18.Основні види діяльності.,,,:

-пізнавальна(її психологічною основою виступають пізнавальні процеси,за допомогою яких людина отримує інформ. Про навколишній світ:-наукова діяльність(пізнання нових законів суспіл. І природи);-навчальна діял.;

- гра(ігрова діяльність супроводжується яскравими емоціями,легкість їх виконання,проте гра немає об’єктивного корисного результату.Це універсальний засіб активізації людини,поліпшення пізнавальної діяльності,сприяє зацікавленості але й не завжди має корисний результат)

-праця(вимагає від людини зосередженості,мобілізації зусиль,відповідальності,вольових якостей,в результаті людина отримує корисний результат(:само обслуговуюча праця,хобі,розумова праця,суспільно-корисна праця,професійна)

-спіскування(спрямоване на взаємодію з іншими людьми,особливості передачі інформації,встановлення контакту,розуміння і підтримка)

Здійснення діяльності вимагає від людини конкретних дій.Черездію людина освоює всю цілісну систему діяльності.

19.Дія в системі людської діяльності.Уміння і навички,передумови їх формування та розвитку. Діяльність можна визначити як специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання і творче перетворення навколишнього світу, включаючи самого себе й умови свого існування. У діяльності людина створює предмети матеріальної і духовної культури, перетворює свої здібності, зберігає й удосконалює природу, будує суспільство, створює те, що без її активності не існувало в природі. Діяльність людини принципово відрізняється від активності тварин. Якщо активність тварин викликана природними потребами, то діяльність людини в основному породжується і підтримується штучними потребами, що виникають завдяки опануванню досягнень культурно-історичного розвитку. Це - потреби в пізнанні (науковому і художньому), творчості, у моральному самовдосконаленні тощо.Дія,яквиддіяльності може бути усвідомленою,коли здійснюється під контролем нашої свідомості,іншому випадку такі дії бувають або мало усвідомленими,або неусвідомленими,і тоді дія стає імпульсивною,на неїи впливають різні подразники.Дії бувають практичними і розумовимиПрактичні дії передбачають маніпуляцію з іншими предметами ,а розумова дія передбачає лише внутріш8ньо-активність ,але може бути і пов’язана з практичною дією.Вся діяльність рекгулюєтьсяфункціями головного мозку.Через виконання дії людина опановує діяльність,може навчатися цієї діяльності.Для цього необхідно виявити певні уміння і навички. уміння - це готовність людини успішно виконувати певну діяльність, яка ґрунтується на знаннях і навичках. Уміння формується у процесі виконання учнями різноманітних завдань. Формування вмінь залежить від умов навчання, організації процесу вправляння, від індивідуальних особливостей: типу нервової системи, попереднього досвіду, теоретичних знань, нахилів і здібностей, усвідомлення мети завдання, розуміння його змісту і способів виконання. Навички - це автоматизовані компоненти свідомої дії людини, які виробляються в процесі її виконання. Однак ознакою сформованості навички є якість дії, а не її автоматизація. Навичка розглядається як дія доведена внаслідок багаторазових вправ до досконалості виконання.етапи розвитку навичок:1. Ознайомлення з прийомами виконання дій. Осмислення дії та її подання. Чітке розуміння мети, нечітке способів її досягнення.

2. Опанування окремих елементів дії, аналіз способів їх виконання. Чітке розуміння способів виконання дій. Свідоме, однак невміле і нестійке її виконання.

3. Співвідношення і об'єднання елементарних рухів в одну дію. Автоматизація елементів дії. Удосконалення рухів, усунення зайвих, перехід до мускульного контролю.

4. Опанування довільного регулювання характеру дії. Пластичне пристосування до ситуації. Гнучке, доцільне виконання дії.

Навички відрізняються від умінь можливістю повної або часткової автоматизації,можна досягти через тренування,виконання вправ.Навички можуть бути :рухові,моторні,інтелектуальні.Умовами формування умінь та навичок є:-чітке усвідомлення мети виконання дії;

-плангуваннядії та усвідомлення засобів її виконання;

-аналіз та оцінка виконаних дій;

20.Відчуття та їх фізіологічна основа. Відчуття - це психічний процес відображення окремих властивостей предметів і явищ навколишнього світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередньому впливі подразників на відповідні аналізаторні системи.Ідеологічною основою відчуттів є утворення нервових зв’язків відповідних психічних реакцій,пов’язаних з дією аналізатора.Аналізатор складається з рецептора,провідникового відділу та центрального. Еволюційно відчуття виникли на базі подразнень, які властиві живій матерії, яка вибірково реагує зміною свого внутрішнього стану на біологічно значущі впливи середовища. Елементарна відповідь на подразнення виявляється у найпростіших, одноклітинних живих організмів, які на вплив середовища реагують рухом. Подразнення, або збудливість органів почуттів, є найважливішою передумовою відображення організмом об'єктивних властивостей навколишнього середовища, що і складає суттєвість процесів чуттєвості. Фізіологічною основою відчуття є нервовий процес, що виникає при дії подразника на відповідний аналізатор. Говорячи про аналізатори, слід мати на увазі дві обставини. По-перше, ця назва не цілком точна, бо аналізатор забезпечує не тільки аналіз, але й синтез подразників у відчуття й образи. По-друге, аналіз і синтез можуть відбуватися поза свідомим контролем цих процесів з боку людини. Більшість подразників вона відчуває, переробляє, але не усвідомлює. Відчуття носить рефлекторний характер; фізіологічно його забезпечує аналізаторна система. Аналізатор - нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу і синтезу подразників, котрі прийшли з зовнішнього і внутрішнього середовища організму. Поняття аналізатору ввів І. П. Павлов. Аналізатор складається з трьох частин:

1) периферійний відділ - рецептор, що перетворює певний вид енергії в нервовий процес;

2) аферентні (доцентрові) шляхи, що передають збудження, яке виникло в рецепторі у розташованих вище центрах нервової системи, і еферентні (відцентрові), по яким імпульси з розташованих вище центрів передаються до нижчих рівнів;

3) підкоркові і коркові проективні зони, де відбувається переробка нервових імпульсів з периферійних відділів. Історично так склалося, що ті аналізаторні системи, рецепторна частина яких (представлена з точки зору анатомічної) існує у вигляді окремих зовнішніх органів (ніс, вухо, тощо), називають органами чуття. Зір, слух, нюх, дотик і смак виділені ще Арістотелем. В дійсності різновидів відчуттів значно більше. Значна частина фізичних впливів набуває прямого життєвого значення для живих істот, або просто ними не сприймається. Для виникнення відчуття недостатньо, щоб організм піддавався відповідному впливу матеріального подразника, ще необхідна деяка робота самого організму. Оптимізація процесу відчуття здійснюється за рахунок перцептивного регулювання. Органи відчуттів тісно пов'язані з органами руху, що виконують не тільки пристосувальні, виконавчі функції, але і безпосередньо беруть участь в процесах одержання інформації.

21. Відчуття поділяють на:

• а)   зовнішні, в яких рецептори (екстерорецептори) аналізаторів розташовані на поверхні тіла - зорові, слухові, шкірні (температурні, вібраційні, дотикові, больові), смакові, нюхові. Поділяються на дистантні та контактні;

• б)  внутрішні (органічні), рецептори (інтерорецептори) аналізаторів яких розташовані у внутрішніх орга­нах і тканинах (сприймають зміни в організмі), - ор­ганічні відчуття, що інформують про роботу серця, шлунка, нирок тощо;

• в)   рухові аналізатори (пропріорецептори), за допо­могою яких людина відчуває власні рухи, - кінесте­тичні і статичні відчуття рівноваги;

Зорові відчуття. До них належать відчуття світла і кольору. Для людини зір є джерелом важли­вих знань про предмети, події, оточення. Роль зору для людини виявляється в ситуації, коли він входить у суперечність з іншими сенсорними систе­мами. Робота очей забезпечує втримання на сітківці зобра­ження об'єктів, що рухаються, - стежачи за ними, плавно переводячи погляд, не повертаючи голови. За допомогою акомодації ми можемо бачити близько або далеко предмети. Величина зіниць залежить від емоційного стану людини. Величина зіниць відіграє роль у невербальному спілкуванні. За нормальних візуальних умов очі моргають при­близно 15 разів за хвилину. Частіше моргання свідчить про переляк, зворушеність, нетерплячість, стрес чи втому. Фізичним подразником зорової системи є світло. Вночі людина бачить гірше, ніж приденному світлі.

Слухові відчуття. Слух - унікальне джерело життє­во важливої інформації. Аудіальна система може сприймати звуковий сигнал будь-коли. До слухових належать відчуття звуку і тонів - висоти, сили (гуч­ності), тембру. Нічний сон сприяє відновленню аудіальної системи . У сприйманні мови домінує праве вухо, у сприйманні невербальних стимулів - ліве вухо. Завдяки бінауральному слуху (сприймання звуку обома вухами) людина ви­являє місцеперебування джерела звуків, розташовано­го горизонтально. Сліпі використовують самогенерувальні відбиті звуки (наприклад постукування палицею) для одержан­ня просторової інформації. Деяким людям властивий абсолютний слух - здатність визначити висоту звуку, не порівнюючи його з іншими звуками, висота яких відома. Він може бути активним і пасивним. Активний абсолютний слух є вродженою властивістю, пасивний можна розви­нути. Більшість людей має відносний слух - здатність порівняти один звук з іншими за відносною висотою. Розрізняють також гармонійний і мелодійний музи­кальний слух. Люди з гармонійним слухом здатні до відчуття гармонії звуків, з мелодійним - до відчуття і відтворення мелодії. Послаблення слуху і глухота є наслідком дії зовніш­ніх причин і обставин, у т. ч. захворювань, акустичних травм, тривалого впливу голосного шуму, лікування великими дозами сильних антибіоти­ків. Уроджена глухота нерідко буває спадковою.

Нюхові відчуття. Потенційними стимулами нюхової системи є випари або речовини, що легко випаровують­ся. Для нюхових відчуттів не існує первинних запахів, тому класифікація їх ґрунтується на інтроспекції (самоспостереженні) та суб'єктивних відчуттях. Людина сприймає запахи завдяки нюховим. Нюхову чутливість знижують хронічний нежить і куріння. Інтенсивність запаху залежить від концентрації па­хучої речовини - кількості тих молекул, що досягли рецепторних клітин. Основними аномаліями нюхової здатності є пору­шення механізму надходження одорантів у нюхову систему та її сенсоневралгічні порушення. Причинами можуть бути пошкодження нюхового епітелію, розрив волокон нюхового нерва, руйнування нюхових клітин унаслідок травми голови, деякі вірусні й інфекційні захворювання (грип, гепатит), бронхіальна астма, пухлини, що стискають нюхову цибулину чи тракт, хімічні опіки нюхових рецепторів унаслідок удихання токсичних сполук (аміак, кокаїн, випари свинцю, суль­фату цинку). Втрата здатності вловлювати і розпізнава­ти запахи може бути симптомом хвороби Альцгеймера і шизофренії. Запахи інформативні - вони насторожують, повідо­мляючи про наявність отруйних газів, пожежу і неякісну їжу. Дисфункція нюхо­вої системи погіршує якість життя. Вона може вплинути на харчування, роботу органів травлення, вагу тіла, емо­ційний стан, навіть спричинити важку депресію. Жінки чутливіші до запахів, ніж чоловіки. З віком катастрофічно зменшується здатність до розпізнавання пахучих речовин, запам'ятовування запахів. Запах тіла людини може бути джерелом інформації про її емоційний стан. У людини нюхові відчуття сигналізують про чистоту пові­тря, свіжість страви тощо. Завдяки цьому вона розріз­няє приємні та неприємні запахи, що важливо у профе­сійній діяльності (дегустаторів, пожежників). Особливо розвинені вони у сліпих, сліпоглухонімих людей.

Смакові відчуття. Смакові відчуття спричиняє дія на рецептори смако­вого аналізатора харчових і нехарчових речовин. Орга­ном смаку є язик, кожна ділянка якого сприймає свій смак. Витертий насухо язик не відчуватиме смаку, бо для цього потрібно розчинити активні речовини у слині. Основними рецепторами смаку є смакові цибулини. На формування смакових переваг впливають спадковість і оточення.

Шкірні відчуття. Вони є наслідком реагування рецепторів на тиск, дотик, температуру (холод, тепло), біль. Належать до них дотикові, температурні та больо­ві відчуття. Дотикові відчуття. Шкіра реагує на фізичні вла­стивості об'єктів і поверхонь. Вона відчуває тепло, холод, а також маслянистість, тягучість, вологість, шорсткість, гладкість, лоскіт, сверблячку, вібрацію тощо. Найрозвиненіші дотикові відчуття на кінчиках паль­ців, губах і язиці. Вони виникають через подразнення нервових клітин Мейснера (тільки у формі диска) і Пучіні (тільки у формі цибулин), що є у шкірі. Втрата шкірної чутливості спричинює втрату здатності рухатися, розмовляти тощо. Дотик може бути пасивним і активним. Температурні відчуття. Виникають вони внаслідок стимуляції шкіри температурою, регулюючи тепловий обмін між організ­мом та середовищем. Якщо температура тіла нижча від температури середовища, виникає відчуття тепла, коли вища - відчуття холоду. На тепло і холод реагують різні терморецептори, що є під шкірою. Різні частини тіла мають неоднакову термічну чут­ливість. Термічна чутливість шкіри схильна до адап­тації до температури. Больові відчуття. Виникають під дією механічних, термічних, хімічних, електричних та інших подразників, які пошкоджують, руйнують тканини. При цьому можливе відчуття болю: тупого, різкого, довготривалого, короткочасного. Больові відчуття сигналізують про небез­пеку, захищаючи організм. Нездатність відчувати біль небезпечна для адапта­ції. Однак деякі люди спадково страждають на хронічну нечутливість до болю. Больові відчуття виникають не тільки внаслідок конкретної стимуляції шкіри. Іноді вони проявляються як приписуваний біль. Завдяки психологічним факторам різні люди тер­плять біль неоднаково, по-своєму характеризують свої больові відчуття.

Органічні відчуття. Пов'язані вони з діяльністю вну­трішніх органів (голод, спрага, нудота, ситість), зміна­ми в діяльності серця, легень і сигналізують про стан задоволення органічних потреб. Зливаючись, ці відчуття утворюють сенестезію - загальне відчуття, що відображає стан організму на основі сигналів від різних його органів.

Кінестетичні відчуття. Це відчуття руху, положен­ня частин власного тіла і м'язових зусиль. Рецептори таких відчуттів розміщені у м'язах, сухожиллях та зв'язках. Подразнення в них виникають при скороченні та розтягненні м'язів і зв'язок, терті суглобів.

Статичні відчуття. Вони відображають положення тіла у просторі, його рівновагу. Рецептори статичних від­чуттів розміщені у вестибулярному апараті внутрішньо­го вуха.

22. і 23. Якість відчуттів. Завдяки їй різняться відчуття в межах певного виду або одного виду від іншого. Тривалість відчуттів. Це їх часова характеристика, що залежить насамперед від тривалості дії подразника. Відчуття виникають не з моменту дії подразника, а через деякий час. Час між початком дії подразника і появою больового відчуття називають періодом інерції. Інертність відчуттів. Проявляється вона після больових подразнень. Ця властивість використовується при створенні кіно, де ефект безперервності виникє у зв'язку з демонструванням двадцяти чотирьох фотокадрів на секунду. Просторова локалізація відчуттів. Відчуття характеризуються просторовою локалізацією, суть якої в тому, що образ відчуття має елементи про­сторового розташування подразника. Інтенсивність відчуттів. Залежить насамперед від сили подразника, умов його дії, функціонального ста­ну аналізатора. Для виникнення відповідних відчут­тів подразник повинен мати певну силу. Адаптація відчуттів. Для нормальної роботи аналіза­торів й адекватних відчуттів необхідна постійна їх адап­тація - пристосування, зміна чутливості відповідно до зміни умов. Адаптація може бути негативною і позитивною. У процесі взаємодії аналізаторів виникає сенсибілі­зація (лат. sensibilis - чутливий) - підвищення чутли­вості аналізатора внаслідок його взаємодії з іншим. При подразненні органу чуття можливе явище сине­стезії (грец. synaesthesis - одночасні відчуття) - одно­часне виникнення двох відчуттів (адекватного і неадек­ватного). Нормальне функціонування сенсорної системи забез­печує повноцінну життєдіяльність людини. Відчуття да­ють їй важливу інформацію про різні аспекти оточення та власний організм.

24. Сприймання - це психічний процес відображення в мозку предметів і явищ в цілому, в сукупності всіх їхніх властивостей та якостей при безпосередній дії на органи чуття людини. Сприймання протікає в зв'язку з іншими психічними процесами особистості: мисленням, мовою, почуттями, волею. Важливу функцію в процесі сприймання виконує друга сигнальна система, яка визначає зміст людського сприймання.

Фізіологічною основою сприймання є умовно-рефлекторна діяльність внутрішньо-аналізаторного і міжаналізаторного комплексу нервових зв'язків, які обумовлюють цілісність і предметність явищ, що відображаються.

Ненавмисне сприймання викликається особливостями навколишніх предметів: їх яскравістю, розташуванням, незвичністю, інтересом до них людини. Таким сприйманням є, наприклад, слухання доповіді або перегляд тематичної виставки книг

Навмисне сприймання має іншу характеристику. При його здійсненні людина ставить перед собою мету, докладає певних вольових зусиль, щоб краще реалізувати свій намір, довільно обирає об'єкти сприймання.

За формою існування матерії існує сприймання простору, руху і часу. Сприймання простору - відображення в психіці людини розташування, величини, форми, об'ємності, віддаленості один від одного предметів та явищ на землі та на небі. Сприймання руху - відображення зміни положення об'єктів у просторі, що дає змогу орієнтуватися у відносних змінах, у взаємному розташуванні та взаємовідношенні предметів навколишньої дійсності. Сприймання часу - відображення об'єктивної тривалості, швидкості та послідовності явищ дійсності, завдяки чому відображаються зміни, які відбуваються в навколишньому світі. Іноді сприймання предметів буває неправильним, викривленим, помилковим. Ілюзії сприймання - неадекватні сприймання, які неправильно, викривлено, помилково відображають об'єкти, що діють на аналізатори. Ілюзії зумовлюються різними причинами: виробленими життєвою практикою прийомами зорового сприймання, особливостями зорового аналізатора, зміною умов сприймання, дефектами зору тощо.

25. Цілісність сприймання. Результат сприймання - цілісний образ предмета, ситуації, події, процесу. Здат­ність до цілісного сприймання не є вродженою, вона формується і вдосконалюється у процесі діяльності. Структурність сприймання. Людина сприймає абстраговану від відчуттів узагальнену структуру, яка формується протягом певного часу. Якщо вона слухає мелодію, то почуті раніше звуки продовжують звучати в її мозку, навіть тоді, коли вона вже чує новий звук. Джерелом цілісності і струк­турності сприймання є особливості об'єктів і предметна діяльність людини. Осмисленість сприймання. Процес сприймання ніколи не відбувається на елементарному рівні. Він зав­жди пов'язаний із вищим рівнем психічної діяльності, зо­крема мовою та мисленням. Людина не просто дивиться на предмети, а реєструє їхні ознаки, виокремлює суттє­ві, об'єднує їх. Предметність сприймання. Пов'язаність відчуття та сприймання з реальними предметами і явищами навколишнього світу. Ця властивість сприймання відіграє суттєву роль у розвитку дитини. Константність сприймання. Вона забезпечує відносну стабільність сприймання світу, відображаючи єдність предметів та умов їх існування. Константність проявляється у сприйманні освітле­ності, кольору, розміру, форми тощо. Константність сприймання освітленості. Світ­лість об'єкта постійна, навіть коли змінюється освітле­ність. Константність сприймання кольору. Адекватне сприймання кольору має свої межі. Нерідко зміна освіт­лення зумовлює зміну кольору. Константність сприймання розміру. Зміна від­стані до об'єкта в певних межах не спотворює враження. Константність сприймання форми. Навіть за ра­дикальної зміни кута зору форма об'єкта теж може сприйматися як незмінна. Аперцепція сприймання і перцептивні настанови. Залежність сприймання від минулого досвіду, змі­сту психічного життя людини, індивідуальних особли­востей її особистості називають аперцепцією (лат. ad - до і perceptio - сприймання). Виокремлюють стійку аперцепцію, що залежить від властивостей особистості (освіти, світогляду), і тимча­сову аперцепцію, яка проявляється ситуативно, залеж­но від тимчасових станів (настрою, настанови тощо). Перцептивні настанови - готовність у певний спосіб сприймати світ, що є наслід­ком досвіду і контексту сприймання. Формують перцептивну настанову контекст та очі­кування. Вона полегшує осмислене сприймання в неоп­тимальних умовах.

26. Мислення - психолого-пізнавальний процес відображення у свідомості людини складних зв'язків і відношення між предметами і явищами навколишнього світу. Поняття мислення є вищим пізнавальним процесом, що істотно відрізняє його від інших процесів, які допомагають людині орієнтуватися в навколишньому середовищі. Відмінність мислення від інших психічних процесів пізнання полягає в тому, що воно завжди пов'язане з активним зміною умов, в яких знаходиться людина. Мислення завжди спрямоване на вирішення якої-небудь задачі. Процес мислення безперервний і протікає протягом всього життя, попутно трансформуючись, у зв'язку з впливами таких факторів як вік, соціальний стан, стабільність середовища проживання. Мислення розрізняють за видами, що протікають процесів та операцій.

Фізіологічною основою мислення є діяльність моз­ку, створення надскладної системи тимчасових умовно-рефлекторних зв'язків. Виникають вони у межах першої та другої сигнальних систем. Завдяки сло­ву виникають зв'язки між цими системами. Мо­зок є акцептором думки, а не її продуцентом. Здебільшого він приймає і обробляє чужі думки, а не продукує власні. Люди думають не лише за допомогою мозку, а й тіла. Органи чуття, м'язи, залози викону­ють важливі функції у розумовому процесі. Продов­женням мозку є рука. Вирішальну роль відіграє нерво­ва система.

Розум - найважливіша характеристика людини, його здібностей і достоїнств, стану, в якому він може здійснювати осмислені вчинки і нести за них відповідальність. Розумові здібності приходять з життєвим досвідом. Розум може бути: широкий, великий, великий/обмежений, глибокий/поверхневий, сильний/слабкий, гострий/тупий, в'ялий, швидкий/повільний, інертний. Мислення вивчається у рамках різних наукових дисциплін, що відбиває важливість і різноманіття аспектів, що характеризують мислення. Психологія при зіставленні її підходу до мислення з підходами будь-яких інших наукових дисциплін вивчає мислення як актуальний процес, що безпосередньо реалізовується, в його взаємозв'язках і опосередковуваннях з потребами, тенденціями розвитку, механізмами віддзеркалення і регуляції активності суб'єкта. Філософський аналіз мислення встановлює його багатовимірність і багаторівність. Одним з найбільш принципових результатів є розмежування розсудливого і розумного мислення. Основна функція розуму - впорядкування і систематизація явищ. Логічний аналіз мислення у рамках обраного нами аспекту розгляду важливий в плані виділення в нім його структурних одиниць, форм мислення. Такими одиницями є судження, висновку, поняття. Судження - форма думки, в якій щось затверджується або заперечується відносно предметів і явищ, їх властивостей і стосунків і яка сама має властивість істинності. Судження, в яких виражаються стосунки двох предметів за величиною, послідовністю, положенню у просторі та часі і так далі, називаються судженнями стосунків. Є чотири види стосунків між основними судженнями: осоружності(контрарні), суперечності(контрадикторні), підосоружності (субконтрарні), підпорядкування. Контрарні стосунки існують між судженнями, які не можуть бути разом істинними, але обоє разом можуть бути помилковими. Контрадикторні стосунки існують між судженнями, які разом не можуть бути ні істинними, ні помилковими. Судження, що знаходять в стосунках субконтрарности. не можуть бути одночасно помилковими. але можуть бути одночасно істинними. Стосунки, які існують між загальним і приватним судженнями відповідної якості, називаються стосунками підпорядкування. Висновок - форма мислення, яка забезпечує отримання з одного або декількох суджень нового судження. Початкові судження називаються посилками, нове судження - виводом. Можна робити висновок від 1) необхідного до дійсного і можливого, 2) неможливого до недійсного, 3) неможливого до недійсного і ненеобхідного. Висновки підрозділяються на безпосередніх і опосередкованих. Безпосередніми висновками є ті, в яких робиться висновок з однієї посилки. Окрім тих безпосередніх висновків, про які ми вже згадали, виділяють ще висновки звернення і перетворення. У опосередкованих висновках висновок робиться з декількох посилок. Найпоширеніший висновок цього типу - силогізм. Силогізм - висновок, в якому з двох суджень, пов'язаних середнім терміном, виводиться третє судження - вивід, в якому середній термін відсутній. Найбільш загальні стани, сформульовані в логіці відносно мислення, відомі як закони логіки. Таких законів чотири: тотожності, протиріччя, виключеної третьої, достатньої основи. Структурною одиницею мислення при його розгляді в психологічному плані являється думка. Прискорення темпу мислення характеризується полегшеним виникненням асоціацій і як би збільшенням числа нових асоціацій, що замикаються в цей проміжок часу, але вони носять механічний, випадковий характер. Уповільнення темпу мислення характеризується уповільненням зміни представлень, що знаходяться у свідомості. Іноді такої зміни зовсім не відбувається, тоді мислення визначається як моноидеарное. Тугоподвижность (в'язкість, торпідність) мислення полягає в утрудненнях переходу від однієї думки до іншої. Усебічність мислення виявляється в нездатності відділяти важливе від неважливого, головне від другорядного, воно застряє в масі нічого незначущих, непотрібних деталей. Закупорка розумового процесу (шперрунг) полягає в обриві думки, в неможливості відновити перерване міркування. Маренням називається сукупність помилкових думок, непіддатливих корекції.

Щодо мови і мислення в науці існували два протилежні й неправильні погляди — ототожнення мови й мислення (Д. Шлейєрмахер, Й.-Г. Гаман) і відривання мови від мислення (Ф.-Е. Бенеке). Насправді мова й мислення тісно пов'язані між собою, але цей зв'язок не є простим. Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б) технічне (практично-дійове); в) поняттєве (словесно-логічне). ЧУТТЄВО-ОБРАЗНЕ МИСЛЕННЯ — мислення конкретними образами, картинами. Воно притаманне не тільки людині, а й вищим тваринам — собакам, кішкам, мавпам тощо. Чуттєво-образне мислення властиве всім людям, а особливо представникам творчих професій. ТЕХНІЧНЕ (ПРАКТИЧНО-ДІЙОВЕ) МИСЛЕННЯ — здійснюється без участі мови. Воно, як і наочно-образне мислення, властиве вищим тваринам і людині. Практично-дійове мислення притаманне всім людям, але найбільшою мірою спеціалістам технічних професій. ПОНЯТТЄВЕ МИСЛЕННЯ — здійснюється за допомогою мови. Однак слід зауважити, що людина і в цьому випадку не завжди мислить вслух, тобто вимовляючи слова. Частіше люди мислять за допомогою внутрішнього мовлення ("про себе"), яке відрізняється від зовнішнього тим, що є згорнутим, зредукованим. У людей усі типи мислення переплітаються, але переважає поняттєве, тобто основним знаряддям мислення є мова. Про те, що мова і мислення не тотожні, засвідчують й інші факти. Мова і мислення оперують різними одиницями (фонема, морфема, слово, речення — поняття, судження, умовивід). Нарешті, ще одним вагомим доказом того, що мова і мислення нетотожні явища, є їх неодночасне виникнення. Історично мислення виникло раніше, воно передує мові. Саме тому й функції мови щодо мислення змінювалися.

27.

Теоретичне понятійне мислення - це таке мислення, здійснюючи яке людина в процесі розв'язування завдання звертається до понять, виконує дії в розумі, безпосередньо не маючи справи з досвідом, одержуваним за допомогою органів відчуттів. Теоретичне образне мислення відрізняється від понятійного тим, що матеріалом, який тут використовує людина для розв'язування задачі, постають не поняття, судження чи умовивід, а образи. Вони або безпосередньо дістаються з пам'яті або творчо відтворюються уявленням, чи навіть уявою. Обидва розглянутих види мислення в дійсності, як правило, співіснують. Наочно-образного - полягає в тому, що розумовий процес в ньому безпосередньо пов'язаний зі сприйняттям мислячою людиною оточуючої дійсності та без нього здійснюватись не може. Мислячи наочно-образно, людина прив'язана до дійсності, а самі необхідні для мислення образи представлені в її короткочасній та оперативній пам'яті. Наочно-дійове. Його особливість полягає в тому, що сам процес мислення являє собою практичну перетворювальну діяльність, котра здійснюється людиною з реальними предметами. Основною умовою розв'язування задачі в даному випадку являються правильні дії з відповідними предметами. Зазначимо, що перелічені види мислення виступають одночасно і як рівні його розвитку. Теоретичне мислення вважається більш досконалим, ніж практичне, а понятійне представляє собою більш високий рівень розвитку в порівнянні з образним. Всі перелічені види мислення у людини співіснують, можуть бути представлені в одній і тій же діяльності. Крім звичайних, нормальних видів мислення, які приводять до правильних висновків, є особливі розумові процеси, які дають хибне уявлення про дійсність. Вони виявляються у хворих людей, а також у тих, хто займає пограничне положення між нормою і патологією або знаходиться в стані так званої закаламутненої свідомості.

28. Аналіз — мислительний поділ предмета, явища на складові частини, ознаки, властивості та виділення цих компонентів. Синтез — мислене поєднання в єдине ціле окремих частин, ознак, властивостей предметів, явищ або понять. Порівняння — встановлення схожості і відмінності між предметами, явищами та їх компонентами. Узагальнення — виділення на підставі порівняння головного, загального, особливого або часткового, що може бути характерним для певного явища, предмета, об'єкта. Узагальнення виокремлених ознак предметів та явищ дає можливість групувати об’єкти за видовими, родовими та іншими ознаками. Така операція називається класифікацією. Абстракція — мислене виділення суттєвих особливостей групи предметів, явищ або понять, їх компонентів з абстрагуванням від несуттєвих ознак. Застосування операції абстрагування в пізнавальній діяльності дає можливість глибше й повніше відображати найскладніші явища об’єктивної дійсності. Високим рівнем абстрагованості характеризується, зокрема, наукове теоретичне мислення. Конкретизація — перехід від загального до часткового, зв'язок теорії з практикою, розкриття окремих положень на прикладі існуючого в об'єктивному світі предмета, явища, перехід до конкретної дійсності, до чуттєвого досвіду, сприяння кращому пізнанню дійсності.

29. Судження — це акт мислення, що відображує зв’язки, відносини речейКожне судження містить суб’єкт і предикат. Суб’єктом є предмет судження, про який ідеться і який відображується у свідомості людини. Характерна властивість судження полягає в тому, що воно існує, виявляється й формується в реченні. Проте судження та речення не тотожні. Предикат — це відображення відносин, ознак, властивостей, які людина стверджує. Судження є істинним, якщо воно правильно відображує відносини, що існують в об’єктивній дійсності. Судження бувають одиничними, частковими, загальними. Це прості судження. Судження, що складаються з кількох простих суджень, називаються складними. Залежно від того, стверджується чи заперечується наявність певних ознак і відносин в об’єктах, розрізняють судження ствердні та заперечні.

Міркування — це низка взаємопов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми.

Умовиводом називається така форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове. Розрізняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією. Індуктивний умовивід — це судження, в якому на основі конкретного, часткового робиться узагальнення. Дедуктивний умовивід — це судження, в якому на основі загального здобуваються знання про часткове, конкретне. Умовивід за аналогією грунтується на схожості окремих істотних ознак об’єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схожість цих об’єктів за іншими ознаками.Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.

Поняття — це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ дійсності в їх істотних зв’язках і відносинах, узагальнюються їх істотні ознаки. Поняття виникають на грунті чуттєвого досвіду. Він є передумовою формування змістових понять. Поняття завжди існує й виявляється у слові. Поняття з більшим обсягом називаються родовими. Поняття, що мають найширший обсяг, називаються категоріями. Поняття поділяються на загальні та одиничні. Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. У конкретних поняттях відбиваються певні предмети, явища та зв’язки між ними. В абстрактних поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об’єктів.