22.Формування кореспондентських відносин

У процесі створення кореспондентських відносин між банка­ми можна виділити кілька типових етапів (рис. 3.3).

На першому етапі відбувається вибір партнера. Інформація про можливого партнера за кордоном збирається через: публіка­ції міжнародних фахових журналів; міжнародну пресу; централь­ні банки відповідних країн; посольства України у відповідних державах, посольства інших держав в Україні; міжнародні орга­нізації; клієнтів та їхніх ділових партнерів; візити представників іноземних банків; візити іноземних банків; річні звіти банків.

Таким чином, створюється уявлення про банки тієї чи іншої держави.

У процесі вибору банку-кореспондента керуються такими критеріями:

Мережа філій цього банку всередині країни, що дозволяє швидко й дешево здійснювати розрахунки, користуючись потен­ціалами банку-кореспондента в усіх частинах його держави.

Його представництва в інших важливих центрах міжнарод­ної торгівлі за кордоном дають можливість заощадити час у про цесі створення кореспондентських банківських відносин у разі, якщо обсяг зовнішньої торгівлі невисокий, а також рефінансува- ти свої операції у валюті третьої держави.

• Кількість банків-кореспондентів обраного банку.

• Спектр послуг, які банк-кореспондент може запропонувати.

• Професіоналізм персоналу.

• Творчий потенціал у пошуку рішень.

• Надійність.

• Швидкість реакції в спільній діяльності.

• Аналіз цін на різноманітні банківські послуги.

Однак деякі банки не пропонують визначеного пакета послуг. Це не обов'язково свідчить про те, що рівень послуг банку не відповідає вищим стандартам. Обмежене коло послуг пояснюєть- ся тим, що в тій чи іншій галузі банк пропонує особливий пакет і не приділяє такої уваги іншим послугам. Інакше кажучи, він спе- ціалізується на певних сферах комерційної діяльності.

На другому етапі до обраного банку надсилається лист із пропозицією встановити кореспондентські відносини.

До листа додаються звіт про діяльність, статут та копія ліцен- іії Національного банку на проведення банківських операцій. (В Україні дозвіл на встановлення прямих кореспондентських від­носин надає регіональне управління Національного банку).

На третьому етапі між банками підписується кореспондент­ська угода.

Кореспондентська угода — договір про встановлення корес­пондентських відносин і відкриття кореспондентських рахунків лоро та ностро, в якому фіксується термін дії договору, розмір комісійних зборів, порядок відкриття і режим функціонування кореспондентських рахунків (субрахунків) та інші зобов'язання сторін.

На четвертому етапі відкривається кореспондентський ра­хунок.

Для відкриття рахунку банк-кореспондент надає такі доку­менти:

• дозвіл регіонального управління Національного банку на встановлення прямих кореспондентських відносин;

• заяву на відкриття рахунка;

• нотаріально завірені копії статуту та банківські ліцензії;

• картку із зразками підписів та відбитком печатки;

• баланс та довідку про дотримання економічних нормативів на останню звітну дату.

Операції за кореспондентськими рахунками комерційних бан­ків можуть виконуватися в межах наявних коштів; за взаємною домовленістю можливий овердрафт.

Аналогічно встановленню банківських кореспондентських відносин один з партнерів повинен повідомити іншому про своє бажання відкрити в нього рахунок. У своїй політиці відкриття рахунків, наприклад Державний експортно-імпортний банк України, дотримується принципу: зазвичай відкривати рахунки в конкретних валютах у банках тих країн, для яких дана валюта є національною. Проте тут існують винятки. Наприклад, рахунки в доларах США, крім американських банків, відкриті в банках Ні­меччини, Великої Британії, Швейцарії, Угорщини, Австрії, Росії. Для відкриття всіх цих рахунків і використання в розрахунках були вагомі підстави (наприклад, Франкфурт-на-Майні, Лондон, Цюрих є фінансовими центрами світу; доцільність рахунку в Мо­сковському міжнародному банку зумовлена політико-економіч- ними факторами і т. д.).

Найчастіше встановлення кореспондентських відносин супро­воджується взаємним відкриттям рахунків. Проте це не є прави­лом. Заяву про відкриття рахунка можна зробити в усній формі, висловивши її у ході переговорів банку або по телефону. Однак банку, що відкриває рахунок, варто надати слідом за цим підтве­рдження в письмовій формі.

На п 'ятому етапі відбувається обмін контрольними документами.

Контрольні документи— це документи, надані банками один одному, щоб запобігти можливості втрат у результаті зло­вживання їх ім'ям.

До них належать:

річний звіт/баланс;

список підписів уповноважених осіб;

угода щодо використання кодового ключа, кодів S.W.I.F.T. (кодів, що гарантують істинність);

список банків-кореспондентів в інших країнах;

якщо є, копію ліцензії центрального банку або, принаймні, довідку про те, що вона надана із зазначенням її номера (залежно від законодавства даної держави).

Рекомендовано додатковий перелік документів:

список філій усередині країни з їх адресами;

ієрархічна таблиця, заповнена іменами посадових осіб бан­ку, що рекомендовані для переговорів з окремих питань;

додаткові інформаційні публікації про банк із загальних питань.

На шостому етапі банки-кореспонденти мають дійти згоди про те, чиї контрольні ключі використовуватимуться при коду­ванні важливих повідомлень у майбутньому. При цьому прийня­то надсилати письмове підтвердження цілісності отриманих до­кументів, що містять контрольні ключі. З метою нерозголошення даної надзвичайно важливої інформації банк повинен довіряти свої перевірочні коди тільки працівникам, що заслуговують на особливу довіру.

23.Механізм платежів пластиковими картками

Найсучаснішим і досить поширеним (табл. 4.8) засобом пла­тежу вважається пластикова картка.

Платежі пластиковими картками — вид платежів за дебе­том. Після того як платник підпише документ або повідомить про свою згоду на оплату електронним каналом, одержувач платежу чи його банк отримають від банку платника призначену суму де- бетуванням його рахунка. З розвитком карткових систем з'яви­лися різні види пластикових карток, які різняться за призначен­ням, функціональними і технічними характеристиками.

Банківські кредитні картки призначені для купівлі товарів з використанням банківського кредиту, а також для отримання авансів у готівковій формі. Головна їх суть — відкриття банком кредитної лінії, яка автоматично використовується щоразу при купівлі товару або отримання кредиту в грошовій формі. Кредит­на лінія діє в межах установленого банком ліміту.

Кожна фінансова установа має свої правила щодо можливо­сті одержання кредиту. У деяких системах банківську кредит­ну картку можна застосовувати для пільгової оплати окремих видів послуг (наприклад, телефонних розмов), для отримання грошей у банківських автоматах. Кредитні картки випускають для платоспроможних споживачів і є для них засобом самоіде- нтифікації.

Кредитні картки бувають індивідуальні та корпоративні.

Індивідуальні видають окремим клієнтам банку на основі до­говору. Вони можуть бути «стандартними» або «золотими». «Зо­лоті» призначені для осіб з високою кредитоспроможністю і пе­редбачають пільги для них.

Корпоративні картки видають організації, яка на основі її може видати індивідуальні картки певним особам (керівникам, співробітникам). їм відкривають персональні рахунки, «прив'я­зані» до корпоративного карткового рахунка. Відповідальність перед банком за корпоративний рахунок несе організація, а не власники індивідуальних корпоративних карток.

Чекові гарантійні картки видають власникам поточних ра­хунків у банку для ідентифікації чекодавця і гарантії платежу за чеком. Картка ґрунтується на кредитній лінії, яка дозволяє влас­никові рахунка користуватися кредитом (овердрафтом). При цьому банк гарантує одержання грошей за чеком у межах устано­вленого ліміту в тому випадку, якщо на рахунку чекодавця відсу­тня необхідна сума.

Основні правила користування чековою гарантійною карткою:

підписи на чеку і на картці повинні бути ідентичні;

сума чека не повинна перевищувати ліміту, зазначеного на картці;

якщо сума виплати за чеком перевищує суму коштів на ра­хунку, з власника знімаються комісійні за використання кредит­ної лінії і відсотки за овердрафт.

«Електронні гаманці»— картки з функцією електронних грошей, призначені для оплати різноманітних товарів або послуг. Потенційно можуть використовуватися як у межах однієї країни, так і в міжнародних масштабах, але інколи їх використання обмежується певним регіоном. Платіжна спроможність обумовлена певною сумою, яку власник картки попередньо вносить емітенту цієї картки або його агенту. Кошти можна вносити безпосередньо на картку готівкою або з використанням депозитного рахунка власника картки. Передбачено можливість багаторазового «зава­нтаження електронного гаманця».

Картки з магнітною смугою мають на звороті магнітну сму­гу, на якій записано дані, необхідні для ідентифікації особи — власника картки при її використанні в банківських автоматах і електронних терміналах торговельних закладів. Ці дані містять:

банківські реквізити власника картки (адреса, код банку і відділення, номер рахунка);

розпізнавальний напис, що відповідає секретному персона­льному коду власника;

строк дії картки;

максимальна сума, яку має в розпорядженні власник картки і яка зменшується при кожному знятті коштів із рахунка.

Коли картка встановлена у відповідні зчитуючі пристрої, ін­дивідуальні дані власника передаються комунікаційними мере­жами для одержання дозволу на проведення операції. На карт­ках великих міжнародних карткових асоціацій, наприклад, Visa та Master Card магнітна смуга має кілька дріжок для фіксації не­обхідних відомостей у закодованій формі. На одній з доріжок записано персональний ідентифікаційний номер (PIN— Perso­nal Identification Number), який вводиться власником картки за допомогою спеціальної клавіатури при використанні ним бан­ківських автоматів і терміналів POS. Набрані цифри порівню­ються з PIN-кодом, що записаний на смузі. Якщо вони не збіга­ються, власнику дається можливість зробити ще кілька спроб набору PIN-коду. Потім картка вилучається або повертається власникові (єврокартка).

Картка з мікросхемою винайдена у Франції в 1974 р. й одер­жала значне поширення в цій країні та за кордоном. Вбудована в картку мікросхема (чіп) складається із запам'ятовувальних при­строїв для збереження інформації та процесора, який є комп'ютером і здатний обробляти інформацію, записану в за­пам'ятовувальних пристроях. Ці мікропроцесори постійно вдос­коналюються для розширення функціональних можливостей кар­тки і підвищення її надійності. Такі картки називають також «інтелектуальними» картками, або смарт-картками.