5.1. Поняття соціального партнерства, його мета та форми

У соціально-економічних відносинах формуються різноманіт­ні інтереси (інтереси найманої праці, інтереси капіталу та ін­тереси суспільства), які за своїм змістом можуть не співпадати або ж бути протилежними та внутрішньо суперечливими. Тому існує потреба їх вирішення шляхом застосування найбільш кон­структивних методів взаємодії та співпраці профспілок, робото­давців і урядових структур. Одним із найефективніших чинни­ків врегулювання соціальних суперечностей вважається соціаль­не партнерство. Його можна визначити як систему відносин між роботодавцями, їх організаціями і об'єднаннями та найманими працівниками, профспілковими організаціями та їх об'єднання­ми й органами виконавчої влади, що складаються у процесі спів­робітництва, пошуку компромісів і підготовки ними узгоджених рішень з питань соціально-трудових відносин. Соціальне парт­нерство розглядають також як принцип трудового права, на ос­нові якого здійснюється колективно-договірне регулювання.

Оскільки в умовах економічної кризи в суспільстві спосте­рігається соціальна напруженість, то, зрозуміло, що основним завданням соціального партнерства є забезпечення соціального миру у суспільстві. З цього випливає і його мета:

зниження гостроти соціальних конфліктів, сприяння пого­дженню інтересів роботодавців і найманих працівників;

забезпечення активної ролі держави в переговорному процесі з питань встановлення умов праці;

120

забезпечення взаємної зацікавленості найманих працівників і роботодавців у поліпшенні економічного становища і сприяння взаєморозумінню між ними;

забезпечення умов праці і життя працівників.

Соціальне партнерство спрямоване на пошук компромісних рішень і розв'язання проблем мирним шляхом, узгодження осо­бистих та колективних інтересів, що досягається за допомогою таких основних форм, як проведення спільних консультацій, ве­дення колективних переговорів щодо регулювання соціально-трудових відносин, а також з питань укладення колективних до­говорів і угод, розгляд і вирішення претензій (розбіжностей), що можуть виникати між соціальними партнерами, та колективних трудових спорів (конфліктів).

Як і будь-якому іншому правовому явищу, соціальному парт­нерству притаманні власні принципи його організації і здійснен­ня. Відносини соціальних партнерів будуються на основі:

а) взаємної поваги і довіри соціальних партнерів;

б) рівності сторін соціального партнерства;

в) всеохоплюючого характеру соціального партнерства;

г) пріоритетності примирних методів і процедур у проведенні переговорів і консультацій;

ґ) неможливості погіршення умов, досягнутих на попередньо­му рівні соціальних договорів (угод);

д) обов'язковості виконання досягнутих домовленостей;

е) відповідальності соціальних партнерів за виконання при­ йнятих ними рішень і досягнутих домовленостей.

Світова практика знає два види соціального партнерства. В тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин по­рівняно невелика (СІЛА, Канада, Великобританія тощо), прак­тикується двостороннє співробітництво соціальних партнерів або, як його ще називають, «біпартизм». Колективні переговори ведуться між роботодавцями і організаціями найманих праців­ників, держава в такі переговори майже не втручається, хоча мо­же виступати арбітром або посередником при .виникненні соці­альних конфліктів. Однак це не означає, що при двосторонньому співробітництві держава повністю самоусувається від регулю­вання трудових відносин. Вона регулює умови ведення колек­тивних переговорів, частково здійснює організаційно-технічне забезпечення цих переговорів.

121

Більш поширеним є тристороннє співробітництво, або «три-партизм». Воно практикується у Франції, Німеччині, Австрії та в багатьох інших країнах. Тут, крім об'єднань роботодавців і ор­ганізацій найманих працівників, активну роль при проведенні колективних переговорів відіграє держава. Вона виступає посе­редником при проведенні колективних переговорів або є їх само­стійною стороною в особі державних органів (як правило, це міністерства праці чи інші спеціально створені органи виконав­чої влади). При тристоронньому співробітництві держава на за­конодавчому рівні встановлює ряд мінімальних соціальних га­рантій. Крім того, держава встановлює правила ведення колек­тивних переговорів, порядок висунення представників від сторін на переговори, відповідальність за недотримання вимог колек­тивних договорів. Саме такий вид соціального партнерства отри­мав своє поширення і в Україні.

Необхідною умовою здійснення соціально-економічних ре­форм є створення повноцінної правової та нормативної бази з пи­тань соціального партнерства. В Україні поступово формується нормативне підґрунтя запровадження соціального партнерства. Прийнято, зокрема, відповідні зміни до КЗпП України, а також Закони України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р., «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р., «Про поря­док вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від З березня 1998 р., «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р., «Про організації роботодав­ців» від 24 травня 2001 р. Указами Президента України затвер­джені «Положення про Національну раду соціального партнер­ства» від 27 квітня 1993 р. № 151/93 та «Положення про Націо­нальну службу посередництва і примирення» від 17 листопада 1998 р. № 1258/98.

При Президентові України створено Національну раду со­ціального партнерства, яка складається з представників Кабіне­ту Міністрів України, об'єднань підприємців та професійних спілок. Основною метою діяльності цього органу є узгоджене ви­рішення питань, що виникають у соціально-трудовій сфері, шляхом:

проведення тристоронніх консультацій з метою узгодження позицій, інтересів сторін соціального партнерства у соціально-

122

трудовій сфері, пошуку компромісів між соціальними партнера­ми для запобігання конфліктів;

вироблення пропозицій щодо генеральних і галузевих угод, організації і проведення консультацій при укладенні та розробці відповідних рекомендацій щодо усунення розбіжностей, що вини­кають з питань виконання угод між соціальними партнерами, у разі їх звернення до Національної ради соціального партнерства.

Суб'єктом трудового права, що активно формує державну по­літику в галузі соціального партнерства, є Національна служба посередництва і примирення (далі — НСПП). Вона виступає ор­ганом державної влади, що утворюється Президентом України з метою сприяння поліпшенню трудових відносин та запобігання виникненню колективних трудових спорів (конфліктів), прогно­зування та сприяння своєчасному вирішенню таких спорів (кон­фліктів), здійснення посередництва для їх вирішення. Тому її діяльність та повноваження є відмінними від Національної ради соціального партнерства, яка створюється на паритетних заса­дах суб'єктами соціального партнерства для узгодженого ви­рішення питань у соціально-трудовій сфері.

Національна рада соціального партнерства є консультативно-дорадчим органом, внаслідок цього її рішення можуть і не вико­нуватися суб'єктами соціального партнерства. На відміну від неї рішення НСПП, хоч і носять також рекомендаційний характер, повинні розглядатися сторонами колективного трудового спору (конфлікту), відповідними центральними та місцевими органа­ми виконавчої влади, органами місцевого самоврядування. Біль­ше того, у випадках, коли забороняється проведення страйку (ст. 24 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»), рішення НСПП набувають обо­в'язкового характеру. Якщо сторони не врахують її рекоменда­ції щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту), то НСПП звертається до суду для врегулювання спору.

НСПП наділена правами та повноваженнями, за допомогою яких може прямо чи опосередковано впливати на вирішення спору. Зокрема: шляхом участі у вирішенні спору на всіх його стадіях, координування роботи трудового арбітражу, направлен­ня своїх спеціалістів, експертів для участі у роботі примирних органів, попередження сторін про порушення ними вимог чин­ного законодавства під час розгляду спору, розроблення і затвер-

123

дження положень, інструкцій та інших нормативних актів щодо діяльності НСПП тощо.

Повноваження, якими наділена Національна рада соціально­го партнерства, не надають їй можливості реально виконувати поставлені перед нею завдання. Практика діяльності Національ­ної ради свідчить про звуження її повноважень. Президентом України видано Указ «Про зміни та визнання такими, що втра­тили чинність, деяких актів Президента України» від 27 січня 1999 р. № 70/99, згідно з яким Національну раду соціального партнерства позбавлено права підготовки рекомендацій Прези­дентові України щодо напрямів соціальної політики.

У 1998 р. створено Конфедерацію роботодавців України з ме­тою консолідації дій роботодавців щодо формування й реалізації узгодженої політики в соціально-економічній сфері, координу­вання дій учасників щодо політики зайнятості, заробітної плати, соціального страхування, охорони праці, участі у переговорах з профспілками на національному рівні, делегування представни­ків у Національну раду соціального партнерства, Національну службу посередництва і примирення. У 1999 р. вона уклала Ге­неральну угоду між Кабінетом Міністрів України і Конфедера­цією роботодавців України та профспілковими об'єднаннями України на 1999—2000 роки з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин та забезпечення кон­ституційних прав і гарантій працівників та роботодавців¹. В угоді сторони також визначили напрями та зобов'язання щодо створення дієвої системи соціального партнерства шляхом про­ведення попередніх консультацій та узгодження проектів з со­ціально-економічних питань, створення галузевих та регіональ­них об'єднань роботодавців та залучення їх представницьких ор­ганів до колективних переговорів і укладення відповідних угод, договорів.

Позитивною рисою у правовому регулюванні участі робото­давців у соціальному партнерстві є прийняття 24 травня 2001 р. Закону України «Про організації роботодавців», який визначає правові, соціальні, економічні, організаційні засади створення та функціонування організацій роботодавців, форми та напрями їх діяльності, а також принципи їх взаємодії з органами держав-

¹ Урядовий кур'єр. — 1999. — 14 вересня. — № 171. 124

ноі влади та органами місцевого самоврядування, професійними спілками, їх об'єднаннями, іншими об'єднаннями громадян.

Представниками найманих працівників залежно від рівня со­ціального партнерства є профспілкові організації, їх об'єднання або інші представницькі організації. Зміни політичної, еконо­мічної та соціальної систем в Україні безпосередньо вплинули і на формування та діяльність представників найманих працівни­ків. За даними профспілок в Україні налічується 13 національ­них об'єднань професійних спілок і 88 всеукраїнських міжгалу­зевих профспілок. Трансформація українських профспілок перед­бачає їх перехід від виконання державних функцій до ролі со­ціального партнера у відносинах з органами держави і роботодав­цями, запровадження їх співпраці на основі укладення колек­тивних договорів і угод¹. Практика укладення генеральних угод свідчить про активізацію профспілкових об'єднань у сфері со­ціального партнерства. Так, для ведення переговорів і укладен­ня Генеральної угоди на 1999—2000 роки брали участь близько 60 профспілок та профспілкових об'єднань².

Соціальне партнерство є необхідною передумовою забезпечен­ня сталого економічного розвитку й утвердження громадянсько­го миру в суспільстві. Його становлення і розвиток є одним з важ­ливих напрямів державної політики, поліпшення трудового по­тенціалу держави та соціально-економічних відносин. З цією ме­тою на різних державних рівнях приймаються програмні доку­менти, складовою частиною яких є заходи розвитку соціального партнерства в Україні. Наприклад, Указом Президента України від 24 травня 2000 р. № 717/2000 схвалено «Основні напрями со­ціальної політики на період до 2004 року», в тому числі щодо розвитку соціального партнерства. Вони передбачають організа­ційні заходи, спрямовані на завершення формування структури органів соціального партнерства на галузевому та регіональному рівнях, удосконалення системи підготовки та підвищення ква-

¹ Осовий Г. Профспілковий рух в Україні: нова соціальна роль, пошук оптимальної моделі організаційних структур // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 6. — С. 18, 23.

² Перелік профспілок та профспілкових об'єднань України, які об'єд­ налися для ведення переговорів і уклали Генеральну угоду на 1999— 2000 роки. Додаток № 1 // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 1. — С. 38—43.

125

ліфікації фахівців з питань соціально-трудових відносин. Підви­щення ролі держави як гаранта соціального партнерства шля­хом створення сприятливих умов для його розвитку, удоскона­лення нормативно-правової бази, посилення державного нагляду і контролю за дотриманням соціально-економічних прав найма­них працівників.