху. Навчання відбувається внаслідок багаторазового повторення (закон вправ). Якщо після реакції умови сприятливі, то реакція закріплюється, встановлюється міцний зв’язок між стимулом і реакцією (закон ефекту). Закони вправ і ефекту були доповнені й перенесені на людину. Для біхевіористів передбачення і контроль поведінки залежать від точного визначення зовнішніх умов, які підтримують поведінку.

З одного боку, підхід «стимул-реакція» звужував психологію, адже виключалося вивчення свідомості, а з другого - поширював її кругозір, бо дозволяв вивчати дітей, тварин, а також розумово відсталих, душевнохворих, тобто такі групи піддослідних, для яких метод інтроспекції був безрезультатним. Невдовзі біхевіоризм став провідною галуззю експериментальної американської психилогії і залишався таким до початку 60-х років XX ст.