14.Сутність поруки і банківських гарантій. Цілі і сфера застосування банківських гарантій.

За загальним правом іноземних держав порука являє собою договір, відповідно до якого одна особа (поручитель) приймає на себе перед кредитором відповідальність за виконання боржником зобов'язання в повному обсязі або частково (Додаток Ж).

Порука носить акцесорний характер і має силу тільки в тому випадку, коли головне зобов'язання чинне. Акцесорний характер поруки полягає в тому, що:

• зобов'язання поручителя не може бути великим за обсягом або більш обтяжним, ніж зобов'язання головного боржника. Про­те воно може бути меншим і менш обтяжним та може стосувати­ся частини боргу;

• за певних умов поручитель може використовувати право го­ловного боржника на залік його вимоги;

• поручителю належить право на всі заперечення проти вимог кредитора, що випливають із самого зобов'язання головного бо­ржника.

Порука забезпечує не тільки основне зобов'язання головного боржника, а й додаткові зобов'язання, наприклад, сплату відсот­ків за прострочення платежу, відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов'язання, сплату договірної неустойки.

Вимога до поручителя може бути пред'явлена кредитором не раніше від того терміна, коли головний боржник повинен був ви­конати своє зобов'язання. Поручитель, що сплатив борг за голо­вного боржника, стає стосовно нього в те положення, в якому знаходився кредитор. До поручителя переходять усі права стосо­вно боржника, що належали кредитору, включаючи забезпечення (заставу, іпотеку та ін.).

За формою порука може бути простою або солідарною.

При простій поруці відповідальність поручителя субсидіарна (тобто допоміжна). Це виражається в тому, що поручитель має право вимагати у випадку пред'явлення до нього вимоги креди­тором, щоб кредитор спочатку звернувся до головного боржника і вжив заходів до стягнення боргу з майна головного боржника. Тільки за неможливості стягнення заборгованості з головного боржника кредитор може пред'явити вимогу до поручителя.

За солідарної поруки кредитор може при невиконанні зо­бов'язання головним боржником пред'явити вимогу про оплату боргу відразу поручителю або до них обох. Солідарна порука — найреальніша гарантія забезпечити сплату боргу. У комерційній практиці використовується саме ця форма.

У зовнішній торгівлі використовують фірмові, особисті, уря­дові та банківські гарантії.

Фірмова гарантія може служити достатньо надійним мето­дом забезпечення платежів, якщо йдеться про солідні фірми зі значним капіталом, які мають гарну фінансову репутацію, що підтверджується банками. У цих випадках можна використовува­ти, наприклад, гарантії холдингових компаній у відношенні ви­конання платіжних зобов'язань їхніми філіями.

Особиста гарантія може бути оформлена як порука особи, що має солідне майно або рахунок у банках і добре відома в діло­вих колах.

Особливе місце займають гарантії, що видаються державними органами.

Урядова гарантія надається із забезпечення погашення кре­диту, наданого державі і державним банкам на основі міжурядо­вих кредитних угод.

Найнадійнішими є гарантії банків, які беруть на себе зо­бов'язання здійснити за покупця передбачені контрактом плате­жі. Покупці сплачують банкам вартість гарантій, що є оцінкою ризику невиконання платіжних зобов'язань. Вартість банківських гарантій залежить від надійності фірми, очікуваної перспективи її фінансового стану, відносин між фірмою та банком тощо.

Додаткове забезпечення рекомендується банками у вигляді письмових односторонніх зобов'язань, які називаються також га­рантійними листами, оскільки часто виступають у вигляді листів, адресованих безпосередньо особам, на користь яких виставлені (бенефіціарам).

Гарантія являє собою письмове одностороннє зобов'язання (поруку) банку-гаранта, прийняте стосовно якої-небудь особи (бенефіціара) за дорученням іншої особи (принципала), в забез­печення виконання останнім своїх зобов'язань перед бенефіціа-ром. Змістом зобов'язання за гарантією завжди є виконання ін­шого договору-контракту, до якого відсилає гарантія (Додатки З, І).

Реалізація гарантії відбувається в той момент, коли банк-гарант виконує свої зобов'язання перед бенефіціаром (за допомо­гою виплати йому визначеної суми).

Банк не зобов'язаний здійснювати прогарантовану ним роботу замість виконавця. Він не буде, приміром, будувати цементний завод, якщо його принципал не в силах це виконати. Він не буде виробляти тканини, якщо його клієнт запізнюється з постачан­ням. Банк сплачуватиме, оскільки його обов'язок як гаранта об­межується платежем.

Метою банківських гарантій є додаткове забезпечення фінан­сових інтересів сторін, що беруть участь у зовнішньоторговель­них операціях. Навіть старанно розроблений зовнішньоторгове­льний контракт, що докладно визначає обов'язки сторін застосу­вання різноманітних санкцій за їхнє невиконання; порядок роз­гляду претензій і спорів не є достатньою гарантією виконання контрагентами своїх зобов'язань. Деякі особливості постачання і приймання товару, здійснення платежів, що впливають на реалі­зацію зовнішньоторговельної операції, виявляються в ході вико­нання контракту і не можуть бути враховані в повному обсязі за­здалегідь. Навіть можливий виграш справи в арбітражі або суді ще не означає, що питання урегульоване. Тому імпортери й екс­портери прагнуть до додаткового забезпечення своїх інтересів через банківські гарантії.

Найбільше застосування банківські гарантії знайшли з забез­печенні платіжних зобов'язань контрагентів по угодах. Це пов'я­зано насамперед з використанням банківського переказу як фор­ми авансових розрахунків і розрахунків за відкритим рахунком.

Вважається також, що класична форма компромісу при розра­хунках між імпортером і експортером, що створює достатні гара­нтії для обох сторін,— акредитив. Проте акредитивна операція складна, в тому числі і з технічної точки зору, що робить її засто­сування в ряді випадків неможливим. До того ж у деяких ситуа­ціях, зокрема при постачанні складних технічних товарів, засто­сування цієї форми розрахунків неможливе для імпортера. Наприклад, при постачанні товару на умовах, крім франко-завод-виробник, коли імпортер не має можливості провести попередню інспекцію товару перед його відвантаженням, платіж за товар по відвантажних документах до його приймання може бути для ім­портера неприйнятним. У даному випадку доцільніше викорис­товувати розрахунки у формі переказу на умові відкритого раху­нка з одночасним виставленням на користь експортера умовної платіжної гарантії. Можливі суперечки щодо приймання товару за якістю і кількістю та його оплати вирішуються фіксуванням у контракті пункту, що зобов'язує імпортера завіряти результати приймання сертифікатом незалежної організації-експерта).

Ці і ряд інших причин призводять до необхідності використо­вувати банківський переказ як форму розрахунків за контракта­ми, незважаючи на те, що вони передбачають досить великий ри­зик. Поєднання переказів із банківською гарантією дозволяє нівелювати негативні моменти розрахунків у формі переказів. Крім того, гарантії використовуються при розрахунках у формі інкасо. У більшості випадків банківська гарантія не реалізується. Записана в договорі послуга виконується належним чином, і га­рантія гаситься після закінчення терміну дії. Іноді гарантійний документ, якщо він уже не потрібний, повертається банку, який його видав.

Якщо постачальник, на думку бенефіціара гарантії, пору­шив своє договірне зобов'язання, останній може скористатися гарантією.

Як правило, проста письмова заява бенефіціара про настання терміна виплати гарантійної суми є достатньою умовою для здій­снення гарантійним банком або його кореспондентом негайного платежу. Передумовою є лише те, щоб використання відбувалося безумовно, протягом терміну дії і на передбачених умовах. Якщо банк-гарант доручив банку-кореспонденту в країні бенефіціара видати гарантію, то вимога подається там. Банк-кореспондент не­гайно заплатить і, посилаючись на зустрічну гарантію, вимагати­ме суму від банка-гаранта. При цьому банк-кореспондент вирі­шує, чи відбувалося використання в повній відповідності з умовами гарантії.

Банк-гарант також негайно виконає своє зобов'язання за платежами і потім зніме дану суму з рахунку принципала. Правову основу для цього дає підписана клієнтом заява про відповідальність (реверсі), що є складовою частиною гарантій­ного договору.

Гарантія може завершитися одним із двох шляхів; виконан­ням зобов'язання або пред'явленням претензії.

Якщо ми говоримо про виконання зобов'язань, то відбуваєть­ся це, зазвичай, при настанні закінчення терміну або якщо бе-нефіціар дає повідомлення (сповіщення) про відкликання, ану­лювання (Cancellation) гарантії.

16. Банківське кредитування міжнародної діяльності

Перший етап. Розгляд заявки на отримання кредиту.

Для отримання кредиту позичальник звертається до банку з обґрунтованим клопотанням (заявкою), в якому вказуються: ці­льове призначення кредиту, його сума, термін користування кредитом, конкретні дати його погашення, коротка характерис­тика кредитованої операції та економічний ефект від її здійс­нення. На прохання банку, крім клопотання (заявки), позичаль­ник подає до розгляду інші матеріали, що формують кредитну справу позичальника.

Кредитна справа позичальника — це свого роду архів, де кон­центрується вся необхідна документація: бухгалтерська та фінан­сова звітність, листування, аналітичні огляди й оцінки кредито­спроможності, документи про заставлене майно та ін.

Якщо клієнт уперше звернувся за кредитом, він подає копію установчого договору, статуту, положення чи інших документів, що підтверджують його правомочність в отриманні кредиту. По­дається також техніко-економічне обґрунтування кредиту з роз­рахунком надходжень від реалізації; копії контрактів, угод та ін­ших документів, що стосуються кредитної операції; зобов'язання стосовно забезпечення своєчасного повернення кредиту (договір застави, гарантійний лист, страхове свідоцтво та інше); бухгал­терська звітність, декларація про доходи, виписки з рахунків, що відкриті в інших банках. Банк може вимагати іншу фінансову зві­тність та матеріали для визначення фінансового стану й оцінки кредитоспроможності позичальника.

Другий етап. Кредитний аналіз.

Згадані документи надходять до відповідного працівника бан­ку, який після їх розгляду проводить попередню бесіду з потен­ційним позичальником та здійснює поглиблений аналіз кредито­спроможності клієнта та оцінює ймовірний ризик за позичкою (детально див. розділ 5.4).

Третій етап. Підготовка до укладання кредитної угоди.

Даний етап можливий тільки за умови позитивного для пози­чальника закінчення попередніх стадій, тобто вивчення кредито­спроможності та оцінки ризику. Цей етап у практиці роботи захі­дних банків називається структуризацією позички, в процесі якої банк визначає такі параметри позички:

-вид кредиту;

-суму кредиту;

-термін дії кредиту;

-спосіб видачі та погашення кредиту;

-забезпечення кредиту;

-вартість кредиту тощо.

Четвертий етап. Переговори про складання кредитної угоди з клієнтом.

У процесі четвертого етапу клієнта ознайомлюють з умовами майбутньої кредитної операції (відсоткова ставка, комісія, забезпечення тощо). Ці пропозиції можуть суттєво відрізнятися від умов, що містяться в кредитній заявці клієнта. Зближення позицій банку і клієнта та досягнення компромісу є кінцевою метою переговорів.

Після того як узгоджені всі умови кредитної операції, кредитний інспектор готує висновок. Цей документ подається кредитному ко­мітету для затвердження. Одночасно підписується кредитна угода.

П'ятий етап. Відкриття позичкового рахунка і надання кредиту.

З метою контролю за своєчасним погашенням кредиту та за­безпеченням нарахування відсотків видача позичок проводиться \ окремих позичкових рахунків. Кредит може надаватись одноча­сно або частинами в строки, обумовлені кредитною угодою. На­дана позичка може зараховуватися на розрахунковий рахунок, окремий депозитний рахунок позичальника, депонуватись на ра­хунках «Чекові книжки», «Акредитиви», переводитись як платіж на рахунки господарських партнерів позичальника, використову­ватись в іншому порядку, визначеному кредитною угодою.

Надання позички оформлюється розпорядженням кредитного нідділу банку своїй бухгалтерії про відкриття позичкового рахунка. У разі необхідності в запозичених коштах клієнт надає банку пла­тіжні доручення, що сплачуються з позичкового рахунка. Платежі проводяться в розмірі суми, що обумовлена кредитною угодою. При разовій видачі позичка може оформлятись заявою клієнта, що містить, крім прохання клієнта, розпорядження кредитного відділу банку своїй бухгалтерії на видачу позички та меморіальний ордер.

Якщо в процесі кредитування змінились умови здійснення кредитованого проекту і це призвело до додаткової потреби в коштах, банк може задовольнити цю потребу на умовах укладан­ня додаткової кредитної угоди.

Шостий етап. Погашення позички.

Порядок та конкретні строки погашення кредиту передбача­ються кредитною угодою. Якщо позичка надається не одночасно, а в міру здійснення видатків, то суми і строки її повернення мо­жуть оформлятися строковим зобов'язанням. При настанні стро­ку повернення позички, що оформлена строковим зобов'язанням, позичальник повинен надати банку доручення на списання відпо­відної суми зі свого рахунка для сплати боргу.

Як уже зазначалося, повернення позички може здійснюватись одночасно чи траншами (частинами). У першому випадку весь борг по позичці повинен бути повернутим у день настання строку погашення кредиту; у другому — встановлюється періодичність повернення позички. Можливе дострокове повернення позички ча узгодження сторін (банку і позичальника).

Процес кредитування включає контроль з боку банку за вико­нанням умов кредитної угоди. Особлива увага приділяється своє­часності сплати позичальником відсотків за користування позич­кою. Оскільки по кожній позичці існує ризик неповернення боргу ннаслідок непередбачених обставин, банк прагне надавати креди­ти найнадійнішим клієнтам. Однак він не повинен упускати мож- иивості розвивати свої позичкові операції і за рахунок надання позичок, що пов'язані з підвищеним ризиком, оскільки вони при­носять вищий дохід.

17.Кредитний аналіз підприємства позичальника

Ідентифікація та мінімЬація ризиків у процесі кредиту­вання. Центральне місце в комплексі заходів щодо визначення ступеня обґрунтованості капіталовкладення чи надання позики посідає аналіз кредитоспроможності потенційного реципієнта ка­пі галів, що набуває особливої важливості в контексті транснаціо- і цільності.

Наявність великої кількості організаційно-методичних розро­бок у сфері фінансового аналізу сприятливо відображається на професійному рівні фінансових менеджерів ТНК, в чиї обов'язки u ходить організація і здійснення кредитного аналізу. Однак окремі положення оцінки кредитоспроможності потенційних реципієнтів, на наш погляд, потребують більш поглибленого аналізу. Зважаючи на перспективну направленість даних аналітичних розрахунків, необхідна своєчасна ідентифікація і врахування факторів невизна­ченості, кількісний вимір їх впливу на прийняття рішень управлін- гі.кого характеру, формування висновків і практичних рекоменда­цій щодо мінімізації ризиків у процесі кредитування.

Ймовірність динаміки ступеня ризику в короткострокових, а шм більше довгострокових проміжках часу обумовлює потребу здійснення оцінки ступеня ризику, пов'язаного з конкретним по­зичальником та видом позики, не лише до моменту надання по­зики, але і впродовж усього терміну користування нею.

Оцінка кредитної пропозиції, що представлена потенційним позичальником, є в кінцевому випадку оцінкою різних видів ри­зику, що виникають при наданні кредиту.

У сучасній фінансовій теорії під ризиком розуміють існування можливості повної чи часткової втрати активів чи капіталу. В до­вгостроковому інвестуванні ризик характеризується ймовірністю отримання проектних результатів (наприклад, рентабельності, грошового потоку, обсягу продажів тощо) в менших розмірах, ніж очікувалось.

Головна мета транснаціонального кредитування дозволяє ідентифікувати кредитний ризик, як ризик неповернення бор­гу, який визначається як невпевненість лендера в тому, що по­зичальник буде спроможний або буде мати бажання виконати свої зобов'язання відповідно зі строками та умовами кредитної угоди.

Більш детальне дослідження ризику неповернення боргу обу­мовило необхідність визначення і угрупування причин, що при­зводять до такого стану.

Проведений нами аналіз дозволив дійти висновку, що ситуація неповернення боргу може бути спричинена:

-недоліками в діловій репутації позичальника;

-ймовірністю несприятливих змін у діловому, економічному та політичному середовищі, в якому функціонує позичальник;

-незадовільним фінансовим становищем позичальника або прихованою загрозою його банкрутства;

-неспроможністю позичальника створити адекватний майбу­тній грошовий потік;

-невпевненістю в майбутній вартості і якості (ліквідності та можливості продажу на ринку) застави під кредит.

Визначення можливих причин ризику неповернення боргу по­зичальником дозволяє поділити ризик на простіші види, пов'язані із впливом специфічних і макроекономічних чинників.

Незаперечним атрибутом будь-якого сектора світового госпо­дарства залишається ризик підприємницької діяльності або прос­то бізнес-ризик, який характеризується мінливістю отримання очікуваних результатів кредитування незалежно від його умов.

Повне уявлення про ризик неповернення боргу неможливо отримати, не дослідивши поняття фінансового ризику, під яким розуміють додатковий ризик, пов'язаний із можливістю невиплати (частково або в повному обсязі; основної суми бор­гу або відсотків по ній) реципієнтом по своїх боргових зо­бов'язаннях.

У зв'язку з цим аналіз кредитоспроможності потенційного по­зичальника доцільно проводити по двох напрямах:

-оцінка бізнес-ризику;

-фінансово-майновий аналіз позичальника.

При цьому перший напрям передбачає переважно застосуван­ня неквантифікованих показників, а другий — переважно кван- тифікованих.

Оцінка бізнес-ризику кредитування. З метою оцінки бізнес- ризику доцільно проаналізувати такі фактори:

-зовнішнє ринкове середовище фірми;

-якість управління фірмою;

-характер взаємовідносин із клієнтами фірми.

Знання ринку, на якому функціонує клієнт, необхідне не тіль­ки для оцінки результатів минулої діяльності, а й для розуміння усіх припущень, що лежать в основі фінансових прогнозів.

Існуючі та потенційні ринки компанії повинні бути чітко ви­значені як клієнтом, так і лендером. Привабливішими галузями є такі, які відрізняються стабільно високим рівнем попиту та від­носно невисокою конкуренцією.

Для оцінки галузі, в якій працює клієнт, доцільно перевірити такі джерела інформації: самостійні дослідження клієнта; пресу та комерційні огляди; економічні огляди; досвід інших клієнтів даної галузі; статистичні публікації уряду; банківські класифіка­ції галузей (якщо вони існують).

Циклічність природи сектора (галузі) та стадії циклу бізнесу повинні бути обов'язково встановлені (з цією метою слід розроб­ляти та використовувати власну класифікацію по кожній галузі промисловості).

На нашу думку, не всі компанії, які діють у слабких, мало пе­рспективних галузях мають високий рівень кредитного ризику, і не всі клієнти, які «відносяться» до прогресивних галузей, є на­дійними з точки зору кредитного ризику.

Для оцінки частки ринку клієнта необхідно прослідкувати те­нденції протягом останніх декількох років, виявити основних конкурентів та оцінити їхній вплив на ринок. Треба зіставити становище на рику із ринковою стратегією даної компанії. Але слід пам'ятати, що розмір ніші ринку, яку займає клієнт, не зав­жди є показником його фінансового добробуту.

Аналіз фінансового стану потенційного реципієнта капі­талів. Приймаючи рішення щодо можливості, доцільності та умов кредитування, кредитору необхідно з'ясувати потенційну спроможність позичальника стосовно повернення отриманої по­зички відповідно до обумовлених термінів. Це можливо лише в і ому випадку, якщо фінансове становище позичальника стале, а грошові надходження на його рахунки здійснюються стабільно. >Ік свідчить практичний досвід, фінансовий стан не може бути охарактеризований будь-яким одним показником, тому прийнят­ім рішення про надання кредиту вирішується в умовах багато- критеріального завдання і множинності методів.