Розділ 4. Позатропічна прабатьківщина людства

4.1. Проблема позатропічної прабатьківщини та первісного заселення Америки

Гіпотеза позатропічного походження людини (або гіпотеза позатропічної прабатьківщини людини) стверджує, що істинною прабатьківщиною людини була не Африка, а інший, холодніший і суворіший регіон землі.

Вперше гіпотезу про походження людини в умовах холодного клімату високих широт Євразії висунув в 1870-х роках німецький мандрівник і натураліст Моріц Веґенер, сучасник Ч. Дарвіна. Він вважав, що саме суворі, несприятливі умови могли «примусити» деяких найрозумніших і діяльних мавп не загинути, а «олюднитися» [9]. Проблема

Основною тезою теорії позатропічної прабатьківщини людства є те, що в жаркому поясі зміни природного середовища були не настільки значними, що б могли послужити поштовхом для серйозної перебудови поведінки і організму будь-якого з видів приматів, що автоматично б призвело до появи нової, якісно відмінної від інших видів – людини. Про це свідчить й той факт, що в спекотному поясі існують різні види приматів.

Навпаки, у високих широтах, на північ від Гімалаїв, похолодання і посушливий клімат, які розпочалися в олігоцені (38 - 23 млн. років назад) і особливо посилилися в пізньому міоцені і пліоцені (останні 10 млн. років) призвели до того, що теплолюбиву лісову рослинність змінили степи. В кінці міоцену в них широко розселяються пристосовані до цих умов степові тварини, серед них і предки людини. Неможливість прогодувати себе збиральництвом зумовило їх перехід до полювання, яке стимулювало властиве деяким приматам використання, як знарядь різних природних предметів (деревяні палиці, в першу чергу каміння). Холод сприяв поступовому переходу до використання природного вогню, що стало біологічною необхідністю [9; 49].

Рятуючись від холоду за допомогою одягу, вогню і жител, вони (єдині з наземних савців) втратили волосяний покрив. Вже на самих ранніх стадіях людина була істотою суспільною, що було обумовлено, в першу чергу, тривалим періодом беззахисності новонароджених і мисливським способом життя.

На протязі довгого часу гіпотеза залишалася в забутті, перш за все, через відсутність будь-яких речових доказів. Проте відносно недавно вона реанімувалася сенсаційним відкриттям на території Якутії стоянок часів раннього палеоліту – дирінгської культури (1982 р.). Зокрема, на стоянці Дирінг-Юрях було виявлено кам’яні знаряддя праці, за первинними оцінками яких вік цієї культури налічував 1,8-3,2 мільйони років, що мало відрізняється від віку знахідок в  у Східній Африці і за зовнішнім виглядом вони могли бути співставленні лише з олдувайськими [49; 68].

За розрахунками Ю.О.Мочанова, вік кам’яних знарядь праці складає 1,8 млн. років. Згідно з останніми дослідженнями (датування 1997 р. за допомогою радіотермолюмінісцентного методу), вік знарядь дирінгської культури виявився все ж таки значно менше перших оцінок і склав 260-370 тисяч років [49]. Таким чином, гіпотеза позатропічної прабатьківщини людства знов виявилася позбавленою прямих археологічних доказів.

Проте нещодавно спеціалізована лабораторія Московького вищого технічного університету здійснила повторний радіотермолюмінісцентний аналіз, який показав, що вік обробленого людиною каміння ­– 2,9 млн. ± 900 тис. років, що підтверджує думки Ю.О. Мочанова про те, що людство могло виникнути в екстремальних умовах в різних регіонах земної кулі [49].

Однак, на сьогодні, питання датування дирінгської археологічної культури залишається відкритим. Критикується сам радіотермолюмінісцентний метод. Різна хронологія отримана одним і тим самим методом призвела до різного трактування перебування найдавніших людей на даній території. Так Майкл Уотерс, який здійснив перше датування у 1997 р., говорить про 260-300 тис. років; А.П. Дерев’янко притримується поглядів М.Уотерса; В.І. Матюшенко не звертає уваги на радіотермолюмінісцентний метод, і за технікою обробки самих знарядь праці виводить вік стоянки 2,7 млн. років. Сам Ю.О.Мочанов поєднуючи радіолюмінісцентний, палеомагнітний та інші методи визначення віку в комплексі з археологічними, геологічними і геоморфологічними даними вказує на вік пам’ятки 3,2-1,8 млн. років тому [49].

Проте найбільшим недоліком теорії позатропічної прабатьківщини людства є повна відсутність кісткових решток найдавніших людей? синхронних олдувайській антропологічній культурі.

Згідно з останніми дослідженнями, вік знарядь дирінгської культури виявився все ж таки значно менше перших оцінок і склав 260-370 тисяч років. Таким чином, гіпотеза позатропічної прабатьківщини людства знов виявилася позбавленою прямих археологічних доказів.

З моменту, як європейці проникли до Нового Світу, допитливі стали міркувати, звідки прийшло корінне населення континенту. Екзотичний вигляд міднолицих, прикрашених пір'ям аборигенів, породжував чимало припущень. У 1787 р. майбутній президент США і (рідкісне поєднання) один з перших  археологів  висловив думку про подібність індіанців з мешканцями Східної Азії і про ймовірність їх азіатських витоків. Тієї ж проблемою зацікавилися і російські мандрівники, освоюючи територію Нового Світу з боку Тихого океану. Один з учасників експедицій Берінга, натураліст Георг Стеллер, вважав, що колись Чукотка і Аляска з'єднувалися сушею між собою і мешканці Камчатки і Америки "походять від одного покоління" [9].

Все це, зрозуміло, довгий час залишалося умоглядними припущеннями. Під враженням знахідок викопної людини в Європі  вчені і любителі археології в кінці XIX ст. з ентузіазмом зайнялися пошуками власного палеоліту. На жаль, кожного разу виявлялося, що "палеолітичні давнини" відносяться до значно пізніших періодів. Серія розчарувань породила скептичне ставлення до самої можливості знайти  людини льодовикового періоду в Новому Світі. Лише в 20-ті роки, коли вдалося виявити кам'яні наконечники разом з кістками бізона вимерлого виду,  американський палеоліт став реальністю навіть для запеклих скептиків. Для позначення ранніх культур був запропонований термін "палеоіндіанці" [9; 60].

З тих пір зусиллями кількох поколінь археологів в Новому Світі відкриті сотні стоянок прадавньої людини. Ботанік Ерік Хюльтен, який вивчав подібні види рослинного світу по обидві сторони Тихого океану, ввів у науку поняття "Берингія", яка обгрунтовує існування колись суші, що зв'язувала в єдине ціле Азію й Америку. У свою чергу вітчизняні дослідники первісності чимало потрудилися над вивченням палеоліту в різних куточках Сибіру і Далекого Сходу. Північноамериканські та російські археологи та антропологи мають давній взаємний інтерес один до одного. Свідчення тому - численні публікації, низка успішно спільно проведених конференцій і експедицій [32; 46; 68].

Коли і якими шляхами людина проникла на територію Нового Світу? Чи можна знайти в Азії предків американських індіанців? Це складне комплексне завдання, для вирішення якої необхідно об'єднати зусилля представників різних наук. Перш за все нам не обійтися без відомостей з четвертинної геології та палеогеографії, які створюють ту істинно історичну основу, без якої неможлива реальна реконструкція ранньої історії людства. Вигляд нашої  планети 10-12 тис. років тому разючим чином відрізнявся від сучасного. Величезні простори півночі Євразії та Америки були покриті льодовиковими щитами, що вбирає в себе масу води. За рахунок цього рівень світового океану падав, і великі простори сучасних морів і проток осушувалися, створюючи свого роду сухопутні між континентами [32; 68].

Здавалося б, для розкриття таємниць походження індіанців достатньо звернутися до кісткових останків самих древніх людей. На жаль, знахідки льодовикового періоду одиничні і фрагментарні як у Сибіру, ​​так і в Америці. Цікаві результати отримані при порівнянні генетики сучасних і древніх популяцій людини в Азії та Америці.  Генетичні дані свідчать на користь походження індіанців від однієї предкової групи, найбільш близької до сучасних монголоїдів. Однак оцінки часу такої групи вельми суперечливі. Деяке  на питання початкового заселення Нового Світу можуть з’ясувати результати зіставлення мов та міфології корінних народів Азії та Америки. Але тут знову нас чекає розчарування - адже йде про непрямі свідчення, не прив'язаних до хронології, які не піддаються однозначній інтерпретації. Досить сказати, що лінгвісти до цих пір не прийшли до єдиної думки про те, скільки ж мовних сімей налічується у індіанців [43].

Залишаються єдино достовірні, хоча і "німі" свідки минулого -  пам'ятники, залишки стійбищ далеких предків. До них ми і звернемося.

За даними палеогеографії, на місці сучасного Берингового й Чукотського морів у четвертинному періоді, під час глобальних зледенінь, неодноразово виникала велика суша. Зокрема, є припущення про існування Берингського сухопутного мосту аж до часу, віддаленого від нас на 10.5 тис. років. Особливо сприятливі умови для міграції фауни, включаючи людину, створилися 14 тис. років тому. Берингія представляла собою холодні рівнини тундри з острівцями чагарнику і березняка на заплавах річок. Тут паслися стада мамонтів, коней і бізонів. Серед інших мешканців Берингії відзначимо мускусного бика, північного і благородного оленя, антилопу сайгу і дикого барана. Подібне достаток тварин, безсумнівно, приваблював групи палеолітичних мисливців, що стало основною причиною розселення людини в цих суворих краях. На Алясці  покривали вершини Алеутського і Аляскинського хребтів на півдні і частково хребет Брукса на півночі, залишаючи доступною для людини всю центральну частину півострова [49; 68].

Звідси по так званому безльодовому коридору Макензі шириною до 100 км. і довжиною близько 2000 км. лежав шлях на південь. До нього підступав основний, лаврентійський,  щит. Ця маса льоду покривала значну частину сучасної Канади, включаючи півострів Ньюфаундленд і райони навколо Гудзонової затоки. З іншого боку коридор був обмежений другим, кордильєрським щитом, який покривав гірські ланцюги вздовж тихоокеанського узбережжя. Важко уявити собі, що змусило древніх мисливців заглибитися у надра безльодового коридору. Адже  йде про вкрай несприятливе місце, яке представляло собою холодну, пронизливу крижаними вітрами територію з рідкісною рослинністю і великою кількістю озер.

Зрозуміло, що в пошуках предків американських індіанців варто звернутися до археології Північної Азії. Сибір надзвичайно багата стоянками давньокам'яної доби. Проте вони здебільшого відкриті в південній частині Сибіру (Алтай, Верхній Єнісей, Прибайкалля, Забайкалля) і досить далекі від тих місць, які нас цікавлять.. Крайній північний схід Азіатського материка, величезний ареал, тривалий час залишалася «білою плямою» на археологічній карті. Лише в 60-ті роки зусиллями Ю. А. Мочанова була відкрита група стоянок на Алдані, притоці Олени. Тут ним була виявлена ​​дюктайська культура, найбільш яскравим проявом якої служать двобічні оброблені наконечники списів і дротиків [49]. Стоянки такого типу розташовані не тільки в долинах Алдану і Лени, але й далеко на півночі, за Полярним колом. Сліди дюктайців виявлені на річці Берелех, притоці Індігірки, неподалік від відомого "мамонтового кладовища", де збереглися у вічній мерзлоті залишки  кісткових решток сотень тварин. Дюктайські стоянки в основному датуються періодом від 11-10.5 до 18-17 тис. років тому [49].

Продовження досліджень у Якутії призвело до ще більш сенсаційних знахідок. На високому, вище 100 м, березі р. Лени, біля впадіння в неї струмка Діринг-Юрях, були знайдені надзвичайно архаїчні кам'яні вироби. Проведені на величезній площі розкопки виявили у гравійному шарі масу знарядь з кварцитової гальки. Першовідкривач пам'ятника Ю. Мочанов захопився теорією так званої "позатропічної прабатьківщини" людства, приписуючи Дірингу абсолютно  старійшість (більше 1.8 млн. років), яку можна порівняти з віком самих ранніх стоянок Африки. Нещодавно група американських вчених зуміла отримати серію датувань, що дозволяють приблизно визначити вік відкладень з культурними залишками. Опубліковані дати (від 250 тис. до 350 тис. років), звичайно, не настільки вражають, як спочатку заявлені мільйони, але і таке датування змушує нас переглянути сформовані уявлення про розселення предків людини. Це час найбільшого самаровського заледеніння Сибіру, ​​коли потужні льодовики перегороджували течію Лени, утворюючи тут гігантську загату. Виявлення настільки давнього пам'ятника в Північно-Східній Азії говорить про реальність освоєння цієї території вже в нижньому палеоліті і принципову можливості проникнення людини в Берингію [49; 68].

На жаль, Чукотка, самий "край" Азіатського континенту, поки ще дуже слабко обстежена в археологічному плані. Розвідки, що здійснювалися М.М. Діковим не дали очікуваних свідоцтв присутності прадавньої людини на півострові. Майже все, що ми маємо для цього району, - це кам'яні знаряддя на поверхні, вік яких важко встановити. Настільки ж неоднозначне ставлення викликають і стоянки Камчатки, де велика ступінь змішування культурних залишків, а абсолютні датування ненадійні (як, втім, у всіх районах сучасної вулканічної діяльності). Можливо, мала кількість даних пов'язана не тільки з недостатньою вивченістю, але й з тим, що основні маршрути пересування давніх людей пролягали вздовж узбережжя (тобто в місцях, які нині лежать на морському дні), а несприятливі для життя внутрішні райони були мало освоєні [9].